Сваричів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Сваричів
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область Івано-Франківська область
Район/міськрада Рожнятівський район
Рада Сваричівська сільська рада
Код КОАТУУ 2624885101
Картка на сайті ВР село Сваричів - Рожнятівська районна рада 
Основні дані
Засноване 1648
Населення 5039
Площа 28,189 км²
Густота населення 178,76 осіб/км²
Поштовий індекс 77605
Телефонний код +380 0-3474
Географічні дані
Географічні координати 48°57′38″ пн. ш. 24°10′58″ сх. д. / 48.96056° пн. ш. 24.18278° сх. д. / 48.96056; 24.18278Координати: 48°57′38″ пн. ш. 24°10′58″ сх. д. / 48.96056° пн. ш. 24.18278° сх. д. / 48.96056; 24.18278
Середня висота
над рівнем моря
343 м
Водойми Лімниця
Місцева влада
Адреса ради вул. Довга, 134, с. Сваричів, Рожнятівський р-н, Івано-Франківська обл., 77665 , тел. 45-2-33
Карта
Сваричів (Україна)
Сваричів
Сваричів
Сваричів (Івано-Франківська область)
Сваричів
Сваричів

Сва́ричівсело Рожнятівського району Івано-Франківської області.

Розташоване село Сваричів над річкою Лімницею, притокою Дністра на відстані 4 км на північний схід від районного центру Рожнятова. Загальна кількість жителів – 5037 чол. Загальна площа села – 3 091 га.

Історія Сваричева сягає в давнину. При в'їзді в село Сваричів знаходиться пам'ятний знак: село Сваричів (1387-1987). Він був споруджений на честь 600-річчя села.

Походження назви[ред.ред. код]

Одна сільська легенда розповідає, що татарська орда, нападаючи на край, ніде не мала спочинку. Люди ховались в лісах і мстили ординцям. Вони нищили обози, вбивали людей і коней.

Одного разу, повертаючись із грабіжницького набігу, татарська орда зупинилось на відпочинку у тому місці, де згодом було засновано село Сваричів. Раптом на орду, що відпочивала, напали невідомі сміливці. Вони накинулись на ординців. Оціпенілі від страху татари кинулись тікати.

Згідно з легендою, рештки орди зупинились аж за 20-30 км від того місця. На смерть загнавши коней і прийшовши часом до тями, татари між собою сварились. Пізніше, як повідомляє легенда, на тій поляні, де свого часу сварились недобиті татари було засновано село й у пам'ять про цю подію, його ніби-то було названо Сваричів. Звичайно, що ця легенда про походження назви села Сваричів не має під собою ніяких достовірних наукових обґрунтувань.

За словами краєзнавців походження назви с. Сваричів слід пов'язати із старовинним ім'ям Сварич, яке є усіченою і похідною формою таких складних імен як Сваромир, Сварослав. Існували також імена Свар, Сварко, Сварило – всі вони похідні від складних імен.

За свідченням літописців, 1254 року князь Данило Галицький разом із братом своїм князем Васильком та синами своїми Львом, Романом і Сваромиром розгромили багатотисячну орду татарського намісника хана Куремси. Отже, маємо незаперечливі докази про існування особової назви Сваромир, від якого походить ім'я Сварич та назва населеного пункту Сваричів.

Деякі вчені доводять, що село виникло, як ряд інших, біля соляних джерел. Люди, які виварювали сіль, називалися зваричани, а село Зваричів, а згодом Сваричів.

Історія[ред.ред. код]

Багато в селі околиць і мальовничих куточків. Одним із них є урочище Підмонастир. Колись тут знаходився Василіанський монастир. В 1744 році він був прилучений до Гошівського монастиря. Тодішні землевласники села Ігнатій та Данило Сваричевські допомагали монахам цього монастиря, виділяли гроші на його ремонт. Вони в 1754 році видали акт про охорону монастиря. Але зберегти його не вдалося. В 1789 році його було знесено. Із Василіанського монастиря до Рожнятова, до замку графа Скарбка було проведено підземний прохід. Зараз на цьому місці побудовано і освячено пам'ятний знак.

В середині XIV ст. Сваричів, як і всі галицькі землі, був загарбаний Польським королівством. Тут було утворено так зване «Руське королівство», перейменоване в середині ХV ст. на Руське воєводство.

На наші землі ринула польська шляхта. Наділена королівськими привілеями, вона заволоділа всіма селами. На початку XV ст. князь Федір Ольгердович видав акт відносно проведення межі між селами Сваричів і Тужилів. В документах 1518 р. зберігся такий запис: «В Жидачеві 27 грудня 1518 р. Федір Ольгердович затвердив, що Топільський монастир і Чорний ліс за річкою Лімницею належить до Сваричева.»

