Салернське князівство
| Салернське князівство | ||||
| ||||
 | ||||
| Столиця | Салерно | |||
| Мови | італійська | |||
| Релігії | християнство (католицизм) | |||
| Форма правління | монархія | |||
| Історія | ||||
| - Утворення | 849 | |||
| - Ліквідація | 1078 | |||
| ||||
Салернське князівство (лат. principatum Salernitanum) — монархічна держава на півдні Італії з центром у портовому місті Салерно. Утворилась внаслідок відокремлення від Беневентського князівства після десятирічної громадянської війни в 851. Майже впродовж всього свого існування князівство було незалежною державою, проте з часом стало васалом Візантійської імперії.
Історія[ред. | ред. код]
Утворення[ред. | ред. код]
У 841 князь Беневентський Сікард помер. Його воєначальник Радельхіз проголосив себе князем, усунувши від престолу брата покійного і його спадкоємця Сіконульфа, якого ув'язнив у Таранто. Мешканці Амальфі звільнили Сіконульфа з тюрми та проголосили його князем у Салерно. Розпочалася громадянська війна. У 847 імператор Священної Римської імперії Лотар I доручив герцогу Сполетському Гі I і неаполітанському дуці Сергію I вести перемовини про поділ великого лангобардського князівства. У 849 король Італії Людовик II Radelgisi et Siginulfi principum Divisio Ducatus Beneventani поділив князівство на два зі столицями у Беневенто і Салерно.
До князівства належали міста Таранто, Кассано, Козенца, Пестум, Конца, Сарно, Нола, Капуя, Теано і Сора. Князівство мало значну силу на морі, оскільки володіло багатьма морськими портами.
У ранні роки існування ситановище у князівстві не було стабільним. Після смерті Сіконульфа у 851 престол спадкував його неповнолітній син Сіко, якого у 853 змістив його регент Петро. Стабільність у князівстві була відновлена після приходу до влади представника місцевого роду Дауферидів Гвайфера, який усунув від влади спадкоємця Петра Адемара.
Дауфериди[ред. | ред. код]
Під час правління Гвайфера утворилось незалежне князівство Капуанське. Салерно формально залишалось васалом імператора Священної Римської імперії, проте насправді було незалежним. Князь нерідко вступав у союз навіть з сарацинами. У 880 Гфайфер був зміщений його сином Гваймаром I, поклавши початок кільком наступним примусовим постриженням у ченці правлячих князів. Його правління було деспотичним і непопулярним. Він розірвав союз із сарацинами та зблизився з імператором Карлом Лисим. У 887 порвав із ним та присягнув на вірність Візантійському імператору та отримав титул патриція. У 900 або 901 його син Гваймар II насильно помістив його до родового монастиря в Сан Массімо.
Гваймар II підніс Салерно до найвищого рівня його величі. Він підтримав реформи католицької церкви у своєму князівстві, взяв участь у відомій битві при Гарільяно з сарацинами в 915 році.
Іноземне правління[ред. | ред. код]
З 978 до 983 князівством правили чужинці: представники Капуанського князівського дому або герцоги Амальфійські.
Правителі[ред. | ред. код]
- 840–851 Сіконульф
- 851–853 Сіко II
- 853 Петро
- 853–861 Адемар
- 861–880 Гвайфер
- 880–900 Гваймар I
- 900–946 Гваймар II
- 946–978 Гізульф I
- 978–981 Пандульф Залізна Голова
- 981 Пандульф II
- 981–983 Мансо
- 981–983 Іоанн I, співправитель
- 983–994 Іоанн II
- 994–1027 Гваймар III
- 1027–1052 Гваймар IV
- 1052–1077 Гізульф II
Джерела[ред. | ред. код]
- Chalandon, Ferdinand. Histoire de la domination normande en Italie et en Sicilie. Paris, 1907.
- Dizionario Biografico degli Italiani. Rome, 1960–Present.
- Oman, Charles. The Dark Ages 476-918. Rivingtons: London, 1914.
- Gwatkin, H.M., Whitney, J.P. (ed) et al. The Cambridge Medieval History: Volume III. Cambridge University Press, 1926.
- Norwich, John Julius. The Normans in the South 1016-1130. Longmans: London, 1967.
Посилання[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Салернське князівство
|
