Антун Вранчич
| Його Високоповажність
Антун Вранчич архієпископ Естергома Примас Угорщини | |
|---|---|
| Antun Vrančić | |
 Гравюра з зображенням Вранчича Мартіно Рота | |
| Народився |
1504 Шебеніко, Венеційська республіка (сьогодні Шибеник, Хорватія) |
| Помер |
1573 Еперіш, Королівство Угорщина (сьогодні Пряшів, Словаччина) |
| Поховання | Saint Nicolas' Church, Trnavad |
| Громадянство | Королівство Угорщина |
| Національність | Хорват[1] |
| Діяльність | Письменник, дипломат і архієпископ Естергома |
| Галузь | література[2], історія[2] і дипломатія[2] |
| Знання мов | латина[3][4] і угорська[2] |
| Посада | католицький архієпископd[5], кардинал[6], дієцезійний єпископd[5], дієцезійний єпископd і lord-lieutenant of a countyd[5][7] |
| Конфесія | католицька церква[6] |
| Родичі | Ivan Statilićd[8] |
| Брати, сестри | Mihovil Vrančićd[9] |
 | |
Кардинал Антун Вранчич, Антал Веранчіч, Веранцио (хорв. Antun Vrančić, італ. Antonio Veranzio, угор. Verancsics Antal, лат. Antonius Verantius) (29 травня 1504 року — 15 червня 1573 року) — угорський єпископ, письменник, історик і дипломат хорватського походження. У 1569—1573 роках був архієпископом Естергома. Дядько вченого і гуманіста Фауста Вранчича.
Біографія[ред. | ред. код]
Антун Вранчич народився в далмаційському Шибенику, який в XVI столітті входив до складу Венеційської республіки. За деякими даними сім'я Вранчича переїхала в Шибеник з території сучасної Боснії і Герцеговини, рятуючись від турецького нашестя[10]. Вранчичі були у родинних стосунках з деякими знатними хорватськими будинками, зокрема їх родичем був Петар Беріславіч, бан Хорватії в 1513—1520 роках, важлива особа в житті юного Антуна, зокрема його освіті. Після навчання в Падуї, Відні і Кракові Вранчич в 26-річному віці вступив на дипломатичну службу до короля Угорщини Яноша Запольє, після його смерті служив королеві-регентші Ізабеллі Ягеллонці. З дипломатичними дорученнями відвідував Польщу, Італію, Францію, Англію; за дорученнями імператорів Фердинанда I і Максиміліана II двічі їздив до Стамбула в 1553 та 1567 роках. Метою обох поїздок була підготовка мирного договору між державою Габсбургів і Османською імперією.
Паралельно розвивалася і церковна кар'єра Вранчича, в 1554 він був висвячений в єпископи і став єпископом міста Печ, в 1560 році зайняв Егерську кафедру, а в 1569 році досяг вищого поста в угорській церковної ієрархії, ставши архієпископом Естергома і примасом Угорщини. Також очолив Раду Угорського королівства. Був ініціатором появи на прапорах земель угорської корони також їх гербів, що стало вперше в історії Угорського королівства. Це факт стався під час церемонії коронації ерцгерцога Рудольфа в Пожоні 1572 року.
У 1573 році папа Григорій XIII призначив Вранчича кардиналом, але той помер буквально через кілька днів після призначення. Похований у церкві Святого Миколая в Трнаві.
Спадщина[ред. | ред. код]
Вранчич був одним з найосвіченіших людей свого часу, володів безліччю мов, включаючи турецьку, листувався з Еразмом Роттердамським і Філіпом Меланхтоном. Він переклав з турецької на латинь анонімну турецьку хроніку часів Баязида II. Власні історичні праці Вранчича присвячені угорсько-турецьким відносинам і боротьбі Яноша Запольї з Фердинандом Габсбургом. Збереглося близько 4000 його листів, які служать важливим джерелом з історії XVI століття. Вранчич — автор ряду ліричних віршів і філософських трактатів. Писав латинською мовою. Повне зібрання його творів у 12 томах було видано угорською Академією.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Setton, Kenneth Meyer (1984). The Papacy and the Levant, 1204–1571: The Sixteenth Century. Т. IV. Philadelphia: The American Philosophical Society. с. 921. ISBN 0-87169-162-0.
- ↑ а б в г Czech National Authority Database
- ↑ https://plus.si.cobiss.net/opac7/conor/135015267
- ↑ CONOR.Sl
- ↑ а б в Brozović D., Ladan T. Hrvatska enciklopedija — LZMK, 1999. — 9272 с. — ISBN 978-953-6036-31-8
- ↑ а б Catholic-Hierarchy.org — USA: 1990.
- ↑ Zoltán F. Magyarország főispánjai, Die Obergespane ungarns — Argumentum Kiadó, 1994. — С. 74.
- ↑ Brozović D., Ladan T. Hrvatska enciklopedija — LZMK, 1999. — 9272 с. — ISBN 978-953-6036-31-8
- ↑ Brozović D., Ladan T. Hrvatska enciklopedija — LZMK, 1999. — 9272 с. — ISBN 978-953-6036-31-8
- ↑ Morić, Živana (12 червня 2004). Europski obzori hrvatskoga humanista (PDF). Vjesnik (Croatian) . Архів оригіналу (PDF) за 26 листопада 2004. Процитовано 20 вересня 2009.
Література[ред. | ред. код]
- А. Плюшар. Енциклопедичний лексикон, том 9. — Друкарня А. Плюшара; З.-П., 1837 — с. 438 (Веранціо, Антоніо).
Посилання[ред. | ред. код]
- «Веранчіч» //Радянська історична енциклопедія. — М.: Видавництво «Радянська енциклопедія», 1973—1982 [Архівовано 2 січня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
- The Classification of the Letters of Antun Vrančić [Архівовано 1 січня 2014 у Wayback Machine.] (англ.)
- Croatian Humanists, Ecumenists, Latinists, and Encyclopaedists [Архівовано 18 січня 2014 у Wayback Machine.] (англ.)
|
