Приватне право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Привáтне пр́аво — це сукупність правових норм різних галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання.

До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет (на відміну від норм публічного права) у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, відокремленні від державної влади і тому є «приватними».
Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках, або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати. До приватного права відносять галузі:

тощо.

Історія поділу права на публічне і приватне[ред.ред. код]

Див.

Критерії поділу на приватне та публічне право[ред.ред. код]

Див.

Ознаки приватного права[ред.ред. код]

До ознак приватного права можна віднести такі:

  1. Його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб'єктами.
  2. Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес.
  3. За своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації ( а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання).
  4. Суб'єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватно правові відносини можуть регулюватися, і відповідні права та обов'язки сторін можуть встановлюватися декількома суб'єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб'єктивних прав і обов'язків.
  5. Використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальний відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правого регулювання ж загальнодозвільний )суб'єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом).
  6. Відносини між суб'єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.

Рецепція римського приватного права в Україні[ред.ред. код]

Рецепція римського приватного права, яка розпочалася в ХІ-ХІІ ст. і охопила практично всю Європу, має назву прямої рецепції римського права. Крім того, є ще й опосередкована (похідна) рецепція, яка відбувається шляхом запозичення римських правових ідей та правових рішень не безпосередньо з першоджерел, а через ті системи права, де рецепція відбулась раніше.

Вплив римського приватного права на законодавство України простежується упродовж Х-XIX ст. Найстародавнішою пам’яткою древньоруського права є “Руська правда”, чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепціювання окремих законів з візантійського (грецького) законодавства.

Помітнішим та ширшим був вплив римського приватного права у законодавстві пізнішіх часів. Насамперед це стосується Литовських статутів, які замінили “Руську правду”. Так Статут 1566 року своєю структурою та багатьма положеннями подібний до Дигестів та Кодексу Юстиніана. Ще більше вплив римського права позначився на Статуті 1588 року, в якому детально врегульовано приватну власність на землю і значна увага приділена договірному праву.

Після приєднання у 1654 р. України до Росії західна орієнтація України не просто ще зменшилася, але Україну як частину Росії нерідко розглядали як таку, що значною мірою належить Сходу. Так на початку XVIII ст. під час складання “Прав, за якими судиться малоросійський народ” були використані Литовські статути, римські та німецькі джерела, польське законодавство, звичаєве право України і судова практика. У 1743 р. комісія подала законопроект, який, однак, не влаштовував царський уряд своєю самобутністю, відмінністю від тогочасного російського законодавства, а тому закон не був прийнятий, хоч фактично застосовувався до формування єдиної імперської системи законодавства.

Вплив римського приватного права на зміст “Прав...” був очевидним. Він виявився у розділах про володіння, право власності та сервітути, в правовому режимі рухомих та нерухомих речей, первісних та похідних способах набуття власності, в захисті права власності віндикаційним позовом, у положеннях зобов’язального права тощо. Ще більшою мірою простежується вплив ідей та рішень римського приватного права на “Зібрання малоросійських прав” 1807 року. Отже, оцінюючи загальну тенденцію розвитку цивільного права України до XIX ст., можна відзначити досить значний вплив римського приватного права і визначити її як часткову і похідну рецепцію у формі запозичення законодавчих рішень інших країн. Частковою вона називається тому, що сприймаються не всі, а частина ідей та рішень. Похідною - бо сприйняття римського права відбувається не безпосередньо з першоджерел, а через інші системи права, де ці першоджерела вже інтерпретовано відповідно до місцевих потреб.

Після жовтневого 1917 року перевороту в Росії всі правові рішення визначалися радянською доктриною. Перші роки радянської влади характеризуються руйнуванням існуючої системи майнових відносин та регулюючої їх системи права, відмовою від приватної власності. На пряме рецепціювання римського приватного права було накладено, за словами В.І.Леніна, табу. Зокрема, він підкреслював, що нова влада не визнає нічого приватного, що все у сфері господарства є публічно-правовим, а не приватним. Такі вказівки і зауваження були дані стосовно Цивільного кодексу РРСФСР 1922 року. Але підготовка Цивільного кодексу УРСР відбувалася в тих же умовах і в той же час, отож вони були орієнтиром і для тих, хто готував проект ЦК УРСР.
Часткова опосередкована й прихована рецепція деяких положень та ідей римського приватного права спостерігається й під час другої кодифікації українського радянського цивільного права в 1961-1963 рр.

На початку 90-х років відбувається поступовий поворот у ставленні вітчизняних цивілістів до римського права - від негативного до позитивного, точніше виваженого аналітичного. З’являються публікації, присвячені іншим системам права власності, нові підходи до оцінки відносин власності. А Празький 1989 року колоквіум “Загальноєвропейський дім - уявлення і перспективи” дав поштовх дослідженням у галузі міжнародного приватного права і публічного права у СРСР та ін.

З проголошенням незалежності України постало питання про формування власної національної правової системи, яка має ґрунтуватися на принципово нових засадах.

У своїх численних нормативних актах Україна повертається до таких гуманістичних цінностей, як правове забезпечення суверенітету особи, встановлення ґарантій її прав, зрівняння правового становища особи і держави, створення умов, за яких особа може вільно розпоряджатися своїми правами, крім випадків, прямо передбачених у законі. Спостерігається часткова, проте вже не латентна, рецепція римського приватного права, що виявляється у визнанні права приватної власності і розширенні кола речових прав, розширенні прав учасників договірних відносин, прояві ними приватної ініціативи, вільного розсуду під час укладання договорів тощо.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. Цивільне право України. Підручник., 2007
  2. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.— Харків:Право, 2011.—584 с.
  3. Римське приватне право. Курс лекцій / Львів, 2009.- 136 c.