В час панування польської шляхти селяни Сваричеві жили у великих злиднях і бідноті. Якщо в ХІV ст. селяни відробляли панщину 14 днів на рік, то з середини ХV ст. – 56 днів на рік. Крім того, селяни сплачували чинне (податок) грошима (від 8 грошів до 1 гривня від кожного селянського двору) і виконували натуральний податок (від кожного двору по 2 мірки жита або вівса, 12 курей, 12 яєць).

Тяжке соціально економічне становище посилювалося і національно-релігійним гнобленням. За таких умов селянство не могло жити, не протестуючи. Форми протесту були різними: скарги на феодалів, втеча від гнобителів, відмова працювати на пана. Були активніші форми – це захоплення у шляхти земель, лісів, вбивства феодалів, підпал маєтків.

В 1648 році під впливом подій національно-визвольної війни, на Калущині утворився досить великий повстанський загін, куди входили і жителі нашого села. Повстання тривало протягом 3 місяців: жовтня, листопада і грудня.

Легко розправившись із місцевою шляхтою в Калуші, загони Івана Грабовецького і Дунця вирушили на штурм Рожнятівського замку. Дорогою повстанці зруйнували маєток Андрія Сваричевського і Самуїла Понятовського. Очистивши від шляхти Рожнятівщину, повстанці пішли на Долину.

Після відступу Б.Хмельницького, над учасниками повстання почалися жорстокі розправи (у Центральному державному архіві у місті Львові зберігалися скарги з тих часів від шляхтичів, які були подані у відповідні суди для винесення покарання повстанцям). В Галицькій городський суд поступила була скарга від Анни Яблонської про напад селян Сваричева на замок у Перегінську . У цей час же суду скаржились і Войцех Сваричевсьий та Христофор Вишнівський про бунт селян, які знищили майно і будинки в селах Сваричева і Липовиці. Суди виносили сурові вироки і учасників повстання карали цілими родинами , сім'ями. Як писали згодом історики, селянські виступи на Прикарпатті були потоплені в крові.

В 1772р., внаслідок першого поділу Польщі наші землі перейшли під владу Австрії (з 1867 р. – Австро-Угорщини). За спогадами старожилів, зокрема Василя Кириловича Прокопіва ( 1877 – 1958 рр.) в 1890 р. був перепис населення. В селі було тоді 433 номери хат і 2126 жителів. В селі було 3 корчми, 4 млини. У поміщика Дідича було 4 будинки, 250 моргів лісу. Погано жилося у селі людям, бо не було де працювати. Село не було так розширене, як тепер.

Під монастирем була корчма, млин разом з хатою мельника. Біля дороги, що веде в Брошнів, було 4 невеликі будиночки. В Польськім гаю було 6 хат. Ломенка була віддалена і виглядала, як чуже село. Дорога від Рожнятова до Сваричева була досить гарна, обабіч росли високі тополі. Наше село було видно досить далеко.

Історичним пам'ятником цього періоду є римо-католицький костел, збудований в ХVІІ ст. В 1939 р., коли в наш край прийшли більшовики, його було переобладнано на зерносховище для місцевого колгоспу. В роки ІІ світової костел працював. Сюди приїжджав священик із Рожнятова і відправляв службу.

В 1944 році, коли наступали радянські війська, то в костелі, біля хрестів німці розмістили гармати і вели оборонні бої. В 1957 р. в селі було створено колгосп «Радянська Україна» і тут було розміщено зерносховище. В 1995 р. на місці костелу утворено греко-католицьку церкву: вона є діючою.

За документами архіву й довідковою літературою у с.Сваричів зафіксована парохіальна дерев'яна церква Воскресіння Христового, збудована коштом греко-католицької громади в 1840р. На 1932р. парохія налічувала 3035 греко-католиків (парохом був Є.Чубатий), 615 латинників (вони мали свій костел), 25 євреїв, 15 німців.

В 1848 р. в Австрійській імперії було скасовано кріпацтво. На честь цієї історичної події в нашому селі було споруджено пам'ятний хрест , який зараз знаходиться біля церкви. Багато в нашому селі пам'ятних хрестів. Місцеві старожили розповідають про них дуже повчальні перекази. Ось один із них.

