Грамофонна платівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Грамофо́нна платівка (грамплатівка) — аналоговий звуковий носій. Являє собою диск з синтетичних матеріалів, на поверхні якого по спіралі розташовані канавки (доріжки) із записом звуку, відтворюваного за допомогою призначених для цієї мети пристроїв — грамофонів, електропрогравачів тощо. Процес виробництва грамплатівок включає створення оригінальних записів на магнітній стрічці, перенесення їх за допомогою рекордера на лакові диски, з яких гальванічним способом виготовляються металеві оригінали матриць для пресування грамплатівок з пластичних мас.

Існують грамофонні платівки монофонічні (з одним звуковим каналом на доріжці) — звичайні (звук з яких відтворюється з частотою обертання диска 78 об/хв, ширина звукової доріжки — 140 мкм) і довгограючі (45, 33 1/3, 16 об/хв при ширині звукової доріжки 55 мкм), стереофонічні (з двома звуковими каналами на доріжці) — тільки довгограючі. Міжнародними стандартами встановлені такі типи грамплатівок за діаметром: 17,5 см (до 6 хв. звучання однієї сторони пластинки), 25 см (до 18 хв.), 30 см (до 28 хв.).

Історія[ред.ред. код]

Прообразом грамплатівки прийнято вважати восковий циліндр — звуконосій фонографа Т. А. Едісона, на якому в грудні 1877 була записана перша у світі фонограма. Проте пріоритет відкриття принципу механічного запису і відтворення звуку належить французькому поетові, музикантові, ученому Ш. Кро (1842–1888), що представив 3 квітня 1877 Французькій академії свою роботу «Процес запису і відтворення явищ, що сприймаються слухом».

У 1888 німецький інженер Е. Берлінер (1851—1929), що працював в США, запропонував використовувати у якості носія звуку цинковий диск, вкритий тонким шаром воску, і апарат для відтворення звуку з цього диска — грамофон. Диск Берлінера дозволяв знімати з нього металеву копію — матрицю для масового виробництва грамплатівок шляхом штампування спочатку з целулоїду, ебоніту, каучуку, потім шеллачних смол. Перша у світі грамплатівка, зроблена Берлінером, зберігається в Національному музеї США у Вашингтоні

Наприкінці XIX століття у Камдене (США) відкрито першу у світі фабрику грамплатівок, що поклала початок найбільшому концерну грамплатівок «RCA Victor». В кінці XIX століття і на початку XX століття компанії і фірми по виробництву грамплатівок, грамофонів (патефонів) створюються в США — «Columbia», у Франції — «Pathe», у Великобританії — «His Master's Voice», в Італії — «La voce del Padrone».

Грамплатівка з трьома піснями гурту The Beatles, випущена радянською фірмою «Мелодія».

До початку XX століття у світі налічувалися близько 3 тис. найменувань грамплатівок загальним тиражем понад 4 млн екз. (до 1903 випускалися тільки односторонні грамплатівки), головним чином із записами декламаційний-розмовного жанру, маршів, вальсів, пісень і романсів. Дуже незначну частину в репертуарі грамплатівок займала інструментальна музика — через технічну недосконалість запису. У 1903 з'явилися (вперше в США і Великобританії) двосторонні диски. У 1907 в Парижі грамплатівки із записами видатних співаків Ф. Таманьо, Е. Карузо, А. Патті та ін. урочисто були поміщені в оцинковані герметичні футляри для збереження: футляри було вирішено розкрити через 100 років. Грамплатівка отримала широке розповсюдження в багатьох країнах світу. Швидкість обертання диска грамплатівок змінювалася від 90—100 об/хв до 76—80 об/хв, в 1925 прийнятий стандарт — 78 об/хв.

В 1901—02 була організована фабрика грамплатівок в Ризі, а в 1910 почав роботу Апрелєвський завод грамплатівок під Москвою, який згодом став найбільшим підприємством по виробництву грамплатівок в СРСР

Новий етап в історії грамплатівок почався в кінці 20-х — початку 30-х рр., коли були винайдені апарати для електроакустичного запису і відтворення звуку, а також поліхлорвінілова маса для виготовлення грамплатівок, що дозволили значно поліпшити якість звучання грамзаписів. Якісно змінився і репертуар грамплатівок — значне місце в ньому посіли записи класичних творів симфонічної, камерної і оперної музики. В радянській продукції після націоналізації виробництва грамплатівок згідно з декретом РНК 1919 року, чільне місце займали також записи радянських політичних діячів та інша продукція ідеологічного спрямування.

В кінці 40-х рр. (вперше в 1948, США, фірма «Columbia») з'явилися довгограючі грамплатівки (призначені для електроакустичного відтворення за допомогою електропрогравачів, електрофонів, радіол), що дозволило значно розширити смугу записаних частот (50—16 000 Гц), повністю зберегти тембр звуку, розширити динамічний діапазон запису (до 50—57 дБ), знизити рівень шумів, набагато продовжити якісне звучання грамплатівок. З появою довгограючих грамплатівок стали скорочуватися тиражі звичайних і в кінці 60-х рр. їх масовий випуск був припинений.

У 1957—58 в США і потім в інших країнах почався випуск стереофонічних грамплатівок, таких, що дозволили отримати при відтворенні близьке до натурального об'ємне звучання, а в кінці 60-х рр. — платівок, з яких можна відтворювати записи як в монофонічному, так і в стереофонічному варіантах.

