Збірна Італії з футболу

Італія
Прізвисько	лазурові (італ. Azzurri) лазурова команда (італ. Squadra Azzurra)
Асоціація	Італійська федерація футболу (італ. Federazione Italiana Giuoco Calcio)
Тренер	Чезаре Пранделлі (з 2010)
Найбільше виступів	Фабіо Каннаваро (136)
Найкращий бомбардир	Луїджі Ріва (35)
Місце в рейтингу ФІФА	8-е  (на 6 червня 2013 року)
Домашня Виїзна
Перший матч  Італія 6:2 Франція  (Мілан, Італія; 15 травня 1910)
Найбільша перемога  Італія 9:0 США  (Брендфорд, Англія; 2 серпня 1948)
Найбільша поразка  Угорщина 7:1 Італія  (Будапешт, Угорщина; 23 квітня 1924)
Чемпіонат світу
Виступів	17 (вперше у 1934)
Найвище досягнення	чемпіон (1934, 1938, 1982, 2006)
Чемпіонат Європи
Виступів	7 (вперше у 1968)
Найвище досягнення	чемпіон (1968)

Збірна Італії з футболу (італ. Nazionale di calcio dell'Italia) — національна збірна команда, що представляє Італію на міжнародних змаганнях з футболу. Підпорядковується Італійській федерації футболу.

Станом на 6 червня 2013 року посідає 8-е місце у рейтингу футбольних збірних світу.

Одна з найтитулованіших чоловічих збірних світового футболу, чотириразовий чемпіон світу (1934, 1938, 1982 та 2006), чемпіон Європи (1968), олімпійський чемпіон (1936), а також дворазовий володар Кубка Центральної Європи (розіграші 1927—1930 та 1933—1935).

Широко відома за своєю неофіційною назвою — лазурова команда (італ. Squadra Azzurra, скуадра адзурра), отриманою завдяки лазуровому кольору ігрової форми, яким, у свою чергу, національна збірна Італії завдячує геральдичним традиціям Савойської династії. Свої перші матчі збірна провела саме в епоху Королівства Італія, в якому правила ця династія, і вже понад сто років основним кольором її ігрової форми є саме савойський лазуровий.

Історія національної збірної

Заснування і перші тріумфи

Гравці збірної Італії перед її першим в історії матчем, 15 травня 1910 року.

З моменту появи футболу на теренах Італії у 1880-х роках довгий час у країні існував виключно клубний футбол. Між тим у світі все більшої популярності набували футбольні змагання на рівні національних збірних — вже 1900 року на других Олімпійських іграх сучасності було проведено показовий футбольний турнір, а за вісім років цей вид спорту було офіційно включено до програми Літніх Олімпійських ігор.

Тож 1910 року Італійською федерацією футболу було прийнято рішення про заснування національної збірної команди країни, і 15 травня того ж року відбувся перший в історії офіційний матч цієї команди. На стадіоні в Мілані італійці приймали збірну команду Франції і, незважаючи на відсутність в їх лавах представників найсильнішої на той час італійської команди «Про Верчеллі», впевнено перемогли з рахунком 6:2.

За два роки італійська збірна взяла участь у своєму першому міжнародному турнірі, яким стали футбольні змагання на V Літніх Олімпійських іграх у Стокгольмі. Команда, тренерський штаб якої очолював 26-річний футбольний ентузіаст Вітторіо Поццо, поступилася з рахунком 2:3 збірній Фінляндії і вибула з боротьби за нагороди вже на першій стадії турніру.

Перші нагороди представницького міжнародного змагання гравці збірної Італії здобули лише за 16 років, виборовши бронзові медалі на Літніх Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі. Того ж року конгрес Міжнародної футбольної асоціації прийняв рішення про започаткування окремого змагання для національних футбольних збірних, чемпіонату світу з футболу. Перший розіграш цього турніру було призначено на 1930 рік, місцем його проведення було обрано Уругвай, південноамериканську країну, чия національна збірна виходила переможцем футбольних змагань на двох останніх на той час Олімпіадах. З огляду на необхідність здійснення тривалої та фінансово обтяжливої трансатлантичної подорожі збірна Італії, як і більшість європейських футбольних збірних, була змушена відхилити запрошення взяти участь у першому світовому футбольному чемпіонаті.

За чотири роки, у 1934, участь у другому чемпіонаті світу з футболу вже не вимагала від італійців тривалих переїздів — рішенням виконавчого комітету ФІФА саме їх батьківщину було обрано місцем проведення фінального турніру мундіалю. За підтримки домашніх трибун збірна Італії не без складнощів подолала турнірну дистанцію і дійшла до фіналу, де у напруженій боротьбі взяла гору над збірною Чехословаччини завдяки голу, забитому Анджело Ск'явіо у додатковий час зустрічі, який довів її рахунок до 2:1 на користь його команди. Таким чином дебют італійців на чемпіонатах світу завершився першим для них титулом найсильнішої футбольної збірної світу.

Вітторіо Поццо, перший одноосібний головний тренер збірної Італії з футболу.

1936 року національна збірна Італії була учасником XI Олімпійських ігор, що проходили у Берліні. Оскільки на той час необхідною умовою участі спортсмена в Олімпійських іграх був його аматорських статус, а в італійському футболі перші форми професійного футболу почали з'являтися вже у другій половині 1920-х, збірна Італії на цьому турнірі мала досить експериментальний склад. У ньому практично не було представників провідних італійських клубів, натомість більшість гравців збірної, середній вік яких складав 21 рік, були університетськими студентами без досвіду міжнародних змагань. Тим ціннішим стало олімпійське «золото», завойоване цією командою, результати якої відносяться до статистики виступів і досягнень головної національної команди Італії.

Виступи на мундіалі 1938 року, фінальна частина якого проходила 1938 року у Франції, збірна Італії розпочинала як чинний чемпіон світу. Втім вже на стадії 1/8 фіналу італійці стикнулися з досить потужним спротивом з боку збірної Норвегії, який їм вдалося подолати лише у додатковий час. У чвертьфінальному і півфінальному матчах були обіграні відповідно господарі чемпіонату і єдиний представник Південної Америки на світовому форумі — збірна Бразилії. Суперниками «скуадри адзурри» у фінальному матчі стали угорці, яких було обіграно з рахунком 4:2 (дублями у складі збірної Італії відзначилися Сільвіо Піола та Джино Колауссі). Таким чином італійці захистили титул найсильнішої збірної планети і стали першими в історії футболу дворазовими чемпіонами світу. Багаторічний очільник тренерського штабу команди Вітторіо Поццо також здобув свій другий трофей світової першості і донині лишається єдиним тренером, якому вдалося двічі стати володарем Кубка світу з футболу.

Збірна Італії також була постійним учасником започаткованого 1927 року регіонального футбольного турніру, відомого як Кубок Центральної Європи з футболу, участь в якому крім італійців брали збірні команди Австрії, Угорщини, Чехословаччини та Швейцарії. У довоєнний період відбулося три розіграші цього змагання, кожний з яких тривав декілька років і основна боротьба у яких точилося між кращими футболістами Італії та Австрії. У двох випадках, в розіграшах 1927—1930 років та 1933—1935 років володарями трофею ставали саме італійці, за результатами розіграшу Кубка Центральної Європи 1931—1932 років, вони пропустили австрійців уперед і задовольнилися другим місцем.

Перші повоєнні десятиріччя

1939 року почалася Друга світова війна, яка перервала проведення регулярних міжнародних футбольних турнірів. Першим таким змаганням повоєнного періоду став футбольний турнір на Олімпіаді-1948 у Лондоні, де складена з аматорів італійська команда, яка лише номінально може вважатися національною збірною, вибула з боротьби на стадії чвертьфіналів.

