Солодирі
| село Солодирі | |
|---|---|
| Країна |  Україна
|
| Область | Житомирська область |
| Район | Житомирський район |
| Громада | Хорошівська селищна громада |
| Код КАТОТТГ | UA18040570470014658 |
| Облікова картка | с. Солодирі |
| Основні дані | |
| Населення | 390 |
| Площа | 1,35 км² |
| Густота населення | 288,89 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 12141 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 50°33′03″ пн. ш. 28°20′27″ сх. д. / 50.55083° пн. ш. 28.34083° сх. д.Координати: 50°33′03″ пн. ш. 28°20′27″ сх. д. / 50.55083° пн. ш. 28.34083° сх. д. |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | вул. Героїв України, 13, смт Хорошів, Житомирський р-н, Житомирська обл., 12101 |
| Карта | |
  Солодирі | |
 Солодирі | |
| Мапа | |
| |
Соло́дирі — село в Україні, у Хорошівській селищній територіальній громаді Житомирського району Житомирської області. Населення становить 390 осіб (2001).
Географія[ред. | ред. код]
Загальна площа села — 1,35 км².
Солодирі розташовані в межах природно-географічного краю Полісся і за 10 км від центру громади — міста Хорошів. Найближча залізнична станція — Нова Борова, за 29 км.
Населення[ред. | ред. код]
За даними перепису 2001 року населення села становило 390 осіб, з них 99,49 % зазначили рідною українську мову, а 0,51 % — російську[1].
Історія[ред. | ред. код]
Село було засноване перед 1581 роком, воно згадується у реєстрі побору Київського воєводства 1581 року як маєток Олександра Фридриховича Пронського. У 1628 році село було власністю Стефана Немирича[2]. У 1650 році, в часи контрреформації в Речі Посполитій, релігійний дисидент Даніель Цвікер із Ґданська через свої переконання був змушений переховуватися від переслідування на Поліссі в общині братів-социніан Немиричів на замках у Горошках і Черняхові. Вчений лікар і богослов займався тут лікарською практикою і досліджував фауну поліських боліт, він створив найдетальнішу карту Полісся, на якій позначив поширення польської кошенілі, з якої виготовляли цінний барвник червоно-пурпурового кольору — кармін. На цій карті, вигравіюваній Вільгельмом Гондіусом і виданій у 1650 році у Ґданську, село позначене як Solodyry (Солодири)[3]. У 1754 році Sołodyry (пол. Солодири) як частина Горошківського маєтку, до якого входили й інші села, належали спадкоємцям Немиричів, але село перебувало в оренді у пана Хажевського[4]. Мешканці Солодирів були парафіянами церкви Покрови Пресвятої Богородиці в сусідньому Сколобові, метричні книги з якої, починаючи з 1797 року, зберігаються у Державному Архіві Житомирської області[5].
У 1860 роках в Солодирах оселились німецькі переселенці. Їх вабила чудова природа України. Клімат м'який. Сонця багато. Земля — першокласний чорнозем. А якщо прикласти знання, праця, любов і догляд, то капітал виростав, як на дріжджах. Пшеницю збирали по 100 пудів з гектара. Чутки розліталися швидко, і німецький народ рушив в Україну, облаштовувався і ставав на ноги. Приїжджали меноніти, померанці, мандрівні силезькі лісоруби, шваби і брандербуржці. Їхали з Данцига, Торуня, Галичини і Прусії. Переселялися німці-суконщікі і вільні селяни з Польщі.
Німці зовсім не збиралися колонізувати незнайомий дикий край — ці скромні, працьовиті люди хотіли просто вибратися з нужди і злиднів. Хотіли прогодувати свої сім'ї, щось заробити, щоб залишилося дітям у спадок. Хотіли щоб їх ніхто не тривожив. Хотіли безперешкодно молитися Богу за канонами своєї релігії і ростити в мирі своїх дітей.
Колоністи привозили передову західну культуру, працьовитість і вміння господарювати. Брали наділи у польських панів в оренду, а потім викуповували.
Кругом — квітучі луки, чудові пасовища, багато лісів. Ліси старі, могутні. У них повно горіхів, грибів, ягід, кроликів, вовків і всякої птиці Багато дерев мали дупла, дупла були заповнені дикими бджолами і запашним солодким медом. Звідси і назва села: з двох українських слів «солодкий» і «діра», тобто «дупло». Солодкі діри, тобто Солодирі.[6]
Для перших німецьких переселенців тут були тяжкі дні. Треба було корчувати ліс, осушувати землю, займатися землеробством і скотарством, охороняти худобу від диких звірів. Жили в Спочатку в землянках. Потім будували будинки. Першими громадськими будівлями в колоніях завжди були церква і школа.
1883 року німецька громада отримала дозвіл на відкриття іновірної школи в Солодирях, де навчалося згодом 66 дітей німецьких поселенців з навколишніх сіл і колоній[7].
Намці розповідали, що «перші колоністи заробляли ранню смерть, другі — ситий шлунок, треті — солодке життя». Через село протікала невеличка річечка Ірша. Село знаходилося в 18-и кілометрах від центральної садиби німецької колонії «Heimtal» в Ємільчине, з великим лютеранським приходом «Геймталь», який налічував 3000 парафіян. Її українське назва — «Стара Буда». У 10 кілометрах був райцентр Пулини, а там і до Житомира недалеко, в якому німцім приваблював величезний базар.
