Права людини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Права́ людини — це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя.

Права людини мають природну сутність і є невід'ємними від індивіда, вони позатериторіальні і позанаціональні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, є об'єктом міжнародно-правового регулювання та захисту[1].

Логотип прав людини

Зміст

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Природно-історичне обґрунтування людських прав у сучасній світовій політичній думці явно переважає. Поняття прав людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-правового закріплення і державних кордонів. Це рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканність, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

Права людини — це її правові можливості[ред.ред. код]

  • Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури. Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод.
  • Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення правового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей.
  • Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні[ред.ред. код]

  • Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні залежати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.
  • «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний сенс, а в практичному аспекті сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними[ред.ред. код]

  • Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життєдіяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.
  • Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку[ред.ред. код]

  • Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзистенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи.
  • Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показником рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини. Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безперервне покращення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цього Пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім трудящим: справедливу зарплату; задовільне існування для них самих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.

Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для кожного[ред.ред. код]

  • Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права. Відомий німецький філософ Карл Ясперс виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства:
    • по-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда;
    • по-друге, органічну цілісність людей, об'єднаних на національних чи духовних засадах;
    • по-третє, формально-правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому.
  • Права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжнародних стандартів[ред.ред. код]

  • Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення їх у конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики.
  • Так, згідно з приписами Конституції України, права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності Української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов'язок держави.

Історія прав людини і громадянина[ред.ред. код]

Сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує:

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого в дусі братерства.

Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва.

Декларація прав людини і громадянина затверджена у Франції 26 серпня 1789.

Ідеї прав і свобод існували впродовж майже всієї історії людства, проте не зовсім зрозуміло, чи можна характеризувати їх терміном права людини в сучасному розумінні. Концепція права існувала в історичних культурах, стародавні філософи, такі як Аристотель, писали про права громадян на власність та участь у громадських справах. Однак, ні стародавні греки, ні римляни не мали концепції універсальних прав — рабство вважалося цілком природним[2]. Середньовічні хартії свобод, такі як Магна Карта, не визначали прав будь-якої людини, а були тільки чимось на кшталт політичних і юридичних угод, що відповідали конкретній політичній ситуації. Магна Карта набула легендарного, міфологічного значення тільки в контексті сучасних дебатів про права людини[3].

Основу більшості сучасних юридичних тлумачень прав людини можна прослідкувати до початку нової європейської історії. Першим документом, який окреслював права людини, можна вважати Дванадцять статей 1525 року. Ці статті були частиною вимог, які висували селяни до Швабської ліги під час Селянської війни в Німеччині. Білль про права 1689 в Англії та відповідний шотландський Акт вимоги прав 1689 проголосили незаконними деякі репресивні дії уряду. У XVIII ст. відбулися дві важливі революції — Американська в 1776 та Французька в 1789. Результатом цих революцій стало прийняття Декларації незалежності США та Декларації прав людини і громадянина. Обидва документи встановлювали певні юридичні права. Крім того, Віргінська декларація прав 1776 року затвердила у вигляді закону низку основних громадянських прав і свобод. Декларація незалежності США проголосила, зокрема:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя…[4]

В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. над питанням прав людини працювали філософи Томас Пейн, Джон Стюарт Мілль, Фрідріх Гегель. Сам термін права́ людини виник в період після написання книги «Права людини» Томаса Пейна і статті Вільяма Ллойда Гаррісона в газеті «Ліберейтор» у 1831 р., в якій автор стверджує, що намагається залучити читача до боротьби за велику справу прав людини[5].

У XIX ст. найважливішою із правових проблем, пов'язаних і правами людини, стало питання ліквідації рабства. Рух аболіціоністів сприяв тому, що рабство було ліквідоване у Британії Актом про работоргівлю 1807 року та Актом про відміну рабства 1833 року. В США північні штати відмінили рабство в період між 1777 та 1804 роками, але південні штати міцно трималися за цей інститут. Дебати й конфлікти щодо поширення законодавства на нові території призвели до сецесії Півдня й громадянської війни. Після війни інститут рабства був ліквідований тринадцятою поправкою до Конституції США. Чотирнадцята поправка проголосила повне громадянство та рівні права всіх людей, що народилися в США, а п'ятнадцята поправка гарантувала американцям африканського походження право голосу[6].