Першому повоєнному розіграшу Кубка світу у 1950 передувала резонансна трагедія — 4 травня 1949 року в авіакатастрофі на Суперзі загинули усі основні гравці футбольного клубу «Торіно», базової команди італійської збірної, що на той час чотири рази поспіль вигравала футбольну першість країни. Тож кольори італійської збірної на світовій першості 1950 року захищали гравці, що практично не мали досвіду виступів у складі національної команди. У фінальній частині чемпіонату італійці потрапили до групи з трьох команд і поразка у першому матчі турніру від збірної Швеції виявилася фатальною, чинні на той час чемпіони світу припинили виступи на турнірі вже на груповій стадії.

Невдача на світовій першості 1950 року стала лише початком тривалого спаду у турнірних результатах збірної Італії. «Лазурові» не змогли подолати групову стадію на чемпіонатах світу 1954, 1962 та 1966 років, фінальна частина чемпіонату світу 1958 взагалі пройшла без їх участі, оскільки італійцям не вдалося кваліфікуватися до участі у ньому.

Історія футбольних чемпіонатів Європи також розпочалася без участі італійської збірної. Футбольна федерація країни відмовилася від участі команди у першому розіграші цього турніру, який відбувся у 1960 році. За чотири роки, у 1964, збірна Італії також не брала участі у фінальній частині континентальної першості, участь у якій за тогочасним регламентом брали лише чотири команди, цього разу не подолавши кваліфікаційний турнір.

Перемоги і поразки Ферруччо Валькареджі (1966—1974)

Джачінто Факкетті — капітан збірної у 1966—1977 роках.

Однак вже третій чемпіонат Європи, проведений 1968 року, ознаменував повернення Італії до світової футбольної еліти. Після невдалого виступу команди на мундіалі-66 футбольна федерація змінила тренерський штаб збірної. Очолити його був запрошений Ферруччо Валькареджі, 47-річний спеціаліст, який вже встиг попрацювати на чолі команд таких клубів як «Аталанта» та «Фіорентина».

Новий головний тренер не став робити революційних змін у національній команді, залишивши її «кістяк», що складався з ще молодих, але вже досить досвідчених футболістів, як Сандро Маццола, Джанні Рівера та Джачінто Факкетті, незмінним. Очолювана Валькареджі команда впевнено подолала відбірковий турнір до Євро-68, втративши лише одне очко у шістьох матчах групового етапу та обігравши у матчах плей-оф збірну Болгарії. Фінальну частину континентальної першості, участь у якій брали чотири збірних, що подолали кваліфікаційний етап, було вирішено провести в Італії. Тож, за аналогією з чемпіонатом світу 1934 року, свій перший фінальний турнір і цього міжнародного змагання італійці проводили на своїх полях. На цьому аналогії з мундіалем-34 не завершилися, як і 34-ма роками раніше, на Євро-68 італійці вийшли переможцями домашнього турніру. У півфінальній грі проти збірної СРСР жодна з команд не змогла забити бодай один гол ані в основний, ані у додатковий час. За дійсним на тоді регламентом переможця протистояння було визначено киданням монети, за результатами цієї процедури до фіналу вийшли італійці. Перша фінальна гра проти збірної Югославії знову закінчилася унічию (1:1), і було призначено повторний матч, сильнішими в якому з рахунком 2:0 виявилися господарі турніру.

Тріумф національної команди на континентальній першості дав привід італійським футбольним вболівальникам з оптимізмом очікувати на наступну світову першість, яка проводилася 1970 року у Мексиці. І команда Валькареджі не розчарувала своїх прихильників. Італійці досить легко отримали путівку у фінальну частину змагання, здолавши суперників по кваліфікаційній групі, збірні Східної Німеччини та Уельсу. Безпосередньо на футбольних полях Мексики старт збірної Італії був невпевненим — перші дві гри у своїй другій групі вона завершила нульовими нічиїми і вийшла до наступної стадії турніру з першого місця у групі лише завдяки мінімальній перемозі 1:0 над збірною Швеції. Однак вже починаючи зі стадії чвертьфіналів італійці, що за три матчі групового етапу лише одного разу засмутили вороторя суперників, почали демонструвати значно ефективніший атакувальний футбол. Спочатку, в матчі чвертьфіналу з рахунком 4:1 було обіграно господарів турніру, мексиканців. Наступний півфінальний матч проти збірної ФРН через свій драматизм отримав назву «матч сторіччя» (італ. Partita del Secolo; нім. Jahrhundertspiel). Після швидкого голу в дебюті двобою італійці більшу частину матчу вели у рахунку, однак вже у доданий арбітром до другого тайму час німцям вдалося його зрівняти і перевести гру в овертайм. У ці додаткові півгодини команди встигли ще п'ять разів відзначитися голами, на дубль Герда Мюллера італійці відповіли трьома м'ячами, останній з яких, забитий Джанні Ріверою виявився переможним. Таким чином збірна Італії уперше за останні 32 роки стала учасником фінального матчу світової першості. У цьому матчі їх суперником стала збірна Бразилії, яка незмінно виходила переможцем в усіх своїх попередніх матчах турніру. Італійці, фізично та емоційно виснажені півфінальною грою, також не змогли скласти достойну конкуренцію Пеле та його товаришам по команді і програли з рахунком 1:4.

За два роки, у 1972 році срібні призери світової першості не змогли подолати кваліфікаційний турнір до тогорічного чемпіонату Європи. Останнім великим турніром для покоління гравців збірної Італії, що ставали континентальними чемпіонами у 1968 та віце-чемпіонами світу у 1970 році, став чемпіонат світу 1974 року. На цьому турнірі команда припинила виступи вже на першому груповому етапі після програшу збірній Польщі та нічиєї у матчі зі збірною Аргентини. Цей провал ознаменував кінець кар'єри у збірній не лише для низки вікових гравців, але й для її багаторічного керманича Ферруччо Валькареджі.

Епоха Енцо Беардзота (1975—1986)

Гравці зібрної Італії, включаючи вісьмох представників «Ювентуса», перед грою групового етапу ЧС-1978.

Наступне десятиріччя в історії італійської футбольної збірної нерозривно пов'язане з ім'ям Енцо Беардзота, тренера, який у першій половині 1970-х працював з молодіжною збірною Італії та був помічником Валькареджі у тренерському штабі основної збірної країни, а 1975 року був призначений її головним тренером. Новий наставник почав будівництво оновленої збірної, долучаючи до її лав нових виконавців. Головну ставку було зроблено на представників туринського «Ювентуса», команди, що протягом 1970-х практично не опускалася у підсумковій турнірній таблиці Серії A нижче другого місця.

Італійцям під керівництвом Беардзота не вдалося кваліфікуватися до фінальної частини чемпіонату Європи 1976 року, однак вже за два роки, у 1978, вони отримали путівку до фінальної частини світової першості, обійшовши у кваліфікаційному турнірі за кращою різницею м'ячів збірну Англії. На першому груповому етапі чемпіонату світу «лазурові» здолали усіх трьох суперників, включаючи господарів фінального турніру та його майбутніх переможців, збірну Аргентини. За регламентом змагання замість стадій чвертьфіналів і півфіналів проводився другий груповий турнір, на етапі якого італійці програли очну зустріч збірній Нідерландів і, зайнявши друге місце у групі, не потрапили до фіналу. Натомість команда стала учасником гри за третє місце, у якій чергового разу поступилася своїм кривдникам у фіналі світової першості восьмирічної давнини, бразильцям, зайнявши таким чином підсумкове четверте місце.

