Апраксін Петро Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Апраксін Петро Миколайович
Народився 3 січня 1876(1876-01-03)
Nervid, Генуя, Італія
Помер 3 лютого 1962(1962-02-03) (86 років)
Брюссель, Бельгія
Поховання Іксельське кладовищеd
Alma mater Пажеський корпус
Військове звання поручник
Партія Російські збори
Рід Апраксіниd
Батько Q123983084?
Мати Q123990831?
Нагороди
Орден Святого Володимира IV ступеня орден Святої Анни II ступеня орден Святого Станіслава II ступеня орден Святого Станіслава III ступеня

Граф Петро Миколайович Апраксsн (1876, Нерві, Італія — 3 лютого 1962, Брюссель, Бельгія) — російський політичний і державний діяч, Таврійський губернатор, глава Російських зборів. Дійсний статський радник, гофмейстер.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 3 січня 1876 года у Нерві (Італія). Походив із роду спадкових дворян Володимирської губернії Апраксіних. Син колишнього Володимирського губернського предводителя дворянства графа Миколи Апраксіна та Надії Федорівни, уродженої Гейденрейх.

Виховувався в 1-му Московському кадетському корпусі, в 1893 був переведений до Пажеського корпусу. Закінчив його у 1896 році, був переведений з камер-пажів у підпоручики лейб-гвардії 4-го стрілецького Імператорського прізвища батальйону. Командував ротою Його Величності (1897). У 1899 році був відряджений до голодуючих Приволзьких губернії помічником головноуповноваженого Червоного Хреста.

У 1901 році вийшов у запас у чині поручника гвардії і вступив на службу до канцелярії Комітету міністрів. У тому ж році було відряджено на Далекий Схід для з'ясування умов землекористування Амурського та Уссурійського козацьких військ. У 1900—1902 роках був слухачем Санкт-Петербурзького археологічного інституту, в 1902—1903 роках співпрацював у журналі «Російський вісник».

Під час російсько-японської війни перебував уповноваженим від громади Святої Євгенії на Далекому Сході під час облоги Порт-Артура, у битвах під Ляояном і Мукденом, а також уповноваженим Червоного Хреста при 1-му Сибірському корпусі під час бою під Хегуїтаєм. За праці та відзнаки був нагороджений кількома орденами.

Повернувшись із театру військових дій, продовжив службу у канцелярії Комітету міністрів. Потім обіймав посади Воронезького віце-губернатора (1907—1911) та Таврійського губернатора (1911—1913). Про його призначення в Таврійську губернію газета «Ялтинський вісник» писала[1]:

Таврійським губернатором призначається воронезький віце-губернатор, камер-юнкер двору Його Величності граф Петро Миколайович Апраксін.

Граф Апраксин закінчив Пажеський корпус і перебуває на службі з 1896 року. Спочатку він служив у військовій службі, а потім у жовтні місяці 1907 переведений по відомству Міністерства внутрішніх справ, з призначенням воронезьким віце-губернатором. Графу Апраксіну немає ще й 40 років. Але, незважаючи на це, він проявив себе досвідченим і діловим адміністратором та доброю чуйною людиною. У Воронежі граф Апраксін користується широкою популярністю.

Власник торгового «Апраксіна двору» в Санкт-Петербурзі.

За словами Б. Енгельгардта, Апраксін був надзвичайно бажаний тип адміністратора, правого за переконаннями, але мав терпимість до чужих поглядів. Він вважав, що залучення до співпраці у місцевому господарському житті представників радикальних течій не становить небезпеки для державного устрою. Навпаки, він вірив, що участь у спільній роботі породжує в людях почуття відповідальності і стримує крайнощі в поглядах. Становище його у ролі Таврійського губернатора було винятково чільне. Царська сім'я щорічно приїжджала до Криму, і місцевий губернатор природно був у той час у безпосередній близькості до Царя. Ця обставина, очевидно, відіграла відому роль у подальшій кар'єрі Апраксина, колишньої камер-паж Государині Олександри Федорівни отримав призначення перебувати при ній. Хоча у придворних колах він особливими симпатіями не користувався[2].