У XX ст. під тиском численних рухів відбулися глибокі соціальні зміни, в тому числі в царині, що належить до прав людини. В Західній Європі та Північній Америці профспілки добилися затвердження законів, що гарантували робітникам право на страйк, встановили мінімальні вимоги до умов і тривалості праці, добилися заборони або законодавчого регулювання дитячої праці. Рух за права жінок добився однакового права голосу для представників усіх статей. Національно-визвольні рухи призвели до вигнання колонізаторів із багатьох країн. Серед цих рухів особливо впливовим був очолювати Магатмою Ґанді рух за звільнення Індії від британського правління. Добилися своєї мети рухи позбавлених прав расових та релігійних меншостей у багатьох країнах світу. Серед них рух за громадянські права в США.

Заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста в 1864 та перші Женевські конвенції 1864 року заклали основу міжнародного гуманітарного права, що отримало подальший розвиток після двох світових воєн.

Світові війни, великі втрати життя та значні порушення прав людини в них призвели до створення нових інституцій, що повинні стояти на захисті прав людини. Ліга Націй була утворена в 1919 році разом із підписанням Версальського договору. Перед нею ставилася мета роззброєння, запобігання війнам через колективну безпеку, врегулювання конфліктів між державами методами дипломатії, покращення життя людей у всьому світі. В її мандат була закладена значна кількість прав людини, які пізніше були проголошені в Загальній декларації прав людини.

На Ялтинській конференції 1945 року союзні держави домовилися створити новий орган, який успадкував би роль Ліги — Організацію Об'єднаних Націй. Одразу після заснування ООН стала виконувати важливу роль у встановленні міжнародного права, зокрема щодо прав людини.

Насамперед це право на життя, вільну працю, освіту.

Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина[ред.ред. код]

Права людини, обмеження чи тимчасове припинення яких у демократичній державі не допускається за жодних обставин. До них належать наступні права: право на життя, тілесну недоторканість, повагу людської гідності, недоторканість приватного життя, особисту та сімейну таємницю, захист честі та доброго імені, свободу совісті, свободу віросповідання, а також правовий, судовий захист, правосуддя і пов'язані з ним важливі процесуальні правила. Дані права ще іноді називають в літературі абсолютними. Забезпечення цих прав є основною ознакою демократичності суспільства.
Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або юридичних свободах, розрізняють негативні і позитивні права і свободи людини і громадянина, що відображає позитивні та негативні аспекти свободи[7].

Позитивні права людини фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, гідний життєвий рівень тощо). Здійснення позитивних прав неможливо без наявності У держави достатніх ресурсів. їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи.

Негативні права визначають обов'язки держави та інших, людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують їх свободу. Такі права є основні, абсолютні. їх здійснення, реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають негативні права. Юридичне закріплення такої груп прав і свобод людини є Білль про права Конституції США, зміст якого спрямований на охорону особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з боку держави, владних структур.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на природні, особисті, політичні, економічні, гуманітарні, соціальні.
  • До природних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.
  • До категорії особистих прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування і вибору місця проживання.
  • Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.
  • Розглядають як економічні права право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.
  • Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.
  • До соціальних Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло, ін.
За сферою реалізації їх в суспільному житті
а) особисті (громадянські) права — це природні, основоположні, невід'ємні права і свободи людини. В свою чергу вони поділяються на такі дві групи: — фізичні права: право на життя, особисту недоторканість, свободу пересувань, вибір місця проживання тощо; — духовні права: право на ім'я, честь і гідність та т.п.;
б) політичні — можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організаціях політичної спрямованості. Це — право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські організації і брати участь у їх діяльності, на проведення зборів, мітингів та т.п.;
в) соціальні — можливості (свободи) людини і громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися соціальними благами та послугами, наданими суспільством та державою, а також набувати і захищати їх в порядку, межах, формах і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наприклад: право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри їх оплати та т.п.), право на соціальне забезпечення, страхування, відпочинок, гідний рівень життя та т.п.;
г) екологічні — можливості і свободи користуватися природним середовищем як місцем проживання. Це право на сприятливе довкілля; відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями; на природокористування тощо Громадянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан довкілля і його вплив на здоров'я населення. Така інформація ніким не може бути засекречена.;
ґ) економічні — можливості (свободи) людини і громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися економічними благами, а також набувати та захищати їх у порядку, межах, формах у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це право на приватну власність, підприємницьку діяльність, вільне розпорядження робочою силою тощо;
д) культурні — це можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і художню творчість та т.п.;
е) інформаційні — це можливості користуватися розмаїтістю правових послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях і технологіях зв'язку. Це права на доступ до інформації, на розповсюдження інформації будь-яким законним способом, на захист від шкідливої інформації та т.п.