1980 року відбувся черговий чемпіонат Європи, до фінальної частини якого італійці потрапили без проходження кваліфікаційного раунду. З цього розіграшу континентальної першості кількість учасників її фінальної частини було збільшено з чотирьох до восьми, а країна-господар турніру визначалася заздалегідь. Приймати Євро-80 було обрано Італію, тож її збірна потрапила до фінального турніру автоматично як команда-господар. На стадії групового етапу змагання італійці мінімально, з рахунком 1:0, обіграли збірну Англії, їх матчі проти збірних Іспанії та Бельгії попри велику кількість гольових моментів закінчилися нульовими нічиїми. У результаті дві команди, італійці та бельгійці, мали однакову кількість очок (по 4) та однакову різницю забитих і пропущених голів (+1). За таких умов для визначення місць команд у групі враховувалася кількість забитих голів і за цим показником (3 проти 1) до фіналу змагання потрапила збірна Бельгії. Натомість господарі турніру зайняли другий рядок у підсумковій турнірній таблиці своєї групи і змушені були задовольнитися грою за третє місце. У цьому поєдинку проти команди Чехословаччини, що проходив у Неаполі, основний час закінчився нічиєю 1:1, і переможця було визначено у серії післяматчевих пенальті. У цій футбольній лотереї, в якій кожна з команд встигла виконати по дев'ять спроб, вправнішими виявилися чехословаки, їх воротар врешті-решт відбив удар італійського захисника Фульвіо Колловаті і залишив господарів турніру навіть без бронзових нагород.

Трнер збірної Енцо Беардзот (ліворуч) та Президент Італійської Республіки Сандро Пертіні святкують перемогу на ЧС-1982.

Однак вже за два роки, на чемпіонаті світу 1982 в Іспанії, збірна Беардзота повністю реабілітувалася за невдалі виступи на домашніх футбольних полях європейської першості. Початок турнірної ходи італійців на цьому мундіалі виявився невпевненим. На груповому етапі команда потрапила до досить нескладної першої групи, в якій, утім, не змогла виграти жодної гри — матчі проти усіх суперників, збірних Польщі, Перу та Камеруну, були зведені унічию. Набраних таким чином трьох очків все ж вистачило аби обійти за додатковими показниками африканців та продовжити боротьбу, посівши друге місце у групі. Стадія чвертьфіналів також проводилася у формі групового міні-турніру. На цьому етапі збірній Італії дісталися у суперники дві південноамериканські команди — чинні володарі Кубка світу аргентинці та триразові на той час світові чемпіони бразильці. Після невпевненого старту чемпіонату гра італійців на цьому етапі проти двох чи не головних фаворитів турніру стала приємним сюрпризом для їх шанувальників. Спочатку з рахунком 2:1 було обіграно чинних чемпіонів світу, а згодом хет-трик нападника «Ювентуса» Паоло Россі приніс «лазуровим» перемогу у драматичному матчі проти бразильців (3:2). Після цих перемог стало зрозуміло, що італійці набрали ходу і зупинити їх буде дуже складно. У півфінальному матчі це не вдалося збірній Польщі (дубль Паоло Россі, 2:0 на користь Італії), а у фіналі лише на гол престижу спромоглася збірна ФРН (перемога італійців з рахунком 3:1). Таким чином по ходу турніру Беардзот і гравці збірної Італії з основного об'єкта критики італійських ЗМІ та футбольних уболівальників перетворилися на справжніх героїв країни, що здобули для неї третій в історії титул чемпіонів світу.

Після тріумфу на полях Іспанії у турнірних здобутках «скуадри адзури» намітився суттєвий спад. Спочатку команда, основу якої продовжували складати переможці останнього чемпіонату світу, не змогла подолати кваліфікаційний раунд чемпіонату Європи 1984, набравши лише 5 очок у 8 матчах та посівши передостаннє місце у своїй відбірковій групі з п'яти команд. За два роки, на чемпіонаті світу 1986 року, чинні чемпіони не змогли відновити свій статус провідної футбольної збірної, припинивши боротьбу вже на стадії 1/8 фіналу після поразки від збірної Франції. Основну провину за цей невтішний результат було покладено на головного тренера збірної, якого було звинувачено у небажанні оновлювати команду, яка продовжувала складатися із зірок мундіалю-82. Під шквалом критики Беардзот пішов у відставку, завершивши таким чином значний період в історії збірної Італії, який приніс команді третій титул чемпіонів світу.

Понад двадцять років без трофеїв (1986—2006)

Протягом більш ніж двадцяти років після тріумфу на світовій першості 1982 року національна збірна Італії постійно перебувала серед фаворитів міжнародних футбольних форумів, її тренерський штаб очолювали талановиті наставники, а в її складі грали справжні зірки європейського футболу, однак стати переможцями ані чемпіонату світу, ані чемпіонату Європи в італійців не виходило.

Кращий гравець чемпіонату світу 1990 року Сальваторе Скіллачі.

Оскільки ключовим для покращання результатів італійської збірної після відставки Беардзота у 1986 році вбачалося докорінне оновлення складу національної команди, логічним стало запрошення на посаду її головного тренера Адзельйо Вічіні, спеціаліста, який на той час протягом десяти років очолював тренерський штаб молодіжної збірної країни. Новий наставник головної збірної дійсно зробив ставку на молодих футболістів, багато з яких, зокрема Роберто Манчіні, Джузеппе Джанніні, Джанлука Віаллі та Роберто Донадоні, того ж 1986 року під керівництвом Вічіні ставали срібними призерами молодіжної першості Європи. Молодь виправдала покладені на неї надії, достойно виступивши на чемпіонаті Європи 1988 року. На цьому європейському футбольному форумі італійці вийшли з непростої групи на першому етапі змагання, однак на стадії півфіналів поступилися добре зіграній збірній СРСР, основу якої становили київські «динамівці». Матч за третє місце не проводився, тож команда Вічіні розділила зі збірною ФРН 3-4 місця континентальної першості.

Наступним випробуванням для нової генерації футболістів і тренерів збірної Італії став чемпіонат світу 1990, місцем проведення фінальної частини якого уперше з 1934 року було обрано їх батьківщину. Збірна не розчарувала своїх прихильників, які переповнювали стадіони на кожній грі команди господарів, не програвши в основний час жодного матчу. Більше того, усі ігри, крім півфінального матчу проти збірної Аргентини, були італійцями виграні. На груповій стадії змагання «лазурові» взяли гору над командами Чехословаччини, Австрії та США, в одній восьмій фіналу виявилися сильнішими за уругвайців (2:0), а у чвертьфіналі — за ірландців (1:0). Основний і додатковий час півфінальної гри проти аргентинців переможця не визначили (1:1), а в серії післяматчевих пенальті вправнішими виявилися південноамериканські футболісти. У матчі за третє місце голи Роберто Баджо і Сальваторе Скіллачі, визнаного пізніше кращим гравцем турніру, дозволили господарям чемпіонату обіграти збірну Англії та здобути бронзові нагороди мундіалю.

Як і у випадку команди-переможця чемпіонату світу 1982 року, італійські футболісти, які вдало виступили на світовій першості у 1990, не змогли належним чином сконцентруватися на матчах кваліфікаційного раунду чемпіонату Європи 1992 року. У своїй групі цього турніру італійці поступилися збірній Норвегії і звели унічию інші чотири гри, що не дозволило їм посісти першу сходинку турнірної таблиці, яка давала право участі у фінальному турнірі Євро-92. Ця невдача спричинила відставку головного тренера «скуадри адзури» Вічіні наприкінці 1991 року. Його наступником було призначено Арріго Саккі, останнім місцем роботи якого був «Мілан», що саме двічі поспіль вигравав Кубок європейських чемпіонів.

Роберто Баджо, лідер збірної Італії на «срібному» чемпіонаті світу 1994.