За парканом подвір'я Сваричівської ЗОШ (старого приміщення) або як називають, у центрі Гирки, стоїть біля дороги нічим не примітний хрест. Але дбайливо огороджений, причепурений, він зупиняє невпізнаною силою майже кожного перехожого. Мовляв, стань подивись на мене зблизька. На хресті – табличка з написом «Цей пам'ятник встановлено на охорону села від всякого нещастя в 1863 році, відновлений в 1944 р., зруйнований в 1961 році, відновлений в 2000 р.» 1944 року довелося поставити новий хрест, оскільки попередній зогнив. Батько Шаранської Розалії привіз із лісу дуба, а Федір Мацевко обтесав його, зробивши новий хрест. А 1961 р., коли комуністи – атеїсти нищили церкви, хрести, то й знесли згаданий хрест. Привезли хрест в село. Поставили на подвір'ї Шаранського. Але районне начальство зобов'язало власника спалити хрест. Шаранська Розалія сховала його до стодоли і там берегла до 2000 року. А 2000-го поставила пам'ятку біля школи. Розповідають, що хрест має чудодійну силу: скіпочка деревини з нього береже людину від лихого ока та лиха.

Про розвиток шкільництва в ті часи розповідає книга «Шематизм народних шкіл і учителів в єпархії Львівській»за 1866 р. Перша школа в Сваричеві згадується в 1832 році. Це було парафіяльна однокласна школа. Її відвідували діти заможних селян . Навчання проводилося на українській мові. В школі вчили читати, писати рахувати і Закон Божий. Діти не мали ні зошитів, ні книжок. Ходили до школи із табличками, на яких писали рисіками. Написане витирали шматкою і потім записували новий текст . Таблички вішались на шнурочок через плече. Навчання у школі тривало з 8 до 11 години (за старим часом).За непослух дітей били різками, ставили в куток на горох або кукурудзу на коліна. Спеціального приміщення не було, школа була розміщена у двох будинках.

З 1844 по 1858 рр. в нашому селі була тривіальна школа. Вчителем в цій школі був Слонецький Станіслав. З 1862 по 1892 рр. – в нашому селі діяла народна однокласна школа, вчителями працювали Сметанський Анжей і Хомчинський Орест. В 1899 р. шкільна рада перейменувала однокласну школу на двокласну, а в 1913 – на чотирикласну школу. З 1901 по 1939 р., майже 40 років, директором школи працював Мендюк Іван Михайлович.

8 грудня 1868 р. у Львові відбувся Перший Загальний Збір Товариства «Просвіта», на якому започатковано діяльність цієї громадської організації. Перші збори «Просвіти» в Рожнятові відбулися 22 лютого 1926 року. До Рожнятівської філії належало 15 читалень, в тому числі 2 – в Сваричеві. Читальні «Просвіти» організовували курси для неписьменних, проводили вечорниці, ставили вистави і, крім того, створювали свої крамниці і позичкові каси.

У селі теж діяла філія товариства. Перша, організована в 1926 році в горішньому кінці, а друга створена в 1930-х рр.. на Ломенці. Організаторами «Просвіти» в селі були три Рибчаки: Рибчак Василь (Рідник) – голова «Просвіти», Рибчак Василь (Коструба) – секретар-бібліотекар, Рибчак Василь (дяк) – організатор драматичного гуртка, засновник чоловічого хору в складі 40 чоловік під керівництвом Гната Ліщинського.

В читальні працював хор. Керував ним Гнат Ліщинський з Хотіня Калуського району, а дяк переписував ноти, партитури. В 1940 році Сваричівській просвітницький хор брав участь в районній олімпіаді в Долині і зайняв перше місце. Паралельно з хором працював і драматичний гурток. Перші драматичні вистави, які ставили односельчани – «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю заведе в неволю». «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці». Вистави відбувались в стодолах, а в зимовий час – в читальні. В 1942 році під керівництвом отця Остапа Стерника була поставлена виставка «Віфлеємська ніч». Великою заслугою Стерника є те , що за його ініціативою і наполегливістю була створена електростанція в нашому селі, яка давала світло в церкву і хати.

В ІІ половині 1940-х рр., почалися масові арешти і багато активних просвітян опинилися в тюрмах, на засланні. 10 років відбував заслання в Караганді А.Ю.Шищак. В суворих умовах заслання йому вдалося організувати український хор, який в 1955 р., а Алма-Аті взяв участь у конкурсі.

Велику просвітницьку роботу в селі проводили сестри-монахині Пресвятої Родини, які жили при каплиці. Ця капличка була перевезена до нас в 1933 р. з села Іванівки в розібраному виді і на протязі 2-3 років відбудована. На її освячення приїжджав митрополит Андрей Шептицький (сьогодні ця капличка відбудована і діюча - у ній веде відправи о.Роман для православної громади села).

Монашки вчили дітей читати, писати, ставили вистави і виступали з концертами. Одну із сестер монахинь поховано в нашому селі. В 2001 р. до нас приїжджали сестри-монахині Пресвятої Родини, відвідали могилу своєї сестри і виступили з концертом.

