Державна влада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус[1].

Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті.

Державна влада в інституціональному розумінні — це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави.

Державна влада в процесуальному розумінні — це цілеспрямована управлінська діяльність усіх органів держави, направлена на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільства на підставі конституції та законів.

Державна влада здійснює управління суспільством від імені народу на всій території держави за допомогою державного апарату, видання та доведення до реалізації загальнообов'язкових правових норм та представляє державу у зовнішніх відносинах.

Підходи до розуміння державної влади[ред.ред. код]

«Державна влада... має привабливу силу і є важливим феноменом соціального буття»
— І. Малютін

Основоположники марксизму характеризували державну (політичну) владу як «організоване насильство одного класу для придушення іншого»[2].

А. Борко вважає, що державна влада — це «певні вольові відносини, що виникають між людьми, їхніми соціальними групами, суспільством у цілому і державою». О. Хоменко визначає державну владу як систему «юридичних державно-владних повноважень державних органів і посадових осіб, розподілених по вертикалі й горизонталі, спрямованих на реалізацію завдань і функцій держави». Ю. О. Фрицький зазначає, що державна влада в Україні «полягає в організації та функціонуванні всіх гілок влади, спрямованих на реалізацію завдань, функцій і повноважень згідно з загальнодержавними програмами, для досягнення мети Української держави — забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Ю. С. Шемшученко в Юридичній енциклопедії пропонує розуміти державну владу як різновид публічної влади, яка реалізується державою та її органами, здатність держави підпорядковувати поведінку й діяльність людей та об'єднань, що перебувають на її території, своїй волі, тобто — це влада «організації домінуючої частини населення, яка (організація), забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї його частини та організовує задоволення загальносоціальних потреб».

С. С. Алексєєв зазначає, що державна влада — це концентроване вираження волі й сили держави, яке реалізується державними органами та установами й забезпечує стабільність і порядок у суспільстві, захищає громадян від внутрішніх і зовнішніх посягань у спосіб застосування певних методів (зокрема державного примусу та військової сили).

В. Авер'янов зазначає, що державна влада є здатністю «держави приймати обов'язкові рішення та домагатися їх виконання»[3].

Джерела державної влади. Суб'єкти й об'єкти державної влади. Владовідносини[ред.ред. код]

Джерелами державної влади М. Вебер та інші вчені-мислителі вважали:

 — силу (насилля), а так само загрозу їх застосування;
 — авторитет;
 — харизму;
 — право;
 — традиції, звичаї;
 — знання (таємницю).

«Сучасне суспільство потребує нових джерел влади» (І. Жаровська)[4].

Конституційне положення про те, що «єдиним джерелом влади є народ» (стаття 5 Конституції України) слід розуміти як специфічну юридичну абстракцію (М. П. Орзіх).

Виходячи з панівної в демократичному світі концепції народовладдя, у Конституціях багатьох держав закріплено ідею, що джерелом політичної, державної влади є народ, його волевиявлення та суверенітет. Відповідне положення закріплене у ст. 5 Конституції України: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".

Таким чином у рамках названої концепції народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет - джерелом державного суверенітету. Поняття «суверенітет народу» означає, що вся влада в країні належить народові, що й являє собою єдине джерело державної влади. Реалізуючи свій статус джерела влади, народ бере участь в управлінні державою. При цьому, реалізовуючи свою установчу владу, народ визначає і вдосконалює конституційний лад держави; через вибори делегує реалізацію владних повноважень державі, її органам; здійснює владу через різні форми безпосередньої демократії (наприклад, шляхом волевиявлення на виборах делегує своїм представникам право здійснювати владу від імені народу).[5]

У державах з монархічною формою правління джерелом державної влади визнається монарх, що отримує її за спадкоємством, незалежно від виборців або представницьких органів влади. Монарх - здійснює владу (обмежено або абсолютно) за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. Влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, державного органу чи виборчого корпусу.[6]

Суб'єктом державної влади можуть бути соціальні і національні спільності, класи, народ, від імені якого діють органи держави. Об'єктом влади є індивіди, їх об'єднання, верстви та спільності, класи, суспільство.

Суть владовідносин полягає в тому, що одна сторона — пануюча — нав'язує свою волю, зазвичай зведену в закон і юридично обов'язкову, іншій стороні — підвладним, направляє їх поведінку і дії в русло, визначене правовими нормами[7].

Ознаки та елементи державної влади[ред.ред. код]

За проф. Ю. О. Фрицьким, ознаками державної влади є наступні:

  • у кожній країні існує тільки одна державна влада;
  • вона поширюється на всіх членів суспільства;
  • розв'язує загальносуспільні проблеми;
  • має у своєму розпорядженні специфічний апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і функцій;
  • встановлює формально обов'язкові для всього населення загальні правила фізичної поведінки — юридичні (правові) норми;
  • характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або особи як у окремій країні, так і за її межами.

