Мистецтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Мисте́цтво — одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів[1]. У широкому сенсі мистецтвом називають досконале вміння в якійсь справі, галузі; майстерність[2]. Розвиток мистецтва як елементу духовної культури обумовлюється як загальними закономірностями буття людини й людства, так і естетично-художніми закономірностями, естетично-художніми поглядами, ідеалами й традиціями.

Зміст

[ред.] Етимологія терміну

Українське слово «мистецтво» походить від німецького Meister (майстер), яке в свою чергу походить від латинського Magister (навчитель, начальник), що в свою чергу, вірогідно, утворене шляхом поєднання слів magis («великий») та histor знавець, умілець, згодом — актор (histrion)[3]. Етимологічно цей термін співзвучний з біл. мастацтво а також старопольським misterstwo і в українську мову був позичений відносно недавно. Cтворення цього слова приписують також редакторам часопису «Основа»[4], або Олені Пчілці[5].

У багатьох словянських мовах термін пов'язаний зі словом «умілець», «вміння», зокрема чеськ. та слов. umeni, серб. та словен. umetnost, босн. umjetnost. Російська назва искусство виходить із запозиченого в часи християнізації з болгарської изкуство-то (корінь — искус (=искушение), тобто спокуса) і є історичним свідченням настороженого ставлення православної церкви до художньої творчості. [3]. У багатьох європейських мовах використовуються слова латинського походження — фр. та англ. art або ісп. та іт. arte. Відповідником латинського ars в грецькій мові є слово τέχνη, що первісно означало мистецтва, науку, вміння або ремесла. Останнє слово було запозичено багатьма мовами, в тому числі й українською для таких слів, як техніка.


[ред.] Зародження мистецтв

Ритуальний танок. Наскельний малюнок епохи бронзи, Швеція

Мистецтво зародилося в первісному суспільстві доби пізнього палеоліту і було представлене малюнками в печерах, різьбленням на кістці та камені, ритуальними танцями тощо. Завдяки особливостям свого впливу на людину (чуттєва безпосередність, емоційна насиченість, ідейна спрямованість) мистецтво стало однією з найважливіших складових частин духовної культури суспільства.

Художня обробка речей і знарядь праці, будівництво житла започаткували розвиток архітектури та декоративно-ужиткового мистецтва. Серед основних візуальних мистецтв західної Європи протягом багатьох століть залишалися живопис, скульптура і графіка. У мистецтві ісламу основним був орнамент, оскільки було заборонено зображати живі істоти. У деяких культурах маски, татуювання, кераміка і металеві вироби були основними формами образотворчого мистецтва.

Буття людини і навколишній світ відобразились у танцях, музиці, співі, театралізованих діях. Мистецтво слова, існуючи спочатку в усній формі оповідей, міфів, епосу, з виникненням письменства розвинулося в художню літературу.

Технічний прогрес уможливив появу таких форм мистецтва, як фотографія і кіно, а з появою комп'ютерних технологій — так званих медіамистецтв

[ред.] Розвиток поглядів на мистецтво

Визначення й оцінка мистецтва як явища була і залишається предметом дискусій. Природу мистецтва нерідко вважають «найбільш невловимою з усіх загадок людської культури» [6], а на думку Т. Адорно: «У наш час уважається загальновизнаним, що з усього, так чи інакше дотичного мистецтва, ніщо більше не може вважатися загальновизнаним» [7][8]. Протягом своєї довгої історії поняття мистецтва з дуже широкого, але точно окресленого значення звузило свій обсяг, але й його границі розмилися.

[ред.] Античні часи

В античні часи мистецтво (відповідно лат.ars, грецьк. techne) означало те саме, що вправність, опанування чітко окресленими правилами i слідування ним, те саме, що ремесло. До мистецтв окрім живопису, скульптури і ряду ремесел, таких як гончарство чи кравецтво, зараховувалося також риторика і стратегія. Тоді як творення чогось без правил протиставлялось мистецтву, наприклад в ранній період греки вважали, що поезія з'являється під натхненням муз і тому не відносили її до мистецтв.