Саккі суттєво оновив склад національної збірної й розпочав її підготовку до відбіркового циклу чемпіонату світу 1994 року. Протягом кваліфікаційного турніру до світової першості італійці необґрунтовано багато втратили очків в іграх проти менш титулованих суперників по відбірковій групі і отримали путівку до фінальної частини мундіалю лише в останній ігровий день, обійшовши завдяки мінімальній перемозі в очній зустрічі збірну Португалії. Турнірна хода «лазурових» під керівництвом Саккі безпосередньо на футбольних полях США, де проходила фінальна частина світової першості 1994 року, була також досить невпевненою. На груповому етапі змагання італійці зазнали поразки від збірної Ірландії (0:1), здобули мінімальну перемогу над норвежцями (1:0) та звели у нічию гру проти збірної Мексики (1:1). У результаті усі чотири команди групи мали по 4 очки і за другорядними показниками Італія опинилася на 3-му місці турнірної таблиці, пройшовши, втім, завдяки складному формату змагання до його наступного кола. Програний матч першого ігрового дня проти ірландців виявився для команди Саккі єдиною поразкою в основний час гри на цьому турнірі. На стадії плей-оф команда з однаковим рахунком 2:1 здолала спочатку збірну Нігерії (у грі 1/8 фіналу), а згодом збірні Іспанії (у чвертьфіналі) та Болгарії (у півфіналі). Основний і додатковий час фінального матчу проти збірної Бразилії завершився нульовою нічиєю, а в серії післяматчевих пенальті перемогу святкували південноамериканці. За іронією «скуадра адзура» змушена була змиритися з другим місцем світової першості після одинадцятиметрового удару, який не зміг реалізувати Роберто Баджо, справжній лідер італійської збірної, чиї п'ять голів на попередніх стадіях змагання за великим рахунком і вивели її до фіналу. Збірна виборола своє друге в історії «срібло» на чемпіонатах світу, так й не здобувши по ходу турніру жодної впевненої перемоги.

По закінченні чемпіонату світу низка лідерів команди завершили виступи за збірну, від послуг деяких інших гравців, таких яких Роберто Баджо, Саккі відмовився сам. Оновлена збірна Італії досить легко подолала відбірковий турнір до чемпіонату Європи 1996 року, однак під час фінальної частини континентальної першості не змогла пробитися до чвертьфіналів, зайнявши третє місце у групі. Після цього незадовільного результату збірна під керівництвом Саккі провела лише одну гру — італійці програли з рахунком 1:2 у товариській зустрічі збірній Боснії і Герцеговини, і їх головного тренера було звільнено.

До світової першості 1998 року чинних віце-чемпіонів світу вже готував новий тренер, Чезаре Мальдіні, батько її тогочасного капітана Паоло Мальдіні. До головної команди країни він прийшов з посади очільника тренерського штабу італійської «молодіжки», з якою перед цим тричі поспіль вигравав молодіжні чемпіонати Європи. Додати до своїх тренерських здобутків титул, завойований з національною збірною, Чезаре Мальдіні не вдалося — на мундіалі-1998 італійці попри досить впевнену гру змогли дійти лише до стадії чвертьфіналів, де у серії післяматчевих пенальті поступилися господарям фінального турніру та його майбутнім тріумфаторам, збірній Франції. Відповідальність за цей порівняно невдалий виступ було покладено на головного тренера, якого звинуватили у застосуванні занадто захисної тактики, і Чезаре Мальдіні подав у відставку.

Гравці збірної Італії Алессандро Дель П'єро та Франческо Тотті під час фінальної гри Євро-2000.

Новим очільником збірної було обрано її колишнього багаторічного голкіпера та капітана Діно Дзоффа, який розпочав підготовку команди до наступного великого міжнародного турніру, чемпіонату Європи з футболу 2000 року. Під орудою нового головного тренера італійці досить легко подолали кваліфікаційний турнір континентальної першості. У його фінальній частині виступ «скуадри адзури» був також вражаючим — три перемоги на груповому етапі, проходження збірної Румунії у чвертьфіналі та одного з господарів турніру, збірної Нідерландів, у півфіналі. У фінальній грі першості континенту італійці отримали можливість реваншу за невдалий виступ на останньому мундіалі — переможцем у другій півфінальній парі вийшла збірна Франції. Завдяки голу Марко Дельвеккіо, забитому на початку другого тайму фінального матчу, вони вели у рахунку до четвертої доданої арбітром до основного часу зустрічі хвилини, на якій нападник суперників Сільвен Вільтор відновив рівновагу у рахунку, а у додатковий час вдалим ударом відзначився інший французький форвард Давід Трезеге. Завдяки чинному на той час правилу «золотого гола» цей удар став останнім епізодом фінальної гри, за результатами якої команда Дзоффа стала лише срібним призером чемпіонату. Попри те, що на європейській першості збірна Італії в основний ігровий час не програла жодної зустрічі і від перемоги у турнірі її відділяли лише лічені хвилини доданого арбітром часу фінальної гри, багато футбольних функціонерів та оглядачів виступили з різкою критикою її виступів. Зокрема, на той час колишній (і майбутній) прем'єр-міністр країни, власник футбольного клубу «Мілан», Сільвіо Берлусконі виступив з різкою критикою головного тренера команди Діно Дзоффа, звинувативши його у непрофесіоналізмі, який й призвів до поразки у фіналі. Дзофф відреагував на це звинувачення, пішовши у відставку.

Наступним головним тренером італійської збірної було обрано Джованні Трапаттоні, у послужному списку якого на той момент вже було близько двадцяти національних та міжнародних трофеїв, виграних на чолі «Ювентуса», «Інтернаціонале» та мюнхенської «Баварії». Під орудою нового наставника італійці досить легко подолали кваліфікацію до чемпіонату світу 2002 року, а у його фінальній частині не без проблем, але вийшли з групи. На стадії 1/8 фіналу суперником команди був один з господарів турніру, збірна Південної Кореї. Основний час цієї контроверсійної гри завершився нічиєю 1:1, а у додатковий час перемогу завдяки «золотому голу» святкували корейці. Перебіг цього двобою, по ходу якого арбітр зустрічі призначив у ворота збірної Італії неоднозначний пенальті, вилучив з поля одного з лідерів команди, Франческо Тотті, та не зарахував гол у ворота корейців, викликав в Італії хвилю звинувачень в упередженому суддівстві з метою подовження турнірної боротьби командою-співгосподарем фінальної частини чемпіонату.

Тож, незважаючи на припинення боротьби на ранній стадії світової першості, в Італії не знайшлося нікого, хто б звинуватив Трапаттоні та гравців збірній у цій невдачі. Головний тренер лишився на своїй посаді і успішно подолав кваліфікаційний раунд до чемпіонату Європи 2004 року. Під час фінального турніру континентальної першості італійці потрапили до групи C, де разом зі збірними Швеції та Данії набрали по п'ять очків. Серед цих команд гіршою різниця забитих і пропущених голів виявилася саме у італійців і вони завершили виступи на турнірі. Цього разу поразка ще на груповому етапі континентальної першості була розцінена в Італії як однозначний провал, і Трапаттоні пішов у відставку з посади головного тренера збірної.

Чотириразові чемпіони світу (2006—2010)

Президент Італії Джорджо Наполітано, капітан збірної Італії Фабіо Каннаваро та її головний тренер Марчелло Ліппі з Кубком світу, виграним на першості 2006 року.

