Правозастосування

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Правозастосув́ання (або Застосув́ання пр́ава) — владна діяльність компетентних органів та посадових осіб з підготовки і прийняття індивідуального юридичного рішення в юридичній справі на основі юридичних фактів і конкретних правових норм[1].

Ознаки правозастосування[ред.ред. код]

Застосування права має наступні ознаки:

  1. здійснюється органами чи посадовими особами, які наділені функціями державної влади;
  2. має індивідуальний характер
  3. направлене на встановлення конкретних юридичних наслідків — суб'єктивних прав, обов'язків, відповідальності;
  4. реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах;
  5. завершується винесенням індивідуального юридичного рішення.

Необхідність застосування норм права виникає[ред.ред. код]

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки виникають тільки після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладення на інших суб'єктивних юридичних обов'язків.

2. Коли є спір про право і сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

3. У разі правопорушень.

4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів або конкретних документів.

5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування.

6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудь дій на користь конкретного громадянина або іншої особи.

7. При вирішенні питань, про статуси об'єднань.

8. При вирішенні організаційних питань.[2].

У чому полягає правозастосування[ред.ред. код]

  • у наділенні одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладенні на інших суб'єктивних юридичних обов'язків;
  • у вирішенні спору про право — про наявність або міру суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;
  • у визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.

Стадії правозастосування[ред.ред. код]

Застосування права — складний процес, що включає декілька стадій. Нижче вони подані на прикладі розслідування факту загибелі людини органами внутрішніх справ[3].

1. Установлення кола фактичних обставин.

Збір доказів. Установлення особи злочинця, часу, місця, способу вчинення злочину, мотивів тощо.

2. Юридична оцінка фактичних обставин — юридична кваліфікація.

Кваліфікація вчиненого злочину як умисного вбивства, або умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, — залежно від обставин.

3. Винесення рішення в юридичній справі.

Складення обвинувального висновку.

Акт застосування права[ред.ред. код]

Докладніше у статті Акт застосування права

Рішення в юридичній справі являє собою акт застосування права. Це правовий акт компетентного органу або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, який визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб.

Постанова Верховної Ради України, наказ про звільнення, вирок суду, постанова санепідемстанції про накладення штрафу, обвинувальний висновок, винесення попередження в усній формі — усі ці речі об'єднуються поняттям «акт застосування права».

Акти застосування права поділяються за суб'єктами їх видання, за характером (регулятивні / охоронні), за значенням (основні / допоміжні), за формою (письмова / усна / у формі резолюції).

Акти застосування повинні відповідати вимогам обґрунтованості, законності, доцільності.

Принципи (вимоги) правозастосування[ред.ред. код]

Принципи правозастосування — це юридичні правила, за допомогою яких правозастосовчий орган втілює в життя принципи права.

Виділяють такі принципи правозастосування:

  • верховенство права — означає, що при вирішенні конкретної справи правозастосувач повинен діяти лише у рамках правового закону, керуючись основоположними принципами права, які конкретизовані у засадах відповідної галузі законодавства.
  • законність — означає, що при вирішенні конкретної справи правозастосувач повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосовує, у межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду справи. При цьому правозастосовний орган повинен діяти за принципом — дозволено робити лише те, що передбачено в законі. За цим принципом ніхто не може бути покараним державою, крім як за вчинення діяння, визнаного протиправним законом, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж на підставах та в порядку, встановленому законом.
  • обґрунтованість — означає, що правозастосовчі акти повинні бути мотивованими. Значною мірою ця вимога збігається з вимогою законності. Наприклад, необґрунтоване порушення кримінальної справи одночасно є і порушенням законності. Але можна розглядати ці вимоги і як протилежні. Можна керуватися законністю формально, не враховуючи конкретні обставини, що призведе до негативних наслідків. Це свідчить про необхідність у кожному випадку керуватися двома вимогами одночасно. Законні дії правозастосувача передбачають передусім знання норм права, правильне їх тлумачення і точне дотримання, у той час як обґрунтовані рішення вимагають вивчення конкретних фактів, обставин. Уже тільки тому вимоги прийняття обґрунтованого правозастосовчого акта набувають самостійного значення;
  • доцільність — це відповідне співвідношення між метою, яка міститься в нормі права, і діяльністю суб'єкта з реалізації цієї норми. Доцільність у праві — це відповідність діяльності органів і осіб у рамках закону конкретним умовам місця і часу, вибір оптимального шляху здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права носить загальний характер і не може передбачати всієї різноманітності конкретних випадків, але вона дає можливість виконавцю врахувати їх. Норма, як правило, передбачає межі вирішення справи за розсудом. Правозастосувач у рамках норми повинен обрати рішення, яке є найбільш правильним щодо цілі норми. Доцільність у застосуванні не має протиставлятися законності й обґрунтованості;
  • справедливість — норми права, які ґрунтуються на справедливості, передбачають застосування рівної міри до юридично однакових дій людей. Але цього замало, необхідним постає врахування індивідуальності (особи, обставин і т. ін.). Реалізація цього відбувається на рівні правозастосування.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова.. — 2-е изд., изм. и доп.. — Москва: НОРМА, 2002. — С. 398. — ISBN 5-89123-388-6
  2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків: Консум, 2001. — 616 с.
  3. У цьому прикладі описується лише стадія дізнання і досудового слідства, а не весь кримінальний процес.


Джерела[ред.ред. код]

  • Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова.. — 2-е изд., изм. и доп.. — Москва: НОРМА, 2002. — 616 с. — ISBN 5-89123-388-6 — глава 25.
  • Ведєрніков Ю. А.; Теорія держави і права, навч. посіб., — К.: Знання, 2008, 333с.