Тактична схема (футбол)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Такти́чна схе́ма (або тактична система) — певна розстановка футболістів і їхня поведінка під час гри задля виконання завдань, встановлених тренером. Схема систематизує старання гравців. Завдяки стартовій позиції певного гравця можна визначити його головні завдання у матчі.
1-2-7. Її використову-
вали до 1880-х рр.
У 1863 р. в Англії футбол відділився від реґбі і було узгоджено перші футбольні правила. Тодішні ігри проходили на дуже низькому рівні. З 11 гравців, які були в команді лише воротар і 1 захисник обороняли власні ворота, інші 9 гравців скупчувались біля воріт суперника і намагалися забити гол. Такий нерівномірний поділ не міг бути планомірним і тактично грамотним — нападники повністю контролювали більшість поля. Для допомоги захисникові у середину поля відійшло двоє півзахисників. Вони брали участь в захисті воріт, а під час атак не йшли надто близько до воріт суперника. Про таке «архаїчне» позиціонування вже можна було сказати: «тактична схема». Формально її можна було назвати «1-1-2-7» (1 воротар; 1 захисник; 2 півзахисників і 7 нападників). Переважно, першу (постійну) ланку — воротаря в схемах не називають і говорять, наприклад: «4-4-2», а не «1-4-4-2».
Систему 1-2-7 застосовувала збірна Англії на поч. 1870-х рр. в іграх проти шотландців. Шотландія використала на одного оборонця більше — 2-2-6 і виграла. Згодом переможені перейняли цю новинку.
Зміст |
[ред.] «Пірамідальна» схема
В 1883 р. команда Кембриджського університету вийшла на гру з 2 захисниками і 3 півзахисниками, перед якими грало 5 форвардів (2-3-5). Крайні півзахисники під час оборони пильнували за флангами, а середній грав ближче до нападу і часто ставав одним з найрезультативніших гравців (напр., Дьєрдь Шароші). У цій схемі середній нападник відтягувався трохи назад, створюючи простір для флангових гравців. Таку схему і використовували більшість провідних команд на початку XX сторіччя (до 1930-х рр.)
Головні варіації:
[ред.] Італійська система
Відзначалась особливою роллю напівсередніх нападників («інсайдів») — відразу після втрати мяча вони атакували футболістів противника, ставши разом з півзахисниками своєрідними «хвилерізами» на шляху противника. Троє форвардів грало на вістрі: двоє крайніх і центральний. Зазвичай, це були швидкі, жорсткі гравці з сильним і точним ударом (Сільвіо Піола, Раймундо Орсі).
[ред.] Австрійська система
Її розробили в 30-х роках. Основа співпадала з класичною «пірамідальною». В обороні найбільше уваги приділяли внутрішній зоні перед своїми воротами і густо заставляли її гравцями. Ця система була розрахована на атаку — крім п'яти нападників задля створення чисельної переваги в напад йшли 1-2 півзахисників. Таким чином можна було довгий час тримати ворота суперника в облозі. При повільній грі таке позиціонування цілком прийнятне. Але через недовершеність системи під час швидкого переходу від атаки до оборони захисники мали проблеми. Остаточно австрійці відмовились від такої розстановки лише після чемпіонату світу 1954 р.
[ред.] Швейцарська система «засув» («замо́к»)
Швейцарські тренери, усвідомлюючи слабкість національного футболу, намагалась розставити захисників якомога надійніше. Найбільшим розробником ідей т.зв. «засуву» (або «замка́») вважають австрійського спеціаліста Карла Раппана, який успішно застосовував таку тактиту на чолі збірної Швейцарії на чемпіонатах світу 1938 і 1954. Головна ідея системи «засув» (нім. Riegel) — задній захисник. Він стояв позаду лінії 4 гравців оборони (див. малюнок) і атакував кожного, хто прорвется крізь перший ешелон захисту. Швейцарська система не збалансована, оскільки опирається лише на захист. Команді важко було зіграти результативно з такою розстановкою. Водночас, це був важливий крок до вдосконалення гри у захисті — швейцарці показали вміння поєднувати і персональну опіку і зонну оборону. Після 1950-х років схему застосовували мало, а головні ідеї стали основою італійського «катеначчо».
[ред.] Схема з трьома захисниками — 3-2-5 («W-M»)
В 1925 р. ФІФА змінила правило про положення «поза грою»: відтепер гравець не був «поза грою», якщо в момент передачі (на нього) перед ним стояло принаймні 2 футболісти (тобто, у більшості випадків — воротар і один польовий гравець). До того правило передбачало 3 гравців. Захисники легко переривали атаки противника — навіть якщо воротар і захисник стояли біля самих воріт, інший захисник вибігав ледь не до центру поля і вся територія між ними була зоною офсайду. З 1925 року нападники дістали більшу свободу дій по всій ширині поля. Одним пасом форварду можна було вивести його на небезпечну позицію як справа так і зліва. Двоє захисників уже не могли контролювати всю ширину поля. Треба було відтягнути назад додаткового гравця. Після довгих експериментів головні принципи гри з 3 захисниками сформулював тренер «Арсеналу» Герберт Чепмен. Завдяки ефективним нововведенням «Арсенал» за вісім років 5 разів виграв чемпіонат і двічі Кубок Англії. Через своєрідне розташування футболістів схему почали називати «дубль-ве» або «дубль-ве ем»
Завдання гравців у системі 3-2-5:
- 3 захисники. Правий захисник криє лівого крайнього нападника суперника, лівий — правого крайнього. Середній грає проти центрфорварда.