У липні того ж 2004 року пропозицію очолити збірну Італії отримав Марчелло Ліппі, на той час найбільш відомий своєю роботою з туринським «Ювентусом», який йому вдавалося п'ять разів приводити до перемог у чемпіонаті країни. Перед новим очільником тренерського штабу «лазурових» було поставлення завдання перемогти на світовій першості 2006 року, з яким він врешті-решт успішно впорався. Досить легко подолавши відбірковий турнір до цього змагання, на груповій стадії фінальної частини турніру, що проходила у Німеччині, італійці зайняли перше місце у своїй групі, втративши очки лише у зведеній унічию грі проти збірної США. На етапі плей-оф збірній Італії протистояли спочатку австралійці, для яких це була лише друга в історії фінальна частина чемпіонатів світу після 1974 року, а згодом, у чвертьфіналі, — новачки світових футбольних форумів українці. Італійці здолали обох цих суперників (відповідно 1:0 та 3:0) та вийшли до півфіналу, в якому лише у додатковий час змогли обіграти господарів турніру, збірну Німеччини. У досить нервовому фінальному матчі першості проти своїх принципових суперників, збірної Франції, італійська збірна змогла перемогти лише у серії післяматчевих пенальті, здобувши таким чином свій четвертий титул найсильнішої команди світу.

Ще під час фінального турніру чемпіонату світу 2006 Ліппі повідомив керівництво національної федерації про своє рішення залишити команду, незалежно від результатів її виступів на турнірі. Тож заява про відставку головного тренера, подана практично відразу по завершенні чемпіонату, не стала для федерації неочікуваною. І вже за декілька днів відбулося призначення нового очільника національної команди, яким став Роберто Донадоні, що мав у своєму послужному списку лише роботу з командами нижчих дивізіонів та середняком Серії A «Ліворно».

Новий тренер розпочав з експериментів зі складом збірної, які виявилися не дуже вдалими. Втім обраний Донадоні для участі у фінальній частині чергового чемпіонату Європи склад збірної лише наполовину складався з чемпіонів світу 2006 року. Італійці досить впевнено кваліфікувалися до фінальної частини континентальної першості, зазнавши протягом відбіркового турніру лише однієї поразки. Однак безпосередньо на полях Австрії та Швейцарії, які приймали фінальний турнір Євро-2008, команда стартувала провально, спочатку крупно програвши збірній Нідерландів (0:3), а згодом досягнувши лише нічиєї у грі проти румунів. Аналогічним був й старт четвертої команди у квартеті C, збірної Франції. Тож саме чинні на той час чемпіон та віце-чемпіон світу в очній грі розіграли між собою право виходу до стадії чвертьфіналів європейської першості. У цьому двобої перемогу святкували італійці, здолавши конкурентів з рахунком 2:0. Ця перемога для збірної Італії виявилася першою і останньою на турнірі — у чвертьфіналі вона поступилася майбутнім переможцям чемпіонату, збірній Іспанії. Жодна з цих команд не змогла відзначитися забитим голом протягом ані основного, ані додаткового ігрового часу, а в серії післяматчевих пенальті іспанські футболісти схибили лише одного разу проти двох промахів в італійців. Вболівальники «лазурових» були розчаровані, а керівництво італійського футболу прийняло рішення відправити головного тренера у відставку, незважаючи на попередню домовленість про продовження співпраці з Донадоні до 2010 року.

Гравці збірної Італії перед своєю першою грою на ЧС-2010.

Невдовзі після звільнення Донадоні, вже 26 червня 2008 року, Італійська федерація футболу оголосила, що вирішувати завдання захисту титулу чемпіонів світу на світовій першості 2010 року буде тренер, який чотирма роками раніше його й завоював, — Марчелло Ліппі. Італійці легко кваліфікувалися до фінальної частини мундіалю, вигравши у своїй відбірковій групі сім ігор з десяти, а решту три матчі звівши унічию. Крім кваліфікаційних матчів та товариських зустрічей Ліппі мав можливість перевірити боєздатність своєї команди влітку 2009 року в рамках тогорічного розіграшу Кубка Конфедерацій, право участі в якому італійці отримали як чинні чемпіони світу. На цьому турнірі команда припинила боротьбу вже на груповій стадії, програвши чемпіонам Південної Америки бразильцям та кращій команді Африки — збірній Єгипту.

За рік, на світовій першості, що проходила у Південно-Африканській Республіці, суперниками італійців на груповому етапі були значно менш титуловані команди, однак і на цьому змаганні вийти з групи їм не вдалося. «Лазурові» розпочали змагання у своїй групі F двома нічиїми зі збірними Парагваю та Нової Зеландії і їх подальші турнірні перспективи залежали від результату гри проти збірної Словаччини. За сприятливого перебігу подій у паралельному матчі між новозеландцями та парагвайцями для виходу до 1/8 чемпіонату світу збірній Італії було б достатньо нічиєї у грі зі словаками, однак вона сенсаційно програла з рахунком 2:3 і, зайнявши останнє місце у групі, передчасно припинила боротьбу на турнірі. Тренер італійців Марчелло Ліппі взяв відповідальність за провал на мундіалі на себе, 70% опитаних вболівальників національної команди також були схильні вважати, що саме її головний тренер є основним винуватцем невдалого виступу їх улюбленців на ЧС-2010.

Сьогодення збірної Італії (2010—донині)

Гравці збірної Італії перед матчем проти збірної Болгарії, 7 вересня 2012 року.

Ще до початку фінальної частини чемпіонату світу 2010 року було відомо, що по її завершенні Ліппі знову залишить тренерський штаб італійської збірної, і керівництво італійського футболу навіть встигло зробити попередню пропозицію очолити національну команду наставнику «Фіорентини» Чезаре Пранделлі. Тож повідомлення про укладання наприкінці червня 2010 року чотирирічного контракту між цим спеціалістом та Італійською федерацією футболу стало досить очікуваним.

Провівши декілька товариських зустрічей, команда під керівництвом Пранделлі почала боротьбу за вихід до фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року. У першому матчі кваліфікаційного турніру італійці здобули вольову перемогу з рахунком 2:1 над збірною Естонії. Цей результат поклав початок серії перемог збірної Італії над суперниками по відбірній групі, яка переривалася лише одного разу нічиєю у грі проти збірної Північної Ірландії. Тож вже 6 вересня 2011 року, маючи ще дві гри у запасі, італійці стали недосяжними для суперників, забезпечивши собі перше місце у підсумковій турнірній таблиці своєї відбіркової групи і, відповідно, право участі у фінальному турнірі Євро 2012. В одному з двох матчів, що залишалися, «лазурові» задовольнилися нічиєю у виїзній грі проти збірної Сербії, набравши таким чином загалом 26 очок (2 нічиїх при 8 перемогах).

За результатами жеребкування фінальної частини Євро 2012, проведеного 2 грудня 2011 року у Києві, збірна Італії потрапила до Групи C, матчі якої приймали польські міста Гданськ та Познань. Суперниками італійців на груповому етапі було визначено збірні Іспанії, Ірландії та Хорватії. Збірна Італія здобула на груповому етапі дві нічиї та одну перемогу над ірландцями, що дозволило їй вийти до стадії плей-оф з другого місця у групі. На стадії чвертьфіналів італійці здобули перемогу у серії післяматчевих пенальті над збірною Англії, а в півфіналі завдяки двом голам Маріо Балотеллі взяли гору над збірною Німеччини з рахунком 2:1. Після перемоги над німцями, які до початку турніру називалися одними з двох головних фаворитів на перемогу у ньому, італійська команда вийшла до фіналу, в якому зустрілася з другим фаворитом Євро-2012, чинними на той час чемпіонами Європи і світу, іспанцями. Інтрига у фінальному поєдинку значною мірою зникла вже у першому таймі матчу, за результатами якого італійці програвали 0:2. Остаточний же рахунок зустрічі — 4:0 на користь збірної Іспанії — став найбільшим в історії фіналів чемпіонатів Європи та певною мірою зіпсував загальне враження вболівальників «скуадри адзурри» від її виступу на турнірі, на якому команда вдруге в своїй історії здобула титул континентального віце-чемпіона.

