Тарас Бульба-Боровець

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тарас Боровець
Отаман Тарас Бульба-Боровець.jpg
Народився 9 березня 1908(1908-03-09)
Бистричі, Рівненський повіт, Волинська губернія, Російська імперія
Помер 15 травня 1981(1981-05-15) (73 роки)
Нью-Йорк, США
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Ukranian State.svg УНР
Польща Польща
Україна Українська Держава
СРСР СРСР
Канада Канада
Flag of the United States.svg США
Звання УПА погон 13 - Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий
Командування Поліська Січ (УПА, з літа 1943 року — Українська Народно-Революційна Армія (УНРА))
Війни/битви Друга світова війна:
Нагороди
«Воєнний хрест» (УНР)
Хрест Українського Козацтва (з мечами)
[1]
Інше Армія без держави
Історія Української повстанчої армії
Наше становище до Росії, комунізму і до генерала Власова

Тара́с Дми́трович Борове́ць (псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Ґонта; 9 березня 1908, Бистричі, Російська імперія — 15 травня 1981, Нью-Йорк, США) — діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ», від 16 листопада 1941 року — генерал-хорунжий (наказ № 22 ГК «Поліська Січ»).

Життєпис[ред.ред. код]

Дитячі та юнацькі роки[ред.ред. код]

Народився в с. Бистричі Костопільської округи на Рівненщині у родині багатодітного селянина Дмитра Боровця.

Сім'я Бульби-Боровця була багатодітною (дев'ятеро дітей) та малоземельною. У дитинстві за схожий на картоплину ніс старші діти прозвали Тараса «Бульбою». На що останній дуже ображався. Коли ж у школі прочитав Гоголевого «Тараса Бульбу», то почав своїм ім'ям пишатися. Дитинство його минуло у розповідях діда Юліяна про предка Боровців, який воював на боці гетьмана Мазепи проти Петра I. Першою ж книжкою Тараса, за якою він вчився грамоти, став Шевченків «Кобзар», подарований колишнім вояком армії УНР.[2]

З чотирнадцяти років працює в каменоломні. Наполегливим навчанням здобуває загальну освіту, а революційно-політичною діяльністю — авторитет серед робітників. В 1930 р. відбув військову службу у польській армії, а в 1937 р. одружився з донькою чеського колоніста в Луцьку Анною Опаченською.

Був активним і допитливим. Щоб переконатися, як живуть люди у розхваленому в пресі більшовицькому «раю», він нелегально переходить кордон. Побував у Житомирі, Києві, Харкові, побачив те «щасливе» життя на власні очі — як вимирали селяни у колгоспах, містах. Живучи за лічені кілометри від радянсько-польського кордону, як й інші жителі Західної України, юнак був прекрасно поінформованим про страшний голодомор, який розв'язали більшовики в Україні: адже тисячі голодуючих, незважаючи на постріли радянських вартових, нелегально переходили кордон у пошуках їжі.

Революційна діяльність[ред.ред. код]

В 1932 році разом з друзями заснував підпільну організацію «Українське національне відродження» (УНВ), основним завданням якої було проведення культосвітньої роботи, насамперед серед молоді. Організація підтримувала державницьку сторону Симона Петлюри. За свою політичну діяльність потрапляє до польського концентраційного табору «Береза Картузька». Однак через дев'ять місяців, завдяки «зразковій» поведінці, його звільнили із забороною проживати у прикордонній зоні. Виїжджає у глиб Польщі.

Утворення та боротьба УПА «Поліська Січ»[ред.ред. код]

Отаман Поліської Січі, 2 вересня 1941 року

20 червня 1940 року за наказом Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького мав сформувати та очолити УПА «Поліська Січ». У ніч 1 серпня 1940 разом із розвідницею-кур'єром Валентиною Кульчинською перетинає радянський кордон для виконання наказу — перепливає ріку Буг поблизу м. Влодави і потрапляє під сильний обстріл прикордонників.[3] Кульчинська загинула, а Боровець до місця призначення пішов сам. Там зайнявся підготовкою кадрів для майбутньої «Поліської Січі», УПА. Передбачалося створення й інших окружних бойових одиниць — наприклад, «Волинська Січ», «Полтавська Січ»[4] Станом на 1941 рік чисельність УПА «Поліська Січ» сягала 10 000 бійців. До початку війни він діяв під псевдами Байда, Гонта. Потім усі накази уже підписував подвійним іменем Тарас Бульба-Боровець.