В. М. Протасов до ознак державної влади відносить:

  • державний характер;
  • публічний характер, тобто вона є не лише суспільною, як і будь-яка інша влада, а здійснюється професійним апаратом, відмежованим від суспільства, як об'єкта влади;
  • суверенний характер;
  • універсальність, тобто поширюється на всю територію країни та населення;
  • виключність прав на прийняття загальнообов'язкових правил поведінки;
  • постійність та безперервність.[8]

Також, М. І. Байтін відніс до ознак державної влади:

  • спирання влади на силу примусу;
  • податки.[9]

Окрім того державна влада характеризується легальністю, легітимністю та ефективністю.

Елементи державної влади (за Ю. О. Фрицьким):

С. Т. Цейтлін зазначає, що основними елементами державної влади є воля та сила. У свою чергу, Т. В. Чехович зазначає, що умовно можна виділити дві групи основних елементів державної влади:

  • елементи, що визначають її сутність та природу — суверенність, верховенство, незалежність і самостійність;
  • інституційні елементи, що організаційно оформлюють державну владу та роблять її постійно функціонуючою та загальнообов'язковою — державні органи та установи, а також правові норми.[11]

Співвідношення з політичною і публічною владою[ред.ред. код]

Докладніше у статті Публічна влада
Докладніше у статті Політична влада

Державна влада часто розглядається як різновид публічної влади, а також як різновид політичної або ототожнюється з останньою.

Реалізація державної влади[ред.ред. код]

Основними правовими формами здійснення державної влади є:

  • правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;
  • правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших — юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;
  • правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;
  • контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;
  • установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:

  1. переконання — метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:
    • визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;
    • обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;
    • рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. поза-правові методи;
  2. примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі пануючого суб'єкта в інтересах держави.

Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах[12]

Легітимність і легальність державної влади[ред.ред. код]

Докладніше у статті Легітимність
Див. також: Законність

Усіляка влада по-справжньому стійка і сильна насамперед за рахунок своєї соціальної основи.

У широкому сенсі легітимність — це прийняття влади населенням країни, визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому сенсі легітимною визнається законна влада, утворена відповідно до процедури, передбаченої правовими нормами.

Слід відрізняти легітимність першоджерела влади[⇨] і легітимність органів державної влади.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Нелегітимна влада визнається узурпаторською. У вузькому сенсі слова узурпація — насильницький протизаконне захоплення влади будь-якою особою або групою осіб, а також привласнення собі чужих владних повноважень.

Юридичним вираженням легітимності влади служить її легальність, тобто нормативність, здатність втілюватися в нормах права, обмежуватися законом, функціонувати в рамках законності. У суспільстві можлива і нелегальна, наприклад мафіозно-злочинна влада, що тяжіє до жорстких форм примусу, насильства. Якщо легальна влада спирається на офіційно визнані, документально закріплені і відомі суспільству норми, то злочинна, нелегальна — на неписані, відомі лише певному колу людей правила поведінки. Легальна влада прагне стабілізувати суспільство, утвердити в ньому порядок, нелегальна ж подібна раковим клітинам, що вражають і знищують здорову тканину соціуму[7].

Ефективність як властивість державної влади[ред.ред. код]

Як конститутивний елемент держави державна влада передбачає хоча б мінімальний рівень ефективності. Іншими словами існування держави передовсім залежить від дієздатності державної влади. Так, для появи нової держави вирішальним є факт наявності ефективної державної влади (при цьому легітимність лишається другорядним критерієм, оскільки держава може існувати і як насильно організоване об'єднання людей без демократичних структур; хоча такий підхід в сучасному світі поступово переглядається).