Вже за декілька місяців після завершення європейської першості італійська команда під орудою того ж Чезаре Пранделлі почала вирішувати наступне завдання — потрапляння до фінальної частини чемпіонату світу 2014 року. Боротьбу у своїй Групі B відбірокового турніру «лазурові» почали з нічиєї у гостьовій грі проти збірної Болгарії, втім перемоги у трьох наступних матчах підтвердили їх амбіції на загальне лідерство у відбірковій групі, де крім болгар конкуренцію їм намагаються скласти збірні Чехії, Вірменії, Данії та Мальти.

Матчі збірної у 2011—2013 роках

 Статистика матчів і голів за збірну —  Італія

Дата	Місто	Господарі	Результат	Гості	Турнір	Голи	Примітки
09/02/2011	Дортмунд	Німеччина	1 – 1	Італія	Тов. матч	Джузеппе Россі	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
25/03/2011	Любляна	Словенія	0 – 1	Італія	Відбір до ЧЄ2012	Тьяго Мотта	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
29/03/2011	Київ	Україна	0 – 2	Італія	Тов. матч	Джузеппе Россі Алессандро Матрі	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: А. Джилардіно
03/06/2011	Модена	Італія	3 – 0	Естонія	Відбір до ЧЄ2012	Джузеппе Россі Антоніо Кассано Джампаоло Паццині	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
07/06/2011	Льєж	Італія	0 – 2	Ірландія	Тов. матч	-	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: А. Пірло
10/08/2011	Барі	Італія	2 – 1	Іспанія	Тов. матч	Ріккардо Монтоліво Альберто Аквілані	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: А. Кассано
02/09/2011	Торсгавн	Фарерські острови	0 – 1	Італія	Відбір до ЧЄ2012	Антоніо Кассано	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
06/09/2011	Флоренція	Італія	1 – 0	Словенія	Відбір до ЧЄ2012	Джампаоло Паццині	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
07/10/2011	Белград	Сербія	1 – 1	Італія	Відбір до ЧЄ2012	Клаудіо Маркізіо	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
11/10/2011	Пескара	Італія	3 – 0	Північна Ірландія	Відбір до ЧЄ2012	2 Антоніо Кассано автогол	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
11/11/2011	Вроцлав	Польща	0 – 2	Італія	Тов. матч	Маріо Балотеллі Джампаоло Паццині	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
15/11/2011	Рим	Італія	0 – 1	Уругвай	Тов. матч	-	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
29/02/2012	Генуя	Італія	0 – 1	США	Тов. матч	-	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
10/06/2012	Гданськ	Іспанія	1 – 1	Італія	ЧЄ2012 (груповий етап)	Антоніо Ді Натале	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
14/06/2012	Познань	Італія	1 – 1	Хорватія	ЧЄ2012 (груповий етап)	Андреа Пірло	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
18/06/2012	Познань	Італія	2 – 0	Ірландія	ЧЄ2012 (груповий етап)	Антоніо Кассано Маріо Балотеллі	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
24/06/2012	Київ	Англія	0 – 0 д.ч. (2 – 4 п.п.)	Італія	ЧЄ2012 (чвертьфінал)	-	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
28/06/2012	Варшава	Німеччина	1 – 2	Італія	ЧЄ2012 (півфінал)	2 Маріо Балотеллі	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
01/07/2012	Київ	Іспанія	4 – 0	Італія	ЧЄ2012 (фінал)	-	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
15/08/2012	Берн	Італія	1 – 2	Англія	Тов. матч	Даніеле Де Россі
07/09/2012	Болгарія	Болгарія	2 – 2	Італія	Відбір до ЧС2014	2 Пабло Освальдо	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
11/09/2012	Італія	Італія	2 – 0	Мальта	Відбір до ЧС2014	Маттія Дестро Федеріко Пелузо	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
12/10/2012	Вірменія	Вірменія	1 – 3	Італія	Відбір до ЧС2014	Андреа Пірло Даніеле Де Россі Пабло Освальдо	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. Буффон
16/10/2012	Італія	Італія	3 – 1	Данія	Відбір до ЧС2014	Ріккардо Монтоліво Даніеле Де Россі Маріо Балотеллі	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: А. Пірло
14/11/2012	Парма	Італія	1 – 2	Франція	Тов. матч	Стефан Ель-Шаараві	Гол. тр: Ч. Пранделлі Кап: Дж. К'єлліні
06/02/2013	Амстердам	Нідерланди	–	Італія	Тов. матч	-
21/03/2013	Женева	Бразилія	–	Італія	Тов. матч	-
26/03/2013	Аттард	Мальта	–	Італія	Відбір до ЧС 2014	-
08/06/2013	Прага	Чехія	–	Італія	Відбір до ЧС 2014	-
16/06/2013	Ріо-де-Жанейро	Мексика	–	Італія	Кубок Конфедерацій 2013	-
19/06/2013	Ресіфе	Італія	–	Японія	Кубок Конфедерацій 2013	-
22/06/2013	Сальвадор	Італія	–	Бразилія	Кубок Конфедерацій 2013	-
06/09/2013	Неаполь	Італія	–	Болгарія	Відбір до ЧС 2014	-
10/09/2013	Турин	Італія	–	Чехія	Відбір до ЧС 2014	-
11/10/2013	Копенгаген	Данія	–	Італія	Відбір до ЧС 2014	-
15/10/2013	Флоренція	Італія	–	Вірменія	Відбір до ЧС 2014	-
Усього		Матчів	25		Голів	35

Виступи на міжнародних турнірах

Чемпіонати світу

Чемпіонати світу з футболу										Кваліфікаційні раунди Чемпіонатів світу з футболу
Рік	Раунд	Місце	І	В	Н	П	М+	М-		І	В	Н	П	М+	М-
1930	не брала участі									–	–	–	–	–	–
1934	чемпіони	1	5	4	1	0	12	3		1	1	0	0	4	0
1938	чемпіони	1	4	4	0	0	11	5		–	–	–	–	–	–
1950	груповий етап	7	2	1	0	1	4	3		–	–	–	–	–	–
1954	груповий етап	10	3	1	0	2	6	7		2	2	0	0	7	2
1958	не кваліфікувалася									4	2	0	2	5	5
1962	груповий етап	9	3	1	1	1	3	2		2	2	0	0	10	2
1966	груповий етап	9	3	1	0	2	2	2		6	4	1	1	17	3
1970	фіналісти	2	6	3	2	1	10	8		4	3	1	0	10	3
1974	груповий етап	10	3	1	1	1	5	4		6	4	2	0	12	0
1978	четверте місце	4	7	4	1	2	9	6		6	4	2	0	18	4
1982	чемпіони	1	7	4	3	0	12	6		8	5	2	1	12	5
1986	1/8 фіналу	12	4	1	2	1	5	6		–	–	–	–	–	–
1990	третє місце	3	7	6	1	0	10	2		–	–	–	–	–	–
1994	фіналісти	2	7	4	2	1	8	5		10	7	2	1	22	7
1998	чвертьфінал	5	5	3	2	0	8	3		10	6	4	0	13	2
2002	1/8 фіналу	15	4	1	1	2	5	5		8	6	2	0	16	3
2006	чемпіони	1	7	5	2	0	12	2		10	7	2	1	17	8
2010	груповий етап	26	3	0	2	1	4	5		10	7	3	0	18	7
2014	не визначено
2018
2022
Усього	4 титули	17/19	80	44	21	15	126	74		87	61	19	7	181	51

•    — країна-господар фінального турніру

Чемпіонати Європи

Чемпіонати Європи з футболу
Рік	Раунд	Місце	І	В	Н	П	М+	М-
1960	не брала участі
1964	не кваліфікувалася
1968	чемпіони	1	3	1	2	0	3	1
1972	не кваліфікувалася
1976
1980	четверте місце	4	4	1	3	0	2	1
1984	не кваліфікувалася
1988	півфінал	4	4	2	1	1	4	3
1992	не кваліфікувалася
1996	груповий етап	10	3	1	1	1	3	3
2000	фіналісти	2	6	4	1	1	9	4
2004	груповий етап	9	3	1	2	0	3	2
2008	чвертьфінал	8	4	1	2	1	3	4
2012	фіналісти	2	6	2	3	1	6	7
2016	ще не визначено
Усього	1 титул	8/14	27	11	12	4	27	18

