Збірна Італії з футболу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Італія
Емблема
Італія
Прізвисько лазурові (італ. Azzurri)
лазурова команда (італ. Squadra Azzurra)
Асоціація Італійська федерація футболу
(італ. Federazione Italiana
Giuoco Calcio
)
Тренер Італія Чезаре Пранделлі (з 2010)
Найбільше виступів Фабіо Каннаваро (136)
Найкращий бомбардир Луїджі Ріва (35)
Місце в рейтингу ФІФА 8-е
 (на 13 березня 2014 року)
Домашня
Виїзна
Перший матч
Італія Італія 6:2 Франція Франція
(Мілан, Італія; 15 травня 1910)
Найбільша перемога
Італія Італія 9:0 США США
(Брендфорд, Англія; 2 серпня 1948)
Найбільша поразка
Угорщина Угорщина 7:1 Італія Італія
(Будапешт, Угорщина; 23 квітня 1924)
Чемпіонат світу
Виступів 17 (вперше у 1934)
Найвище досягнення чемпіон (1934, 1938, 1982, 2006)
Чемпіонат Європи
Виступів 7 (вперше у 1968)
Найвище досягнення чемпіон (1968)

Збірна Італії з футболу (італ. Nazionale di calcio dell'Italia) — національна збірна команда, що представляє Італію на міжнародних змаганнях з футболу. Підпорядковується Італійській федерації футболу.

Станом на 13 березня 2014 року посідає 8-е місце у рейтингу футбольних збірних світу[1].

Одна з найтитулованіших чоловічих збірних світового футболу, чотириразовий чемпіон світу (1934, 1938, 1982 та 2006), чемпіон Європи (1968), олімпійський чемпіон (1936), а також дворазовий володар Кубка Центральної Європи (розіграші 1927—1930 та 1933—1935).

Широко відома за своєю неофіційною назвою — лазурова команда (італ. Squadra Azzurra, скуадра адзурра), отриманою завдяки лазуровому кольору ігрової форми, яким, у свою чергу, національна збірна Італії завдячує геральдичним традиціям Савойської династії. Свої перші матчі збірна провела саме в епоху Королівства Італія, в якому правила ця династія, і вже понад сто років основним кольором її ігрової форми є саме савойський лазуровий.

Зміст

Історія національної збірної[ред.ред. код]

Заснування і перші тріумфи[ред.ред. код]

Гравці збірної Італії перед її першим в історії матчем, 15 травня 1910 року.

З моменту появи футболу на теренах Італії у 1880-х роках довгий час у країні існував виключно клубний футбол. Між тим у світі все більшої популярності набували футбольні змагання на рівні національних збірних — вже 1900 року на других Олімпійських іграх сучасності було проведено показовий футбольний турнір, а за вісім років цей вид спорту було офіційно включено до програми Літніх Олімпійських ігор.

Тож 1910 року Італійською федерацією футболу було прийнято рішення про заснування національної збірної команди країни, і 15 травня того ж року відбувся перший в історії офіційний матч цієї команди. На стадіоні в Мілані італійці приймали збірну команду Франції і, незважаючи на відсутність в їх лавах представників найсильнішої на той час італійської команди «Про Верчеллі», впевнено перемогли з рахунком 6:2[2].

За два роки італійська збірна взяла участь у своєму першому міжнародному турнірі, яким стали футбольні змагання на V Літніх Олімпійських іграх у Стокгольмі. Команда, тренерський штаб якої очолював 26-річний футбольний ентузіаст Вітторіо Поццо, поступилася з рахунком 2:3 збірній Фінляндії і вибула з боротьби за нагороди вже на першій стадії турніру.

Перші нагороди представницького міжнародного змагання гравці збірної Італії здобули лише за 16 років, виборовши бронзові медалі на Літніх Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі. Того ж року конгрес Міжнародної футбольної асоціації прийняв рішення про започаткування окремого змагання для національних футбольних збірних, чемпіонату світу з футболу. Перший розіграш цього турніру було призначено на 1930 рік, місцем його проведення було обрано Уругвай, південноамериканську країну, чия національна збірна виходила переможцем футбольних змагань на двох останніх на той час Олімпіадах. З огляду на необхідність здійснення тривалої та фінансово обтяжливої трансатлантичної подорожі збірна Італії, як і більшість європейських футбольних збірних, була змушена відхилити запрошення взяти участь у першому світовому футбольному чемпіонаті.

За чотири роки, у 1934, участь у другому чемпіонаті світу з футболу вже не вимагала від італійців тривалих переїздів — рішенням виконавчого комітету ФІФА саме їх батьківщину було обрано місцем проведення фінального турніру мундіалю. За підтримки домашніх трибун збірна Італії не без складнощів подолала турнірну дистанцію і дійшла до фіналу, де у напруженій боротьбі взяла гору над збірною Чехословаччини завдяки голу, забитому Анджело Ск'явіо у додатковий час зустрічі, який довів її рахунок до 2:1 на користь його команди. Таким чином дебют італійців на чемпіонатах світу завершився першим для них титулом найсильнішої футбольної збірної світу.

Вітторіо Поццо, перший одноосібний головний тренер збірної Італії з футболу.

1936 року національна збірна Італії була учасником XI Олімпійських ігор, що проходили у Берліні. Оскільки на той час необхідною умовою участі спортсмена в Олімпійських іграх був його аматорських статус, а в італійському футболі перші форми професійного футболу почали з'являтися вже у другій половині 1920-х, збірна Італії на цьому турнірі мала досить експериментальний склад. У ньому практично не було представників провідних італійських клубів, натомість більшість гравців збірної, середній вік яких складав 21 рік, були університетськими студентами без досвіду міжнародних змагань[3]. Тим ціннішим стало олімпійське «золото», завойоване цією командою, результати якої відносяться до статистики виступів і досягнень головної національної команди Італії.

Виступи на мундіалі 1938 року, фінальна частина якого проходила у Франції, збірна Італії розпочинала як чинний чемпіон світу. Втім вже на стадії 1/8 фіналу італійці стикнулися з досить потужним спротивом з боку збірної Норвегії, який їм вдалося подолати лише у додатковий час. У чвертьфінальному і півфінальному матчах були обіграні відповідно господарі чемпіонату і єдиний представник Південної Америки на світовому форумі — збірна Бразилії. Суперниками «скуадри адзурри» у фінальному матчі стали угорці, яких було обіграно з рахунком 4:2 (дублями у складі збірної Італії відзначилися Сільвіо Піола та Джино Колауссі). Таким чином італійці захистили титул найсильнішої збірної планети і стали першими в історії футболу дворазовими чемпіонами світу. Багаторічний очільник тренерського штабу команди Вітторіо Поццо також здобув свій другий трофей світової першості і донині лишається єдиним тренером, якому вдалося двічі стати володарем Кубка світу з футболу.

Збірна Італії також була постійним учасником започаткованого 1927 року регіонального футбольного турніру, відомого як Кубок Центральної Європи з футболу, участь в якому крім італійців брали збірні команди Австрії, Угорщини, Чехословаччини та Швейцарії. У довоєнний період відбулося три розіграші цього змагання, кожний з яких тривав декілька років і основна боротьба у яких точилося між найкращими футболістами Італії та Австрії. У двох випадках, в розіграшах 1927—1930 років та 1933—1935 років володарями трофею ставали саме італійці, за результатами розіграшу Кубка Центральної Європи 1931—1932 років, вони пропустили австрійців уперед і задовольнилися другим місцем.

Перші повоєнні десятиріччя[ред.ред. код]

1939 року почалася Друга світова війна, яка перервала проведення регулярних міжнародних футбольних турнірів. Першим таким змаганням повоєнного періоду став футбольний турнір на Олімпіаді-1948 у Лондоні, де складена з аматорів італійська команда, яка лише номінально може вважатися національною збірною, вибула з боротьби на стадії чвертьфіналів.

