Перший чемпіонат світу, кількість учасників фінальної частини якого було збільшено до 24. Розширення кількості учасників дозволило дебютував на чемпіонатах світу відразу п'яти збірним — командам Алжиру, Камеруну, Гондурасу, Кувейту та Нової Зеландії. На стадії півфіналів турніру уперше в історії світових першостей відбулися післяматчеві пенальті.
Рішення про проведення світової футбольної першості 1982 року в Іспанії було прийняте на конгресі ФІФА в Лондоні ще 6 липня 1966 року. На тому ж конгресі були визначені і господарі світових першостей 1974 і 1978 років.
Представники ФРН та Іспанії домовилися про взаємну підтримку заявок на проведення чемпіонатів відповідно 1974 і 1982 років.
Країни, збірні яких кваліфікувалися на чемпіонат світу
Країни, чиї збірні не кваліфікувалися
Країни, чиї збірні не брали участі у відборі
Країни, що не входили до ФІФА
Збільшення кількості учасників фінальної частини чемпіонату світу 3 16 до 24 команд дозволило збільшити представництво команд з-поза Європи та Південної Америки. Зокрема на турнірі дебютували дві африканські команди (Алжир і Камерун), а також збірні Гондурасу, Кувейту і Нової Зеландії.
Водночас попри розширення кола учасників фінальної частини чемпіонату до неї не пробилися фіналісти двох попередніх світових першостей (1974 і 1978) нідерландці, а також збірна Мексики (Північну Америку представляли Гондурас і Сальвадор) та учасник трьох попередніх турнірів збірна Швеції. Шведів у відборі зокрема обійшла Північна Ірландія, яка стала учасником мундіалю вперше з 1958 року. А команди Бельгії, Чехословаччини, Сальвадору, Англії і СРСР повернулися на чемпіонат світу після 12-річної відсутності.
Підготовка до фінальної частини чемпіонату світу відбувалася на тлі Фолклендської війни, масштабного збройного конфлікту між Аргентиною та Великою Британією[2]. ФІФА дала зрозуміти британському керівництву, що за жодних умов не зніматиме зі змагання чинних чемпіонів світу, збірну Аргентини. Тому розглядалася можливість відмови від участі відразу трьох збірних, що подолали відбір і представляли Велику Британію, — команд Англії, Північної Ірландії та Шотландії. Врешті-решт політичне керівництво країни обмежилося директивою своїм спортсменам, яка вимагала від них уникати будь-яких контактів з представниками аргентинської делегації[2].
Матчі турніру приймали 17 стадіонів у 14 містах Іспанії, що стало рекордною кількістю для фінальних частин чемпіонатів світу. Цей рекорд було перевершено лише 2002 року, коли ігри мундіалю проходили на 20 аренах двох країн.
Найбільшу кількість ігор, п'ять, включаючи один із півфінальних матчів, прийняв клубний стадіон «Барселони»Камп Ноу, що мав найбільшу серед усіх арен турніру місткість. Ще три гри прийняв стадіон Саррія, таким чином у столиці Каталонії пройшло вісім ігор турніру. Ще сім матчів відбулося на двох стадіонах у Мадриді.
Матчі більшості груп на першому груповому етапі приймали по два міста, обраних таким чином аби вболівальникам було якнайзручніше між ними переміщуватися. На другому груповому етапі матчі кожної із груп відбувалися на одному стадіоні — ігри Груп A і C проходили у Барселоні, де їх приймали відповідно стадіони Камп Ноу і Саррія, а Групи B і D змагалися у Мадриді на стадіонах Сантьяго Бернабеу і Вісенте Кальдерон.
Півфінальні матчі приймали стадіони у Барселоні та Севільї, гру за третє місце — Аліканте, а вирішальну гру турніру було проведено на столичному Сантьяго Бернабеу.
Уперше в історії чемпіонатів світу кількість учасників фінальної частини світової першості було збільшено до 24 команд, що вимагало змін у форматі змагання. Аналогічно до попереднього чемпіонату світу турнір складався із двох групових етапів та стадії плей-оф. На першому груповому етапі команди розділялися на шість груп по чотири у кожній і проводили з усіма суперниками по групі по одній грі. До другого групового етапу виходили збірні, які посіли перші і другі місця на першому груповому етапі.
На другому груповому етапі 12 команд-учасниць розбивалися на три групи по чотири команди у кожній і проводили кругові змагання в рамках кожной групи. Переможці груп виходили до раунду плей-оф, який починався зі стадії півфіналів. На цій стадії на випадок, якщо основний і додатковий час матчу завершувався унічию, передбачалися введені чотирма роками раніше серії пенальті для визначення переможця. Оскільки на ЧС-1978 вони так і не відбулися, то їх застосування на ЧС-1982 стало першим в історії чемпіонатів світу.
24 команди-учасниці були розподілені між чотирма кошиками для жеребкування першого групового етапу світової першості. Для кожної із шести груп було визначено сіяну команду, серед яких були господарі турніру іспанці, діючі чемпіони світу аргентинці та ще чотири найсильніші на думку ФІФА команди. Розподіл між рештою кошиків відбувався з урахуванням географічного фактору та оцінки сили команд. Зокрема Кошик C склали представники Азії, Африки, Центарльної Америки та Океанії, а в Кошику A опинилися усі представники Східної Європи.
Італія (втретє)
Німеччина
Польща
Франція
Паоло Россі[1]
Мануель Аморос[1]
.jpg)
.jpg)
Камерун
Перу
Австрія
Алжир
Чилі
Бельгія
Аргентина
Угорщина
Сальвадор
Англія
Чехословаччина
Кувейт
Північна Ірландія
Іспанія (H)
Югославія
Гондурас
Бразилія
СРСР
Шотландія
Нова Зеландія
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