У серпні 1941 року загони вояків Тараса Бульби-Боровця першими увійшли у містечко Олевськ. Налякані війною, з райцентру державні радянські служби евакуювались на схід ще до приходу Бульби. На тодішньому великому стадіоні (нині дитячий садочок № 19) Бульба-Боровець вишикував загони вояків і привселюдно з військом склав присягу на вірність Україні, освятивши українські прапори сформованих загонів, їхню зброю і з піднятою шаблею над головою урочисто проголосив, «що звідси розпочнеться визволення України від совітів і всіх її ворогів». «Комуністи, комсомольці та будь-які інші окупанти» були оголошені Бульбою ворогами української державності.

В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано міліцію, сформовано Українську повстанську армію «Поліська Січ». З середини серпня до середини листопада 1941 року Олевськ був столицею вільної української «республіки» з новими назвами вулиць, яка увійшла в історію під назвою Олевська Республіка.[5]

Бойові операції[ред.ред. код]

Разом з білоруською самообороною у 1941 році Бульба-Боровець зумів знищити радянські військові частини у так званій поліській котловині, на території, яку гітлерівські війська обминули, аби не гаяти час у нестримному просуванні на схід.

Проти нацистів[ред.ред. код]

16 квітня 1942 року Головна команда УПА видала наказ новоорганізованим «Літаючим бригадам» партизанів, у якому говорилося: «Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гітлера…»[6]

  • «Гощівська операція», у якій, розбивши німців, формування УПА захопили друкарню, в полон потрапили 2 секретарки та заступник директора друкарнi.

За спільну справу[ред.ред. код]

У листопаді 1942 начальник поліції безпеки і СД генеральної округи Волинь-Поділля оберштурмбанфюрер Пютц зустрівся в райцентрі Березне на Рівненщині з Бульбою-Боровцем, були переговори про співпрацю в боротьбі з радянськими партизанами, Боровець давав згоду за умови визнання самостійності України та звільнення українських політичних в'язнів, включаючи Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Вимоги німецький представник не прийняв.

Конфлікт з ОУН (б)[ред.ред. код]

ОУН(б) ставила своєю єдиною метою диктатуру Бандери як «вождя» і знищення всіх опозиційних сил, а також будь-кого, хто мислить не тезами «вождя». А також для підтвердження диктатури планувалися масові вбивства зокрема на Волині, провокативний характер загалом, влади Бандери характеризується зокрема вбивством під тортурами бандерівців дружини Тараса.

Конфлікт між збройними формуваннями Бульби-Боровця та Бандери стався через неузгодження питання про політичний центр керування УПА. Бандерівці вважали, що керівництво повинна здійснювати ОУН, а Бульба-Боровець — Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. До Головної Команди УПА Отамана Тараса-Бульби прибули представники Бандери-Лебедя з пропозиціями не визнавати підлеглості уряду УНР, а підпорядковуватися Проводу ОУН Бандери. Військові підрозділи ОУН повинні увійти в склад бульбівської УПА, яка зобов'язувалася мати партійних комісарів, примусово до своїх лав мобілізовувати молодь, очистити українські землі від польського населення. Із восьми пунктів пропозицій штаб Тараса Бульби-Боровця погодився лише з одним — включення в лави УПА військових відділів бандерівців, що діяли б під єдиною назвою УПА і якими керували із спільного штабу. Побачивши, що бульбівських військ не поставити під партійний контроль ОУН, група Бандери-Лебедя перейменувала свої військові відділи в УПА. В результаті багато бульбівців загинуло від рук Служби безпеки ОУН (б), яка силою підпорядковувала військові формування Отамана Тараса-Бульби Боровця керівництву ОУН(б). Серед загиблих бульбівців була також дружина отамана Анна Опоченська.[8] Щоб відмежуватися від новоствореної УПА, що здійснювала задуми Миколи Лебедя, 20 липня 1943 року Головна Команда УПА Тараса Бульби-Боровця змінила свою назву. Відтоді вона стала Українською Народною Революційною Армією. Невдовзі створив спільно з І.Мітрингою Українську Народно-Демократичну Партію.