•    — країна-господар фінального турніру

Розіграші Кубка Конфедерацій

Розіграші Кубка Конфедерацій
Рік	Раунд	І	В	Н	П	М+	М-
1997	не кваліфікувалася	-	-	-	-	-	-
1999	не кваліфікувалася	-	-	-	-	-	-
2001	не кваліфікувалася	-	-	-	-	-	-
2003	не кваліфікувалася	-	-	-	-	-	-
2005	не кваліфікувалася	-	-	-	-	-	-
2009	перший раунд	3	1	0	2	3	5
2013	кваліфікувалися
Усього	2/7	3	1	0	2	3	5

Титули

Чемпіонати світу / Переможець (4): 1934, 1938, 1982, 2006 Срібний призер (2): 1970, 1994 Бронзовий призер (1): 1990 Четверте місце (1): 1978

Чемпіонати Європи Переможець (1): 1968 Срібний призер (1): 2000 Четверте місце (1): 1980 Півфіналіст (1): 1988

Олімпійські ігри Переможець (1): 1936 Бронзовий призер (2): 1928, 2004 Кубок Центральної Європи Переможець (2): 1927–30, 1933–35 Срібний призер (1): 1931–32

Зведена статистика виступів

Станом на кінець 2012 року національна збірна Італії взяла участь у 738 офіційному матчі, у 394 з яких вийшла переможцем:

Турнір	Ігри	Перемоги	Нічиї	Поразки	Забиті голи	Пропущені голи
Товариські матчі	364	180	101	83	612	408
Міжнародний кубок	46	21	11	14	84	70
Кубок конфедерацій	3	1	0	2	3	5
Олімпійські ігри	23	14	1	8	71	38
Відбір до чемпіонатів Європи	98	57	27	14	171	65
Чемпіонати Європи	33	13	15	5	33	25
Відбір до чемпіонатів світу	91	64	20	7	189	55
Чемпіонати світу	80	44	21	15	126	74
Усього	738	394	196	148	1291	740

Головні тренери

Топ-10 головних тренерів

10 тренерів, що провели найбільшу кількість офіційних ігор на чолі збірної Італії:

#	Тренер	Ігор	% перемог	В	Н	П	Роки	Днів на посаді
1	Енцо Беардзот	104	49,0%	51	28	25	1975—1986	3794
2	Вітторіо Поццо	97	67,0%	65	17	15	1912, 21, 24, 1929—1948	6927
3	Ферруччо Валькареджі	58	51,7%	30	22	6	1966—1974	2701
4	Марчелло Ліппі	56	50,0%	28	21	7	2004—2006, 2008—2010	1456
5	Адзельйо Вічіні	54	59,3%	32	15	7	1986—1991	1831
6	Арріго Саккі	53	64,2%	34	11	8	1991—1996	1821
7	Джованні Трапаттоні	44	56,8%	25	12	7	2000—2004	1470
8	Аугусто Рангоне	36	41,7%	15	11	10	1922—1928	1339
9	Чезаре Пранделлі	32	50,0%	16	8	8	2010—	з 01.07.2010
10	Умберто Меацца	32	34,4%	11	10	11	1910—1914, 1920—1924	905

Повна хронологія

З моменту заснування збірної Італії відповідальність за її функціонування і підготовку було покладено Італійською федерацією футболу на спеціальну комісію, що в різні періоди об'єднувала тренерів клубних команд, арбітрів та, навіть, спортивних журналістів. Цей колегіальний орган, по суті Тренерська рада, носив офіційну назву «Технічна комісія» (італ. Commissione tecnica), а її члени іменувалися технічними комісарами (італ. commissario tecnico). Офіційною назвою посади головного тренера італійської футбольної збірної і донині лишається саме «технічний комісар».

Першим одноосібним головним тренером збірної Італії був Вітторіо Поццо, який у такому статусі очолював команду на Олімпійських іграх 1912 та 1924 років. Практика призначення тренерських рад востаннє застосовувалася у 1950-х роках, хоча й по тому було декілька періодів, коли збірна не мала одноосібного керівника. Натомість у такі періоди її очолювали тренерські тандеми, в яких зазвичай один тренер відповідав за тактику, а другий за фізичну підготовку. З 1977 року тренерський штаб збірної незмінно має одного очільника.

Хронологія очільників тренерського штабу збірної Італії

Роки	Тренер	Ігри	Змагання
1910—1912	Тренерські ради (тренер — Умберто Меацца)	7
1912	Вітторіо Поццо	3	ОІ 1912 (перший етап)
1912—1924	Тренерські ради (тренери — Умберто Меацца, Джузеппе Мілано, Ніно Резеготті)	30	ОІ 1920 (чвертьфінал)
1924	Вітторіо Поццо	5	ОІ 1924 (чвертьфінал)
1924—1925	Тренерська рада (тренер — Аугусто Рангоне)	6	ОІ 1928 (третє місце)
1925—1928	Аугусто Рангоне	24
1928—1929	Карло Каркано	6
1929—1948	Вітторіо Поццо	87	ЧС 1934 (чемпіони) ОІ 1936 (чемпіони) ЧС 1938 (чемпіони) ОІ 1948 (чвертьфінал)
1949—1951	Тренерські ради (тренери — Ферруччо Ново, Карліно Беретта)	14	ЧС 1950 (груповий етап)
1952—1953	Карліно Беретта та Джузеппе Меацца	8	ОІ 1952 (1/8 фіналу)
1953—1959	Тренерські ради (тренери — Сільвіо Піола, Альфредо Фоні, Джузеппе Віані, Джованні Феррарі)	32	ЧС 1954 (груповий етап)
1960	Джузеппе Віані	2
1960—1961	Джованні Феррарі	6
1962	Паоло Мацца та Джованні Феррарі	5	ЧС 1962 (груповий етап)
1962—1966	Едмондо Фаббрі	29	ЧС 1966 (груповий етап)
1966—1967	Еленіо Еррера та Ферруччо Валькареджі	4
1967—1974	Ферруччо Валькареджі	54	ЧЄ 1968 (чемпіони) ЧС 1970 (віце-чемпіони) ЧС 1974 (груповий етап)
1974—1975	Фульвіо Бернардіні	6
1975—1977	Фульвіо Бернардіні та Енцо Беардзот	16
1977—1986	Енцо Беардзот	88	ЧС 1978 (четверте місце) ЧЄ 1980 (четверте місце) ЧС 1982 (чемпіони) ЧС 1986 (1/8 фіналу)
1986—1991	Адзельйо Вічіні	54	ЧЄ 1988 (півфінал) ЧС 1990 (третє місце)
1991—1996	Арріго Саккі	53	ЧС 1994 (віце-чемпіони) ЧЄ 1996 (груповий етап)
1997—1998	Чезаре Мальдіні	20	ЧС 1998 (чвертьфінал)
1998—2000	Діно Дзофф	23	ЧЄ 2000 (віце-чемпіони)
2000—2004	Джованні Трапаттоні	44	ЧС 2002 (1/8 фіналу) ЧЄ 2004 (груповий етап)
2004—2006	Марчелло Ліппі	29	ЧС 2006 (чемпіони)
2006—2008	Роберто Донадоні	23	ЧЄ 2008 (чвертьфінал)
2008—2010	Марчелло Ліппі	27	ЧС 2010 (груповий етап)
2010—донині	Чезаре Пранделлі	26	ЧЄ 2012 (віце-чемпіони)

Гравці збірної

Поточний склад

Заявка збірної для участі у фінальній частині чемпіонату Європи 2012 року. Вік гравців, а також кількість матчів і голів наведені станом на початок турніру (8 червня 2012 року).