При цьому серед мистецтв виділяли сім «вільних мистецтв» (artes liberales) — граматику, риторику, діалектику (Тривіум), а також арифметику, геометрію, астрономію і музику (квадривіум). Інші мистецтва називали загальними (artes vulgares), або, пізніше, механічними і вважали нижчими за вільні мистецтва.

У філософії стародавньої Греції можна виділити два основні погляди на мистецтво. Згідно першому з них, що йде від Аристида, мистецтво має справу з mimesis'ом (інтерпретацією), представленням образів, і ми отримуємо задоволення, спостерігаючи точно й акуратно виконані картини реального світу. В другому, що бере початок у поглядах Платона, мистецтво надихається Музами (Богом, або внутрішніми імпульсами, або підсвідомістю) для вираження того, що знаходиться вище навколишнього світу, тобто внутрішні почуття, прояви або вікові відчуття. Центральною категорією мистецтва стає прекрасне, яке давньогрецькі філософи співвідносили з довершеністю, чуттєвим задоволенням, благом (Платон, Арістотель).

[ред.] Від середньовіччя до сучасності

У Середні віки термін «мистецтво» використовувався для позначення галузі навчання, що розглядається як інструмент пізнання. Візантійське мистецтво і готика західного середньовіччя були зосереджені на релігійних сюжетах, у лоні церкви розвивалися духовні жанри.

В епоху Відродження відбувається поступова секуляризація мистецтва. Разом з тим митці прагнуть до відділення свого статусу від ремісничого і наближенню до наукового. До рангу науки підносяться скульптура, архітектура і живопис, митці епохи прагнуть надати своїм творінням математичної досконалості. У XVIII столітті французький естетик Шарль Батьо об'єднав ці види мистецтв терміном «Витончені мистецтва» (фр. les beaux arts, нім. feine Künste або schöne Künste), що протиставлялися «механічним» мистецтвам — ремеслам.

У XIX столітті мистецтво остаточно відділилося від ремесел і пов'язувалося з поняттями творчості, оригінальності, індивідуалізму i новаторства. Матерією мистецтва стають твори мистецтва, а їх автори (згідно ідеальної моделі) розглядаються як творці, рухомі внутрішнім потягом до творчості, або потребою вираження почуттів, розв'язання особистих чи загальнолюдських проблем, що не дозволяють обмежити мистецтво лише функцією принесення естетичних вражень.

Поява модернізму в кінці XIX ст. призвела до радикального перелому в поглядах на роль мистецтва[9]. Виниклі у західній культурі авангардні напрямки мистецтва поставили під сумнів категорію прекрасного, вона перестала бути не тільки визначальною, але навіть і необхідною для мистецтва. На противагу їй комуністична ідеологія, не відмовляючись від категорії прекрасного, висунула на чільне місце принцип партійності мистецтва, що пов'язував мистецтво з революційною боротьбою робітничого класу і вимагав від митця «правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку»[10].

В епоху постмодерну мистецтво нерідко розглядають як відкрите поняття, що у вільний спосіб об'єднує предмети, що не мають виразних спільних рис, а лише мають щось, назване Вітґенштейном «родовою подібністю», що не можна окреслити вичерпними критеріями. Визначальними для творів мистецтва при цьому можуть вважатися або мета, з якою вони були створені, (за висловом Дональда Юдда - мистецтвом є те, що вважає себе мистецтвом) або визнання того чи іншого твору мистецькими колами (англ. artworld [11]) чи певними інституціями. В останньому випадку важливим стає сучасний стан теорії мистецтва, місце і час, в контексті якого з'являється той чи інший твір. В усіх випадках відкритого визначення відсутність формальних критеріїв відриває мистецтва від естетичного оцінювання.