Першому повоєнному розіграшу Кубка світу у 1950 передувала резонансна трагедія — 4 травня 1949 року в авіакатастрофі на Суперзі загинули усі основні гравці футбольного клубу «Торіно», базової команди італійської збірної, що на той час чотири рази поспіль вигравала футбольну першість країни. Тож кольори італійської збірної на світовій першості 1950 року захищали гравці, що практично не мали досвіду виступів у складі національної команди. У фінальній частині чемпіонату італійці потрапили до групи з трьох команд і поразка у першому матчі турніру від збірної Швеції виявилася фатальною, чинні на той час чемпіони світу припинили виступи на турнірі вже на груповій стадії.

Невдача на світовій першості 1950 року стала лише початком тривалого спаду у турнірних результатах збірної Італії. «Лазурові» не змогли подолати групову стадію на чемпіонатах світу 1954, 1962 та 1966 років, фінальна частина чемпіонату світу 1958 взагалі пройшла без їх участі, оскільки італійцям не вдалося кваліфікуватися до участі у ньому.

Історія футбольних чемпіонатів Європи також розпочалася без участі італійської збірної. Футбольна федерація країни відмовилася від участі команди у першому розіграші цього турніру, який відбувся у 1960 році. За чотири роки, у 1964, збірна Італії також не брала участі у фінальній частині континентальної першості, участь у якій за тогочасним регламентом брали лише чотири команди, цього разу не подолавши кваліфікаційний турнір.

Перемоги і поразки Ферруччо Валькареджі (1966—1974)[ред.ред. код]

Джачінто Факкетті — капітан збірної у 1966—1977 роках.

Однак вже третій чемпіонат Європи, проведений 1968 року, ознаменував повернення Італії до світової футбольної еліти. Після невдалого виступу команди на мундіалі-66 футбольна федерація змінила тренерський штаб збірної. Очолити його був запрошений Ферруччо Валькареджі, 47-річний спеціаліст, який вже встиг попрацювати на чолі команд таких клубів як «Аталанта» та «Фіорентина».

Новий головний тренер не став робити революційних змін у національній команді, залишивши її «кістяк», що складався з ще молодих, але вже досить досвідчених футболістів, як Сандро Маццола, Джанні Рівера та Джачінто Факкетті, незмінним. Очолювана Валькареджі команда впевнено подолала відбірковий турнір до Євро-68, втративши лише одне очко у шістьох матчах групового етапу та обігравши у матчах плей-оф збірну Болгарії. Фінальну частину континентальної першості, участь у якій брали чотири збірних, що подолали кваліфікаційний етап, було вирішено провести в Італії. Тож, за аналогією з чемпіонатом світу 1934 року, свій перший фінальний турнір і цього міжнародного змагання італійці проводили на своїх полях. На цьому аналогії з мундіалем-34 не завершилися, як і 34-ма роками раніше, на Євро-68 італійці вийшли переможцями домашнього турніру. У півфінальній грі проти збірної СРСР жодна з команд не змогла забити бодай один гол ані в основний, ані у додатковий час. За дійсним на тоді регламентом переможця протистояння було визначено киданням монети, за результатами цієї процедури до фіналу вийшли італійці. Перша фінальна гра проти збірної Югославії знову закінчилася унічию (1:1), і було призначено повторний матч, сильнішими в якому з рахунком 2:0 виявилися господарі турніру.

Тріумф національної команди на континентальній першості дав привід італійським футбольним вболівальникам з оптимізмом очікувати на наступну світову першість, яка проводилася 1970 року у Мексиці. І команда Валькареджі не розчарувала своїх прихильників. Італійці досить легко отримали путівку у фінальну частину змагання, здолавши суперників по кваліфікаційній групі, збірні Східної Німеччини та Уельсу. Безпосередньо на футбольних полях Мексики старт збірної Італії був невпевненим — перші дві гри у своїй другій групі вона завершила нульовими нічиїми і вийшла до наступної стадії турніру з першого місця у групі лише завдяки мінімальній перемозі 1:0 над збірною Швеції. Однак вже починаючи зі стадії чвертьфіналів італійці, що за три матчі групового етапу лише одного разу засмутили вороторя суперників, почали демонструвати значно ефективніший атакувальний футбол. Спочатку, в матчі чвертьфіналу з рахунком 4:1 було обіграно господарів турніру, мексиканців. Наступний півфінальний матч проти збірної ФРН через свій драматизм отримав назву «матч сторіччя» (італ. Partita del Secolo; нім. Jahrhundertspiel). Після швидкого голу в дебюті двобою італійці більшу частину матчу вели у рахунку, однак вже у доданий арбітром до другого тайму час німцям вдалося його зрівняти і перевести гру в овертайм. У ці додаткові півгодини команди встигли ще п'ять разів відзначитися голами, на дубль Герда Мюллера італійці відповіли трьома м'ячами, останній з яких, забитий Джанні Ріверою виявився переможним. Таким чином збірна Італії уперше за останні 32 роки стала учасником фінального матчу світової першості. У цьому матчі їх суперником стала збірна Бразилії, яка незмінно виходила переможцем в усіх своїх попередніх матчах турніру. Італійці, фізично та емоційно виснажені півфінальною грою, також не змогли скласти достойну конкуренцію Пеле та його товаришам по команді і програли з рахунком 1:4.

За два роки, у 1972 році срібні призери світової першості не змогли подолати кваліфікаційний турнір до тогорічного чемпіонату Європи. Останнім великим турніром для покоління гравців збірної Італії, що ставали континентальними чемпіонами у 1968 та віце-чемпіонами світу у 1970 році, став чемпіонат світу 1974 року. На цьому турнірі команда припинила виступи вже на першому груповому етапі після програшу збірній Польщі та нічиєї у матчі зі збірною Аргентини. Цей провал ознаменував кінець кар'єри у збірній не лише для низки вікових гравців, але й для її багаторічного керманича Ферруччо Валькареджі.

Епоха Енцо Беардзота (1975—1986)[ред.ред. код]

Гравці зібрної Італії, включаючи вісьмох представників «Ювентуса», перед грою групового етапу ЧС-1978.

Наступне десятиріччя в історії італійської футбольної збірної нерозривно пов'язане з ім'ям Енцо Беардзота, тренера, який у першій половині 1970-х працював з молодіжною збірною Італії та був помічником Валькареджі у тренерському штабі основної збірної країни, а 1975 року був призначений її головним тренером. Новий наставник почав будівництво оновленої збірної, долучаючи до її лав нових виконавців. Головну ставку було зроблено на представників туринського «Ювентуса», команди, що протягом 1970-х практично не опускалася у підсумковій турнірній таблиці Серії A нижче другого місця.

Італійцям під керівництвом Беардзота не вдалося кваліфікуватися до фінальної частини чемпіонату Європи 1976 року, однак вже за два роки, у 1978, вони отримали путівку до фінальної частини світової першості, обійшовши у кваліфікаційному турнірі за найкращою різницею м'ячів збірну Англії. На першому груповому етапі чемпіонату світу «лазурові» здолали усіх трьох суперників, включаючи господарів фінального турніру та його майбутніх переможців, збірну Аргентини. За регламентом змагання замість стадій чвертьфіналів і півфіналів проводився другий груповий турнір, на етапі якого італійці програли очну зустріч збірній Нідерландів і, зайнявши друге місце у групі, не потрапили до фіналу. Натомість команда стала учасником гри за третє місце, у якій чергового разу поступилася своїм кривдникам у фіналі світової першості восьмирічної давнини, бразильцям, зайнявши таким чином підсумкове четверте місце.