В 1914 р. на території села проходили воєнні дії. Внаслідок воєнних дій згоріло старе приміщення школи, навчання було перенесено в приміщення гміни. Старожили згадують: «Навчання починалося з 7 років. Сиділи всі в одному класі, рядами. Спочатку 2-3 класи, потім 4, 5 далі 6, 7 класи. Вивчали такі предмети: руська, польська мови, географія, природа, історія, арифметика, музика і співи. На перерві проводили гімнастику». Вчителем був Мендюк Іван. В школі навчалось 315 дітей.

1 світова війна не принесла жаданої волі народу Сваричева. Біля 100 жителів села брали участь у війні в австрійської армії. В селі було створено 2 загони січових стрільців. Це були кращі представники нашого села. У пам'ять про ці події в нашому селі споруджено могилу січовим стрільцям.

22 вересня 1939 року більшовики ввійшли в Рожнятів. Жителі краю думали, що покращиться їхня доля, бо з'єднався навіки український народ. Але вже незабаром більшовики приступили до розтерзання Західної України. Було закрито всі філії «Просвіти», багато людей було вислано на заслання. Так зване «визволення» - одна із найтяжчих сторінок історії краю і села.

1 липня 1941 р. в Рожнятів вступили гітлерівці. Для жителів нашого села наступили важкі часи. Фашисти забирали м'ясо, молоко, зерно. До Німеччини із села було вивезено 175 осіб. 630 жителів села брали участь у війні, 77 із них нагороджені орденами і медалями, а 180 - загинули в бою. В «Книзі пам'яті України» наведено прізвища 125 із тих, які загинули або пропали безвісти в роки Німецько-радянської війни.

В центрі села височіє пам'ятник вдячності воїнам, які загинули і виганяли німців у липні 1944 р. Щороку, в день 9 травня, приходять сюди однополчани та жителі села, щоб вшанувати їх пам'ять.

Самовіддано в роки 2 світової війни воювали оунівці. Вони загинули, бажаючи встановлення незалежної України. Пам'ятний хрест в селі встановлено на честь одного з них – Ярослава Косарчина, який трагічно загинув у селі 13 грудня 1951 р. Родом він із Бучача Тернопільської області. Народився 1919 р., закінчив гімназію. Потім було навчання у Львівському університеті. Від весни 1944 р. він в лавах УПА. Там закінчив старшинську школу «Олені – 1» (квітень- червень 1944), понад сім років боровся з ворогами України. В 1944-45 рр. він , «Байрак» , командував калуським тактичним відтинком – 23 «Магура». П'ятеро повстанців, серед них «Байрак» прибули до Сваричеві темної ночі з 12 на 13 грудня 1951 р. Їх зустріли на околиці села референт районного проводу Рожнятівщини «Нестор» з охоронцем і станичний села Василь Гулянич «Горбок» . «Нестор» мав в Сваричеві окрему криївку, в ній переховувалися протягом кількох місяців. Про криївку під хатою кривої Ковальки, крім станичного Гулянича не знав ніхто. Туди «Горбок» і привів повстанців з «Байраком». Вхід до криївки від подвір'я був старанно замаскований. Василь Гулянич пообіцяв прийти наступної ночі з грішми і харчами для подальшого походу повстанців до Чорного лісу. Але це була пастка. Василь Гулянич "Горбок", як пізніше вияснилося, був зрадником. Через 3 години криївка з повстанцями була оточена енкаведистами , що прибули на автомобілях з Брошнева. Енкаведисти обступили подвійним кінцем центр Сваричева і запропонували повстанцям здатися. Повстанці спалили всі підпільні документи і з вигуками : «Слава Україні!» підірвалися гранатами.

Крім Ярослава Косарчина, відомо прізвище ще одного загиблого повстанця Володимира Фрайта («Жар», «Карб», «Роман»), референта пропаганди Калуського окружного проводу ОУН. Народився Володимир в 1911 р. на Дрогобиччині. Закінчив агрономічну школу (1935), був активістом товариства «Сільський господар». Прізвища ще трьох повстанців невідомі.

Понівечені тіла повстанців енкаведисти вийняли з криївки і кинули у сніг при центральній дорозі. Опісля вивезли в невідомому напрямку.

«Нестор» і Микола Сагайдак( «Дуб») попри те, що були втомлені, почувши постріли, скочили на ноги, навчені за роки партизанської боротьби пробуджуватись від найменшого шелесту. Кинувшись на гору, побачили, що оточені і до хати прямують вороги, а запасний вихід перекрито. Дубок з Нестором побачили, що побратими на протилежному боці прийняли смерть. Через хвилину вони почули наказ здатись. Нестор застрелився, а Дуб підірвався гранатою. Був важко поранений. Йому відірвало руку і посікло осколками ногу. Окривавлене, понівечене тіло Миколи витягли на подвір'я, кинули на фіру і повезли до Рожнятова. Там страшно били, примушували видати тих, хто був на волі. Але Сагайдак нікого не зрадив. Побачивши, що ніякі тортури не заставлять Миколу скоритися, кати відрубали йому ногу.. Він залишився без лівої ноги і правої руки. Відбув 10 років знущань і поневірянь. Сидів в тюрмі разом із кардиналом Йосипом Сліпим. Через 15 років повернувся на батьківщину і таємно в Кадобному зробив надгробок своєму товаришу "Нестору". Помер Микола Сагайдак 11 жовтня 1986 р. на 55 році життя.