Проте деякі автори виділяють такі групи прав і свобод, як: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті. О. Фрицький, зокрема, визначає окремими групами природні (особисті), громадянські, політичні права і свободи, проголошені буржуазними революціями; соціально-економічні, які ґрунтувалися на соціальному вченні; колективні, або солідарні, права, проголошені, головним чином, країнами третього світу.

Щоправда, іноді в літературі трапляється й інші класифікації, наприклад, поділяють на соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші права і свободи. Хоча в цій класифікації конституційні права і свободи людини та громадянина взаємно переплітаються, проте це дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, де всі елементи мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Ця класифікація сприяє глибшому розумінню їх сутності та соціального призначення, поліпшуючи їх практичне застосування.

За колом осіб
а) загальні — це права і свободи, що поширюються на все населення. Наприклад: право на життя, на житло, на відпочинок тощо;
б) спеціальні — це права і свободи, що поширюються на певне коло осіб. Наприклад: права і свободи, що поширюються тільки на народних депутатів України, органів Кабінету Міністрів України та ін.;
в) виняткові — роблять винятки із загальних і спеціальних прав і свобод та поширюються на одну особу. Наприклад, права Президента України.
За видом суб'єкта
а) індивідуальні — здійснюються одноосібно. Наприклад: право на свободу віросповідання, право на одержання вищої освіти тощо;
б) колективні — можуть реалізуватися тільки колективними діями суб'єктів права. Наприклад: право на страйк, на шлюб тощо.

Прихильниками цих класифікацій є: Колодій А. М., Олійник А. Ю., Погорілко В. Ф., Скакун О. Ф., Тодика Ю. М., Фрицький О. Ф., Шемшученко Ю. С. та ін.

Утім, деякі науковці, не заперечуючи інші види прав і свобод людини та громадянина, висловлюють й інші погляди на класифікацію прав і свобод людини та громадянина. Так, на думку Колодія, Олійника та Шемшученка їх можна поділити на:

За часом здійснення
а) постійні — право на життя, честь і гідність та т.п.;
б) тимчасові — право на військову службу та т.п.;
За суб'єктом (їх носієм) пра́ва
а) права і свободи громадянина України;
б) права і свободи людини;

Висловлюючи точку зору щодо існування різних класифікацій конституційних прав і свобод людини та громадянина, такі вітчизняні фахівці, як Скакун, Шемшученко, пропонують їх також поділяти за значенням їх для особи на дві великі групи:

а) основні (життєво необхідні) — необхідні для нормального існування та розвитку. Наприклад: право на життя, здоров'я тощо;
б) допоміжні — не є життєво необхідними, але надають додаткові можливості. Наприклад: право на освіту, свобода вибору професії тощо;

Як випливає із сучасних досліджень, доцільно також запропонувати такі критерії класифікації, як за ступенем абсолютизації, за складом, за дією у просторі, за способом закріплення. Отже, за ступенем їх абсолютизації їх прийнято поділяти на:

а) права і свободи, що підлягають законодавчому обмеженню. Наприклад: обмеження права на збирання, зберігання, використовування та поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб (ст. 34 КУ) тощо;
б) права і свободи, що не підлягають законодавчому обмеженню. Наприклад, ст. 33 Конституції України говорить, що громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну;
За складом
а) прості — це права, які можливо реалізувати внаслідок вчинення однієї дії. Це право на життя, на свободу світогляду і віросповідання та т.п.;
б) складні — це права, які можливо реалізувати внаслідок вчинення двох або більше дій (прав). Це право бути Президентом України (ч. 2 ст. 103 КУ), народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 КУ) тощо;
За дією у просторі
а) загальні — це права і свободи, що діють на всій території України;
б) місцеві — це права і свободи, що діють на певній території;
За способом закріплення
а) прямо закріплені у Конституції України;
б) витікають з тлумачення її норм;
За способом (характером) здійснення
а) активні — наприклад, це можливість людини обирати. Це право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33 КУ) тощо;
б) пасивні — наприклад, це можливість бути обраним. Це право бути Президентом України (ч. 2 ст. 103 КУ), народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 КУ) тощо

Гарантії прав людини[ред.ред. код]

Під гарантіями прав та свобод людини і громадянина розуміється система загальних і спеціально юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень.

Серед загальних гарантій виділяють:

Політичні - демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і багатопартійність, інститут народного суверенітету.

Економічні - соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, свобода зайняття підприємницькою діяльністю.

Духовні - панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме є людина в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним носієм юридичних потреб та інтересів, головним суб'єктом права. Важливою складовою духовних гарантій виступає повага до права як до ефективного соціального регулятора.[8]

Поміж спеціально-юридичних гарантій виділяють:

Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини і громадянина представлені системою норм конституційного права, що встановлюють і закріплюють основні права і свободи, визначають принципи та шляхи їх реалізації. Нормативні гарантії знаходять своє об'єктивне відображення в системі чинного законодавства України у сфері прав 1 свобод людини і громадянина, а саме — в Конституції України, законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження норм матеріального характеру шляхом чіткого визначення та дотримання процедури їх реалізації.

До інституціональних гарантій відносять інститут омбудсмена, а також відносяться установи, які здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув'язнених. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Зокрема, Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»[9] від 23 грудня 1997 р. визначає метою парламентського контролю, що його здійснює Уповноважений:

  1. захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;
  2. додержання та повагу до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами;
  3. запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;
  4. сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними нормами у цій галузі;
  5. поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;
  6. запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;
  7. сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Загалом до юридичних гарантій прав людини належать:

  • правові процедури їх реалізації,
  • право знати свої права і обов'язки (ст. 57 Конституції України),
  • право на юридичну допомогу, в тому числі і безкоштовну (ст. 59 Конституції України),
  • на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб (ст. 55 Конституції України),
  • на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю (ст. 56 Конституції України),
  • встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини.

Окрім того, юридичними гарантіями прав людини виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як:

Міжнародні гарантії прав людини[ред.ред. код]

Йдеться про сукупність правових принципів і заходів, заснованих на договорі держав і міжнародних організацій, які забезпечують певний стан міжнародних відносин, статус суб'єктів міжнародного права, виконання міжнародних зобов'язань, дотримання прав, передбачених у відповідному договорі.

Нормативні гарантії[ред.ред. код]

До них належать найважливішими міжнародні правові акти (їхні положення знайшли своє відображення і в Конституції України).

Глобальні[ред.ред. код]
  • Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року
  • Міжнародні пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, прийняті резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 року
  • Права людини при здійсненні правосуддя, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 20 грудня 1971 року
  • Декларація про право на розвиток, прийнята резолюцією Генераль­ної Асамблеї ООН 4 грудня 1986 року
  • Конвенція про права дитини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, та інші.
Регіональні[ред.ред. код]
  • Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року
  • Підсумковий акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі від 1 серпня 1975 року.

