Курт Дімбергер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Курт Дімбергер
нім. Kurt Diemberger
Народився16 березня 1932(1932-03-16)[1][2] (92 роки)
Філлах, Каринтія, Австрія[3]
Країна Австрія
Діяльністьальпініст, письменник, режисер, кінопродюсер
Знання мовнімецька[4]
Нагороди

Курт Дімбергер (нім. Kurt Diemberger; 16 березня 1932(19320316), Філлах, Каринтія, Австрія) — альпініст, кінооператор-висотник, режисер, письменник. Кавалер Почесного знака «За заслуги перед Австрійською Республікою». Другий після Германа Буля[К 1] і єдиний з живих сучасників, які здійснили сходження на два раніше непокорені восьмитисячники — Броуд-пік (1957) і Дхаулагірі (1960) (обидва без застосування кисню). За свою спортивну кар'єру зробив безліч сходжень в Альпах і Гімалаях. У квітні 2013 року у Шамоні на 21-й церемонії нагородження премією «Золотий льодоруб» у номінації «За досягнення всього життя» (англ. Lifetime Achievement Award) йому надана найвища міжнародна нагорода в альпінізмі.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 16 березня 1932 року у місті Філлах на півдні Австрії. Середню освіту здобув у Зальцбурзі, вищу у Віденському економічному університеті (MBA [1955], M.Ed[К 2] [1962])[5][6][К 3]. З 1963 до 1968 рік працював викладачем в Академії туризму у Зальцбурзі[9].

Кенігспітце. Малюнок Густава Яна. На гребені добре видно навислий льодовий карниз (остаточно зруйнувався у 2001 році)

«Жага пригод», за його словами, охопила Курта ще в юності, коли в гірській породі він випадково знайшов кристали й амоноідеї. Інтерес щодо природи їхнього походження призвів його до походів горами, зокрема по ущелині Глазенбахкламм на південь від Зальцбурга, багатого на викопні артефакти. Тоді ж йому стало цікаво, а «навіщо люди підіймаються на вершини, якщо там ще нічого не знайшли?». Відповідь це питання Дімбергер отримав вперше підійнявшись на Лармкогель[de] (1948) — «мене захопила пристрасть»[6].

Наступні десять років Курт лазив в Альпах, де набув великого альпіністського досвіду на найрізноманітніших маршрутах — льодових, скельних й інших. Літо він починав, як правило, у Західних Альпах, де крига була у гарному стані, а закінчував сезон у Доломітах[10]. У 1956 році він пройшов диретиссиму північної стіни Кенігспітце[de] (з Гербертом Кнаппом (нім. Herbert Knapp) і Ганнесом Унтервегером (нім. Hannes Unterweger) — у 1950 роках це був найбільш екстремально складний снігово-льодовий маршрут в Альпах, ключем якого було льодове нависання на передверховій ділянці, що мало назву «трубочки з кремом» (нім. Schaumrolle, англ. Whipped cream roll). Того ж року Курт пройшов першу з великої трійки північних стін Альп — північну стіну Матергорна[8], а 1958 року здійснив сходження північними стінами на Айгер і Гранд-Жорас (усі три з партнером Вольфгангом Стефаном (нім. Wolfgang Stefan). У 1960 роках отримав ліцензію гірського гіда[11][12].

Наприкінці п'ятдесятих років розпочалася кар'єра Дімбергера як альпініста-висотника. У 1957 році зробив перше сходження на Броуд-пік, а 1960 року — перше на Джаулагірі, ставши другим в історії альпіністом, який піднявся на два не пройдені раніше восьмитисячники. Протягом наступних років йому підкорилися Макалу, Еверест, Гашербрум II та К2.