У 1962 у Франції були випущені перші т.з. гнучкі грамплатівки, які стали використовуватися як звукові ілюстрації в різного роду виданнях і зумовили появу «звукових» журналів.

Масовий випуск грамплатівок в СРСР почався в 30—40-і рр. (у 1940 було видано понад 55 млн грамплатівок), з 1952 стали випускатися довгограючі грамплатівки, з 1962 — стереофонічні, з 1964 — гнучкі (з 1965 — звуковий журнал «Кругозір», з 1968 — «Колобок»), з 1969 — стерео-монофонічні. В 1964 році було засновано фірму «Мелодія».

В кінці XX століття випуск грамплатівок істотно скоротився. Вони стали рідкістю, будучи витисненими компакт-дисками і аудіокасетами, проте продовжують випускатися для аудіофілів, колекціонерів і диск-жокеїв (DJ).

Конверт-обгортка і назва[ред.ред. код]

У 30-х роках 20 століття платівки виготовляли з однією композицією на одному боці, й часто один концерт одного й того ж виконавця продавали комплектом платівок, часто у картонних коробках, а іноді в коробках, оздоблених шкірою. Зовні ці обгортки дуже нагадували фотоальбоми. Тому й комплекти платівок почали називати record albums (тобто «альбом із записами» ).

Звичним і дешевим конвертом платівки був паперовий. Аби підсилити привабливість платівки (і підняти її ціну), зовнішній бік конверту почали художньо розробляти і всіляко оздоблювати. На конвертах платівок, що видавались в Радянському союзі, були, зокрема, конверти з такими образотворчими творами:

Грамплатівки в Україні[ред.ред. код]

Вважається, що перші грамплатівки зі співом українською мовою були випущені у 1899 році фірмою «Еміль Берлінер» в Лондоні. Записи зроблені під час гастролей російського хору С. Медвєдєвої. Один запис мав назву «Чорнохмари», вірогідно, це був дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм», інша платівка — пісня «Сонце низенько». На теперішній час ці записи невідомі. У 1900 році «Еміль Берлінер» записав ще сім українських платівок. У Львові у 1904—1905 роках зроблено записи українських пісень у виконанні Г. А. Крушельницької, а у 1909 році — Ф. М. Лопатинської.[1]

У 1908—1909 роках Лесею Українкою була організована етнографічна експедиція по Лівобережжю, до складу якої увійшли Ф. М. Колесса, О. Г. Сластіон та О. І. Бородай. Під час експедиції зроблені записи на фонограф пісень та дум у виконанні народних кобзарів. До 100-річчя Лесі Українки у 1971 році ці записи були відреставровані та випущені у вигляді платівки «Леся Українка з думою і піснею народа», на якій є й голос самої поетеси.[2]

В Києві у 1909—1911 роках працювала студія звукозапису «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», серед перших записів якої (липень 1909) був П. І. Цесевич, вірогідно й інші українські виконавці (каталоги студії не зберіглися). Особливо цікаві 11 записів сопрано О. Д. Петляш у фортепіанному супроводі М. В. Лисенка. Три платівки з цієї серії були знайдені та нині знаходяться у фондах будинка-музею М. В. Лисенка, на них записані пісні «Гандзя» — «Лугом іду, коня веду», «Віють вітри» — «Карі очі» та «Ой казала мені мати» — «Не вернувся з походу». У Києві працювала тільки студія, а виготовлялися ці платівки в Берліні.[3]

З 1911 року в Києві працювала фірма грамзапису «Екстрафон», яка вперше на території України почала виготовляти грамплатівки на місці. Першими українськими платівками, виготовленими в Києві були записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Гуляв чумак на риночку», «Ой, летіла горлиця», ²Ой, ходила дівчина, «Закувала та сива зозуля» та іншими, усього 7 пісень; тенору І. Є. Гриценко — «Сонце низенько», «У гаю, гаю» на слова Т. Г. Шевченка,« Дивлюсь я на небо та інші», усього 6 пісень; 6 пісень О. Д. Петляш. Ці записи зроблені були раніше, студією «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». У 1912 році «Екстрафоном» випущені 10 українських пісень у виконанні хору Я. А. Шкредковського та Н. Нємчинова, 11 — у виконанні квартету Б. П. Гірняка; у 1914 році, до ювілею Т. Г. Шевченка — платівки з піснями на слова поета у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова, Петляш та хору Надєждинського. Записані були такі твори, як «Реве та стогне Дніпр широкий...», «І широку долину...», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море», «Минали літа молодії».[3]

В перші роки радянської влади індустрія дореволюційного грамзапису була знищена, а залишки обладнання і сировини були звезені до Москви і використовувалися головним чином для записів агітаційних промов вождів революції та їх соратників. Між тим ще до початку 1930-х радянська влада продовжувала випускати і грамплатівки із записами кобзарів, а в середині 1930-х - Державної зразкової капели бандуристів.[4]

Джерела[ред.ред. код]

  1. А. І. Желєзний, с. 51—53
  2. А. І. Желєзний, с. 105—108
  3. а б Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — Київ: Кий, 1997. — С. 304—305. — ISBN 966-7161-15-3.
  4. Мар'яна Зьола. Кобзарське мистецтво в грамзапису // журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.