1980 року відбувся черговий чемпіонат Європи, до фінальної частини якого італійці потрапили без проходження кваліфікаційного раунду. З цього розіграшу континентальної першості кількість учасників її фінальної частини було збільшено з чотирьох до восьми, а країна-господар турніру визначалася заздалегідь. Приймати Євро-80 було обрано Італію, тож її збірна потрапила до фінального турніру автоматично як команда-господар. На стадії групового етапу змагання італійці мінімально, з рахунком 1:0, обіграли збірну Англії, їх матчі проти збірних Іспанії та Бельгії попри велику кількість гольових моментів закінчилися нульовими нічиїми. У результаті дві команди, італійці та бельгійці, мали однакову кількість очок (по 4) та однакову різницю забитих і пропущених голів (+1). За таких умов для визначення місць команд у групі враховувалася кількість забитих голів і за цим показником (3 проти 1) до фіналу змагання потрапила збірна Бельгії. Натомість господарі турніру зайняли другий рядок у підсумковій турнірній таблиці своєї групи і змушені були задовольнитися грою за третє місце. У цьому поєдинку проти команди Чехословаччини, що проходив у Неаполі, основний час закінчився нічиєю 1:1, і переможця було визначено у серії післяматчевих пенальті. У цій футбольній лотереї, в якій кожна з команд встигла виконати по дев'ять спроб, вправнішими виявилися чехословаки, їх воротар врешті-решт відбив удар італійського захисника Фульвіо Колловаті і залишив господарів турніру навіть без бронзових нагород.

Трнер збірної Енцо Беардзот (ліворуч) та Президент Італійської Республіки Сандро Пертіні святкують перемогу на ЧС-1982.

Однак вже за два роки, на чемпіонаті світу 1982 в Іспанії, збірна Беардзота повністю реабілітувалася за невдалі виступи на домашніх футбольних полях європейської першості. Початок турнірної ходи італійців на цьому мундіалі виявився невпевненим. На груповому етапі команда потрапила до досить нескладної першої групи, в якій, утім, не змогла виграти жодної гри — матчі проти усіх суперників, збірних Польщі, Перу та Камеруну, були зведені унічию. Набраних таким чином трьох очків все ж вистачило аби обійти за додатковими показниками африканців та продовжити боротьбу, посівши друге місце у групі. Стадія чвертьфіналів також проводилася у формі групового міні-турніру. На цьому етапі збірній Італії дісталися у суперники дві південноамериканські команди — чинні володарі Кубка світу аргентинці та триразові на той час світові чемпіони бразильці. Після невпевненого старту чемпіонату гра італійців на цьому етапі проти двох чи не головних фаворитів турніру стала приємним сюрпризом для їх шанувальників. Спочатку з рахунком 2:1 було обіграно чинних чемпіонів світу, а згодом хет-трик нападника «Ювентуса» Паоло Россі приніс «лазуровим» перемогу у драматичному матчі проти бразильців (3:2). Після цих перемог стало зрозуміло, що італійці набрали ходу і зупинити їх буде дуже складно. У півфінальному матчі це не вдалося збірній Польщі (дубль Паоло Россі, 2:0 на користь Італії), а у фіналі лише на гол престижу спромоглася збірна ФРН (перемога італійців з рахунком 3:1). Таким чином по ходу турніру Беардзот і гравці збірної Італії з основного об'єкта критики італійських ЗМІ та футбольних уболівальників перетворилися на справжніх героїв країни, що здобули для неї третій в історії титул чемпіонів світу.

Після тріумфу на полях Іспанії у турнірних здобутках «скуадри адзури» намітився суттєвий спад. Спочатку команда, основу якої продовжували складати переможці останнього чемпіонату світу, не змогла подолати кваліфікаційний раунд чемпіонату Європи 1984, набравши лише 5 очок у 8 матчах та посівши передостаннє місце у своїй відбірковій групі з п'яти команд. За два роки, на чемпіонаті світу 1986 року, чинні чемпіони не змогли відновити свій статус провідної футбольної збірної, припинивши боротьбу вже на стадії 1/8 фіналу після поразки від збірної Франції. Основну провину за цей невтішний результат було покладено на головного тренера збірної, якого було звинувачено у небажанні оновлювати команду, яка продовжувала складатися із зірок мундіалю-82[4]. Під шквалом критики Беардзот пішов у відставку, завершивши таким чином значний період в історії збірної Італії, який приніс команді третій титул чемпіонів світу.

Понад двадцять років без трофеїв (1986—2006)[ред.ред. код]

Протягом більш ніж двадцяти років після тріумфу на світовій першості 1982 року національна збірна Італії постійно перебувала серед фаворитів міжнародних футбольних форумів, її тренерський штаб очолювали талановиті наставники, а в її складі грали справжні зірки європейського футболу, однак стати переможцями ані чемпіонату світу, ані чемпіонату Європи в італійців не виходило.

Оскільки ключовим для покращання результатів італійської збірної після відставки Беардзота у 1986 році вбачалося докорінне оновлення складу національної команди, логічним стало запрошення на посаду її головного тренера Адзельйо Вічіні, спеціаліста, який на той час протягом десяти років очолював тренерський штаб молодіжної збірної країни. Новий наставник головної збірної дійсно зробив ставку на молодих футболістів, багато з яких, зокрема Роберто Манчіні, Джузеппе Джанніні, Джанлука Віаллі та Роберто Донадоні, того ж 1986 року під керівництвом Вічіні ставали срібними призерами молодіжної першості Європи. Молодь виправдала покладені на неї надії, достойно виступивши на чемпіонаті Європи 1988 року. На цьому європейському футбольному форумі італійці вийшли з непростої групи на першому етапі змагання, однак на стадії півфіналів поступилися добре зіграній збірній СРСР, основу якої становили київські «динамівці». Матч за третє місце не проводився, тож команда Вічіні розділила зі збірною ФРН 3-4 місця континентальної першості.

Наступним випробуванням для нової генерації футболістів і тренерів збірної Італії став чемпіонат світу 1990, місцем проведення фінальної частини якого уперше з 1934 року було обрано їх батьківщину. Збірна не розчарувала своїх прихильників, які переповнювали стадіони на кожній грі команди господарів, не програвши в основний час жодного матчу. Більше того, усі ігри, крім півфінального матчу проти збірної Аргентини, були італійцями виграні. На груповій стадії змагання «лазурові» взяли гору над командами Чехословаччини, Австрії та США, в одній восьмій фіналу виявилися сильнішими за уругвайців (2:0), а у чвертьфіналі — за ірландців (1:0). Основний і додатковий час півфінальної гри проти аргентинців переможця не визначили (1:1), а в серії післяматчевих пенальті вправнішими виявилися південноамериканські футболісти. У матчі за третє місце голи Роберто Баджо і Сальваторе Скіллачі, визнаного пізніше найкращим гравцем турніру, дозволили господарям чемпіонату обіграти збірну Англії та здобути бронзові нагороди мундіалю.

Як і у випадку команди-переможця чемпіонату світу 1982 року, італійські футболісти, які вдало виступили на світовій першості у 1990, не змогли належним чином сконцентруватися на матчах кваліфікаційного раунду чемпіонату Європи 1992 року. У своїй групі цього турніру італійці поступилися збірній Норвегії і звели унічию інші чотири гри, що не дозволило їм посісти першу сходинку турнірної таблиці, яка давала право участі у фінальному турнірі Євро-92. Ця невдача спричинила відставку головного тренера «скуадри адзури» Вічіні наприкінці 1991 року. Його наступником було призначено Арріго Саккі, останнім місцем роботи якого був «Мілан», що саме двічі поспіль вигравав Кубок європейських чемпіонів.

Роберто Баджо, лідер збірної Італії на «срібному» чемпіонаті світу 1994.

Саккі суттєво оновив склад національної збірної й розпочав її підготовку до відбіркового циклу чемпіонату світу 1994 року. Протягом кваліфікаційного турніру до світової першості італійці необґрунтовано багато втратили очків в іграх проти менш титулованих суперників по відбірковій групі і отримали путівку до фінальної частини мундіалю лише в останній ігровий день, обійшовши завдяки мінімальній перемозі в очній зустрічі збірну Португалії. Турнірна хода «лазурових» під керівництвом Саккі безпосередньо на футбольних полях США, де проходила фінальна частина світової першості 1994 року, була також досить невпевненою. На груповому етапі змагання італійці зазнали поразки від збірної Ірландії (0:1), здобули мінімальну перемогу над норвежцями (1:0) та звели у нічию гру проти збірної Мексики (1:1). У результаті усі чотири команди групи мали по 4 очки і за другорядними показниками Італія опинилася на 3-му місці турнірної таблиці, пройшовши, втім, завдяки складному формату змагання до його наступного кола. Програний матч першого ігрового дня проти ірландців виявився для команди Саккі єдиною поразкою в основний час гри на цьому турнірі. На стадії плей-оф команда з однаковим рахунком 2:1 здолала спочатку збірну Нігерії (у грі 1/8 фіналу), а згодом збірні Іспанії (у чвертьфіналі) та Болгарії (у півфіналі). Основний і додатковий час фінального матчу проти збірної Бразилії завершився нульовою нічиєю, а в серії післяматчевих пенальті перемогу святкували південноамериканці. За іронією «скуадра адзура» змушена була змиритися з другим місцем світової першості після одинадцятиметрового удару, який не зміг реалізувати Роберто Баджо, справжній лідер італійської збірної, чиї п'ять голів на попередніх стадіях змагання за великим рахунком і вивели її до фіналу. Збірна виборола своє друге в історії «срібло» на чемпіонатах світу, так й не здобувши по ходу турніру жодної впевненої перемоги.

