Вороний Микола Кіндратович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 25 серпня 2021, заснована на цій версії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Вороний.
Микола Кіндратович Вороний
Микола Вороний
ПсевдонімАрлекін, Віщий Олег, Homo, Кіндратович, Микольчик, М.В., К-ич М, М-У-ко та інші.
Народився24 листопада (6 грудня) 1871(1871-12-06)
Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер7 червня 1938(1938-06-07) (66 років)
Одеса, УРСР
Країна УНР — СРСР СРСР Російська імперія
Діяльністьписьменництво, театр
ЗакладХарківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського
Мова творівукраїнська
Роки активності1893—1926
Напрямокмодернізм
Жанрпоема, вірш
Magnum opus«Євшан зілля»
ПартіяРеволюційна українська партія
ДітиВороний Марко Миколайович
Автограф
CMNS: Вороний Микола Кіндратович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (нар. 24 листопада (6 грудня) 1871(18711206)[1], Катеринославщина — 7 червня 1938, Одеса, Українська РСР) — український письменник, перекладач, театральний режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Псевдоніми й криптоніми: Арлекін, Віщий Олег, Homo, Кіндратович, Микольчик, М. В., К-ич М, М-У-ко та інші.

Один із засновників Української Центральної Ради. Один із засновників і режисерів Національного театру.

Був одружений з донькою Миколи Вербицького Вірою. Батько поета Марка Вороного.

Життєпис

Народився в родині ремісника. Навчався в Харківському, пізніше в Ростовському реальному училищі; звідти його виключено за зв'язки з народниками: читав та поширював заборонену літературу. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії. Продовжив навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

Микола Вороний

У Львові познайомився з Іваном Франком. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером театру «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав Івану Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського та інших.

Член РУП.

1901 — покинув сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

1910 — оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.

1917 — один із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру, який  відкрив свій сезон постановкою «Пригвождених» Володимира Винниченка.

Микола Вороний, 1896 р.

1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де 1921-го року вийшла друком збірка його поезій «За Україну». Тут познайомився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.

Після повернення до УРСР (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.

1934-го Миколу Вороного заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім його вислали на Одещину.

7 червня 1938 розстріляний з групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області[2].

10 листопада 1957 ухвалою президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітовано.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Літературна творчість

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав 1893-го (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку ХХ століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

Микола Лисенко — «Нічого, нічого»
Солоспів Миколи Лисенка, написаний 1908 р.
Проблеми з програванням файлу? Див. довідку.

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших.

Перша збірка Миколи Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Микола Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним із перших вводить у лірику тему міста, переймає низку традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на найкращих зразках світової літератури, поезія Миколи Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явище високої художньої цінності»[3].

Микола Вороний з сином Марком. 1920-ті роки

Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його найкращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює псевдопатріотизм («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Вороному належить низка мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма»[4], 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.

Микола Вороний — автор низки літературознавчих статей, театральних рецензій. У його спадщині значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Поетичні збірки

Вшанування пам'яті

У Києві є вулиця Родини Вороних[5]. Іменем Миколи Вороного названо вулиці в Дрогобичі, Івано-Франківську, Калуші, Львові, Одесі, Рівному, Чернігові.

Примітки

  1. ↑ Біографія М. Вороного авторства Василя Яременка
  2. ↑ …З порога смерті… Письменники України — жертви сталінських репресій: Микола Вороний
  3. ↑ В книзі: Вороний Микола. Поезії. — К., 1929. — с. 32
  4. ↑ Вороний, Микола. Театр і драма [Електронний ресурс] : зб. критич. ст. з обсягу театр. мистец. і драм. л-ри – К., 1913. Електронна бібліотека "Культура України" Національної парламентської бібліотеки України.
  5. ↑ Рішення Київської міської ради від 12 жовтня 2017 року № 180/3187 «Про найменування нових вулиць у Деснянському районі міста Києва» // Хрещатик. — 2017. — № 114 (5027). — 3 листопада. — С. 6. [Архівовано з першоджерела 28 жовтня 2019.]

Посилання

Джерела та література

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вороний_Микола_Кіндратович&oldid=33256177