У 1958 році Курт вперше заявив про себе як кінооператор-висотник, знявши фільм про сходження найдовшим альпіністським маршрутом в Альпах «Peuterey Integral» на Монблан (його партнером зі сходження був Франс Лінднер). У 1960 році знімав перше в історії успішне сходження на Джаулагірі, у 1974 році — першосходження на Шарцзе[de] (разом з Германом Вартом [нім. Hermann Warth])[К 4], а восени 1978 року зняв перший синхрозвуковий фільм про сходження на Еверест і зробив першу 360° панораму з вершини світу. Його інший фільм «Східна стіна Евересту» (1981) про спробу американських альпіністів піднятися на вершину східною стіною став лавреатом премії Еммі 1982/83[14][15]. З 1982 року розпочав співпрацю з Джулі Талліс[en], з якою протягом чотирьох років утворювали найвисотнішу знімальну групу. Результатом їх роботи стали фільми «Діамір — зачаровані Нанга-Парбат» (1982) і «K2 — невловна вершина» (1984). У 1989 році його фільм «K2 — мрія та доля» став переможцем Міжнародного кінофестивалю гірських фільмів у Тренто[it]. З 1982 до 1999 рік брав участь у семи експедиціях Шаксгамом. Крім великих гір як оператор неодноразово працював у Гренландії, Гіндукуші й Африці. Усього взяв участь у створенні понад 30 фільмів[16][17][18]. Самому Курту Дімбергеру у 2014 році італійський режисер Лука Бік (італ. Luca Bich) присвятив документальний фільм «Куди» (італ. Verso dove)[19].

За сукупністю спортивних і творчих досягнень у 2006 році Курта Дімбергера нагороджено Почесним знаком «За заслуги перед Австрійською Республікою» (Лицарським хрестом I ступеня)[20]. Був почесним президентом Mountain Wilderness International[en][5].

Сходження у Гімалаях

[ред. | ред. код]

Броуд-пік і Чоголіза

[ред. | ред. код]
Броуд-пік

У 1957 році на запрошення Германа Буля, який став знаменитістю після свого безпрецедентного одиночного першосходження на Нанга-Парбат, 25-річний Дімбергер увійшов до складу групи з чотирьох австрійських альпіністів, які планували підкорення 12-го за висотою восьмитисячника світу — Броуд-піка. Ідея сходження невеликою за чисельністю альпіністською групою в альпійському стилі належала Булю. Крім них у команду увійшли Маркус Шмук[de] і Фріц Вінтерстеллер[de].

18 квітня експедиція вийшла зі Скарду, і 13 травня, після встановлення базового табору на льодовику Балторо, альпіністи почали працювати на горі. Було обрано маршрут західним відрогом, що виводив, як здавалося, практично на вершину. До 28 травня на висоті ~6950 м було розбито штурмовий Табір III («Орлине гніздо»), з якого 29 травня альпіністи зробили першу спробу штурму вершини. Близько шостої години вечора Дімбергер і Вінтерстеллер досягли, на їхню думку, найвищої точки, але після того, як гребінець став видимим на всю протяжність, з'ясували, що це не так (місце отримало назву Forepeak — передвершина, ~8028 м), найвища точка знаходилася приблизно у годині шляху. Часу та сил на подальше сходження вже не залишалося, тому всі альпіністи змушено розпочали спуск. На день пізніше вони спустилися до базового табору, де протягом тижня відпочивали. 7 червня альпіністи знову вийшли на гору і 8 числа досягли «Орлиного гнізда». Рано-вранці 9 червня вся група вийшла на повторний штурм. О 17.00 зв'язка лідерів Шмук і Вінтестеллер досягла вершини і через пів години почали спуск. Курт міг підтримувати їх темп, проте вважав за краще супроводжувати Буля, який сильно відставав, — його мучила біль у правій нозі, на якій були ампутовані пальці. Трохи не доходячи до вершини Буль остаточно здав, і Дімбергер з його дозволу вирушив далі один. Він успішно досяг вершини і з початком вечора почав спуск. По дорозі вниз він побачив Буля, який знайшов у собі сили на подальше піднесення. Дімбергер дочекався його, і в насуваючийся темряві, разом з ним знову вийшов на вершину. Вночі при світлі Місяця альпіністи спустилися у Табір III. Вперше в історії першосходження на восьмитисячник здійснили всі учасники експедиції[21][7].