По закінченні чемпіонату світу низка лідерів команди завершили виступи за збірну, від послуг деяких інших гравців, таких яких Роберто Баджо, Саккі відмовився сам. Оновлена збірна Італії досить легко подолала відбірковий турнір до чемпіонату Європи 1996 року, однак під час фінальної частини континентальної першості не змогла пробитися до чвертьфіналів, зайнявши третє місце у групі. Після цього незадовільного результату збірна під керівництвом Саккі провела лише одну гру — італійці програли з рахунком 1:2 у товариській зустрічі збірній Боснії і Герцеговини, і їх головного тренера було звільнено.

До світової першості 1998 року чинних віце-чемпіонів світу вже готував новий тренер, Чезаре Мальдіні, батько її тогочасного капітана Паоло Мальдіні. До головної команди країни він прийшов з посади очільника тренерського штабу італійської «молодіжки», з якою перед цим тричі поспіль вигравав молодіжні чемпіонати Європи. Додати до своїх тренерських здобутків титул, завойований з національною збірною, Чезаре Мальдіні не вдалося — на мундіалі-1998 італійці попри досить впевнену гру змогли дійти лише до стадії чвертьфіналів, де у серії післяматчевих пенальті поступилися господарям фінального турніру та його майбутнім тріумфаторам, збірній Франції. Відповідальність за цей порівняно невдалий виступ було покладено на головного тренера, якого звинуватили у застосуванні занадто захисної тактики, і Чезаре Мальдіні подав у відставку.

Гравці збірної Італії Алессандро Дель П'єро та Франческо Тотті під час фінальної гри Євро-2000.

Новим очільником збірної було обрано її колишнього багаторічного голкіпера та капітана Діно Дзоффа, який розпочав підготовку команди до наступного великого міжнародного турніру, чемпіонату Європи з футболу 2000 року. Під орудою нового головного тренера італійці досить легко подолали кваліфікаційний турнір континентальної першості. У його фінальній частині виступ «скуадри адзури» був також вражаючим — три перемоги на груповому етапі, проходження збірної Румунії у чвертьфіналі та одного з господарів турніру, збірної Нідерландів, у півфіналі. У фінальній грі першості континенту італійці отримали можливість реваншу за невдалий виступ на останньому мундіалі — переможцем у другій півфінальній парі вийшла збірна Франції. Завдяки голу Марко Дельвеккіо, забитому на початку другого тайму фінального матчу, вони вели у рахунку до четвертої доданої арбітром до основного часу зустрічі хвилини, на якій нападник суперників Сільвен Вільтор відновив рівновагу у рахунку, а у додатковий час вдалим ударом відзначився інший французький форвард Давід Трезеге. Завдяки чинному на той час правилу «золотого гола» цей удар став останнім епізодом фінальної гри, за результатами якої команда Дзоффа стала лише срібним призером чемпіонату. Попри те, що на європейській першості збірна Італії в основний ігровий час не програла жодної зустрічі і від перемоги у турнірі її відділяли лише лічені хвилини доданого арбітром часу фінальної гри, багато футбольних функціонерів та оглядачів виступили з різкою критикою її виступів. Зокрема, на той час колишній (і майбутній) прем'єр-міністр країни, власник футбольного клубу «Мілан», Сільвіо Берлусконі виступив з різкою критикою головного тренера команди Діно Дзоффа, звинувативши його у непрофесіоналізмі, який й призвів до поразки у фіналі[5]. Дзофф відреагував на це звинувачення, пішовши у відставку.

Наступним головним тренером італійської збірної було обрано Джованні Трапаттоні, у послужному списку якого на той момент вже було близько двадцяти національних та міжнародних трофеїв, виграних на чолі «Ювентуса», «Інтернаціонале» та мюнхенської «Баварії». Під орудою нового наставника італійці досить легко подолали кваліфікацію до чемпіонату світу 2002 року, а у його фінальній частині не без проблем, але вийшли з групи. На стадії 1/8 фіналу суперником команди був один з господарів турніру, збірна Південної Кореї. Основний час цієї контроверсійної гри завершився нічиєю 1:1, а у додатковий час перемогу завдяки «золотому голу» святкували корейці. Перебіг цього двобою, по ходу якого арбітр зустрічі призначив у ворота збірної Італії неоднозначний пенальті, вилучив з поля одного з лідерів команди, Франческо Тотті, та не зарахував гол у ворота корейців, викликав в Італії хвилю звинувачень в упередженому суддівстві з метою подовження турнірної боротьби командою-співгосподарем фінальної частини чемпіонату[6].

Тож, незважаючи на припинення боротьби на ранній стадії світової першості, в Італії не знайшлося нікого, хто б звинуватив Трапаттоні та гравців збірній у цій невдачі. Головний тренер лишився на своїй посаді і успішно подолав кваліфікаційний раунд до чемпіонату Європи 2004 року. Під час фінального турніру континентальної першості італійці потрапили до групи C, де разом зі збірними Швеції та Данії набрали по п'ять очків. Серед цих команд гіршою різниця забитих і пропущених голів виявилася саме у італійців і вони завершили виступи на турнірі. Цього разу поразка ще на груповому етапі континентальної першості була розцінена в Італії як однозначний провал, і Трапаттоні пішов у відставку з посади головного тренера збірної.

Чотириразові чемпіони світу (2006—2010)[ред.ред. код]

Президент Італії Джорджо Наполітано, капітан збірної Італії Фабіо Каннаваро та її головний тренер Марчелло Ліппі з Кубком світу, виграним на першості 2006 року.

У липні того ж 2004 року пропозицію очолити збірну Італії отримав Марчелло Ліппі, на той час найбільш відомий своєю роботою з туринським «Ювентусом», який йому вдавалося п'ять разів приводити до перемог у чемпіонаті країни. Перед новим очільником тренерського штабу «лазурових» було поставлення завдання перемогти на світовій першості 2006 року, з яким він врешті-решт успішно впорався. Досить легко подолавши відбірковий турнір до цього змагання, на груповій стадії фінальної частини турніру, що проходила у Німеччині, італійці зайняли перше місце у своїй групі, втративши очки лише у зведеній унічию грі проти збірної США. На етапі плей-оф збірній Італії протистояли спочатку австралійці, для яких це була лише друга в історії фінальна частина чемпіонатів світу після 1974 року, а згодом, у чвертьфіналі, — новачки світових футбольних форумів українці. Італійці здолали обох цих суперників (відповідно 1:0 та 3:0) та вийшли до півфіналу, в якому лише у додатковий час змогли обіграти господарів турніру, збірну Німеччини. У досить нервовому фінальному матчі першості проти своїх принципових суперників, збірної Франції, італійська збірна змогла перемогти лише у серії післяматчевих пенальті, здобувши таким чином свій четвертий титул найсильнішої команди світу.

Ще під час фінального турніру чемпіонату світу 2006 Ліппі повідомив керівництво національної федерації про своє рішення залишити команду, незалежно від результатів її виступів на турнірі[7]. Тож заява про відставку головного тренера, подана практично відразу по завершенні чемпіонату, не стала для федерації неочікуваною. І вже за декілька днів відбулося призначення нового очільника національної команди, яким став Роберто Донадоні, що мав у своєму послужному списку лише роботу з командами нижчих дивізіонів та середняком Серії A «Ліворно».