« …Крім того, непорозуміння поглиблювалось тим, що Ви визнаєте фашистську засаду безоглядної диктатури Вашої партії, а ми стояли на позиції кровної та духової єдности всього народу на засадах демократії, де всі мають рівні права і обов'язки. На цих засадах ми ще тоді знайшли площину для співпраці з багатьма націоналістами без того, щоб вони, або ми зрікались своїх поглядів. Ми стверджуємо світоглядову багатогранність серед українського народу й не бачимо потреби ліквідувати її штучними засобами штучної єдности, а вважаємо, що єдино правильна буде та концепція, яка, замість того, щоб розпалювати внутрішню міжусобицю за владу, змобілізує всі сили народу до боротьби насамперед з зовнішніми ворогами та підпорядкує її не тій чи тій партії, а маєстатові нації й держави.[9]  »

В одному з номерів підпільної газети «Гайдамака» вміщено текст промови Бульби-Боровця, у якій є рядки, що характеризують його погляди:

« Я не є демократ, ані соціаліст, ані так званий «урра-націоналіст». Мало того, мені досі навіть було заборонено називатися українцем. Отже, я є «тутейшим» поліщуком... Я з них вийшов i від них ані на крок не відійшов.
...Влада в Україні належатиме тому, хто її здобуває сам великою ідеєю i державно-національним чином.
Вождь мусить панувати не багнетом i нагаєм над тілом свого народу, а тільки над його душею, своєю духовною силою. Влада без ідейного підйому — це мертва бовтанина.
 »

Попри конфлікти з ОУН(б), Бульба-Боровець, як справжній християнин, з пошаною поставився до мертвого Степана Бандери, і виступив на його похороні у Мюнхені.[10]

Нацистський арешт[ред.ред. код]

У листопаді 1943 року передбачаючи швидкий крах нацистів та насування нового окупанта — Червоної Армії, Тарас Бульба-Боровець поїхав до Берліна, поклавши обов'язки керівника на свого начальника штабу Леоніда Щербатюка. Метою цього візиту була спроба домовитись із німцями про можливість використання полишеної ними в Україні зброї та визволення з ув'язнення Степана Бандери, що мало б покласти край необдуманим діям Миколи Лебедя, пришвидшити формування справжньої УПА. Однак німці заарештовують Бульбу-Боровця та ув'язнють його в концтаборі Заксенгаузен в камері № 77 так званого «бункеру» Целленбау.[11] Зовсім неподалік, в камері № 73, перебував Степан Бандера, який у вересні 1944 року вийшов на волю.

Зі спогадів Бульби-Боровця про спробу налагодити контакт із німцями:

« Ще у червні 1943 року представники німецької армії, за посередництвом колишньої директорки Українського Червоного Хреста в Києві д-ра Хариті Кононенко, пропонували нам нав'язати нові переговори. Відступаючи на Захід, німецька армія часто не мала змоги вивозити великих запасів воєнного матеріялу. Німецька армія не ставила нам жодних вимог, а лише хотіла передати цей матеріял в антисовєтські руки, щоб його не нищити чи лишити для москалів. Д-р X. Кононенко приїхала до нашого штабу. Все було домовлено, але про це якось довідалось ґестапо. X. Кононенко була негайно арештована і розстріляна в Рівному. Таким чином до цього нового контакту не дійшло. Її розстріляли не за саму спробу нав'язати контакт між німецькою та нашою армією, їй було доказано, що вона, маючи різні матеріяли, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда.  »

[12]