Інституційні[ред.ред. код]

До них належать міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

1. Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.
2. Комісія з прав людини ООН.
3. Спеціальні органи ООН — Комітет із прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права), Комітет з економічних, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із ліквідації расової дис­кримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання).
4. Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв'язку з питань прав людини» — постійно діючу лінію факсимільного зв'язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв'язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і неурядових організацій.
5. Європейський суд з прав людини.

Процедурні[ред.ред. код]

Див. також: Процедура 1503

Відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав та свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнарод­них організацій, членом або учасником яких, є Україна. З цього кон­ституційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено наявністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після то­го, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.

Можливість звертатися до Європейського суду у громадян України з'явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»[10]. Відповідно до Конвенції, Європейсь­кий суд працює на постійній основі та складається з 40 суддів (по одному від кожної держави ­- члена Ради Європи).

Незважаючи на те, що діяльність Європейського суду є додатковою, оскільки основний «тягар» щодо цього захисту мають узяти на себе національні юрисдикційні органи, Європейському суду з прав людини належить найвища юрисдикція у галузі судового захисту прав та свобод людини, що безпосередньо пов'язано з частиною четвертою статті 55 Конституції України, Тобто рішення Європейського суду у цій сфері буде остаточним, і його повинні виконати відповідні національні державні органи.

Право на звернення громадянина до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій не обмежується лише європейськими наглядовими інститутами. Існують й інші інституції глобального міжнародного рівня (наприклад, Комітет ООН з прав людини, Міжнародний комітет проти катувань, Управління Верховного комісара ООН у правах людини або Управління Верховного комісару ООН у справах біженців тощо), до яких можуть звертатись громадяни України за умови ратифікації Украї­ною відповідних актів міжнародного законодавства. Проте ці інституції не є власне судовими органами, а прийняті ними рішення зазвичай не мають формальної (юридичної) обов'язковості.

Права людини і громадянина в Україні[ред.ред. код]

За 20 років Незалежності України принципи прав людини, закладені в законодавстві, міжнародних зобов'язаннях та Конституції України, поки що так і залишилися проектами та дороговказами державного й соціального будівництва, але не стали реальними підвалинами громадянського суспільства та механізмами державного управління.

Пріоритетом для будь-якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. У 1991 році Україна, ставши незалежною державою, зробила перший крок на шляху до ствердження демократичності, верховенства права.

Так, у Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно зі статтею 22 Основного Закону держави, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Стаття 22 Конституції України підкреслює, що за прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією і з метою:

 — врятування життя людей та майна;
 — запобігання злочинові чи його припинення;
 — забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, економічного добробуту;
 — забезпечення охорони здоров'я і моральності населення, захисту репутації або прав і свобод інших людей;
 — запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

В Україні немає практично жодного права людини, яке б не порушувалося. При цьому мається на увазі не вчинення злочинів проти громадян з боку кримінальних осіб чи угруповань, а саме державну політику щодо забезпечення реалізації цих прав.

Серед головних викликів правам людини в Україні можна назвати:

  1. Несформованість громадянського суспільства та поставторитарні елементи в державному управлінні;
  2. Бездіяльність органів державного управління (правоохоронних органів);
  3. Бідність українців, яка робить нас зручним об'єктом для маніпулювання з боку власників капіталів (в Іспанії є приказка: «вдома у бідняка всі кричать і всі праві»);
  4. Роз'єднаність різних соціально-культурних груп у суспільстві та відчуження громадян від держави;
  5. Поширення «епідемії» ксенофобії, антисемітизму, расизму, дискримінації. Згідно з результатами соціального моніторингу «Рівень національної дистанційованості громадян України»[11] Інституту соціології НАН, лише 12% респондентів оцінюють сьогодні ситуацію в Україні як спокійну. Більше 60% — як напружену і навіть конфліктну. Така внутрішня боротьба не дає перспектив на майбутнє. В Україні близько 8% населення виявляє екстремістську орієнтацію щодо інших етнічних груп і національностей, і в 1% з них відзначається дуже високий рівень таких настроїв (близько 400 тис. чол.) Наприклад, толерантне ставлення до євреїв знизилося з 30 до 11 відсотків, до росіян — в 2 рази, до ромів — у 5 разів;
  6. Відсутність ефективної взаємодії державних органів та правозахисників;
  7. Відсутність належної експертизи нормотворення щодо дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Закони України надають усім громадянам у випадку порушення їхніх прав і свобод або незгоди з діями органів влади і посадових осіб, звертатися в судові інстанції. Ст. 55 Конституції говорить, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Також кожний громадянин має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадяни мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна[12]. Крім цього, кожний має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушення і протиправних зазіхань[13].