Новий тренер розпочав з експериментів зі складом збірної, які виявилися не дуже вдалими[8]. Втім обраний Донадоні для участі у фінальній частині чергового чемпіонату Європи склад збірної лише наполовину складався з чемпіонів світу 2006 року. Італійці досить впевнено кваліфікувалися до фінальної частини континентальної першості, зазнавши протягом відбіркового турніру лише однієї поразки. Однак безпосередньо на полях Австрії та Швейцарії, які приймали фінальний турнір Євро-2008, команда стартувала провально, спочатку крупно програвши збірній Нідерландів (0:3), а згодом досягнувши лише нічиєї у грі проти румунів. Аналогічним був й старт четвертої команди у квартеті C, збірної Франції. Тож саме чинні на той час чемпіон та віце-чемпіон світу в очній грі розіграли між собою право виходу до стадії чвертьфіналів європейської першості. У цьому двобої перемогу святкували італійці, здолавши конкурентів з рахунком 2:0. Ця перемога для збірної Італії виявилася першою і останньою на турнірі — у чвертьфіналі вона поступилася майбутнім переможцям чемпіонату, збірній Іспанії. Жодна з цих команд не змогла відзначитися забитим голом протягом ані основного, ані додаткового ігрового часу, а в серії післяматчевих пенальті іспанські футболісти схибили лише одного разу проти двох промахів в італійців. Вболівальники «лазурових» були розчаровані, а керівництво італійського футболу прийняло рішення відправити головного тренера у відставку, незважаючи на попередню домовленість про продовження співпраці з Донадоні до 2010 року[9].

Гравці збірної Італії перед своєю першою грою на ЧС-2010.

Невдовзі після звільнення Донадоні, вже 26 червня 2008 року, Італійська федерація футболу оголосила, що вирішувати завдання захисту титулу чемпіонів світу на світовій першості 2010 року буде тренер, який чотирма роками раніше його й завоював, — Марчелло Ліппі. Італійці легко кваліфікувалися до фінальної частини мундіалю, вигравши у своїй відбірковій групі сім ігор з десяти, а решту три матчі звівши унічию. Крім кваліфікаційних матчів та товариських зустрічей Ліппі мав можливість перевірити боєздатність своєї команди влітку 2009 року в рамках тогорічного розіграшу Кубка Конфедерацій, право участі в якому італійці отримали як чинні чемпіони світу. На цьому турнірі команда припинила боротьбу вже на груповій стадії, програвши чемпіонам Південної Америки бразильцям та найкращій команді Африки — збірній Єгипту.

За рік, на світовій першості, що проходила у Південно-Африканській Республіці, суперниками італійців на груповому етапі були значно менш титуловані команди, однак і на цьому змаганні вийти з групи їм не вдалося. «Лазурові» розпочали змагання у своїй групі F двома нічиїми зі збірними Парагваю та Нової Зеландії і їх подальші турнірні перспективи залежали від результату гри проти збірної Словаччини. За сприятливого перебігу подій у паралельному матчі між новозеландцями та парагвайцями для виходу до 1/8 чемпіонату світу збірній Італії було б достатньо нічиєї у грі зі словаками, однак вона сенсаційно програла з рахунком 2:3 і, зайнявши останнє місце у групі, передчасно припинила боротьбу на турнірі. Тренер італійців Марчелло Ліппі взяв відповідальність за провал на мундіалі на себе[10], 70% опитаних вболівальників національної команди також були схильні вважати, що саме її головний тренер є основним винуватцем невдалого виступу їх улюбленців на ЧС-2010[11].

Сьогодення збірної Італії (2010—донині)[ред.ред. код]

Гравці збірної Італії перед матчем проти збірної Болгарії, 7 вересня 2012 року.

Ще до початку фінальної частини чемпіонату світу 2010 року було відомо, що по її завершенні Ліппі знову залишить тренерський штаб італійської збірної, і керівництво італійського футболу навіть встигло зробити попередню пропозицію очолити національну команду наставнику «Фіорентини» Чезаре Пранделлі[12]. Тож повідомлення про укладання наприкінці червня 2010 року чотирирічного контракту між цим спеціалістом та Італійською федерацією футболу стало досить очікуваним[13].

Провівши декілька товариських зустрічей, команда під керівництвом Пранделлі почала боротьбу за вихід до фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року. У першому матчі кваліфікаційного турніру італійці здобули вольову перемогу з рахунком 2:1 над збірною Естонії. Цей результат поклав початок серії перемог збірної Італії над суперниками по відбірній групі, яка переривалася лише одного разу нічиєю у грі проти збірної Північної Ірландії. Тож вже 6 вересня 2011 року, маючи ще дві гри у запасі, італійці стали недосяжними для суперників, забезпечивши собі перше місце у підсумковій турнірній таблиці своєї відбіркової групи і, відповідно, право участі у фінальному турнірі Євро 2012. В одному з двох матчів, що залишалися, «лазурові» задовольнилися нічиєю у виїзній грі проти збірної Сербії, набравши таким чином загалом 26 очок (2 нічиїх при 8 перемогах).

За результатами жеребкування фінальної частини Євро 2012, проведеного 2 грудня 2011 року у Києві, збірна Італії потрапила до Групи C, матчі якої приймали польські міста Гданськ та Познань. Суперниками італійців на груповому етапі було визначено збірні Іспанії, Ірландії та Хорватії. Збірна Італія здобула на груповому етапі дві нічиї та одну перемогу над ірландцями, що дозволило їй вийти до стадії плей-оф з другого місця у групі. На стадії чвертьфіналів італійці здобули перемогу у серії післяматчевих пенальті над збірною Англії, а в півфіналі завдяки двом голам Маріо Балотеллі взяли гору над збірною Німеччини з рахунком 2:1. Після перемоги над німцями, які до початку турніру називалися одними з двох головних фаворитів на перемогу у ньому[14], італійська команда вийшла до фіналу, в якому зустрілася з другим фаворитом Євро-2012, чинними на той час чемпіонами Європи і світу, іспанцями. Інтрига у фінальному поєдинку значною мірою зникла вже у першому таймі матчу, за результатами якого італійці програвали 0:2. Остаточний же рахунок зустрічі — 4:0 на користь збірної Іспанії — став найбільшим в історії фіналів чемпіонатів Європи та певною мірою зіпсував загальне враження вболівальників «скуадри адзурри» від її виступу на турнірі, на якому команда вдруге в своїй історії здобула титул континентального віце-чемпіона.

Вже за декілька місяців після завершення європейської першості італійська команда під орудою того ж Чезаре Пранделлі почала вирішувати наступне завдання — потрапляння до фінальної частини чемпіонату світу 2014 року. Боротьбу у своїй Групі B відбірокового турніру «лазурові» почали з нічиєї у гостьовій грі проти збірної Болгарії, втім перемоги у чотирьох наступних матчах підтвердили їх амбіції на загальне лідерство у відбірковій групі, де крім болгар конкуренцію їм намагалися скласти збірні Чехії, Вірменії, Данії та Мальти. Врешті-решт італійці не зазнали жодної поразки і впевнено здобули перше місце у своїй відбірковій групі, яке надало їм путівку до фінальної частини мундіалю-2014.

Проведене у грудні 2013 року жерубкування фінальної частини чемпіонату світу 2014 року визначило, що свою боротьбу на футбольних полях Бразилії збірна Італії розпочне у Групі D, а її суперниками будуть Уругвай, Англія та Коста-Рика.