Еміграція[ред.ред. код]

Згодом, уже перебуваючи за межами України (після Другої світової війни жив у Німеччині в будинку українського письменника з Катеринославщини Юрія Семенка), він співпрацював з Українським Національним Об'єднанням — політичним об'єднанням закарпатських українців. Згодом емігрував до США. З 1948 року проживав в еміграції в Канаді. Тут він організовує випуск ряду видань, які нелегально переправлялися в Україну, де вояки УПА вели героїчну боротьбу проти сталіністів. Це — «Бюлетень Головної Команди УНГ», «Меч i Воля», вишкільні зошити «Військова справа», у яких він передає свій бойовий досвід молодим, численні летючки за «залізну заслону» i т.д. Створив Українську Національну Гвардію, брав участь у керівництві Спілки Визволення України. Автор спогадів «Армія без держави», видавав журнал «Меч і Воля».

З 1976 року став членом Світової громадської військово-патріотичної організації українських козаків «Українське Вільне Козацтво», мав козацьке звання генерал-хорунжий УВК.

Стосунки з українськими еміграційними колами[ред.ред. код]

Тарас Бульба-Боровець був членом Української Радикально-Демократичної Партії, членом ЦК УРДП, очолював Революційно-Визвольний Центр, що постав на базі Української Національної Ґвардії. Згодом через конфлікти між Іваном Багряним та Тарасом Бульбою-Боровцем (з приводу необхідності вербування членів УРДП як диверсантів для подальшого їх перекидання до СРСР) останній вийшов з УРДП. Відтак діяльність Центру була припинена.[13]

Смерть[ред.ред. код]

Оголошення про смерть Тараса Бульби-Боровця в газеті «СВОБОДА»

Помер 15 травня 1981 в лікарні міста Нью-Йорк (США). 17 травня 1981 в похоронному бюро П. Яреми в Нью-Йорку, де спочивало тіло отамана, була відправлена панахида при численній участі українського громадянства. Панахиду відправили отці В. Базилевський та Калиновський. Хором керував проф. В.Завітневич. Прикрасою співу була відома співачка Лина Ширей. Після панахиди з прощальними словами виступали С. Лантух, проф. Самійленко та В. Проник. Проф. Самійленко сказав, що ми переживаємо сумну історичну хвилину, бо постать Т. Бульби-Боровця — це частини історичного процесу постання української держави. З щирими словами співчуття виступив Володимир Процик від Постійної Конференції Українських Політичних Організацій. Прощальні слова на могилі покійного отамана сказала Ольга Смородська, дружина колишнього начальника Штабу «Поліської Січі» генерала Петра Смородського, що була зв'язковою штабу в «Поліській Січі». Говорив командир похідного Буковинського Куреня сотник Петро Войновський, який прощав отамана від імени всіх військових організацій: потім промовляв побратим В. Скуйбіда, О. Калинник. Від родини покійного промовив С. Лантух. На поминальному обіді, крім вищезгаданих отців, був присутній також Архиєпископ Білоруської Автокефальної Православної Церкви Владика Із'яслав, який склав співчуття родині отамана та всій українській громаді. Він висловив переконання і тверду віру, що недавні змагання двох братніх сусідніх народів з безбожними ворогами не проминуть марно і ще принесуть свої плоди у формі незалежних держав України та Білорусі.

Під час поминального обіду, який відбувався в приміщеннях Православного Центру в Саут-Баунд-Бруку, промовляли з глибокою шаною до покійного отамана Тараса Бульби такі особи: військовий отаман з часів Визвольних змагань 1917—1920 років І. М. Лютий-Лютенко, сотник І. Поліщук, Т. Остапчук з Торонто, М. Ящук, Галина Біровець, яка з юнацтва знала покійного отамана, Петро Байбак, О. Калинник, п. Федір Карп'юк з Торонто, представник СВУ з Канади та інші.