Пам'ятний хрест героям , воїнам УПА Ярославу Косар чину та його однополчанам було освячено 14 жовтня 1998 року і щороку сюди приїжджають воїни УПА, щоб вшанувати пам'ять своїх друзів. У жовтні цього року село відзначало свою 620-у річницю. Воно – найбільше за кількістю населення серед сіл Рожнятівщини.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. Сваричів займає третє місце в районі після Перегінського і Брошнева Осади за кількістю населення - тут проживає 5037 осіб. Серед проблем, які довгий час турбували мешканців села, було основних дві – відсутність природного газу і потреба в новій просторій школі. Обидві проблеми почали вирішуватись ще за часів СРСР. Правда , з газифікацією села справи пішли краще, а от школа … Її почали будувати. Та згодом , коли на деякі керівні посади прийшли не газди , а політики, на спорудження об'єкта , як і на чимало інших потрібних справ, махнули руками, мовляв, не для нас ця робота, дійшло вже до того , що з будови почали розтягувати хто що може…

У 2003 році з ініціативи депутатів обласної ради від району – голови РДА В.А.Семковича, начальника відділу освіти РДА О.Й.Слабіноги, директора ЦБС М.В.Рибчак (вона родом і проживає у Сваричеві) та голови районної ради В.Б.Семка вирішено було не тільки продовжити будівництво школи, а й зробити все можливе, щоб вона стала до ладу 1 вересня 2004 року. Хтось вірив у це, хтось – ні, кажучи при цьому, що в нові школу можуть піти хіба що його онуки.

Але наполегливість керівників району та будівельників взяла верх. А ще надзвичайно багато роботи виконали вчителі, батьки та учні, готуючи до новосілля навчальний заклад.

1 вересня 2004 у Сваричеві відкрито школу на 864 учнівські місця. Попередня школа була відкрита в 1939.

В селі є чотири культові споруди громади – дві православні, одна греко-католицька і одна «Свідки Єгови».

Греко-католицька церква Введенія в храм Пресвятої Богородиці (1804 р.)

За роки незалежності України у Сваричеві сталися великі зміни. З ліквідацією колишнього колгоспу і зменшенням робочих місць на промислових підприємствах Брошнева Осади (тут працювало кілька сотень сваричівців) постала проблема працевлаштування місцевих мешканців. Почали виникати різноманітні приватні підприємства, заявили про себе ініціативні фізичні особи. На кінець 2005 р. кількість об'єктів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій Сваричеві становила 20 одиниць, з яких 50 відсотків – приватної форми власності.

В плані соціально-економічного розвитку села на 2006-2008 були заплановані будівництво газової заправки, станції технічного обслуговування, склад будівельних матеріалів, птахоферми; газифікації вулиць Молодіжна, Новоселиця, Лесі Українки, здача їдальні в ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Люди, пов'язані зі Сваричевом[ред.ред. код]

Народилися: виросли і приносять йому славу:

  • Василь Миколайович Волощук — скрипаль, артист вокального жанру, заслужений артист України, лауреат багатьох всеукраїнських конкурсів і фестивалів.
  • Галина Петрівна Павлів — заслужений майстер народної творчості України.
  • Марія Василівна Рибчак — заслужений працівник культури України.
  • Андрій Васильович Шевчук -лауреат премії «Гордість країни».
  • Орися Василівна Марчук — прокурор Тисминецького району.
  • Богдан Васильович Бурак -прокурор м. Калуш.
  • Михайло Петрович Турчин- директор Рожнятівської ДШМ.
  • Василь Михайлович Сеничак - заслужений енергетик Укргідроенерго.
  • Рибчак Марія Василівна – директор Рожнятівської ЦБС, Заслужений працівник культури України, лауреат обл. премії ім. Марійки Підгірянки .
  • Дубенчук Зоряна - учениця 8 класу


Волощук Василь Миколайович[ред.ред. код]

Народився в с. Сваричів на Рожнятівщині. Закінчив музичну школу з класу скрипки, вступив до Дрогобицького музичного училища. Згодом — Київська консерваторія — клас скрипки Семена Кобця та Вадима Козіна. Працював скрипалем в ансамблі «Карпатські дзвони». Їх залюбки слухали в Росії, Польщі, Англії, Франції. Брав участь в концертах в Марійському палаці.