Після спуску до базового табору Курт Дімбергер та Герман Буль 21-27 червня зробили спробу першосходження на вершину Чоголіза (7654 м). 27 червня вони вийшли на вирішальний штурм, проте коли до вершини залишалося менше ніж 400 метрів у висоті буря, що раптово розігралася, змусила альпіністів відступити. Під час спуску гребенем під Германом Булем обвалився сніговий карниз і він зірвався разом з ним до підніжжя північної стіни на глибину близько 400—800 метрів і загинув. Сам Дімбергер через 27 годин зміг самостійно дістатися базового табору біля Броуд-піка. За його словами, він залишився живий тільки через безглузду помилку — вони з Булем не були пов'язані мотузкою[8][21].

За успішне сходження на Броуд-пік Курту Дімбергеру надано Золотий знаку Пошани (нім. Goldenes Sportabzeichen[de]) Землі Зальцбург[22]. Вдруге він піднявся на нього через 27 років у 1984 році (у зв'язці з Джулі Талліс)[16].

Джаулагірі

[ред. | ред. код]
Джаулагірі

До 1960 року Джаулагірі залишався одним із двох останніх непокорених восьмитисячників. Протягом попереднього десятиліття його безрезультатно штурмували сім експедицій. Остання — австрійська 1959 року, визначила оптимальний шлях підйому на вершину — північно-східним ребром. Цим самим маршрутом планувала підйом і швейцарська експедиція 1960 року (кер. Макс Айзелін[de]), до якої увійшли також альпіністи з Австрії (К. Дімбергер), Німеччини (Петер Дінер), Польщі (Адам Скочиляс, Георг Гайдукевич [лікар]) і США (Норман Діренфурт[en] — оператор-висотник). Критеріями відбору в команду у керівника були здатність і готовність альпіністів до суворих умов сходження, а також good comradeship — хороше почуття товариства. 11 квітня команда розпочала роботу зі встановлення проміжних таборів. На початок травня Дімбергер, Ернст Форер, Альбін Шельберт і четверо носіїв організували п'ять висотних таборів, останній з яких на висоті ~7400 м, з якого 4 травня в умовах ідеальної погоди вийшли на штурм. До полудня вони досягли висоти ~7800 м, коли раптове різке погіршення погоди змусило групу повернути назад. Також їм стала очевидною необхідність організації ще одного табору вище, звідки вони змогли б досягти вершини до полудня та повернутися назад до початку обідніх штормів[23][24][25].

Після невдалої спроби, Дімбергер, який страждав від кашлю й обморожених пальців, спустився на відпочинок до Табору II. Однак 9 травня, попри заборону керівника, він залишив другий табір і знову почав підйом у штурмові табори, розраховуючи на участь у першосходженні. 13 травня разом з Форрером, Дінером, Шельбертом і шерпами Німою Додже та Навангом Дордже він першим досяг вершини Джаулагірі. 23 травня, рівно через десять днів, на вершину піднялися Мішель Воше[fr] (фр. Michel Vaucher) та Гуго Вебер (нім. Hugo Weber). Його вчинок не був прикладом «…»хорошого почуття товариства«, яке Айзелін декларував як умови для відбору в експедицію… „На Броуд-піку вони випередили мене, — сказав він Ернсту Форреру, хоча я зробив всю важку роботу“»[26][25].

Макалу, Еверест, Гашербрум II

[ред. | ред. код]
Макалу

Дімбергер повернувся у Великі гори лише через 18 років після Джаулагірі у складі нечисленної Міжнародної експедиції на Макалу 1978 (International Makalu-Expedition 1978) під керівництвом Германа Варта. Альпіністи не ставили перед собою амбітних завдань — планувалося друге сходження французьким маршрутом 1955 року з північного заходу, що їм і вдалося. Після попередньої обробки маршруту та встановлення проміжних таборів 1 травня вершини досягли Варт і шерпа Анг Чепал, а 21 травня Дімбергер і Наванг Тензінг (Nawang Tenzing Lama). Під час сходження Курт захворів на снігову сліпоту, тому спускався вниз у супроводі керівника експедиції, який підстрахував другу штурмову двійку[27][28].