- 2 півзахисники грають проти двох напівсередніх нападників («інсайдів»). Більшість часу допомагають обороні.
- Перша лінія нападу — двоє інсайдів. Грають між півзахисниками і 3 нападниками на вістрі. Завдання: вивести на добру позицію одного з 3 форвардів попереду, а під час оборони відійти назад, заважаючи суперникам розігрувати м'яча в середині поля.
- Найближче до воріт противника — двоє крайніх і середній нападники. Завдання крайніх: на швидкості пройти флангом і дати паса середньому, який грає в штрафному майданчику. Оборонних функцій майже не мали.
[ред.] Схема 4-2-4 («бразильська»)
З середини 50-х років схему гри з трьома захисниками почали поступово змінювати. Передовсім — у лінії нападу. Середній нападник дедалі частіше відходив назад і виконував роль організатора атак.
25 листопада 1953 року до Лондона на товариську гру проти Англії приїхала команда Угорщини. Журналісти і коментатори дивувалися грі номінального центрфорварда гостей Нандора Хідегкуті, який постійно відтягувався назад, змушуючи свого опікуна Гаррі Джонстона йти за ним аж до середини поля. Англійський захисник не був готовий до таких ситуацій, не знав що робити і залишав за спиною велику дірку в центрі оборони. Цим користувалися решта 4 угорських нападників. Угорщина розгромила британців 6:3. Вперше за всю історію англійського футболу господарі програли збірній з континенту. Угорці стали одними з піонерів схеми 4-2-4.
Остаточно світ прийняв новинку після чемпіонату світу 1958, на якому таку розстановку використала Бразилія, що стала чемпіоном.
Чотири гравці в обороні — надійна запорука того, що контратаку суперника можна буде зустріти достойними силами. Таким чином простір біля своїх воріт став щільніше заповненим футболістами, а це полегшило відбирання м'яча. В цій системі збільшилися можливості півзахисників — тепер вони могли концентруватися і на атакувальних діях (тоді як у схемі 3-2-5 півзахисники невідступно крили інсайдів суперника). Коли команда оборонялась, глибоко до середини поля повертались всі 4 нападників. Таким чином вони створювали собі простір для маневрів і уникали потрапляння в офсайд.
[ред.] «Катеначчо» середини 1960-х років
На основі швейцарського «засуву» («замка́») тренери, переважно у Італії, почали у 1950-х рр. грали з останнім захисником, який мав «чистити» всі огріхи партнерів та відбирати м'яч у гравців, котрі пройшли лінію оборони. Таким робом розстановка футболістів набирала вигляду 1-3-3-3 (тобто за лінією оборони стояв ще один оборонець) чи навіть 1-4-3-2. Найвідомішими апологетами таких ідеї були тренери в Серії «А» італієць Нерео Рокко та аргентинець іспанського походження Еленіо Еррера. Перший прославився застосуванням «катеначчо» у «Мілані», а другий — у «Інтері». Роблячи ставку передовсім на безпеку воріт і відхід назад команди згідно такої схеми мали на полі лише одного чи двох нападників, які не брали участі в оборонних діях. Головними обов'язками решти гравців — оборонців та півоборонців, став відбір м'яча та зрив атак суперника. Кінцем «золотого часу» цієї тактики вважають фінал Кубка європейських чемпіонів 1967 року, де «Інтер» не зумів втстоти проти численних атак шотландського «Селтіка» і поступився 1:2.
[ред.] 4-3-3 і перехід до 4-4-2
На чемпіонаті світу з футболу 1962 р. в Чилі бразильці зіграли з трьома гравцями півзахисту і трьома форвардами. Це було рішенням, яке урівноважило кількість гравців у середині поля та в нападі.
На футбольних полях СРСР новими тактичними ідеями стало розташування футболістів у команді «Динамо» (Київ) у середині 1960-х років. Тоді як більшість радянських клубів грало за схемою 4-2-4, киянам через травми нападників або інші причини тренер Віктор Маслов говорив грати у руслі 4-4-2. Дехто вважав такі дії «оборонним варіантом», який шкодить атакувальному футболу, але систему почали застосовувати дедалі ширше після чемпіонату світу 1966, де переможець — збірна Англії, ставила футболістів саме за схемою 4-4-2.[1]
Збірна Бразилії додержувалася тактики з трьома півзахисниками і трьома нападниками на мундіалі-1970, де втретє здобула Кубок світу.
[ред.] «Аякс» і збірна Голландії — «тотальний футбол» голландців
Голландський термін «Totaalvoetbal» з'явися завдяки тренерським концепціям Рінуса Міхельса — голландського наставника, який у 1965 році очолив клуб «Аякс».
[ред.] Джерела
- Арпад Чанади. Футбол; Стратегия: Пер. с венг. Ю. Гербста — Москва: Физкультура и спорт, 1981. — 208 с.
- Малов В. И. 100 великих футболистов. — М.: Вече, 2004. — 432 с. («100 великих») ISBN 5-9533-0265-7
- часопис «Футбол» — 2008. — №04 (576), 17-20 січня(рос.)
- Тотальному футболу — четверть века (jalkapallo.org) (рос.)