[ред.] Класифікація мистецтв

Гiтаристка Ян Вермера 1670

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

За формою чуттєвого сприймання розрізняють

У кожній із цих трьох груп художньо-творча діяльність може користуватися:

  1. знаками зображувального типу, що передбачають подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, акторське мистецтво);
  2. знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно-прикладні мистецтва, музика й танець);
  3. знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з мистецтвами образотворчими; словесно-музичному - пісенному й актерсько-танцювальному - пантомімічному синтезу.

Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними матеріалами:

  • традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево, метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й т.д. ) - архітектура, скульптура, живопис і т.д.
  • сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка, цифрові обчислювальні машини) - медіамистецтво
  • звук (чутні коливання повітря) - музика
  • слово (одиниця мови) - література
  • людину-посередника - (актор, клоун і т. п.).

[ред.] Функції мистецтв

Проблема функцій належить до фундаментальних теоретичних питань естетики, її осно­ву зумовлює історичний чинник, адже функції мистецтва виникають і складаються впродовж усього розвитку цивілізації у зв'язку з формуванням нових потреб і особливостей поведінки людини.

Питанням функцій мистецтва було приділено значну увагу ще, у теоретичних розробках Арістотеля цій проблемі, який виділяв наступні три функції — пізнавальну, виховну, та емоційного впливу, остання трактувалася філософом у гедоністичному розумінні. Сучасна естетична наука виділяє значно більшу кількість функцій:

[ред.] Мистецтво як пізнання

Мистецтво пізнає світ через сис­тему художніх образів, використовуючи специфіч­ні засоби і прийоми. Проте, на відміну від науки, специфіку пізнання у мистецтві визначають суб'єктивний харак­тер відображення, метафоричне ставлення до дійсності, активне вико­ристання емоційно-чуттєвого начала, що сприяє створенню худож­ньої картини світу.

Методом пізнання у мистецтві стає безпосереднє піднесення чи сходження до істини за допомогою переносу смислу явища на ціле, одного цілого — на інше тощо (трансдукція). Мистецтво оперує ідеальними образами в уявних просторі та часі, при цьому час у мистецтві може «стискатися» — наприклад події, що тривають у реальному житті роками можуть бути викладені у межах короткометражного фільму. При цьому глядач ніби перевтілюється в учасника або свідка тих подій і, переживаючи почуття героя набуває його досвіду як власного.

[ред.] Мистецтво і виховання

Здатність мистецтва до виховання пов'язують з активіза­ції емоційно-чуттєвого начала, емоційним впливом мистецтва на людину. В свою чергу емоційні процеси знаходяться у тісному зв'язку з мисленням і інтелектом, а на думку С.Л.Рубінштейн мислення, як психічний процес, вже само по собі являє єдність емоційного і інтелектуального.

На роль мистецтв у вихованні людини звертали увагу вже давньогрецькі мислителі, розуміючи виховання, як вдосконалення душі людини. Центральною концепцією у вченні Аристотеля стала теорія катарсису – духовного очищення людини в процесі сприйняття твору мистецтва, найважливіша роль при цьому відводилася музиці, театру і літературі. Давньогрецький філософ Лукіана писав «Душу ми, передусім, вдосконалюємо… навчаючи юнаків музиці, рахунку й грамоті… потім вони вчать виречення мудреців і розповіді про древні подвиги, і корисні думки…».

Середньовічні філософи вважали митця посередником між «бо­жественним логосом» і людиною, на мис­тецтво було покладено завдання духовно-естетичнго виховання, яке мали виконати два найголовніші види мис­тецтва доби середньовіччя: архітектура та поезія. В епоху ренесансу естетичне виховання отримує гуманістичну направленість, особливої значущості набуває живопис і скульптура, що прагнуть розкрити образ людини. Проблема комплексного естетичного виховання висвітлена у науковому доробку іспанського філософа X. Вівеса.

