Символізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жан Дельвіль «Прометей викрав вогонь для людей», 1907 р.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку XX ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можливо розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін. Своїм предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив найперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі.

Символізм в європейському живописі мав своїх палких прихильників, серед яких були


Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Під впливом европейського (й у великій мірі російського) символізму, як реакція проти літератури народницького реалізму, розвинулася модерна українська поезія поч. ХХ ст. Елементи і впливи символізму помітні у творчості Миколи Вороного, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, у драматичних творах Олександра Олеся, в поезії поетів галицької «Молодої Музи», Василя Пачовського, Петра Карманського, прозаїка Михайла Яцкова. У літературній критиці ідеї символізму репрезентували Микола Євшан (Федюшка), Микола Сріблянський (Шаповал). Впливи символізму позначилися також і в ділянці перекладу (переклади з Ґергарта Гавптмана, Генріка Ібсена, Леоніда Андреєва та ін.).

Український символізм сформувався організаційно вже після того, як з кінця 1910-х pp. закінчився період активізації російського символізму. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини (1914–1917), Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін.

Символ — поетичний троп, що грунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Першим організаційним осередком українського символізму було створене в Києві 1918 р. з участю поетів Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Павла Савченка, Михайля Семенка, Володимира Кобилянського і Павла Тичини, як і діячів театру Леся Курбаса й Миколи Терещенка та художника Анатоля Петрицького, угруповання «Біла Студія» (назва за франц. ж. «Revue Blanche»). Силами цієї групи був виданий того ж року «Літературно-критичний альманах» з творами названих поетів і митців і з теоретично-програмовими статтями. І. Майдана (Д. Загула) та Якова Савченка, а на початку 1919 р. постало нове угруповання український символістів «Музаґет», заходами й силами якого в травні 1919 р. було видано потрійне число журналу «Музаґет» за ред. Павла Тичини, Володимира Ярошенка, Юрія Меженка і Дмитра Загула. Активну участь у діяльності групи взяли, крім вище названих, Антін Павлюк, Михайло Жук, М. Крупський та ін.

Виразно символістичною мотивами й засобами була творчість Якова Савченка («Поезії», 1918), Володимира Ярошенка («Світотінь», 1918; «Луни», 1919), Дмитра Загула («На грані», 1919), Олекси Слісаренка («На березі Кастальському», 1919), Клима Поліщука («Поезії»), Антіна Павлюка («Сумна радість», 1919), Миколи Терещенка (вірші в «ЛНВ» й «Музаґеті»), Володимира Кобилянського (посмертна збірка «Мій дар», 1920).

Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини, «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в европейському симфолізмі «музична симфонія» (Агапій Шамрай). Під впливом символізму перебував початково й Павло Филипович. Символічна за настроєм і засобами була перша збірка не зв'язаного орг. з символістами Тодося Осьмачки «Круча» (1922). Поза межами УРСР впливами символізму була позначена рання творчість Романа Купчинського, Василя Бобинського («В притворі храму», 1919; «Тайна танцю», 1924) й інших галицьких поетів, згуртованих біля журналу «Митуса» (1922) та Івана Крушельницького, як також поетів і мистців емігрантів, згуртованих біля журналу «Сонцецвіт» у Тарнові (1922).

Існування символістичного угруповання обмежилося періодом 1917–1919 рр.: Михайль Семенко й Олекса Слісаренко активізувалися в українському футуризмі; інші, після останньої спроби з альманахом і групою «Ґроно», перейшли під ударами офіціозної критики на позиції «пролетарської літератури». Від символізму і його естетичних настанов відмовився згодом і Павло Тичина. Настанови символізму і гасло «мистецтво для мистецтва» відстоювали ще деякий час у критичних писаннях Юрій Меженко, Клим Поліщук, й Антін Павлюк. У 1934–1937 більшість колишніх символістів, навіть ті, що перейшли на вимагані комуністичним режимом «пролетарські» позиції, були знищені, розстріляні або загинули в концтаборах: Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Володимир Ярошенко, Валер'ян Поліщук, Клим Поліщук, Лесь Курбас, Іван Крушельницький, Василь Бобинський та ін.

Традиції українського символізму і його мистецькі настанови продовжували у 20-их pp. на еміграції — Клим Поліщук (пронизана месіяністичними мотивами збірка «Звуколірність», 1921), й Антін Павлюк (у виданих в 1925–1931 рр. у Празі збірках); з 1945 Тодось Осьмачка, Василь Барка, Михайло Орест і зокрема Олег Зуєвський (зб. «Золоті Ворота», 1947; «Під знаком фенікса», 1958), два останні — активні перекладачі творів Райнер Марії Рільке, Штефана Ґеорґе, Стефана Малларме та інших европейських символістів.

Виразного й ориґінального оформлення й вияву у творчості українських поетів (поза еміграційними — Михайлом Орестом й Олегом Зуєвським) символізм не набув. У ньому перехрещувалися різні впливи, в тому числі й народницької поезії і чужих для символізму напрямів (футуризм і ін.). У порівнянні з европейським і російським символізмом український символізм був формально спізненим й епігонським напрямом. Характеристичною особливістю українського символізму було його усучаснення — намагання висловити з допомогою символістичних мотивів і засобів захоплене чи й заперечливе ставлення авторів до дореволюційної і революційної дійсности.

Українські образотворчі митці-символісти, як і їхні европейські попередники й сучасники, намагалися знайти синтезу кольорів і ліній, яка могла б висловити ідею. Елементи символізму і його впливи наявні у творчості членів «Музаґету» і «Ґрона» — Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, і передусім Юхима Михайлова, а на Західній Україні — Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Р. Лісавського, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея та ін.; на еміграції до неосимволізму можна віднести малярську творчість Віктора Цимбала.

Впливами символізму позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса і його Молодого Театру в 1917–1919.

Література[ред.ред. код]

  • Літературно-критичний Альманах. Одеса, 1918.
  • Музаґет. — 1919. — чч. 1—3.
  • Гроно. — 1920.
  • Дорошкевич О. Підручник історії укр. літератури. 4 вид. X., 1927.
  • Савченко Я. Поети й белетристи. X., 1927.
  • Лейтес А. Яшек М. Десять років укр. літератури (1917–1927). І—II. К., 1928.
  • Шамрай А. Українська література. 2 вид. X., 1928.
  • Гординський Я. Літературна критика підсов. України. Л. — К. 1939.
  • Sherekh Yu. Trends in Ukrainian Literature under the Soviets. The Ukrainian Quarterly. IV, ч. 2. Нью-Йорк 1948.
  • Luckyj G. S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine 1917 — 34. Нью-Йорк 1956.
  • Stepun F. Die Wege des Symbolismus. Orbis scriptus. Мюнхен 1966.
  • Неврлі М. Художні напрямки й літ. угруповання в ранній укр. порев. літературі // Дукля, чч. З і 5 (також окрема відбитка), Пряшів 1968.
  • Бойчук Б., Рубчак Б. Координати. І — II, Мюнхен 1969.
  • Історія укр. літератури у восьми тт. VI т. К. 1970.
  • Родько М. Українська поезія перших пожовтневих років. К. 1971.

Джерело[ред.ред. код]