Восени того ж року Курт Дімбергер взяв участь у Німецько-французькій експедиції на Еверест під загальним керівництвом доктора Карла Герлігкоффера[de], хоча за фактом німецька та французька команди (керівник П'єр Мазо[fr]) працювали як незалежні групи. 15 жовтня Курт разом з Мазо, Ніколя Єгером[en] і Жаном Афанасьєффом[fr] піднявся на найвищу точку планети (за класичним маршрутом через Південне сідло)[29][30].

За рік, 4 серпня 1979 року серед учасників Німецько-австрійської експедиції під керівництвом Ганса Шелла[de] Дімбергер піднявся на свій п'ятий восьмитисячник — Гашербрум II (за традиційним маршрутом разом з Шеллом, Вальтером Лешем, Альфредом Швабом і Вольфом). Від спочатку задуманої програми сходження — новому маршруту південним контрфорсом довелося відмовитися через погодні умови[31][32].

Трагедія на К2 1986

[ред. | ред. код]
К2

У 1983 і 1984 роках Дімбергер і Джулі Талліс вже працювали на K2 з різними експедиціями як висотна знімальна група, проте в рамках цих експедицій сходження на вершину здійснити не вдавалося. Влітку 1986 року вони працювали з італійською Quota 8000 Expedition, яка марно пробувала здійснити сходження за новим маршрутом — Magic Line — південно-південно-західним гребенем (або Південним стовпом). Після відмови від спроби 5 липня шестеро учасників італійської експедиції все ж таки здійснили сходження за класичним маршрутом ребром Абруццького (6 липня Курт і Джулі дійшли до 8200, але через погіршення погоди відступили). На початку серпня, уже добре акліматизованими, Дімбергер і Талліс зробили повторну спробу підйому. 4 серпня о 17:30 вони досягли вершини, але спуститися до штурмового табору не встигли — вже на самому початку спуску Талліс зірвалася, зірвала Курта, і прослизнувши крутим схилом близько 100 метрів, зв'язка ледве уникла загибелі. Через небезпеку повторного зриву у темряві їм довелося провести «холодну ночівлю» на 8 400 м, і лише вдень 5 серпня на тлі різко погіршення погоди вони досягли штурмового Табору IV (~ 7900 м), в якому відпочивали після сходження також 4 серпня учасники австрійської експедиції Віллі Бауер, Альфред Імітзер (англ. Alfred Imitzer) і Ганнес Вайзер (англ. Hannes Weiser), польська альпіністка Доброслава Вольф[pl], а також британець Алан Роуз[33][34].

У другій половині дня пориви вітру стали досягати понад 150 км/год при температурі близько -30° C, випадала величезна кількість снігу. Шторм тривав п'ять днів. 7 серпня уві сні, ймовірно від набряку мозку, померла Джулі Талліс. 8 серпня в альпіністів закінчилися продукти та паливо. За словами Дімбергера, усі «досягли тієї стадії, коли важко відрізнити реальність від вигадки». Тільки 10 серпня з'явилася перша можливість для продовження спуску і Дімбергер, Вольф, Імітзер, Бауер і Вайзер скористалися нагодою. До цього часу Роуз був ще живий, непритомним. Спустити його у його стані було не реально. Майже відразу після початку спуску Імітзера та Вайзера залишили сили: «Ми марно намагалися їх розворушити», — говорив пізніше Дімбергер. За кілька годин упала на сніг і більше не піднялася Вольф. До базового табору, у результаті, дісталися лише Дімбергер і Бауер, які 16 серпня з численними обмороженнями кінцівок були евакуйовані гелікоптером до лікарні[34][33][35]. Пізніше Курт присвятив трагедії фільм «K2 — Traum und Schicksal» (укр. K2: Мрія та доля) (1989)[36].