Український фактор при створенні головних міжнародних документів у галузі прав людини[ред.ред. код]

Після закінчення Другої світової війни Україна як держава, що внесла один з найвагоміших вкладів у перемогу над фашистськими загарбниками, отримала широке міжнародне визнання та авторитет в очах світової громадськості. Сталінський режим навіть дозволив утворити їй власне міністерство закордонних справ, що діяло під жорстким контролем московського центру. Проте це не завадило їй стати однією з держав-фундаторів створеної у 1945 році Організації Об'єднаних Націй, та неодноразово обиратися членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб'єкт міжнародного права та міжнародних відносин. І саме на цей період припадає початок її участі у створенні нової системи прав людини, побудованої на демократичних та гуманістичних цінностях та ідеалах.

Говорячи про міжнародну правосуб'єктність колишньої УРСР та її участь у процесах міжнародного співробітництва насамперед варто зазначити акцентування головної уваги нашої держави на питаннях захисту прав і свобод людини і громадянина і створення дієвих інституційних механізмів, що забезпечували б практичне втілення принципів прав людини в життя. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і Соціальної ради ООН, у 1947 році, стала членом Економічної комісії для Європи, у 19481949, 19841985 та 19992001 роках обиралася тимчасовим членом найголовнішого органу ООН — Ради Безпеки. Це було яскравим свідченням високого рівня довіри у членів світового співтовариства до нашої держави та її участі в облаштуванні повоєнного світу. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті та реалізовані. Саме з ініціативи української делегації у 1948 р. на конференції в Сан-Франциско, комітет, очолюваний головою української делегації Дмитром Мануїльським (міністр закордонних справ УРСР) сформулював преамбулу, цілі та принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.

Активну участь брала Україна й у розробці та прийнятті основних міжнародних нормативно-правових документів у галузі прав людини. Так, конкретні пропозиції української сторони знайшли своє відображення у головному міжнародному документі у галузі прав людини — Загальній декларації прав людини, прийнятій на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року, а також в цілому ряді інших документів, до яких належать: Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., який був ратифікований Україною у 1973 році, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., як реакцію світової громадськості на дискримінацію корінного населення Південно-Африканської Республіки та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники-юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, член Комісії ООН з прав людини у 1947–1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри держави і права Київського університету Т. Г. Шевченка, який у 1958–1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому у 1968 році було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини і громадянина). Прогресивні зміни, що відбулися у свідомості українців та партійно-державної еліти вплинули і на прийняття нового Основного Закону — Конституції УРСР 1978 року, яка суттєво відрізнялася від попередньої значно ширшим колом прав і свобод людини і громадянина. У ній дві глави були повністю присвячені питанням прав людини, визначався правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалася рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіка та жінки.

У міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, у створенні яких українській державі належить не остання роль і які стали візитівкою України після проголошення її незалежності. В період самостійності Україна продовжила діяльність спрямовану на удосконалення власного законодавства в галузі прав людини та зміцнення міжнародного співробітництва в даній сфері. У 1993 році Україна взяла участь у роботі Всесвітнього конгресу з прав людини, який проходив у Відні (Австрія). Після якого розпочалося вироблення нової концепції правового статусу людини, що був закріплений у Конституції 1996 року, другий розділ якої повністю присвячений розгляду цього питання. Зокрема, стаття 22 визначає, що перелік прав і свобод, закріплених Конституцією, не є вичерпним. А це в свою чергу вказує на те, що держава розуміє, що швидкий розвиток суспільства в умовах нового часу постійно призводить до появи нових видів неврегульованих суспільних відносин, які не можуть бути заборонені лише тому, що щодо них відсутня дія відповідних законів.