Матчі збірної у 2011—2013 роках[ред.ред. код]

 Статистика матчів і голів за збірну — Італія Італія
Дата Місто Господарі Результат Гості Турнір Голи Примітки
09/02/2011 Дортмунд Німеччина Німеччина 1 – 1 Італія Італія Тов. матч Джузеппе Россі Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
25/03/2011 Любляна Словенія Словенія 0 – 1 Італія Італія Відбір до ЧЄ2012 Тьяго Мотта Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
29/03/2011 Київ Україна Україна 0 – 2 Італія Італія Тов. матч Джузеппе Россі
Алессандро Матрі
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: А. Джилардіно
03/06/2011 Модена Італія Італія 3 – 0 Естонія Естонія Відбір до ЧЄ2012 Джузеппе Россі
Антоніо Кассано
Джампаоло Паццині
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
07/06/2011 Льєж Італія Італія 0 – 2 Ірландія Ірландія Тов. матч - Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: А. Пірло
10/08/2011 Барі Італія Італія 2 – 1 Іспанія Іспанія Тов. матч Ріккардо Монтоліво
Альберто Аквілані
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: А. Кассано
02/09/2011 Торсгавн Фарерські острови Фарерські острови 0 – 1 Італія Італія Відбір до ЧЄ2012 Антоніо Кассано Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
06/09/2011 Флоренція Італія Італія 1 – 0 Словенія Словенія Відбір до ЧЄ2012 Джампаоло Паццині Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
07/10/2011 Белград Сербія Сербія 1 – 1 Італія Італія Відбір до ЧЄ2012 Клаудіо Маркізіо Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
11/10/2011 Пескара Італія Італія 3 – 0 Північна Ірландія Північна Ірландія Відбір до ЧЄ2012 2 Антоніо Кассано
автогол
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
11/11/2011 Вроцлав Польща Польща 0 – 2 Італія Італія Тов. матч Маріо Балотеллі
Джампаоло Паццині
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
15/11/2011 Рим Італія Італія 0 – 1 Уругвай Уругвай Тов. матч - Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
29/02/2012 Генуя Італія Італія 0 – 1 США США Тов. матч - Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
10/06/2012 Гданськ Іспанія Іспанія 1 – 1 Італія Італія ЧЄ2012 (груповий етап) Антоніо Ді Натале Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
14/06/2012 Познань Італія Італія 1 – 1 Хорватія Хорватія ЧЄ2012 (груповий етап) Андреа Пірло Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
18/06/2012 Познань Італія Італія 2 – 0 Ірландія Ірландія ЧЄ2012 (груповий етап) Антоніо Кассано
Маріо Балотеллі
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
24/06/2012 Київ Англія Англія 0 – 0 д.ч.
(2 – 4 п.п.)
Італія Італія ЧЄ2012 (чвертьфінал) - Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
28/06/2012 Варшава Німеччина Німеччина 1 – 2 Італія Італія ЧЄ2012 (півфінал) 2 Маріо Балотеллі Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
01/07/2012 Київ Іспанія Іспанія 4 – 0 Італія Італія ЧЄ2012 (фінал) - Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
15/08/2012 Берн Італія Італія 1 – 2 Англія Англія Тов. матч Даніеле Де Россі
07/09/2012 Болгарія Болгарія Болгарія 2 – 2 Італія Італія Відбір до ЧС2014 2 Пабло Освальдо Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
11/09/2012 Італія Італія Італія 2 – 0 Мальта Мальта Відбір до ЧС2014 Маттія Дестро
Федеріко Пелузо
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
12/10/2012 Вірменія Вірменія Вірменія 1 – 3 Італія Італія Відбір до ЧС2014 Андреа Пірло
Даніеле Де Россі
Пабло Освальдо
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. Буффон
16/10/2012 Італія Італія Італія 3 – 1 Данія Данія Відбір до ЧС2014 Ріккардо Монтоліво
Даніеле Де Россі
Маріо Балотеллі
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: А. Пірло
14/11/2012 Парма Італія Італія 1 – 2 Франція Франція Тов. матч Стефан Ель-Шаараві Гол. тр: Ч. Пранделлі
Кап: Дж. К'єлліні
06/02/2013 Амстердам Нідерланди Нідерланди 1 – 1 Італія Італія Тов. матч Марко Верратті Гол. тр: Ч. Пранделлі
21/03/2013 Женева Бразилія Бразилія 2 – 2 Італія Італія Тов. матч Даніеле Де Россі
Маріо Балотеллі
Гол. тр: Ч. Пранделлі
26/03/2013 Аттард Мальта Мальта 0 – 2 Італія Італія Відбір до ЧС 2014 2 Маріо Балотеллі Гол. тр: Ч. Пранделлі
31/05/2013 Болонья Італія Італія 4 – 0 Сан-Марино Сан-Марино Тов. матч Андреа Полі
Альберто Джилардіно
Андреа Пірло
Альберто Аквілані
Гол. тр: Ч. Пранделлі
08/06/2013 Прага Чехія Чехія 0 – 0 Італія Італія Відбір до ЧС 2014 - Гол. тр: Ч. Пранделлі
11/06/2013 Ріо-де-Жанейро Італія Італія 2 – 2 Гаїті Гаїті Тов. матч Емануеле Джаккеріні
Клаудіо Маркізіо
Гол. тр: Ч. Пранделлі
16/06/2013 Ріо-де-Жанейро Мексика Мексика 1 – 2 Італія Італія Кубок Конфедерацій 2013 Андреа Пірло
Маріо Балотеллі
Гол. тр: Ч. Пранделлі
19/06/2013 Ресіфе Італія Італія 4 – 3 Японія Японія Кубок Конфедерацій 2013 Даніеле Де Россі
Утіда Ацуто (аг)
Маріо Балотеллі
Себастьян Джовінко
Гол. тр: Ч. Пранделлі
22/06/2013 Сальвадор Італія Італія 2 – 4 Бразилія Бразилія Кубок Конфедерацій 2013 Емануеле Джаккеріні
Джорджо К'єлліні
Гол. тр: Ч. Пранделлі
27/06/2013 Форталеза Іспанія Іспанія 0 – 0 д.ч.
(7 – 6 п.п.)
Італія Італія Кубок Конфедерацій 2013 - Гол. тр: Ч. Пранделлі
30/06/2013 Сальвадор Уругвай Уругвай 2 – 2 д.ч.
(2 – 3 п.п.)
Італія Італія Кубок Конфедерацій 2013 Давід Асторі
Алессандро Діаманті
Гол. тр: Ч. Пранделлі
14/08/2013 Рим Італія Італія 1 – 2 Аргентина Аргентина Тов. матч Лоренцо Інсіньє Гол. тр: Ч. Пранделлі
06/09/2013 Палермо Італія Італія 1 – 0 Болгарія Болгарія Відбір до ЧС 2014 Альберто Джилардіно Гол. тр: Ч. Пранделлі
10/09/2013 Турин Італія Італія 2 – 1 Чехія Чехія Відбір до ЧС 2014 Джорджо К'єлліні
Маріо Балотеллі
Гол. тр: Ч. Пранделлі
11/10/2013 Копенгаген Данія Данія 2 – 2 Італія Італія Відбір до ЧС 2014 Пабло Освальдо
Альберто Аквілані
Гол. тр: Ч. Пранделлі
15/10/2013 Флоренція Італія Італія 2 – 2 Вірменія Вірменія Відбір до ЧС 2014 Алессандро Флоренці
Маріо Балотеллі
Гол. тр: Ч. Пранделлі
15/11/2013 Мілан Італія Італія 1 – 1 Німеччина Німеччина Тов. матч Іньяціо Абате Гол. тр: Ч. Пранделлі
18/11/2013 Лондон Італія Італія 2 – 2 Нігерія Нігерія Тов. матч Джузеппе Россі
Емануеле Джаккеріні
Гол. тр: Ч. Пранделлі
Усього Матчів 44 Голів 67

Виступи на міжнародних турнірах[ред.ред. код]

Чемпіонати світу[ред.ред. код]