Книги

[ред. | ред. код]

Фільмографія

[ред. | ред. код]
  • Mont Blanc — Der grosse grat von Peuterey (1962) (Монблан — хребет Петро)
  • Conquest of Dhaulagiri (1961) (Підкорення Дхаулагірі)
  • Mount Everest, the east face (1981) (Еверест, східна стіна)
  • Diamir — Les envoûtés du Nanga Parbat (1982) (Діамір — зачаровані Нанга-Парбат)
  • K2 — The elusive summit (1984) (К2 — Невловна вершина)
  • K2 — Traum und schicksal (1989) (K2: Мрія та доля)[18]

Виноски

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Першою людиною, яка піднялася на два непокорені раніше восьмитисячники був непальський портер Гялзен Норбу (англ. Gyalzen Norbu Sherpa) — Макалу (1955) и Манаслу (1956). Загинув у 1961 році[5].
  2. ↑ Магістр освітніх і педагогічних наук
  3. ↑ У низці джерел зазначається, що Дімбергер закінчив Віденський університет, Моріс Ісерман – історик альпінізму, називає його студентом-медиком (на 1957), в одному з інтерв'ю сам Курт каже: Ich war der "Arzt". Buhl sagte zu mir: Du hast studiert, du hast einen Monat Zeit (укр. Я був "лікарем". Буль сказав мені: ти вчився, у тебе є місяць[7][8].).
  4. ↑ Deutsche Everest-Lhotse-Expedition 1974, що планувала сходження на Лхоцзе за новим маршрутом[13].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118877275 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ Salzburgwiki
  3. ↑ Babelio — 2007.
  4. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  5. ↑ а б в Kurt Diemberger. Mountain Wilderness. Архів оригіналу за 26 лютого 2017. Процитовано 23 лютого 2018.
  6. ↑ а б Ruhland, Michael. Interview mit Kurt Diemberger. Bergsteiger. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 23 лютого 2018.
  7. ↑ а б Isserman, 2008, с. 332—334.
  8. ↑ а б в Žiberna, Marjan; Gorjanc, Jurij. Interview: Kurt Diemberger. Alpenverein Klagenfurt. Sektion Klagenfurt. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 24 лютого 2018.
  9. ↑ История альпинизма в лицах: Курт Димбергер. 4sport.ua. 19 січня 2016. Архів оригіналу за 28 червня 2017. Процитовано 6 березня 2018.
  10. ↑ Griffin, Lindsay (05/04/2013). Kurt Diemberger wins Piolets d'Or lifetime achievement award. The British Mountaineering Council. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 24 лютого 2018.
  11. ↑ Portrait Kurt Diemberger (AUT). Mountain News GmbH. 16 травня 2007. Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 24 лютого 2018.
  12. ↑ Piolets d'Or 2013: Kurt Diemberger receives Lifetime Achievement Award. Planetmountain.com. 07.02.2013. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 25 лютого 2018.
  13. ↑ Kurt Diemberger (1970). Asia, Nepal, Shartse. The American Alpine Club. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 5 березня 2018.
  14. ↑ NBC was presented the 1982-83 Emmy for Outstanding Live... United Press International. Nov. 30, 1983. Архів оригіналу за 12 березня 2018. Процитовано 10 березня 2018.
  15. ↑ Geoffrey C. Tabin. The Kangshung Face of Everest // AAC - American Alpine Club. — 1982. — 10 листопада. Архівовано з джерела 12 березня 2018.
  16. ↑ а б Kurt Diemberger Club 4000!. Club4000. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 6 березня 2018.