Останньою з подякою усім присутнім і всім священикам, Владиці Ізяславові, проводові Церкви в Саут-Баунд-Бруку, промовляла племінниця св. п. Тараса Бульби Марія Лантух. Вона подякувала також Ользі Смородській, як і всій її родині, полковникові І. Виннику й д-рові О. Лащенкові за часті візит до покійного в лікарні, за щире сердечне піклування хворим отаманом; сотникові І. Поліщукові за організацію військового похорону для св. п. отамана, всім побратимам по зброї та присутнім за вияв глибокої любови, пошани та віддання останніх почестей св. п. Тарасові Боровцеві.

Серед присутніх була переведена збірка на видання історичних спогадів отамана Тараса Бульби. Після молитви всі відспівали «Вічна пам'ять» та «Видиш, брате мій».[14]

Спогади[ред.ред. код]

Церква в селі Карпилівка Рівненської області. Заснована духівником «Поліської Січі», отцем Михайлом Симоновичем, коштом отамана Тараса Бульби-Боровця

Письменник Улас Самчук так згадував про Тараса Бульбу-Боровця в книзі «На білому коні» (1956):

« Високий і стрункий, з провокативною рудуватою борідкою монастирського послушника, добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно виставленою жовто-синьою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилося, що то був у власній особі, пізніше широко відомий, автентичний отаман з Полісся на ім'я Тарас Боровець.  »

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

  • Меморіальна дошка Тарасу Бульбі-Боровцю у його рідному селі Бистричі.
  • У 2005 році у м. Березне було відкрито перший в світі пам'ятник генерал-хорунжому Української Повстанчої Армії «Волинська Січ» Тарасу Бульбі-Боровцю[15] та передано до Рівненського обласного державного архіву публіцистичної спадщини Бульби-Боровця, яка зберігалась в Мюнхенському будинку письменника Юрія Семенка.[16]
  • Вулиця Тараса Бульби-Боровця у місті Житомир.
  • Вулиця Тараса Бульби-Боровця у місті Луцьк.
  • На його честь також названо 41 курінь УПЮ імені Тараса Бульби.
  • Почесний громадянин міста Олевськ (посмертно). [17]

У літературі[ред.ред. код]

Бульба-Боровець є одним з героїв роману «Білий Кречет» трилогії «Кров свята» Володимира Шовкошитного. У романі, окрім постаті головного героя Макара Мормиля (псевдо: «Кречет»), описано створення та діяльність УПА «Поліська Січ» на чолі отамана Тараса Бульби-Боровця, Олевська та Колківська республіки.

Твори[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ордени генерала УПА вціліли у пожежі Зчитано 13.11.2011
  2. Тарас Бульба (Боровець): заповіт нащадкам
  3. Тарас Бульба (Боровець): заповіт нащадкам
  4. Гупало С. Тарас Бульба-Боровець: важка ноша порозуміння
  5. Тарас Бульба-Боровець. АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ.
  6. Гурій Бухало. Син землі Поліської
  7. Гурій Бухало. Син землі Поліської
  8. трагічну долю дружини Тараса Бульби-Боровця
  9. Бульба-Боровець Т. Відкритий лист до членів Проводу ОУН(б)
  10. Гупало С. Тарас Бульба-Боровець: важка ноша порозуміння
  11. Іван Гавриш. Таємниця в'язня № 72192. Бандера у Заксенгаузені // Історія. — Львів, 2016. — № 2 (лют.). — С. 1, 3-5.
  12. Бронислава Скорупська. Роля української жінки в УПА//Свобода. 1998, — № 53. — с. 2
  13. Вісті фундації ім. Івана Багряного// Свобода. — 2005, № 1, 01.05.2001. — 11 с.
  14. С. Кандиба. Пам'яті Тараса Бульби-Боровця// Свобода. № 168, — 5 вересня 1981. — 3с.
  15. З'явився перший в світі пам'ятник Тарасу Бульбі-Боровцю
  16. Отаман армії нескореної України: до 100-річчя з дня народження Т. Бульби-Боровця
  17. Юрій Ковалінський: Відтепер Тарас Бульба-Боровець - почесний громадянин міста Олевськ

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]