Останнім часом повністю присвячує себе роботі композитора. Співпрацює з Миколою Сингаївським, Наталією Зубицькою. Його пісні «Черемховий гай», «У вікна дивляться Карпати», «Покличе мати Україна». А недавно заспівав пісню «А річка наша Лімниця». І тепер у далеких мандрах річка Лімниця проміниться в серці співака, всміхається до нього. Бо вона, це карпатська гаєчка , — його роду краєчка. Василь Волощук — заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів. З успіхом пройшла прем'єра його пісні «Київська РУСЬ». Протягом останніх двох років успіх мали і пісні «Ти, кохана, мене зачекай» та «Жоржини цвітуть».

Родина пана Василя — невелика. Його дружина Оксана — історик, викладає історію в одному з Київських технікумів. Мають сина Назарія. Плани у В.Волощука серйозні: підняти українську пісню до світових висот, проявити наш пісенний народ.

Павлів Галина[ред.ред. код]

Народний майстер Галина Павлів відома в нашому краї, мабуть, далеко не всім. Красою її художніх робіт — традиційними етнографічними лялечками — пишаються жителі Запоріжжя та Подніпров'я. Там Галина сьогодні живе і працює, там висловлюють умілій майстрині слова подяки. Часточки її таланту беруть початок з Карпатських гір та бойківського краю. Звідси її коріння, її перші кроки пізнання художньої краси. Адже народилася і провела свої молоді роки в селі Сваричів. Працювала в сувенірному цеху Брошнівського ЛК. Близько 9 років тому народний майстер Галина Павлів розпочала відроджувати забуту, традиційну колись забавку — лялечку. У давнину господарі вирощували декоративні грушовидні гарбузи, висушували їх, потім розмальовували, випалювали чи різьбили і діти мали гарні і цікаві лялечки.

Галина Павлів перенесла традиційну форму гарбуза на дерево — більш довговічний стійкий матеріал. Художниця одягає кожну мініатюру лялечку в народні костюми, характерні для різних областей України. Докладне володіння розписом дозволяє їй не лише відтворювати у роботах такі візерунки, фактуру тканини і матеріалів, а й людські риси і характери.

Багато її робіт знаходяться в приватних колекціях за межами України. Кожна нова робота демонструє зростання її майстерності. Інколи, на вихідні і свята на вулиці Довгій можна зустріти цю симпатичну дівчину. Вона обов'язково посміхнеться, привітається, поговорить. Тендітна і вродлива, оригінальна і з неповторним, особливим блиском у очах. У цьому погляді читається мудрість, розважливість. І хто б подумав, що цей особливий шарм таїть у собі аж надто не жіночу професію — юрист, начальник організаційно-контрольного відділу, член колегії прокуратури області, молодший радник юстиції, майор. Усе це — в одній особі. Не дивуйтеся, адже для цього потрібно ну зовсім «небагато» : поїхати до Харкова, успішно здати екзамени до Національної юридичної академії ім Ярослава Мудрого. Дуже добре вчитися на слідчо -прокурорському факультеті, провести не одну безсонну ніч над конспектом і підручниками. Захищати курсові чи дипломні роботи перед старшими викладачами, чий професійний погляд так і хоче тебе запитати щось таке, чого в жодній книжці не знайдеш. А якщо вам цього занадто додайте ще й практику, роботу помічника прокурора Рожнятівського району, начальника відділу підтримання державного обвинувачення прокуратури області.

Дій справедливо і чесно — це життєве кредо Орисі Василівни Марчук.

Марія Василівна Рибчак[ред.ред. код]

Громадська діячка, краєзнавець, Заслужений працівник культури України, Лауреат обл. премії ім. Марійки Підгірянки. Народилася 9 травня 1954 року в с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області. У 1973 році закінчила з відзнакою Снятинське культурно-освітнє училище, а згодом у 1980 році – Київський інститут культури. Спеціальність бібліотечна справа. Свою трудову діяльність розпочала у 1971 році бібліотекарем бібліотеки у рідному селі. З 1994 року – директор Рожнятівської централізованої бібліотечної системи. Значну увагу приділяє краєзнавчо-пошуковій роботі, запровадженню нових технологій в практику роботи бібліотек системи. Марія Рибчак є автором та співавтором багатьох краєзнавчих друкованих матеріалів. Відзначена багатьма урядовими нагородами, винесені подяки обласної ради, громадських та просвітницьких організацій. В 2002-2006 рр. – депутат обласної ради IV демократичного скликання. У 2002 році нагороджена почесною відзнакою обласного управління культури „За подвижництво в культурі Прикарпаття”, а також присвоєно звання „Заслужений працівник культури України”. У 2005 році – почесною відзнакою Міністерства культури „За досягнення в розвитку культури і мистецтв”. Марія Рибчак – лауреат обл. премії ім. Марії Підгірянки (2008 р. За заслуги перед Вітчизною та з нагоди 20-річчя Незалежності України у 2011 році Марія Рибчак нагороджена медаллю Президента України.

