Латиська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Латиська мова
Latviešu valoda
Поширення латиської мови:    Мова більшості    Мова меншості
Поширення латиської мови:
   Мова більшості
   Мова меншості
Поширена в: Латвія
Регіон: Східна Європа
Носії: рідна 1 390 тис. (Латвія)
110,000 (за кордоном)
1,5 мільйони (світ)[1]
друга мова для 400 тисяч
Класифікація: Індо-Європейська

 Балтійська група

Офіційний статус
Державна: Латвія
Офіційна: Європейський Союз
Коди мови
ISO 639-1 lv
ISO 639-2 lav
SIL lav

Лати́ська (латвійська) мо́ва (latviešu valoda) — одна з балтійських мов, рідна мова більшості латишів, державна мова Латвії та з 1 травня 2004 — одна з офіційних мов Європейського Союзу.

Історія[ред.ред. код]

Деякі факти вказують на те, що група балтійських мов існувала окремо від інших індоєвропейських мов уже з X століття до н. е.. Проте, шлях розвитку балтійських мов із протоіндоєвропейської залишається невивченим.

Балтійські мови поділяються на дві гілки: західні та східні балтійські мови. Сьогодні тільки східні балтійські мови (латиська і литовська) існують у розмовній формі, останньою із західних балтійських мов зникла давньопруська, переставши бути розмовною наприкінці 16 століття. Балтійські мови вважаються чи не найархаїчнішими з-поміж індоєвропейських мов. Це твердження стосується більше до литовської мови, аніж до латиської, тому що латиська зазнала більшого впливу з боку інших мов. В обох мовах збереглася інтонаційна система, нехарактерна для більшості індоєвропейських мов. Латиська мова — мова з розвинутою системою флексій, замість численних прийменників у ній застосовується система з 7 відмінків іменників (називний, знахідний, давальний, інструментальний, місцевий, кличний і родовий). На відміну від англійської мови, у латиській немає артиклів (такі слова як the та a).

Східно-балтійські мови відокремилися від західно-балтійських (або, очевидно, від гіпотетичної прото-балтійської мови) між 400-ми й 600-ми роками. Диференціація між литовською й латиською мовами почалася в 800-х роках, проте вони ще довго залишалися діалектами однієї мови. Проміжні діалекти існували, як мінімум, до XI—XV століть, а як видно, аж до XVII століття. Також на незалежний розвиток мов вплинуло зайняття Лівонським орденом басейну ріки Даугави в XI та XIII століттях. (Територія Ливонського ордену майже збігається з територією сучасної Латвії.)

До середини XIX в. Латиська мова вважалася лише «ненімецьким» (undeutsch) селянським діалектом. Потім пішли довгі роки царської політики русифікації (обрусіння) латишів (через школу та адміністрацію). Боротьба за самостійність латиської мови та за її збагачення новими словами особливо успішно пішла із часу національно-визвольного руху (60-80-і рр. XIX ст.). Визначальна роль у цьому русі належить Отто Кронвальду. Другий період розквіту латиської мови пов'язаний з ім'ям найбільшого латиського поета Райніса, який широким струменем увів у латиську мову манеру вдалого «усікання» довгих латиських слів і тим зробив можливими переклади класиків світової поезії на латиську мову.

У цей час латиська мова є державною мовою всієї Латвійської республіки.

Поширеність[ред.ред. код]

Діалекти латиської мови

Область латиської мови утворилася з територій балтійських племен — летголи, зімеголи та корси — і фінського племені лівів. У латиській мові розрізняються два діалекти:

  • Основний (на місці колишніх балтійських племен, з основним центром на місці стародавньої Летголи, тобто біля Цесиса та Валмери);
  • Тамський (на місці лівів). На схід від області латиських говірок простирається область діалектів латгальської мови.

На основному діалекті говорить населення середньої частини Латвії — від Мазсалаца та Ергеме до півдня через Валміера, Цесіс, Добеле, Єлгава до литовського кордону. Тамським діалектом розмовляють латиші між Кулдига, Талси, Дундага, Вентспілс, Скулте, Лимбажи та Ліелсалаца.

Письмо[ред.ред. код]

Докладніше: Латиська абетка

Перші письмові документи латиською мовою з'явилися в 16 — 17 ст. У 1585 латиською мовою надруковано католицький катехізис. Це була перша книга латиською мовою. У наступному році латиською мовою надруковано й лютеранський катехізис. Перший латиський словник «Lettus» склав Георг Манселіус 1638 року. Тогочасну латиську систему написання розробили німецькі ченці, які створили ці релігійні тексти. За основу була взята німецька система, яка не дуже добре відбивала розмовну латиську мову. Ці тексти, як і багато чого іншого, до середини 1930 були написані готичним шрифтом.

Латиська абетка складається з 33 літер:

A a Ā ā B b C c Č č D d E e Ē ē
F f G g Ģ ģ H h I i Ī ī J j K k
Ķ ķ L l Ļ ļ M m N n Ņ ņ O o P p
R r S s Š š T t U u Ū ū V v Z z
Ž ž

Граматика[ред.ред. код]

У латвійській мові немає середнього роду. Іменники чоловічого роду мають закінчення -s, -š, -is, -us, а жіночого — -a, -e, -s (рідко). У латвійській мові є дві форми звертання: офіційна й неофіційна. Наприклад, ти (tu) при ввічливому зверненні перетворюється на ви (jūs). Наголос найчастіше падає на перший склад, хоча трапляються винятки. Порядок слів у реченнях — вільний, тобто залежить від того, на яке слово падає змістовний наголос. Так, наприклад, речення «У склянці — вода» виглядає так: Glāzē ir ūdens, а «Вода у склянці» — так: Ūdens ir glāzē. У латвійській мові немає артиклів. Тобто «будинок» звучить як māja, а «Він вдома» — так: Viņš ir mājā (він є в домі).

Приклад[ред.ред. код]

«Заповіт» Т. Г. Шевченка латвійською мовою (переклав Валтс Давідс)[2]

Kad es miršu, rociet mani
Stepē paugurainā
Kur man Ukraina vismīļā
Veras plašā ainā.
Lai es redzu plašos laukus,
Dņepru un tās kraujas,
Lai es varu klausīties, kā
Bangas krācēs graujas.
Kad no Ukrainas tās aizraus
Zilā jūras miglā
Ienaidnieka asinis… tad,
Cēlies gaitā žiglā,
Traukšos atstāt kalnus, laukus,
Pielūgt dievu īstu.
Kamēr noticis tas nava,
Dieva nepazīstu.
Aprociet un sacelieties,
Važas saraut ziniet,
Ienaidnieka asins lāsēm
Brīvi aprasiniet.
Arī manim brāļu saimē,
Lielā, brīvā, jaunā,
Veltiet kādu klusu vārdu,
Nepieminiet ļaunā.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ethnologue report for language code:lav
  2. Т. Г. Шевченко, Заповіт мовами народів світу, К., «Наукова думка», 1989