Україна відіграла значну роль у формуванні міжнародної нормативно-правової бази у галузі прав людини, яка стала основою міжнародних стандартів прав людини. Сприяла підвищенню міжнародного авторитету України в очах світової спільноти, зміцненню кредиту довіри до неї, а також змінам у свідомості українців, підвищенню рівня їх правової та політичної культури. Усвідомленню необхідності змін старого державно-суспільного укладу, ідеології, мислення, відчуття необхідності проведення реформ у дусі демократизму.

Проте на шляху становлення незалежності перед молодою українською державою постав ряд проблемних питань, пов'язаних зі становленням та функціонуванням власних інститутів в сфері регулювання прав людини, які потребують законодавчого забезпечення власної діяльності та вироблення якісно нових, концептуальних ідей подальшого розвитку.[Джерело?]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова.. — 2-е изд., изм. и доп.. — Москва: НОРМА, 2002. — С. 540. — ISBN 5-89123-388-6.
  2. Freeman, Michael (2002). Human rights: an interdisciplinary approach. Wiley-Blackwell. с. 15–17. ISBN 9780745623559. 
  3. Freeman, The Magna Carta was very important in the late middle ages. pp. 18-19
  4. Декларація незалежності на сайті Харківської правозахисної групи
  5. Mayer (2000) p. 110.
  6. Seymour Drescher, Abolition: A History of Slavery and Antislavery (2009)
  7. Див.: Берлін І. Дві концепції свободи.
  8. Цвік М. В. Загальна теорія держави і права
  9. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Верховна Рада України; Закон від 23.12.1997 № 776/97-ВР
  10. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Верховна Рада України; Закон від 17.07.1997 № 475/97-ВР
  11. В Украине около 8% населения проявляет экстремистскую ориентацию, из которых 1% — с очень высоким уровнем — социсследование
  12. Європейський суд з прав людини
  13. Див.: Стаття 19 ЦК України. Самозахист цивільних прав

Посилання[ред.ред. код]

Міжнародні документи[ред.ред. код]

Інші джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Конституційне право України: Підручник /За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-е вид., доопр. /НАН України; Ін-т держави і права. — К.: Наук. думка, 2000. — 732 с.
  • Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментарі до статті 9 Конституції України) // Українське право. — 1998. — № 1.
  • Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник. — Вид. 4-те, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2006. — 568 с.
  • Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник — К.: Атіка, 2004–464 с.
  • Рисдал Р. Проблемы защиты прав человека в объединенной Европе // Государство и право. — 1993. — № 4.
  • Основи Конституційного права України / Під ред. В. В. Копейчікова.-К.: Юринком Інтер, — 1998. — 214 с.
  • Постанова КМУ від 12 червня 1998 року № 852 «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу».
  • Стахов Н. Н. Права человека и гражданина: история и современность // Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку. — К., 1997–135 с.
  • Указ Президента № 615/98 від 11 червня 1998 р. // Урядовий вісник № 28 від 17.06.1998 р.
  • Український моніторинг // Міжнародна інтеграція України. № 2 2002 р.
  • Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України. — 1996. — 13 липня.
  • Віднянський С. В. Участь України у соціальній та гуманітарній діяльності ООН // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — 2005. — № 58 — С. 133–141.
  • Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини. — К., 2000. — 261 с.
  • Зленко А. В. Роль ООН у захисті соціальних цінностей людини // ООН у системі міжнародних відносин. Історичний досвід та перспективи. — К.: Либідь, 1995. — С. 71-85.
  • Всеобщая декларация прав человека 1948 г. / Международное право в документах: Учеб.пособие. — М., 2000. — С. 101–106.
  • Шведа Ю. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: Астролябія.- 2005.- 488 с.
  • Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник.- Львів: Тріада плюс.- 2004.- 528 с.
  • Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М. І. Обушного.- К.: Арістей.- 2006.- 432 с.