Епоха Просвітництва зорієнтовує естетичне виховання на широку аудиторію. Проблеми естетичного смаку досліджуються в роботах І. К. Готшеда, Д. Юма, К.-А. Гельвеція. Саме ж поняття естетичного виховання було введено Шіллером у роботі «Листи про естетичне виховання людини», який стверджував, що мистецтво має сформувати всебічно розвинену гармонійну особистість. Віра у виховну, перетворюючу силу мистецтва була властива багатьом митцям того часу, наприклад мрією О.Скрябіна було створення "Містерії", в якій би були поєднані всі види мистецтва — музика, поезія, танець, архітектура, а також світло, і яка б перевела світ у нову епоху буття і свідомості.

Соціальні потрясіння і стрімкий науково-технічний розвиток на початку XX століття породили низку суперечливих ідей щодо можливості естетичного виховання. З одного боку ірраціоналістична філософія Ф. Шеллінга, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона і 3. Фрейда підготувала процес елітаризації мистецтва та нівелювання ідей ес­тетичного виховання. З іншого боку мистецтво дедалі більше розглядається як засіб соціально-політичного виховання, що відображається у творчості таких митців як Б. Брехт, Д. Хартфілд, Г. Ейсле­р у Німеччині, або В. Маяковський, В. Мейерхольд, С. Ейзен­штейн та були осмислені в роботах Т.Адорно, Ж.П. Сартра, В. Беньяміна. В 1930-ті роки в СРСР та нацистській Німеччині мистецтво стає з одного боку стає на службу соціально-політичної пропаганди, а з іншого стає об'єктом жорсткої ідеологічної цензури.


[ред.] Інші функції

Компенсаційна функція. Вважається, що мистецтво дозволяє людині відчути ті враження, яких їй не вистачає у реальному житті, тобто, іншими словами, мистецтво компенсує людині брак певних переживань чи емоцій. Наприклад, режисер А.Жолдак вважає успіх «шокового» театру наслідком, того, що сучасний глядач «існує в пластиковому, комфортному світі… наче під лампою, яка їх зігріває.»

Сугестивна функція пов'яза­на з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку. Вагоме навантаження по­кладалося на сугестивну функцію середньовічним мистецтвом іконо­пису й архітектури, адже вважалося, що «собор повинен був стати Біблією для неписьменної людини». Значної уваги цій функції приділяло Психоделічному мистецтві. Сугестивна функція близька до виховної, проте, над відміну від першого, тут йдеться про звернення мистецтва до позасвідомого.

Комунікативна функція. Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну пере­вагу над іншими формами суспільної свідомості. При цьому, якщо комунікативні функції таких мистецтв, як театр, кіно, література обмежені мовним бар'єром, то музика, балет, скульптура, живопис вільні від цього обмеження.

[ред.] Джерела

  • Короткий енциклопедичний словник з культури. — К.: Україна, 2003. ISBN 966-524-105-2
  1. ↑ Визначення Короткого енциклопедичного словника з культури, К.2003
  2. ↑ тлумачний словник
  3. ↑ а б Безклубенко С.Д. Нариси загальної теорії мистецтва
  4. ↑ спільнота ua_etymology в Живому журналі
  5. ↑ "Новотвори" в українській мові
  6. ↑ Rіchard Wollheіm, Art and іts objects, p.1, 2nd edn, 1980, Cambrіdge Unіversіty Press, ІSBN 0521 29706 0
  7. ↑ Adorno, Theodor W. Aesthetic Theory. (1970)
  8. ↑ Danto, 2003
  9. ↑ Griselda Pollock, Differencing the Canon. Routledge, London & N.Y.,1999. ISBN 0-415-06700-6
  10. ↑ Згідно з ухвалою І з'їзду письменників СРСР
  11. ↑ Термін Артура К. Данто

[ред.] Див. також

Nuvola apps package graphics.svg
 У Вікіпедії є портал
Commons
ВікіСховище має мультимедіа-дані до цієї статті:

[ред.] Мистецькі сайти


Мистецтво Це незавершена стаття з мистецтва.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE
Особисті інструменти