Турчин Михайло Петрович[ред.ред. код]

Свою творчу діяльність розпочав у 1982 році артистом оркестру Гуцульського ансамблю пісні і танцю при Івано-Франкінській державній обласній філармонії. Разом з колективом багато гастролював Україною та за її межами (Республіка Польща, Російська Федерація). З 1986 року працює викладачем в Рожнятівській дитячій школі мистецтв, з класу скрипки. Зараз є директором Рожнятівської дитячої школи мистецтв та керівником дитячого аматорського оркестру народної музики «Дивограй».Він постійно працює над поновленням репертуару, який формується здебільшого на міцевому фольклорі і народних мелодіях Бойківщини . Під його керівництвом оркестр здобув велику популярність і прихільність глядачів .

Значне місце в роботі займають різноманітні музичні ілюстрації. Михайло Петрович постійно шукає, вдосконалює, сестиматизує нові шляхи і методи на репетиціях оркестру народних інструментів. Учасники колективу беруть участь у концертах та конкурсах. А дитячий оркестр народної музики, яким керує Михайло Турчин неодноразово виступав на обласній сцені, брав участь в Міжнародних фестивалях м. Турка,Рава — Руська, Кенштен і Ольшен (Польща), де глядачі та члени журі високо оцінили виконавський рівень колективу.

У 2008 р. брав участь у Х Всеукраїнському фестивалі лемківської культури в Монастириську та Всеукраїнському фестивалі «Два береги, два крила України» де був нагороджений грамотами. Оркестр брав участь у телепроектах Національної телекомпанії України «ЕРА» «Доброго ранку Україно», обласного телебачення «Галичина» . За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність Михайла Петровича нагороджено Почесною грамотою Міністерства культури і мистецтв України.

А в 2005 році присвоєно оркестру народної музики «Дивограй» звання дитячий, зразковий аматорський.

Михайло Петрович Турчин з колективом брав участь у творчому звіті майстрів мистецтв художніх колективів Івано-Франківської області в місті Києві. Нагороджений грамотою обласного управління культури облдержадміністрації /2009 р./

Професійна освіта, багаторічний досвід роботи в творчому колективі, постійне прагнення поновлювати творчими доробками народне мистецтво рідного краю, дає можливість Турчину Михайлу Петровичу і надалі працювати над духовним збагаченням української культурної спадщини.

Шевчук Андрій[ред.ред. код]

У грудні 2002 року, бавлячись на льоду на річці Чечва, яка протікає околицею Сваричеві, тодішній першокласник Петрусь Данилюк шубовснув із санчатами у вузеньку смугу водяної глибочини. Здавалось біди не минути. Та якраз в ту скрутну хвилину також прийшов на річку дев'ятирічний Андрійко Шевчук. Зрозумівши, що ось-ось може статись непоправиме, він пірнув у холоднючу воду… Ціною великих зусиль Андрійко вибрався з-під льодяного панцира, витягуючи непритомного і посинілого Петрика.

Про подвиг Андрія Шевчука повідомили засоби масової інформації, зокрема й телекомпанія «Новий канал». Так про вчинок хлопця дізналися в Міністерстві надзвичайних ситуацій. На День рятівника у 2003 році йому вручили грамоту, грошову премію і дитячий велосипед. А перед настанням Нового, 2004 року, Андрійка запросили в Київ. Тут, в столичному драмтеатрі, відбулася церемонія нагородження переможців щорічної акції «Гордість країни». У номінації «Дитяча мужність» Андрій Шевчук став лауреатом. Йому тут вручили грамоту, позолочену статуетка (символ акції) і грошову премію. А ще вручили малому рятівнику із Сваричева від славного українського боксера Володимира Кличка боксерські рукавиці. Так сваричівець Андрій Шевчук у 10 років став «Гордістю країни».


Шищак Андрій Юркович[ред.ред. код]

Андрій Юркович Шищак житель села, вчитель керівник церковного хору. Народився в 1920 році. Брав участь в діяльності товариства «Просвіта», поширював серед народу українську музику, пісню, українське слово. За це його було ув'язнено і відправлено на заслання. 10 років відбував покарання в Караганді. Але й там любов до музики, пісні він прищеплював таким же бранцям, як сам. В суворих умовах заслання йому навіть вдалося організувати український хор, який в 1955 р. в Алма-Аті брав участь у конкурсі. В 1956 р. повернувся до рідного села, до 1982 року працював вчителем музики. І тут організовував він хори, самодіяльні колективи, згуртовував навколо себе людей, душа яких наповнена музикою, кому близька пісня, рідне слово. Понад 40 років Андрій Юркович віддав пропаганді музики, пісенної спадщини українського народу. І зараз цей шанований всіма чоловік є регентом Церковного хору, проповідує красу духовної пісні.