У 1913—1917 роках був секретарем-розпорядником імператриці Олександри Федорівни, відаючи канцелярією та придворним церемоніалом, а з 1914 року очолював військові госпіталі та благодійні комітети імператриці. Дослужився до чину дійсного статського радника (1915). Перебував товаришем голови Товариства відродження художньої Русі[3]. 1917 року начальник Заготівельних складів Військового відомства.

Після зречення Миколи II та арешту царської сім'ї ухвалив спочатку рішення залишитися при імператриці в Царському селі, хоча і на нього в цьому випадку також накладався арешт. Але 11 березня 1917 року залишив Олександру Федоровну. У щоденнику княгині Е. А. Наришкіна є запис: «Апраксін більше не може витримати і завтра їде. Він ходив прощатися з імператрицею і сказав, що їй слід розлучитися з Анею Вирубовою»[4]. Через роки не всі в еміграції схвалили цей вчинок П. Апраксіна, який не побажав залишитися до останнього з царським подружжям, у якого перебував на службі. Треба врахувати, що у Петербурзі у страшні дні революції у П. Апраксіна була його дружина з п'ятьма малолітніми дітьми.

Обраний членом Помісного собору Православної Російської Церкви 1917—1918 років як мирянин від Московської єпархії, брав участь у 1–2 сесіях, член Комісії з фотографування та опису пошкоджень Кремля, I, II, V, VI, XVIII, XX відділів. У 1919 був членом II відділу і 2-ї комісії Південно-Східного Російського Церковного Собору, кандидат у члени ВВЦУ.

Під час Громадянської війни в Росії перебував при ВРЮР та Російській армії барона Врангеля, в 1920 році обіймав посаду Таврійського губернатора та голови Ялтинської міської думи. Евакуювався із Криму до Константинополя з частинами барона Врангеля.

В еміграції в Югославії, потім переїхав до Бельгії. У 1921 році був членом Головного правління Російської Православної Зарубіжної Церкви та Російського Всезакордонного Церковного Собору. У 1923 році у Брюсселі заснував та очолив Історико-генеалогічне товариство, у 1926 році виступав на ювілейних зборах газети «Новий час». Був делегатом на Російському закордонному з'їзді у Парижі (1926) та членом Другого Всезакордонного Собору РПЦЗ (1938). Брав участь у роботі Російського осередку Франції, був членом Союзу об'єднаних монархістів у Парижі.

З 1929 року був членом комітету з будівництва Храму Святого Йова Багатостраждального в Брюсселі, а в 1945 став головою комітету. Викладав російську літературу в парафіяльній школі. З 1955 року член єпархіальної ради Західноєвропейської єпархії РПЦЗ та Ради Союзу дворян у Парижі, голова відділу Союзу пажів.

Помер 3 лютого 1962 року. Похований на цвинтарі Ixelles у Брюсселі.

Політична активність[ред. | ред. код]

В 1902 вступив до Російських Зборів, в 1905 — був обраний членом Ради РС . На виборах у II Державну думу висувався від Союзу російського народу та Російського зборів за другим розрядом у Санкт-Петербурзі. Але не пройшов. У жовтні 1907 р. у зв'язку з призначенням Воронезьким віце-губернатором вибув зі складу Ради. Жертвував великі суми на діяльність РС, за що він та його дружина були обрані довічними членами РС. У березні 1914 був обраний товаришем голови Російських Зборів і на цій посаді очолював РС до 1916 року.

Сім'я[ред. | ред. код]

Кн. Єлізавета Барятинська на костюмованому балі 1903 року

Дружина (з 6 квітня 1909 року) — княжна Єлизавета Володимирівна Барятинська (10.10.1882-10.05.1948), фрейліна двору, молодша дочка князя В. Барятинського. Померла у Брюсселі. Діти:

  • Микола (1910, Вороніж — 1941, Ленінград[5]), був одружений на Софії Миколаївні фон Бюнтинг (1912—1992), дочки Н. фон Бюнтинга.
  • Надія (1911—2002), в заміжжі Макарова. Хрещеною при її хрещенні була імператриця Олександра Федорівна[6] .
  • Володимир (1915—1993), військовий інженер, був одружений з Марією Котляревською[7].
  • Марфа.
  • Андрій.