№	Гравець	Клуб (у 2012)	Дата народження	Вік	Ігор	Голів
Воротарі
1	Джанлуїджі Буффон	«Ювентус»	28 січня 1978	34	114	-84
12	Сальваторе Сирігу	«Парі Сен-Жермен»	12 січня 1987	25	2	-2
14	Морган Де Санктіс	«Наполі»	26 березня 1977	35	5	-5
Захисники
2	Крістіан Маджо	«Наполі»	11 лютого 1982	30	16	0
3	Джорджо К'єлліні	«Ювентус»	14 серпня 1984	27	50	2
4	Анджело Огбонна	«Торіно»	23 травня 1988	24	3	0
6	Федеріко Бальцаретті	«Палермо»	6 грудня 1981	30	8	0
7	Іньяціо Абате	«Мілан»	12 листопада 1986	25	2	0
15	Андреа Барцальї	«Ювентус»	8 травня 1981	31	29	0
19	Леонардо Бонуччі	«Ювентус»	1 травня 1987	25	14	2
Півзахисники
5	Тьяго Мотта	«Парі Сен-Жермен»	28 серпня 1982	29	8	1
8	Клаудіо Маркізіо	«Ювентус»	19 січня 1986	26	20	1
13	Емануеле Джаккеріні	«Ювентус»	5 травня 1985	27	0	0
16	Даніеле Де Россі	«Рома»	24 липня 1983	28	72	10
18	Ріккардо Монтоліво	«Фіорентіна»	18 січня 1985	27	33	1
21	Андреа Пірло	«Ювентус»	19 травня 1979	33	83	9
22	Алессандро Діаманті	«Болонья»	2 травня 1983	29	1	0
23	Антоніо Ночеріно	«Мілан»	9 квітня 1985	27	11	0
Нападники
9	Маріо Балотеллі	«Манчестер Сіті»	12 серпня 1990	21	8	1
10	Антоніо Кассано	«Мілан»	12 липня 1982	29	29	9
11	Антоніо Ді Натале	«Удінезе»	13 жовтня 1977	34	37	10
17	Фабіо Боріні	«Рома»	29 березня 1991	21	1	0
20	Себастьян Джовінко	«Парма»	26 січня 1987	25	8	0
Головний тренер
	Чезаре Пранделлі		19 серпня 1957	54

Докладніше...

Склади збірної на міжнародних турнірах

Чемпіонати світу

Чемпіонати Європи

Олімпійські ігри

Протягом 1912—1952 років національна збірна Італії представляла країну на футбольних турнірах в рамках Літніх Олімпійських ігор. З огляду на існуючу на той час вимогу Міжнародного олімпійського комітету щодо непрофесійного статусу спортсменів-учасників Олімпіад та зважаючи на зародження в Італії професійного футболу, збірна Італії на Олімпійських іграх, починаючи з кінця 1920-х років, не мала у своєму складі найсильніших футболістів країни. Натомість честь країни на Олімпіадах того періоду захищали спортсмени-аматори. Однак їх підготовкою займався головний тренер національної збірної і результати їх виступів включалися до загальної статистики головної команди країни.

На Літніх Олімпійських ігор 1960 року Італію вже представляла молодіжна збірна країни, в подальшому ж участь у цих змаганнях бере спеціально створена 1967 року Олімпійська збірна Італії, що являє собою молодіжну збірну з віковим обмеженням до 23 років, посилену щонайбільше трьома досвідченішими футболістами.

Рекордсмени збірної

За кількістю ігор

Джанлуїджі Буффон, рекордсмен за кількістю матчів серед теперішніх гравців збірної Італії (третє загальне місце).

Наразі рекордсменом збірної Італії за кількістю проведених у її складі офіційних матчів є центральний захисник Фабіо Каннаваро, який протягом 1997—2010 років виходив на поле у формі головної команди країни у 136 іграх.

Топ-10 гравців збірної Італії за кількістю матчів
(на 1 січня 2013 року)

№	Гравець	Матчів	Голів	Роки
1	Фабіо Каннаваро	136	2	1997–2010
2	Паоло Мальдіні	126	7	1988–2002
3	Джанлуїджі Буффон	123	-91	1997–
4	Діно Дзофф	112	-84	1968–1983
5	Джанлука Дзамбротта	98	2	1999–2010
6	Андреа Пірло	94	11	2002–
7	Джачінто Факкетті	94	3	1963–1977
8	Алессандро Дель П'єро	91	27	1995–2008
9	Даніеле Де Россі	82	13	2004–
10	Джузеппе Бергомі	81	6	1982–1998
	Марко Тарделлі		6	1976–1985
	Франко Барезі		1	1982–1994

За кількістю забитих голів

Найкращий бомбардир в історії збірної Італії Луїджі Ріва

Довгий час пальму першості за кількістю голів, забитих у складі італійської збірної, утримував зірковий нападник міланського «Інтернаціонале» 1930-х років Джузеппе Меацца, на рахунку якого 33 результативні удари по воротах суперників італійців. Втім на початку 1970-х досягнення Меацци вдалося спочатку повторити, а згодом й перевершити Луїджі Ріві, гравцеві, що представляв у збірній сардинський клуб «Кальярі». Бомбардирський здобуток Ріви в іграх за національну збірну — 35 голів, у тому числі два хет-трики та один покер.

Топ-10 гравців збірної Італії за забитими голами

№	Гравець	Матчів	Голів	Голів/матч	Роки
1	Луїджі Ріва	42	35	0,83	1965–1974
2	Джузеппе Меацца	53	33	0,62	1930–1939
3	Сільвіо Піола	34	30	0,88	1935–1952
4	Роберто Баджо	56	27	0,48	1988–2004
	Алессандро Дель П'єро	91		0,30	1995–2008
6	Адольфо Балонч'єрі	47	25	0,53	1920–1930
	Філіппо Індзагі	57		0,44	1997–2007
	Алессандро Альтобеллі	61		0,41	1980–1988
9	Крістіан Вьєрі	49	23	0,47	1997–2005
	Франческо Граціані	64		0,36	1975–1983

За кількістю ігор в якості капітана

Фабіо Каннаваро, на рахунку якого 136 матчів у складі збірної Італії, у т.ч. 79 — з капітанською пов'язкою.

Рекордсмен збірної Італії за кількістю ігор Фабіо Каннаваро також має найбільшу кількість матчів, проведених у її складі в якості капітана команди (79).

Топ-5 гравців збірної Італії за кількістю матчів в якості капітана

№	Гравець	Матчів	Голів	Капітан	Роки
1	Фабіо Каннаваро	136	2	79	1997–2010
2	Паоло Мальдіні	126	7	74	1988–2002
3	Джачінто Факкетті	94	3	70	1963–1977
4	Діно Дзофф	112	0	59	1968–1983
5	Джузеппе Бергомі	81	6	33	1982–1998

Див. також

• Молодіжна збірна Італії з футболу
• Олімпійська збірна Італії з футболу

Джерела

• Офіційний сайт Італійської федерації Футболу (італ.), (англ.)
• Італійський футбол на офіційному сайті УЄФА.
• Італійський футбол і історія збірної Італії (англ.)
• Збірна Італії на порталі FootballItaliano (англ.)

Посилання

• Результати усіх офіційних матчів зібрної Італії на RSSSF.com (англ.)
• Усі матчі збірної Італії на чемпіонатах світу на RSSSF.com (англ.)
• Детальна статистика виступів збірної Італії (англ.)
• Офіційний сайт вболівальників збірної Італії (італ.)
• Відеозаписи збірної Італії з футболу на YouTube.com