Суверенна держава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Суверенні держави Європи.

Суверенна держава — держава, яка має чітко визначену територію, на якій вона здійснює внутрішній і зовнішній суверенітет, має постійне населення, уряд, не залежить від інших держав, має повноваження і здатність вступати в міжнародні відносини з іншими суверенними державами[1][2].

Крім того, під суверенною зазвичай розуміється держава, яка не залежить від будь-якої іншої держави або об'єднання держав. Хоча в абстрактних термінах суверенна держава може існувати, не будучи визнаною іншими суверенними державами, у світі існують невизнані держави, яким часто буває важко здійснювати повний спектр повноважень щодо укладення договорів і брати участь у дипломатичних відносинах з іншими суверенними державами.

Історія[ред.ред. код]

З кінця XIX століття, практично вся земна куля була поділена на ділянки з більш-менш визначеними межами, закріпленими за різними державами. Раніше досить великі земельні ділянки були або незатребуваними або безлюдним, або населених кочовими народами, які не були організовані в держави. Проте навіть у сучасних державах існують великі пустельні райони, незаселені людьми, як, наприклад, тропічні ліси Амазонки, вони незаселені або населені виключно або в основному корінним населенням (і з деякими з них досі відсутні контакти). Існують також держави, які не виконують де-факто контроль над усією своєю територією, або де цей контроль оскаржується (як у Сомалі).

В даний час міжнародне співтовариство включає в себе більше 200 суверенних держав, більшість з яких представлені в Організації Об'єднаних Націй. Ці держави існують в системі міжнародних відносин, де кожна держава бере до уваги політику інших держав, роблячи свої власні розрахунки. З цієї точки зору, країни інтегровані в міжнародну систему особливої внутрішньої і зовнішньої безпеки і легітимації дилеми. Останнім часом поняття міжнародного співтовариства сформоване на позначення групи держав, які встановили правила, процедури та інститути для здійснення взаємовідносин. Таким чином, закладено фундамент для міжнародного права, дипломатії між офіційно визнаними суверенними державами, їхніми організаціями та формальними режимами.

Визначення[ред.ред. код]

Суверенітет — термін, який часто трактують неправильно[3]. До XIX століття расові концепції «стандарту цивілізації» визначали деякі народи у світі, яким не вистачало організованої спільноти, як «нецивілізовані»[4][5]. Ця позиція знайшла своє відображення в тому, що їх «суверенітет» або повністю відсутній, або принаймні поступається за характером, концепцією у порівнянні з «цивілізованими» народами.

Суверенітет набув також іншого змісту із розвитком принципу самовизначення і заборони на загрозу силою або її застосування як Jus cogens норм сучасного міжнародного права. Статут ООН, Декларація про права та обов'язки держав, а також статути регіональних міжнародних організацій закріплюють у тій чи іншій формі думку про те, що всі держави юридично рівні і мають ті самі права і обов'язки, засновані на самому факті їхнього існування в якості інститутів відповідно до міжнародного права[6][7]. У міжнародному праві також широко визнається право націй визначати свій політичний статус і здійснювати постійний суверенітет у межах своєї територіальної юрисдикції[8][9][10].

У повсякденному сучасному вжитку, терміни «країна», «нація», і «держава» часто використовуються так, неначе вони синоніми, але при суворішому їх розгляді їх слід розрізняти:

  • Нація — етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично може вживатись як синонім терміну народ.
  • Держава ж звертається до всього наявного комплексу керуючих і допоміжних інститутів, які мають суверенітет над певною територією і її населенням.

Визнання суверенності держави[ред.ред. код]

Визнання правового статусу держави означає рішення однієї суверенної держави здійснювати відносини із іншою державою, вважаючи її також суверенною[11]. Визнання може бути або явно вираженим, або припущеним, воно, як правило, зворотне за своїми наслідками. Визнання також не обов'язково означає прагнення до встановлення або підтримання дипломатичних відносин.