Багато вихованців завдячують Андрію Юрковичу своєю життєвою мистецькою дорогою. В нього брали перші уроки музики і співу нині відомі співаки, композитори, артисти брати Василь і Роман Волощуки, Василь Коваль, Лідія Данильчук та інші талановиті люди.

Завдячують йому і сім'ї співаків і музикантів Москалів та Сагайдаків. Може, саме завдяки спілкуванню з безсмертю духовною піснею і музикою він не відчуває тягара літ, молодечо дивиться в завтрашній день, щедро даруючи людям велич своєї душі, невидимий Божий дар.

«А там, де батько, там, де мати, У вікна дивляться Карпати».

Сеничак Василь Михайлович[ред.ред. код]

Сеничак Василь Михайлович народився у 1955 році в селі Сваричів Рожнятівського району.1969р закінчив 8-клас Сваричівської ОСШ. З 1969-1971 навчався у Рогатинському СПТУ N-5 по спеціальності "Електрик". З 1971-1972 працював Рожнятівському РЕМ ел.монтер.Пізніше з 1973-1974 почав працювати у Київському ДБУ-41 електриком.З 1974 по 1976 проходив службу в амії, а з 1976 року і по сьодні працює на Кременчуцькій гідроелектроснції.Він начальник зміни електроцеху -начальник зміни станції на КРЕМГЕС. 1981-1984 відрядження за кордон. У 1991 заочно закінчив ХПІ .За час трудвої діяльності неодноразово був відзначений грамотами. Йому присвоєно звання Заслужений Енергетик Укргідроенерго. Помер Василь Михайлович 26 листопада 2013 року від раку.Похований у Сваричеві біля свого батька Сеничак Михайла.

Рибчак Марія Василівна[ред.ред. код]

Народилася 9 травня 1954 року в Сваричеві У 1973 році закінчила з відзнакою Снятинське культурно-освітнє училище, а згодом у 1980 році – Київський інститут культури. З 1994 року є директором Рожнятівської централізованої бібліотечної системи. Є автором та співавтором багатьох краєзнавчих друкованих матеріалів. Відзначена багатьма урядовими нагородами, винесені подяки обласної ради, громадських та просвітницьких організацій. В 2002-2006 рр. – депутат обласної ради IV демократичного скликання. У 2002 році нагороджена почесною відзнакою обласного управління культури "За подвижництво в культурі Прикарпаття", а також присвоєно звання "Заслужений працівник культури України". У 2005 році – почесною відзнакою Міністерства культури "За досягнення в розвитку культури і мистецтв". З 2008 року – лауреат обласної премії ім. Марії Підгірянки .

Люди, що померли у Сваричеві[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Географічна енциклопедія України в 3-ох томах.-К.,1993.-Т.3.-с.139-140
  2. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область.-К.,1971.-514с.
  3. Михайлів Л.Рожнятів і околиці. Історико-краєзнавча книга. — Снятин, 2000.-с.112-153.
  4. Рожнятівський район. Книга пам'яті України в 3-х томах.-Львів,2001.- Т.2-с.338-344.
  5. Рожнятівський край бойківський, чарівний.-Рожнятів, 2001.-96 с.
  6. Василечко М.Чому такі назви? Походження назв населених пунктів району // Нові горизонти, 1993.-11 червня
  7. Волошин В. «Прочитайте знову тую славу…» [Свято з нагоди 100річчя «Просвіти» в с. Сваричів Рожнятівського району]//Новини Підрір'я.- 1998.-19 грудня.-с.2
  8. Когут М. Останній бій повстанців //Дзвони Підгір'я.-1999.-17 березня.-с.3
  9. Мигович Г.Сваричів — жива казка під горами.//Новини Підгір'я.-2006.-29 вересня.-с.3
  10. Підкопович Н. То поціловане богом дитя…// Ж-л Хортиця.- 2004-№ 5-с.96-105
  11. Ровенчак О. Сотник «Байрак» загинув у Сваричеві // Галичина. 1998.- 17 жовтня .-с.1
  12. Романюк В. Світла доля Сваричеві.// Нові горизонти.- 1987.- 7 жовтня
  13. Становлення системи шкільництва на Рожнятівщині в ХХІХ столітті //Новини Підгір'я.-2006.-20 травня.- с.7
  14. Халус Р. Освячено храм у Сваричеві // Нова Зоря.- 1995.-№ 22.- с.3