Чемпіонати світу з футболу Кваліфікаційні раунди Чемпіонатів світу з футболу
Рік Раунд Місце І В Н П М+ М- І В Н П М+ М-
Уругвай 1930 не брала участі
Італія 1934 чемпіони 1 5 4 1 0 12 3 1 1 0 0 4 0
Франція 1938 чемпіони 1 4 4 0 0 11 5
Бразилія 1950 груповий етап 7 2 1 0 1 4 3
Швейцарія 1954 груповий етап 10 3 1 0 2 6 7 2 2 0 0 7 2
Швеція 1958 не кваліфікувалася 4 2 0 2 5 5
Чилі 1962 груповий етап 9 3 1 1 1 3 2 2 2 0 0 10 2
Англія 1966 груповий етап 9 3 1 0 2 2 2 6 4 1 1 17 3
Мексика 1970 фіналісти 2 6 3 2 1 10 8 4 3 1 0 10 3
ФРН 1974 груповий етап 10 3 1 1 1 5 4 6 4 2 0 12 0
Аргентина 1978 четверте місце 4 7 4 1 2 9 6 6 4 2 0 18 4
Іспанія 1982 чемпіони 1 7 4 3 0 12 6 8 5 2 1 12 5
Мексика 1986 1/8 фіналу 12 4 1 2 1 5 6
Італія 1990 третє місце 3 7 6 1 0 10 2
США 1994 фіналісти 2 7 4 2 1 8 5 10 7 2 1 22 7
Франція 1998 чвертьфінал 5 5 3 2 0 8 3 10 6 4 0 13 2
Південна Корея Японія 2002 1/8 фіналу 15 4 1 1 2 5 5 8 6 2 0 16 3
Німеччина 2006 чемпіони 1 7 5 2 0 12 2 10 7 2 1 17 8
ПАР 2010 груповий етап 26 3 0 2 1 4 5 10 7 3 0 18 7
Бразилія 2014 кваліфікувалася 10 6 4 0 19 9
Росія 2018 не визначено
Катар 2022
Усього 4 титули 17/19 80 44 21 15 126 74 87 61 19 7 181 51
  •    — країна-господар фінального турніру

Чемпіонати Європи[ред.ред. код]

Чемпіонати Європи з футболу
Рік Раунд Місце І В Н П М+ М-
Франція 1960 не брала участі
Іспанія 1964 не кваліфікувалася
Італія 1968 чемпіони 1 3 1 2 0 3 1
Бельгія 1972 не кваліфікувалася
Югославія 1976
Італія 1980 четверте місце 4 4 1 3 0 2 1
Франція 1984 не кваліфікувалася
ФРН 1988 півфінал 4 4 2 1 1 4 3
Швеція 1992 не кваліфікувалася
Англія 1996 груповий етап 10 3 1 1 1 3 3
Бельгія Нідерланди 2000 фіналісти 2 6 4 1 1 9 4
Португалія 2004 груповий етап 9 3 1 2 0 3 2
Австрія Швейцарія 2008 чвертьфінал 8 4 1 2 1 3 4
Польща Україна 2012 фіналісти 2 6 2 3 1 6 7
Франція 2016 ще не визначено
Усього 1 титул 8/14 27 11 12 4 27 18
  •    — країна-господар фінального турніру

Розіграші Кубка Конфедерацій[ред.ред. код]

Розіграші Кубка Конфедерацій
Рік Раунд І В Н П М+ М-
Саудівська Аравія 1997 не кваліфікувалася - - - - - -
Мексика 1999 не кваліфікувалася - - - - - -
Південна КореяЯпонія 2001 не кваліфікувалася - - - - - -
Франція 2003 не кваліфікувалася - - - - - -
Німеччина 2005 не кваліфікувалася - - - - - -
ПАР 2009 перший раунд 3 1 0 2 3 5
Бразилія 2013 3-є місце 5 3 0 2 10 10
Усього 2/7 8 4 0 4 13 15

Титули[ред.ред. код]

  • W.Cup2.svg/FIFA World Cup.svg Переможець (4): 1934, 1938, 1982, 2006
  • Срібний призер (2): 1970, 1994
  • Бронзовий призер (1): 1990
  • Четверте місце (1): 1978
  • UEFA European Cup.svg Переможець (1): 1968
  • Срібний призер (1): 2000
  • Четверте місце (1): 1980
  • Півфіналіст (1): 1988
  • Gold medal.svg Переможець (1): 1936
  • Бронзовий призер (2): 1928, 2004

Зведена статистика виступів[ред.ред. код]

Станом на кінець 2013 року національна збірна Італії взяла участь у 755 офіційному матчі, у 400 з яких вийшла переможцем:

Турнір Ігри Перемоги Нічиї Поразки Забиті голи Пропущені голи
Товариські матчі 371 181 106 84 626 419
Міжнародний кубок 46 21 11 14 84 70
Кубок конфедерацій 8 3 2 3 13 15
Олімпійські ігри 21 13 1 7 63 35
Відбір до чемпіонатів Європи 98 57 27 14 171 65
Чемпіонати Європи 33 13 15 5 33 25
Відбір до чемпіонатів світу 97 67 23 7 198 60
Чемпіонати світу 80 44 21 15 126 74
Усього 755 400 206 149 1322 763

Головні тренери[ред.ред. код]

Топ-10 головних тренерів[ред.ред. код]

10 тренерів, що провели найбільшу кількість офіційних ігор на чолі збірної Італії:[15]
# Тренер Ігор % перемог В Н П Роки Днів на посаді
1 Енцо Беардзот 104 49,0% 51 28 25 1975—1986 3794
2 Вітторіо Поццо 97 67,0% 65 17 15 1912, 21, 24, 1929—1948 6927
3 Ферруччо Валькареджі 58 51,7% 30 22 6 1966—1974 2701
4 Марчелло Ліппі 56 50,0% 28 21 7 2004—2006, 2008—2010 1456
5 Адзельйо Вічіні 54 59,3% 32 15 7 1986—1991 1831
6 Арріго Саккі 53 64,2% 34 11 8 1991—1996 1821
7 Чезаре Пранделлі[16] 50 44,0% 22 18 10 2010— з 01.07.2010
8 Джованні Трапаттоні 44 56,8% 25 12 7 2000—2004 1470
9 Аугусто Рангоне 36 41,7% 15 11 10 1922—1928 1339
10 Умберто Меацца 32 34,4% 11 10 11 1910—1914, 1920—1924 905

Повна хронологія[ред.ред. код]

З моменту заснування збірної Італії відповідальність за її функціонування і підготовку було покладено Італійською федерацією футболу на спеціальну комісію, що в різні періоди об'єднувала тренерів клубних команд, арбітрів та, навіть, спортивних журналістів. Цей колегіальний орган, по суті Тренерська рада, носив офіційну назву «Технічна комісія» (італ. Commissione tecnica), а її члени іменувалися технічними комісарами (італ. commissario tecnico). Офіційною назвою посади головного тренера італійської футбольної збірної і донині лишається саме «технічний комісар».

Першим одноосібним головним тренером збірної Італії був Вітторіо Поццо, який у такому статусі очолював команду на Олімпійських іграх 1912 та 1924 років. Практика призначення тренерських рад востаннє застосовувалася у 1950-х роках, хоча й по тому було декілька періодів, коли збірна не мала одноосібного керівника. Натомість у такі періоди її очолювали тренерські тандеми, в яких зазвичай один тренер відповідав за тактику, а другий за фізичну підготовку. З 1977 року тренерський штаб збірної незмінно має одного очільника.

Гравці збірної[ред.ред. код]

Поточний склад[ред.ред. код]

Заявка збірної на товариську гру проти збірної Іспанії 5 березня 2014 року.

Кількість матчів і голів за збірну наведені на 5 березня 2014 року.