Нагороди[ред. | ред. код]

Російські:

Іноземні:

Публікації[ред. | ред. код]

  • Отчет по командировке в Приамурский край летом 1901 г. — СПб., 1902.
  • К 25-летию основания Императорского Общества любителей древней письменности // Русский вестник. — 1903. — № 4.
  • Исторические заслуги русского духовенства // Русский вестник. — 1903. — № 5 (Кормчий. — 1904. — № 4).
  • Последние дни Величко // Московские ведомости. — 1904. — № 6.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Газета «Ялтинский вестник» за 27 апреля 1911 года. Архів оригіналу за 23 липня 2013. Процитовано 24 листопада 2012.
  2. ↑ Воспоминания камер-пажа / Публ. В. А. Авдеева // Военно-исторический журнал. 1993. № 12; 1994 № 1-7, 9, 12; 2002. № 12; 2004. № 3, 4;
  3. ↑ Члены Общества возрождения художественной Руси (ОВХР). Архів оригіналу за 22 грудня 2012. Процитовано 24 листопада 2012.
  4. ↑ Александра Фёдоровна (императрица). Последние дневники императрицы Александры Фёдоровны Романовой : Февр. 1917 г. – 16 июля 1918 г. — Новосибирск: Сибирский хронограф, 1999. — 341 с. — (Архив новейшей истории России. П / Сост., ред., предисл., введ. и коммент. В. А. Козлова и В. М. Хрусталева ; пер. с англ. Л. Н. Пищик при участии О. В. Лавинской и В. М. Хрусталёва. — Новосибирск : Сиб. хронограф, 1999. — 341 с.
  5. ↑ Арестован 22 декабря 1940 г. в уезде Сенно Печорского округа ЭстССР. Военным трибуналом Лен. ВО 16 мая 1941 г. по ст. ст. 58-4, 10+5 УК РСФСР приговорен к расстрелу, расстрелян в Ленинграде 7 июля 1941 г. (Represseeritud isikute registrid: RIR / Eesti represseeritute reg. büroo (ERRB) [etc.]. Rmt. 2: Nõukogude okupatsioonivõimu poliitilised arreteerimised Eestis = Political arrests in Estonia under Soviet occupation. Kd. 2 [Архівовано 2020-11-30 у Wayback Machine.] / koost. Leo Õispuu. — Tallinn,1998.- L. 23).
  6. ↑ Газета «Новое время» за 27 октября 1911 года. Архів оригіналу за 12 травня 2013. Процитовано 24 листопада 2012.
  7. ↑ Незабытые могилы. Российское зарубежье: некрологи 1917—1997 в 6 томах. Том 1. А — В. М.: «Пашков дом», 1999. — ISBN 5-7510-0169-9. С. 112

Джерела[ред. | ред. код]

  • Фрейман О. Р. Пажи за 183 года (1711—1894). Биографии бывших пажей с портретами. — Фридрихсгамн, 1894. — С. 754.
  • Золотая книга Российской империи. — СПб., 1908. — С. 61.
  • Апраксин Петр Николаевич // Список гражданским чинам первых четырех классов. Чины четвертого класса. Исправлен по 1-е сентября 1915 года. Часть вторая. — Петроград : Издание инспекторского отдела Собственной Его Императорского Величества канцелярии. Сенатская типография, 1915. — С. 2699—2700.
  • Российское зарубежье во Франции 1919—2000 / Л. Мнухин, М. Авриль, В. Лосская. — Москва: Наука; Дом-музей Марины Цветаевой. 2008.Посилання
Таврійська область (1784-1796)
Генерал-губернатори
Губернатори
Таврійська губернія (1802-1917)
Губернатори
Таврійська губернія під владою ЗСПР (1919-1920)
Губернатори
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Апраксін_Петро_Миколайович&oldid=40422290