Національне самовизначення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Самовизначення — принцип, згідно з яким кожна спільнота має невід'ємне право на вільне облаштування свого громадського і політичного життя і сама визначає форму свого правління. Цей принцип посилається на природне право, і він став з 17 ст. провідною ідеєю ліберальної політичної державної думки. Джон Локк, Жан-Жак Руссо, як також ідеологи американської і французької революцій, висунули на чільне місце ідею самовизначення; її здійснювали конституційні акти багатьох країн у 19 — 20 століть.

Послідовно на цій основі підкреслюється національне самовизначення, тобто право кожного народу на визволення й утворення власної самостійної держави або добровільне влаштування взаємин з іншими державами на основі федерації чи автономії. З цього принципу виникає також прагнення членів того самого народу до об'єднання в одній національній державі (нім. і італ. рухи в 19 ст.).

Історія[ред.ред. код]

Національне самовизначення стверджувалося як прогресивна концепція на противагу до принципу легітимності чи імперіальної політики. У першій світовій війні держави Антанти частково висунули самовизначення як програму послаблення Центральних держав. Американський президент Вудро Вілсон уже в січні 1917 оголосив, що самовизначення є однією з цілей війни, а згодом ще кілька разів підтвердив це, зокрема у відомих 14 пунктах. Паризька мирна конференція 1919 непослідовно застосовувала принцип самовизначення до деяких сер.-сх.-европейських народів, не визнаючи його для інших. В ім'я самовизначення велася також ревізіоністична політика окремих народів, не задоволених з поверсальських порядків у часи Ліґи Націй. Ця організація лише частково респектувала принцип самовизначення. У ряді спірних територій проведено плебісцити, що вирішувяли голосуванням долю певної території і населення, до якої держави воно має належати. Зокрема ораво на самовизначення не було застосоване Мировою конференцією до українського народу. ООН у своїй хартії лише загально посилається на самовизначення (ст. 1, 2), проте пізніше його стверджено щодо колоніальних народів практично і теоретично (Деклярація про надання незалежности колоніальним країнам і народам 14. 12. 1960).

Національне самовизначення в Україні[ред.ред. код]

Український національний рух у 19 ст. посилався на самовизначення лише абстрактно («У своїй хаті, своя правда, і сила і воля…»), і щойно М. Драгоманов уточнив його як політичну програму самоуправління, автономії в складі реорганізованої федеративної Росії чи Австрії. Гасло самостійности як мети самовизначення було поставлене лише в кін. 19 і на початку 20 ст. (І. Франко, М. Міхновський, Ю. Бачинський). У держ.-політ. актах української революції 1917 — 1918 сильно відчутна ідея самовизначення тол. в універсалах («Хай український народ має право сам порядкувати своїм життям»; «Однині самі будемо творити своє життя»; «Твоєю силою, волею, словом Стала на землі українській вільна Українська Народна Республіка»). Низка конституційних актів, прокламацій, дипломатичних нот і заяв українських урядів 1917 — 1921 посилається на засаду самовизначення у тому числі і на закон про національно-персональну автономію національних меншин (22. 1. 1918). Державно-політичне становлення ЗУНР, як і її об'єднання з УНР (3. 1. 1919), мотивовано як здійснення права українського народу на самовизначення. У тому ж дусі укладено протести проти заперечення цього права українцям окремих земель.

Національне самовизначення в СРСР[ред.ред. код]

Радянський уряд Росії з перших днів існування, посилаючись на попередні заяви компартії і писання В. Леніна, пропагандивно висунув гасло самовизначення (Декларація орав народів Росії 15. 11. 1917), проголосивши «право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави».

17. 12. 1917 російський Раднарком в ноті до уряду УНР визнав самовизначення України, але одночасно розпочав збройну війну проти української держави. Така політика виходила з комуністичного розуміння самовизначення як права робітничих класів (у дійсності компартії) вирішувати, чи самовизначення сприяє революційним цілим. На цій підставі в комуністичних державах здійснюється політика збереження великих екон.-політичних комплексів і «злиття націй».

Незалежно від цього, уряди Радянської Росії й УРСР часто посилалися "на самовизначення (угода між РРФСР і УРСР від 28. 12. 1920, Ризький договір, протестні ноти з приводу приєднання Галичини до Польщі і т. д.), як також принципом самовизначення виправдувано приєднання зах.-українських земель до УРСР у 1939-45. Проте, конституції УРСР (1919, 1929, 1936) не згадують прямо принципу національного самовизначення.

У радянський конституційній теорії самовизначення виступає у зв'язку з правом виходу союзних республік з СРСР (див. Сецесія (право)). Донині не є вирішене питання, чи національне самовизначення є лише політичним принципом, чи також міжнародно-правним; більшість правників-позитивістів бере під сумнів останній висновок.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Дністрянський С. Самовизначення народів і зв'язок і спілка народів «Воля». Відень 1920;
  • Borys J. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. A Study in the Communist Doctrine of the Self-determination of Nations. Стокгольм 1960; Федєнко П. Марксистські і больш. теорії нац. питання. Мюнхен 1960.


Політика Це незавершена стаття з політики.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
міжнародне право Це незавершена стаття про міжнародне право.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.