Декаданс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Почесне, але пусте поховання поета декадента Шарля Бодлера на цвинтарі Монпарнас.

Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця 19 — початку 20 століть.

Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом.

Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів.

Однак марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Шарля Бодлера, естетизм в Оскара Вайльда, підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи Володимира Винниченка та ін.).

Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І. Франком та В. Щуратом, котрий у статті «Літературні портрети. Іван Франко» відзначив високий естетичний рівень збірки «Зів'яле листя», але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі.

Водночас слід обережно виводити філософські джерела декаденсу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Ф.-В. Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців.

Історія виникнення терміну[ред.ред. код]

Ідею декадансу ведуть з 18 століття від письменника Шарля Луї де Монтеск'є (1689-1755) та письменника Дезіре Нісарда.Термін сподобався і був використаний уже в 19 столітті в несхвальному значенні проти письменника Віктора Гюго і представників романтизму в мистецтві Франції. Буржуазну публіку шокували і дратували полотна художників Жеріко, Делакруа чи революційні моменти в літературі Гюго. Несхвальний термін реакційної французької критики перестав вважатися несхвальним у нового покоління літераторів-романтиків (Теофіль Готьє, Шарль Бодлер), які використали термін декаданс як ознаку честі, своєї відокремленості від буржуазного «банального прогресу».

Дослідники вважають декаданс в літературі перехідним етапом між романтизмом початку 19 століття і модернізмом початку 20 ст.

Виникнення терміну спонукало віднести до нього явища в мистецтві як в давній історії (пізня література Римської імперії), так і деякі явища в мистецтві 20 століття (поезія Йосипа Бродського).

Головні представники[ред.ред. код]

Худ. Борисов-Мусатов. Надія Станюкович, 1903 р.

Декаданс зачепив як літераторів, так і художників. До кола декадентів в образотворчому мистецтві Західної Європи і Росії відносять:

Письменниками декадентами були:

Декаданс і таланти[ред.ред. код]

Макс Клінгер. До видання нот Брамс. Фантазія.

Декаданс, як мистецьке явище, був складним і насиченим протиріччями. Він так і не склався у єдину течію. Як зазначали критики, мистецтво декадансу ніяк не є мистецтвом енергії чи юності. Однак занепадницькі настрої, естетизм, аморалізм, стилізації і туга за так званими «золотими епохами» у минулому не виключали створення високохудожніх і талановитих творів. Невдоволення буржуазною дійсністю, «банальним прогресом», культом наживи дикого капіталізму вело до відкриття нових обріїв у культурі, у її формальних чи змістовних складових.

Твори декадента Оскара Уайльда високо поціновував Бернард Шоу (1856-1950), який не був декадентом і не мав особистої приязні до Уайльда.

Макс Клінгер зробив спробу підняти рівень своїх гравюр до високого рівня сучасної йому музики у нотних виданнях.І ці спроби були досить вдалими.

Надзвичайний індивідуалізм художньої манери Обрі Бердслі і здатність до віртуозних стилізацій зробили графічні твори художника шедеврами. Але їхній штучний характер лише підкреслює відірваність від натури.

Картини і графічні твори Врубеля вже наприкінці життя художника визнали зразковими.

Посилання[ред.ред. код]

Джерело[ред.ред. код]