Не існує конкретного визначення, що є обов'язковим для всіх членів світової спільноти за критеріями державності. На практиці, критерії в основному політичні, а не правові[12]. Е. С. Грін визначає нестворення повноцінної Польської і Чеської держав після Першої світової війни, пояснюючи це тим, що «визнання державності є питання, що лишається на розсуд іншим державам, воно відкрите для будь-якої існуючої держави, чи прийняти її в якості держави до будь-якої організації (до якої держава прагне вступити), незалежно від існування території або встановленого уряду»[13]. У міжнародному праві, однак, існують кілька теорій про те, коли держава повинна бути визнаною в якості суверенної[14].

Стани де-факто і де-юре[ред.ред. код]

Більшість суверенних держав являють собою держави де-юре і де-факто (тобто вони існують, як в законодавстві, так і в реальності). Проте деякі держави існують тільки де-юре як держави, вони визнані суверенними і мають законний уряд, однак не мають фактичного контролю над територією. Багато континентальних європейських держав підтримували уряд у вигнанні під час Другої світової війни, екзильні уряди, як і раніше, брали участь в дипломатичних відносинах із союзниками, попри те, що їх країна перебувала під нацистською окупацією.

Наприклад, Суверенний військовий Мальтійський орден, який є спостерігачем Генеральної Асамблеї ООН, має двосторонні дипломатичні відносини з 104 державами, в той час, не маючи власної території з 1798 року і володіючи тільки екстериторіальними областями, тобто посольствами і консульствами[15].

Інші держави можуть мати суверенітет над територією, але не мати міжнародного визнання, вони держави тільки де-факто.

Див. також: Список держав, що мають обмежене визнання.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Jasentuliyana, Nandasiri, ред. (1995). Perspectives on international law. Kluwer Law International. с. 20. «So far as States are concerned, the traditional definitions provided for in the Montevideo Convention remain generally accepted.» 
  2. «sovereign», The American Heritage Dictionary of the English Language (Houghton Mifflin Company), 2004, http://dictionary.reference.com/browse/sovereign, процитовано 21 February 2010, «adj. 1. Self-governing; independent: a sovereign state.» 
  3. See "Sovereignty: organized hypocrisy, Stephen D. Krasner, Princeton University Press, 1999, ISBN 069100711X
  4. Ralph Wilde, ‘From trusteeship to self-determination and back again: the role of the Hague Regulations in the evolution of international trusteeship, and the framework of rights and duties of occupying powers,’ Fall, 2009, 31 Loy. L.A. Int'l & Comp. L. Rev. 85, page 94, [1]
  5. Sovereignty in cases of Mandated Territories, in "International law and the protection of Namibia's territorial integrity", By S. Akweenda, Martinus Nijhoff Publishers, 1997, ISBN 9041104127, page 40
  6. «Chapter IV Fundamental Rights and Duties of States». Charter of the Organization of American States. Secretariat of The Organization of American States. Архів оригіналу за 2012-03-14. Процитовано 2010-11-21. 
  7. «Draft Declaration on Rights and Duties of States». UN Treaty Organization. 1949. Архів оригіналу за 2012-03-14. Процитовано 2010-11-21. 
  8. «General Assembly resolution 1803 (XVII) of 14 December 1962, "Permanent sovereignty over natural resources"». United Nations. Архів оригіналу за 2012-03-14. Процитовано 2010-11-21. 
  9. Schwebel, Stephen M., The Story of the U.N.'s Declaration on Permanent Sovereignty over Natural Resources, 49 A.B.A. J. 463 (1963)
  10. «International Covenant on Civil and Political Rights». United Nations. Архів оригіналу за 2012-03-14. Процитовано 2010-11-21. 
  11. "Recognition", Encyclopedia of American Foreign Policy.
  12. B. Broms, "IV Recognition of States", pp 47-48 in International law: achievements and prospects, UNESCO Series, Mohammed Bedjaoui(ed), Martinus Nijhoff Publishers, 1991, ISBN 9231027166 [2]
  13. Israel Yearbook on Human Rights, 1989, Yoram Dinstein, Mala Tabory eds., Martinus Nijhoff Publishers, 1990, ISBN 0-7923-0450-0, page 135-136 [3]
  14. Thomas D. Grant, The recognition of states: law and practice in debate and evolution (Westport, Connecticut: Praeger, 1999), chapter 1.
  15. Bilateral relations with countries, Retrieved 2009-12-22

Джерела[ред.ред. код]