Автомонов Павло Федорович

Автомонов Павло Федорович
Народився	10 червня 1922(1922-06-10) Олександрівка
Помер	7 травня 1988(1988-05-07) (65 років) Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР
Діяльність	прозаїк, сценарист
Галузь	творче та професійне письмоd, журналістика і фільм
Alma mater	Київський інститут політології та соціального управління
Науковий ступінь	кандидат історичних наук
Знання мов	українська
Заклад	КНУ імені Тараса Шевченка
Учасник	німецько-радянська війна
Членство	Національна спілка письменників України
Жанр	проза
Партія	ВКП(б)
Нагороди

Павло́ Фе́дорович Автомо́нов (нар. 10 червня 1922, Олександрівка — пом. 7 травня 1988, Київ) — український радянський письменник, журналіст і сценарист; член Спілки радянських письменників України з 1950 року, кандидат історичних наук з 1967 року.

Біографія

Народився 10 червня 1922 року в селі Олександрівці (тепер Богодухівського району Харківської області) в сім'ї робітника. Член ВЛКСМ з 1938 року. 1940 року закінчив середню школу в рідному селі і з осені того ж року служив у Робітничо-селянському червоному флоті СРСР. Учасник німецько-радянської війни з 1941 року. В боях за Ленінград був важко поранений. Після повернення зі шпиталю неодноразово виконував бойові завдання за лінією фронту в тилу групи армій «Північ», як радист розвідувальної групи.

Могила Павла Автомонова

Після демобілізації — кореспондент львівської газети «Вільна Україна», а з січня по березень 1946 року працював кореспондентом в обласній газеті «Соціалістична Харківщина». З квітня 1946 року по вересень цього ж року навчався на курсах газетних працівників при ЦК КП(б) України в Харкові. Після закінчення курсів з жовтня 1946 року по березень 1948 роки працював у Львові в відділенні РАТАУ-ТАРС, потім в обласній газеті «Вільна Україна» в якості кореспондента. З квітня 1948 року по серпень 1950 року знову працював кореспондентом харківської газети «Соціалістична Харьківщіна». Член ВКП(б) з 1947 року.

З 1950 по 1953 рік — слухач Вищої партійної школи при ЦК КП України. У травні 1967 року в Інституті історії АН УРСР захистив кандидатську дисертацію на тему «Бойова взаємодія партизан України з радянськими військами у битві за Дніпро (вересень—грудень 1943 року)» (науковий керівник — Кузьма Дубина).

Протягом 1973—1976 років — старший викладач Київського університету; у 1976—1983 роках — доцент кафедри теорії та практики партійно-радянянської преси; в останні роки життя обіймав посаду декана факультету журналістики. Помер в Києві 7 травня 1988 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Творчість

Почав друкуватися з 1942 року. Твори:

• «У Курляндському котлі» (1947, нотатки партизана);
• «Без межі» (1951, повість про боротьбу за нове життя у галицькому селі);
• «Віктор Кошик» (1954; 2-е доповнене і перероблене видання — 1957; низка повістей, об'єднаних присутністю головного персонажа);
• «Ліс шумить» (1955, повість-хроніка);
• «На зорі раненько» (1957, оповідання);
• «Щастя дається нелегко» (1958, повість);
• «Його прізвище невідоме» (1959, повість);
• «Коли розлучаються двоє» (1959, трилогія);
• «Мій танк — 317» (1960);
• «Так народжувались зорі» (1963, роман);
• «Наш позивний — „Свобода“» (1964, літературний запис документальної книжки Тимофія Строкача);
• «Автограф сержанта Цибулі» (1967, повість);
• «Недописана анкета» (1967, повість);
• «Вітчизни виконуючи наказ» (1975);
• «Каштани на спомин» (1975, роман);
• «Жанр переднього краю» (1976, збірка літературно-критичних нарисів)
• «Другий фронт» (1980, роман);
• «Генерал Шаблій» (1984, роман)
• «Каштани на пам'ять» (1985, роман)
• «На Західному напрямку» (1985, роман);
• «Мій позивний — „Галка“» (1986);
• «Червоний рядок біографії» (1987);
• «Фронт не позначено» (1987, повість присвячена Тимофію Строкачу);
• «П'ята застава» (1988);

1982 року вийшли з друку його «Вибрані твори» у 2-х томах.

Співавтор сценарію до фільму «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (1979, Кіностудія імені Олександра Довженка).

Окремі твори перекладені російською, латиською, болгарською, китайською та англійською мовами.

Нагороди

Нагороджений:

• орденом Червоної Зірки (15 травня 1944), двома Вітчизняної війни І ступеня (9 червня 1945; 6 квітня 1985) і орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня (30 вересня 1944), орденами Слави трьох ступенів, Дружби народів, «Знак Пошани»;
• медаллю «За перемогу над Німеччиною»;
• Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Література

• Буряк Б. Моральне обличчя сучасника // Вітчизна. 1956. № 6;
• Зуб І. Шляхами випробувань // Вітчизна. 1958. № 8;
• Павло Автомонов // Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник / упоряд. Олег Килимник. — К. : Радянський письменник, 1960. — 580 с., С. 5—6;
• Дзюба І. Як у нас пишуть. // Літературна газета. 15 грудня. 1961;
• Голубєва З. Нові грані жанру. Київ, 1978;
• Мусієнко О. Передчуиття лету. В книзі «Пересвіти». Київ, 1985;
• Н. І. Заверталюк. Автомонов Павло Федорович // Українська літературна енциклопедія : В 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. — К. : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1 : А—Г. , С. 22;
• В. В. Коптілов. Автомонов Павло Федорович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. — ISBN 966-02-2075-8.