Зникнення хоча б мінімально ефективної влади має наслідком припинення держави. Йдеться про випадки внутрішніх криз, які надовго підривають здатність державної влади функціонувати чи тягнуть за собою повний розпад державної влади. У цих випадках держава існує лише як оболонка, що функціонує неналежним чином або й взагалі нездатна на це. Разом з тим лише тоді вважатиметься, що держава припинила існування, коли остаточно будь-які очікування щодо налагодження більш - менш ефективної державної влади видаватимуться безпідставними.[13]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах: Учебно-методическое пособие. — 4-е изд., перераб. и доп.. — Москва: Юристъ, 2002. — С. 51. — ISBN 5-7975-0484-7.
  2. Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии. В кн.: Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — 2-е изд. — Т. 4. — М.: Государственное издательство политической литературы, 1955. С. 419–459.
  3. Див.: Гетьман Є. А. Поняття «державна влада» та її співвідношення з виконавчою владою // Публічне право. — 2012. — № 4 (8). — С. 71-72
  4. Жаровская И. М. Теоретико-правовой анализ источников государственной власти на современном этапе развития государственности
  5. ШеруговР.Т. Теорія держави й права:Учеб.пособ.- М.:ЭЛЬФА,2000.
  6. Марченко М.Н. «Проблеми загальної теорії держави й права»: У 2 т: Держава: Підручник для вузів – М., 2008 – 837 с.
  7. а б Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. — 2-е изд., изм. и доп. — Москва: НОРМА, 2002. — С. 131-146. — ISBN 5-89123-388-6.
  8. Протасов В. Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: вопросы и ответы / В. Н. Протасов. — М. : Новый Юрист, 1999. — С. 118.
  9. Байтин М. И. Государство и политическая власть / М. И. Байтин. — Саратов : СГУ, 1972. — С.139-144.
  10. Фрицький Ю. О. Теоретичні засади державної влади в Україні: автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.02 / Ю. О. Фрицький / Ін-т законодавства Верховної Ради України. — К., 2009. — 38 с.
  11. Цейтлин С. Т. Об основных элементах государственной власти в СССР / С. Т. Цейтлин // Вестн. Ленинград. ун-та. — 1958. — № 5. — С. 87.
  12. Ведєрніков Ю. А., Папірна А. В. Теорія держави і права: Навч. посіб. — К.: Знання, 2008. — Розд. 2.17
  13. Гердеген, Матіас. Міжнародне право: Підручник / за наук. ред. І Грицяка; пер. з нім. Р.Корнути. — Пер. 9-го вид., переробл. і доповн. — К. : К. І.С., 2011. — 516 с

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Алексеев С. С. Государство и право: нач. курс / С. С. Алексеев. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юрид. лит., 1994. — 190 с.
  • Бакунин М. А. Философия. Социология. Политика. — М., 1989. — 624 с.
  • Вебер М. Хозяйство и общество / Пер. с нем. под научн. ред. Л. Г. Ионина. — М.: Изд-во ГУ-ВШЭ, 2010.
  • Гоббс Томас. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної / Переклад з англ. — К.: Дух і Літера, 2000. — 606 с.
  • Ладиченко В. В. Гуманістичні основи організації державної влади: Автореф. дис… д-ра юрид. наук. — К., 2008. — 41 с.
  • Локк Джон. Два трактати про врядування. — К., 2001. — 265 с.
  • Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — 79 с.
  • Монтескье Ш. Избранные сочинения. — М., 1955. — 800 с.
  • Пейн Томас. Избранные сочинения. — М., 1959. — 424 с.
  • Руссо Ж.— Ж. Об общественном договоре. Трактаты. — М., 1998. — 416 с.
  • Фрицький Ю. О. Теоретичні засади державної влади: Автореф. дис… д-ра юрид. наук. — К., 2009. — 38 с.
  • Словарь терминов по теории государства и права: учеб. пособие / Н. И. Панов; — Х. : Основа, 1997. — С. 26.
  • Протасов В. Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: вопросы и ответы / В. Н. Протасов. — М. : Новый Юрист, 1999. — С. 118.
  • Байтин М. И. Государство и политическая власть / М. И. Байтин. — Саратов : СГУ, 1972. — С.139-144.
  • Цейтлин С. Т. Об основных элементах государственной власти в СССР / С. Т. Цейтлин // Вестн. Ленинград. ун-та. — 1958. — № 5. — С. 87.
  • Чехович Т. В. Проблемні питання державної влади в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vuzliv.com/content/ view/117/112.
  • Гердеген, Матіас. Міжнародне право: Підручник / за наук. ред. І Грицяка; пер. з нім. Р.Корнути. — Пер. 9-го вид., переробл. і доповн. — К. : К. І. С., 2011. — 516 с.
  • Шеругов Р.Т. Теорія держави й права:Учеб.пособ.- М.:ЭЛЬФА, 2000.
  • Погорілко В.Ф. Публічна влада // Юридична енциклопедія: в 6 т. –К.: Укр. Енцикл., 2003. –Т.5. –280 с.
  • Іванець О.О. Про співвідношення державної та публічної влади : Перспективы развития науки / Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

– Київ : Подсекция 15. Конституционное право, – 27-28 с.

  • Марченко М.Н. «Проблеми загальної теорії держави й права»: У 2 т: Держава: Підручник для вузів – М., 2008 – 837 с.
  • Рабінович П.М. Державна влада // Юридична енциклопедія: В 6 т. –К.: Укр. Енциклоп., 1999. –Т.2. –380 с.
  • Тодика Ю.М. Конституційне право України. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. — 544 с.
  • Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк , 1998. – 304 с.