Гравець Клуб (у 2014) Дата народження Вік Ігор Голів
  Воротарі
1   Джанлуїджі Буффон Captain sports.svg Італія «Ювентус» 28 січня 1978 36 139 -114
12   Сальваторе Сирігу Франція «Парі Сен-Жермен» 12 січня 1987 27 7 -8
26   Маттіа Перін Італія «Дженоа» 10 листопада 1992 21 0 0
  Захисники
2   Крістіан Маджо Італія «Наполі» 11 лютого 1982 32 34 0
3   Джорджо К'єлліні Італія «Ювентус» 14 серпня 1984 29 67 4
4   Доменіко Крішито Росія «Зеніт» 30 грудня 1986 27 22 0
7   Іньяціо Абате Італія «Мілан» 12 листопада 1986 27 18 1
13   Давід Асторі Італія «Кальярі» 7 січня 1987 27 7 1
14   Габріель Палетта Італія «Парма» 15 лютого 1986 28 1 0
15   Андреа Барцальї Італія «Ювентус» 8 травня 1981 32 47 0
19   Леонардо Бонуччі Італія «Ювентус» 1 травня 1987 26 35 2
20   Маттіа Де Шильйо Італія «Мілан» 20 жовтня 1992 21 9 0
  Півзахисники
5   Тьяго Мотта Франція «Парі Сен-Жермен» 28 серпня 1982 31 19 1
6   Антоніо Кандрева Італія «Лаціо» 28 лютого 1987 27 19 0
8   Клаудіо Маркізіо Італія «Ювентус» 19 січня 1986 28 42 2
16   Марко Пароло Італія «Парма» 25 січня 1985 29 2 0
18   Ріккардо Монтоліво Італія «Мілан» 18 січня 1985 29 57 2
21   Андреа Пірло Італія «Ювентус» 19 травня 1979 34 108 13
23   Емануеле Джаккеріні Англія «Сандерленд» 5 травня 1985 28 19 3
24   Марко Верратті Франція «Парі Сен-Жермен» 5 листопада 1992 21 4 1
  Нападники
9   Чіро Іммобіле Італія «Торіно» 20 лютого 1990 24 1 0
10   Пабло Освальдо Італія «Ювентус» 12 січня 1986 28 14 4
11   Альберто Джилардіно Італія «Дженоа» 5 липня 1982 31 57 19
17   Лоренцо Інсіньє Італія «Наполі» 4 червня 1991 22 4 1
22   Маттія Дестро Італія «Рома» 20 березня 1991 23 5 1
25   Алессіо Черчі Італія «Торіно» 23 липня 1987 26 10 0
  Головний тренер
Італія Чезаре Пранделлі 19 серпня 1957 56

Склади збірної на міжнародних турнірах[ред.ред. код]

Чемпіонати світу[ред.ред. код]

Чемпіонати Європи[ред.ред. код]

Олімпійські ігри[ред.ред. код]

Протягом 1912—1952 років національна збірна Італії представляла країну на футбольних турнірах в рамках Літніх Олімпійських ігор. З огляду на існуючу на той час вимогу Міжнародного олімпійського комітету щодо непрофесійного статусу спортсменів-учасників Олімпіад та зважаючи на зародження в Італії професійного футболу, збірна Італії на Олімпійських іграх, починаючи з кінця 1920-х років, не мала у своєму складі найсильніших футболістів країни. Натомість честь країни на Олімпіадах того періоду захищали спортсмени-аматори. Однак їх підготовкою займався головний тренер національної збірної і результати їх виступів включалися до загальної статистики головної команди країни.

На Літніх Олімпійських ігор 1960 року Італію вже представляла молодіжна збірна країни, в подальшому ж участь у цих змаганнях бере спеціально створена 1967 року Олімпійська збірна Італії, що являє собою молодіжну збірну з віковим обмеженням до 23 років, посилену щонайбільше трьома досвідченішими футболістами.

Рекордсмени збірної[ред.ред. код]

За кількістю ігор[ред.ред. код]

Джанлуїджі Буффон, рекордсмен за кількістю матчів у складі збірної Італії.

Наразі рекордсменом збірної Італії за кількістю проведених у її складі офіційних матчів є воротар Джанлуїджі Буффон, який з 1997 року виходив на поле у формі головної команди країни у 138 іграх.

Топ-10 гравців збірної Італії за кількістю матчів
(на 18 листопада 2013 року)
Гравець Матчів Голів Роки
1 Джанлуїджі Буффон 138 -113 1997
2 Фабіо Каннаваро 136 2 19972010
3 Паоло Мальдіні 126 7 19882002
4 Діно Дзофф 112 -84 19681983
5 Андреа Пірло 107 13 2002
6 Джанлука Дзамбротта 98 2 19992010
7 Джачінто Факкетті 94 3 19631977
8 Даніеле Де Россі 93 15 2004
9 Алессандро Дель П'єро 91 27 19952008
10 Джузеппе Бергомі 81 6 19821998
Марко Тарделлі 6 19761985
Франко Барезі 1 19821994

За кількістю забитих голів[ред.ред. код]

Найкращий бомбардир в історії збірної Італії Луїджі Ріва

Довгий час пальму першості за кількістю голів, забитих у складі італійської збірної, утримував зірковий нападник міланського «Інтернаціонале» 1930-х років Джузеппе Меацца, на рахунку якого 33 результативні удари по воротах суперників італійців. Втім на початку 1970-х досягнення Меацци вдалося спочатку повторити, а згодом й перевершити Луїджі Ріві, гравцеві, що представляв у збірній сардинський клуб «Кальярі». Бомбардирський здобуток Ріви в іграх за національну збірну — 35 голів, у тому числі два хет-трики та один покер.

Топ-10 гравців збірної Італії за забитими голами
(на 18 листопада 2013 року)
Гравець Матчів Голів Голів/матч Роки
1 Луїджі Ріва 42 35 0,83 19651974
2 Джузеппе Меацца 53 33 0,62 19301939
3 Сільвіо Піола 34 30 0,88 19351952
4 Роберто Баджо 56 27 0,48 19882004
Алессандро Дель П'єро 91 0,30 19952008
6 Адольфо Балонч'єрі 47 25 0,53 19201930
Філіппо Індзагі 57 0,44 19972007
Алессандро Альтобеллі 61 0,41 19801988
9 Крістіан Вьєрі 49 23 0,47 19972005
Франческо Граціані 64 0,36 19751983

За кількістю ігор в ролі капітана[ред.ред. код]

Фабіо Каннаваро, на рахунку якого 136 матчів у складі збірної Італії, у т.ч. 79 — з капітанською пов'язкою.

Рекордсмен збірної Італії за кількістю ігор Фабіо Каннаваро, проведених в якості капітана команди, 79 разів виводив команду на поле з капітанською пов'язкою.

Топ-5 гравців збірної Італії за кількістю матчів в ролі капітана
(на 18 листопада 2013 року)
Гравець Матчів Голів Капітан Роки
1 Фабіо Каннаваро 136 2 79 19972010
2 Паоло Мальдіні 126 7 74 19882002
3 Джачінто Факкетті 94 3 70 19631977
4 Діно Дзофф 112 0 59 19681983
5 Джанлуїджі Буффон 138 0 40 1997

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Поточний рейтинг ФІФА (англ.)
  2. Перший матч збірної Італії на сайті Італійської федерації футболу. (англ.)
  3. Олімпійські ігри 1936 року на сайті Італійської федерації футболу. (англ.)
  4. Массімо Мароккі, Італійці прощаються з героєм ЧС-82 Енцо Беардзотом, The Scotsman, 22 грудня 2010 року. (англ.)
  5. Заява Берлусконі, La Reppublica, 4 липня 2000 року. (італ.)
  6. Шоковані італійські вболівальники звинувачують суддю, CNN, 18 червня 2002 року. (англ.)
  7. Ліппі подає у відставку з посади головного тренера збірної Італії, BBC Sport, 12 липня 2006 року. (англ.)
  8. Донадоні щасливий з програшу, champion.com.ua, 17 серпня 2006 року.
  9. Донадоні звільнено з посади головного тренера збірної Італії, champion.com.ua, 24 червня 2008 року.
  10. Ліппі взяв усю відповідальність на себе, champion.com.ua, 24 червня 2010 року.
  11. У провалі збірної Італії вболівальники звинувачують Ліппі, champion.com.ua, 25 червня 2010 року.
  12. Пранделлі може очолити збірну Італії після чемпіонату світу, champion.com.ua, 18 травня 2010 року.
  13. Пранделлі очолив збірну Італії, champion.com.ua, 1 липня 2010 року.
  14. Платіні назвав двох фаворитів Євро-2012, новини champion.com.ua, 3 червня 2012 року.
  15. а б Статистика тренерів збірної Італії на RSSSF.com (англ.)
  16. Тренерська статистика Чезаре Пранделлі наведена станом на кінець 2013 року.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]