  17. ↑ Kurt Diemberger. Biography // The Endless Knot: K2 Mountain of Dreams and Destiny. — Vertebrate Publishing, 2014. — 300 с. — ISBN 1910240036.
  18. ↑ а б Kurt Diemberger - Filmography. Mountain Film Database - Mountain Film Institute. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 6 березня 2018.
  19. ↑ Verso dove. MYmovies.it. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 7 березня 2018.
  20. ↑ Bundeskanzler Anfragebeantwortung (PDF). The Austrian Parliament. 23.04.2012. Архів оригіналу (PDF) за 23 березня 2013. Процитовано 6 березня 2018.
  21. ↑ а б Diemberger, Kurt. Broad Peak and Chogoliza, 1957 / T.H. Braham // The Himalayan Journal. — 1958. — Т. (10 листопада). Архівовано з джерела 14 жовтня 2014.
  22. ↑ Portrait Kurt Diemberger. Alpin. 14.03.2012. Архів оригіналу за 29 червня 2017. Процитовано 7 березня 2018.
  23. ↑ Дхаулагири. Все маршруты восхождения на седьмой по высоте восьмитысячник мира. 4sport.ua. 12 березня 2016. Архів оригіналу за 8 березня 2018. Процитовано 2 березня 2018.
  24. ↑ Diemberger, Kurt. Dhaulagiri, The 'White Mountain': A Chronicle of the 1960 Expedition / Dr K. Biswas // The Himalayan Journal. — 1960. — Т. (10 листопада). Архівовано з джерела 8 березня 2018.
  25. ↑ а б Isserman, 2008, с. 348—349.
  26. ↑ Diemberger recalls first ascent of Dhaulagiri 50 years ago. UIAA. Union Internationale des Associations d'Alpinisme. 6 квітня 2010. Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 2 березня 2018.
  27. ↑ Warth, Hermann. International Makalu Expedition 1978 / Harish Kapadia // The Himalayan Journal. — 1980. — Т. (10 листопада). Архівовано з джерела 8 березня 2018.
  28. ↑ Internationale Makalu-Expedition 1978. bergfieber.de. Архів оригіналу за 26 липня 2017. Процитовано 5 березня 2018.
  29. ↑ Herrligkoffer K. M. The German-French Mount Everest Expedition, 1978 / Harish Kapadia // The Himalayan Journal. — 1980. — Т. (10 листопада). Архівовано з джерела 12 березня 2018.
  30. ↑ Deutsch-französische Mount everest-Expedition 1978. Bergfieber. Архів оригіналу за 15 серпня 2017. Процитовано 11 березня 2018.
  31. ↑ Reinhard Karl. Asia, Pakistan—Karakoram, Gasherbrum II // AAJ. — 1980. — 10 листопада. Архівовано з джерела 12 березня 2018.
  32. ↑ Deutsch-Österreichische Gasherbrum II-Expedition 1979. Bergfieber.de. Архів оригіналу за 14 серпня 2017. Процитовано 11 березня 2018.
  33. ↑ а б Carter, H. Adams. The August Catastrophe on K2 // Аmerican Alpine Club. — 1987. — 10 листопада. Архівовано з джерела 12 березня 2018.
  34. ↑ а б Child, Greg; Krakauer, Jon (March 1987). The Dangerous Summer. Outside Magazine. Архів оригіналу за 24 серпня 2003. Процитовано 11 жовтня 2016.
  35. ↑ Nunn, Paul. Karakoram 1986 // Alpine Journal. — 1987. — 10 листопада. — С. 210—222. Архівовано з джерела 4 березня 2016.
  36. ↑ K2 – Traum und Schicksal. Mountain Film Database - Mountain Film Institute. Архів оригіналу за 13 березня 2018. Процитовано 6 березня 2018.

Література

[ред. | ред. код]
  • Isserman, Maurice; Weaver, Stewart. Fallen Giants. A History of Himalayan Mountaineering from the Age of Empire to the Age of Extremes. — Yale University Press. — USA, 2008. — 592 p. — ISBN 978-0-300-11501-7.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Курт_Дімбергер&oldid=43423212