У селі всі люди жили дружно, без проблем: німці, євреї, українці, поляки, чехи, росіяни. Як одна сім'я. Діти підростали і одружувалися між собою, незважаючи на різні національності. нас поважали, говорили: «На німцях можна вдома будувати, вони — надійні партнери». Українці називали дітей німецькими іменами, в честь доброго сусіда або справжнього друга. Віталися словами: «Дякуйте Ісусу!», Відповідали: «Хваліть його!» Дякували не сьогоднішнім «спасибі», а повністю — «Спаси Бог!».
На мапі 1911—1912 років населений пункт позначений як колонія Солодирі[8].
Перед Першою світовою війною в селі проживав 371 чоловік. Була своя школа, магазин, сушарка для тютюну, німецьке і православне кладовище.
Був православний молитовний будинок з дзвіницею, лютеранська церква. Попа не було, був диякон.
У 1866 році утворилася ще одна громада евангелістіческіх баптистів, які приїхали з Польщі. А в 1906 році побудували найбільший в окрузі великий баптистський молитовний будинок з червоної цегли на 1500 місць і з балконом — ще на 500 осіб. У ньому був навіть басейн для хрещення. На службу збиралися жителі всіх найближчих сіл і хуторів. Богослужіння відвідували неодмінно ошатними. Одягали все найкраще. Тільки в церковному духовому оркестрі було 85 музикантів.
Ще до 1914, перед війною російською владою були прийняті «ліквідаційні закони». З географічної карти зникли німецькомовні назви поселень. Заборонили всі німецькі громадські організації та німецькомовні видання. Ставлення до німців стало гірше. Багато німців стали виїжджати хто в Америку, хто — в Пруссію, деякі — в Прибалтику, великими групами перебиралися в Сибір і на Далекий Схід, деякі переселялися в глиб України.
На самому початку війни, в німецьких колоніях, влада відразу розпустила обраних сільських старост — шульців і обершульцев. Замість них російська влада направила своїх начальників, які опікувались відбором в селян продовольства для армії.
У 1914 російський царат вирішив вислати назавжди всіх німців з європейської частини Росії за Урал. Для початку, після поразок у війні, російський цар вирішив залишити уздовж фронту противнику мертву пустелю шириною в 150 кілометрів. Тільки за шість днів з Волині відправили 70.000 безвинних трудяг-колоністів, жінок, дітей, старих і старих, здорових і хворих — всіх наших німців-поселян. Потім, ще 130.000 російських німців насильно, як ворогів і шпигунів, виселили з Волині. Майже 500 волинських колоній припинили своє існування.
Частина німців повернулася в Солодирі наприкінці 1917 року. Але й вони згодом були або виселені, або вбиті владою СРСР.
У 1930 році в селі засновано школу. 1977 року в ній залишають тільки початкові класи, а на початку 1980-х років Солодирську неповну середню школу закривають[7].
У 1932–1933 роках село постраждало від Голодомору. Тоді у Солодирях були зафіксовані масові виступи селян, які мали на меті розібрати відібране радянською владою зерно і картоплю, а також звільнити із сільради затриманих організаторів. У березні 1933 року троє учасників акції було приговорено до розстрілу, 9 — відправлено у концтабори, один висланий у Північний край[9].
У 1923—54 роках — адміністративний центр колишньої Солодирівської сільської ради Володарсько-Волинського району[10].
3 серпня 2016 року увійшло до складу новоутвореної Хорошівської селищної територіальної громади Хорошівського району Житомирської області[11].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Розподіл населення за рідною мовою на ukrcensus.gov.ua. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 9 травня 2015.
- ↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom XV cz.2 - wynik wyszukiwania - DIR. dir.icm.edu.pl. Процитовано 23 листопада 2023.
- ↑ Utländska kartor, Polen, detaljkartor, SE/KrA/0402/29/B/001 - Riksarkivet - Sök i arkiven. sok.riksarkivet.se. Процитовано 23 листопада 2023.
- ↑ Опрацювання Конрада Жеменецького (2015). Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року (PDF) (Польська та українська.) . Біла Церква: Олександр Пшонківський. с. 138. ISBN 978-617-604-057-6.
- ↑ Архів:ДАЖО/1/76 — Вікіджерела. uk.wikisource.org (укр.). Процитовано 23 листопада 2023.
- ↑ ПЕРЕКАТИ-ПОЛЕ Рассказ о первой депортации
- ↑ а б Століття шкільництву у Дворищах. Ігор Цвіра. Прапор. 25 жовтня 2013. Архів оригіналу за 18 квітня 2015. Процитовано 18 квітня 2015.
- ↑ Управление военных топографов 1911—12 гг, лист XXIX-25 (Горошки)(рос.)
- ↑ Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область. У семи книгах. Книга перша, 2006, с. 19.
- ↑ Упоряд. Р.Ю. Кондратюк, Д.Я. Самолюк, Б.Ш. Табачник. Довідник: офіційне видання. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795-2006 роки. Інститут історії України НАН України (українська) . Житомир: «Волинь», 2007. с. 177. Архів оригіналу (PDF) за 8 жовтня 2021. Процитовано 3 вересня 2023.
- ↑ Перелік актів, за якими проведені зміни в адміністративно-територіальному устрої України. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 3 вересня 2023.
Джерела[ред. | ред. код]
- Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У 7 кн. — Житомир : Знання України, 2006. — Т. 1. — 724 с. — ISBN 966-655-220-5.
- ПЕРЕКАТИ-ПОЛЕ Рассказ о первой депортации
Посилання[ред. | ред. код]
| ||||||||