Антоненко-Давидович Борис Дмитрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Антоненко.
Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
Ім'я при народженні Давидов Борис Дмитрович
Народився 5 серпня 1899(1899-08-05)
Засулля (сучасні Ромни)
Помер 8 травня 1984(1984-05-08) (84 роки)
Київ
Поховання Лісове кладовище
Громадянство Російська імперія,  УНР,  УРСР, СРСР СРСР
Діяльність письменник, перекладач
Alma mater ХНУ імені В. Н. Каразіна
Заклад ХНУ імені В. Н. Каразіна
Magnum opus «Як ми говоримо»
Партія Українська комуністична партія
Автограф
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1992
CMNS: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович у Вікісховищі
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Бори́с Антоне́нко-Давидо́вич (справжнє прізвище: Давидов; 5 серпня 1899, Засулля (тоді Полтавщина, тепер Сумщина) — 8 травня 1984, Київ) — видатний український письменник, також літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав.

Життєпис

Народився у родині робітника-залізничника. Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька.

Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану. Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Був членом УКП, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925–1927 років.

Творча діяльність першого періоду

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).

Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року. другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

Репресії

Арешти 1933 року та самогубства М. Хвильового й М. Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Робота не була завершена.

5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова відмовлявся зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені їм праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. Вини не визнав.

Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО БУКАЧЛАГу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Творча діяльність другого періоду

1957 року повернувся до Києва. Реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працює редактором у журналі. Видає збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман «За ширмою». Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.

Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

В 1966 вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський»[1].

У 1960-1970-х підтримує зв'язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв'язку з відмовою свідчити на суді над В. Морозом, зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі.

Меморіальна дошка Борису Антоненку-Давидовичу на вулиці Б. Хмельницького у Києві. Автор Довгань Б. С.

З листа Б. Антоненка-Давидовича до Д. Нитченка від 6 січня 1971[2]:

Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…

Серед творів написаних «у стіл» «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника: книжка «Як ми говоримо» отримала схвальну оцінку в російському журналі «Вопросы литературы» та в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972 рік); Станіслав Рихліцький переклав польською мовою роман «За ширмою» («Za parawanem», 1974), цей роман перевидала в Австралії філія ОУП «Слово» та було підготовлено його переклад англійською мовою.

Надгробок на Лісовому цвинтарі у Києві

Характеристика творчості

Початковий етап творчості позначений боротьбою ліричного («Синя Волошка»), комічного («Просвітяни») та драматичного («Пиріжки, пиріжки») настроїв. Пізніші твори першого періоду творчості написані у неореалістичному стилі («Тук-тук», «Печатка»). Збірка «Паротяг ч.273» — зразок соцреалізму, до якого письменник вимушений був звернутися через політичний та економічний тиск. Серед творів післяреабілітаційного періоду — дитячі оповідання «Як воно починалося», класично реалістичні твори «За ширмою», «Образа», «Спокуса», «Завищені оцінки», а також твори, де художню засаду тісно поєднано з документальною: «Сибірські новели».

Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко, «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

Родина

  • Перша дружина — Віра Баглій, лікарка, репресована.
    • Син Лев; помер у Києві під час ІІ Світової війни через сепсис.
Наталя Карпенко, друга дружина Бориса Антоненка-Давидовича
  • Друга дружина — Наталя Карпенко (? — 1967), акторка.

Пам'ять

Борис Антоненко-Давидович виведений героєм у романі Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху» під ім'ям Головач. У оповіданні «Чистка» фігурують В. Підмогильний та Є. Плужник. У оповіданні «Щастя» частково відбилися автобіографічні моменти стосунків із Вірою Баглій.

Похований на Лісовому кладовищі в Києві.

Іменем Антоненка-Давидовича названо вулицю на житловому масиві Сихів у місті Львів.

Твори

Мовознавчі праці

  • «Як ми говоримо» 1970,
  • розділи про мо­ву в книзі «Про що і як» (1962),
  • збірник «В літературі й коло літератури» (1964).

Видання творів

  • Борис Антоненко Давидович (1991). Твори у двох томах (українська) . Київ: Дніпро. ISBN 5-308-00989-9. {{cite book}}: Cite має пусті невідомі параметри: |пубрік=, |лінк=, |авторлінк=, |пубдата=, |главалінк= та |глава= (довідка); Текст «посилання» проігноровано (довідка); Текст «пубмісяць» проігноровано (довідка)
  • Борис Антоненко Давидович; Леонід Бойко (упорядник) (1998). Знаний і незнаний Борис Антоненко Давидович. Нащадки прадідів (українська) . Київ: КМ Academia. ISBN 966-518-100-9. {{cite book}}: Cite має пусті невідомі параметри: |пубрік=, |лінк=, |авторлінк=, |пубдата=, |главалінк= та |глава= (довідка); Текст «посилання» проігноровано (довідка); Текст «пубмісяць» проігноровано (довідка)
  • Борис Антоненко Давидович (1999). На шляхах і роздоріжжях (українська) . Київ: Смолоскип. ISBN 966-7332-08-X. {{cite book}}: Cite має пусті невідомі параметри: |пубрік=, |лінк=, |авторлінк=, |пубдата=, |главалінк= та |глава= (довідка); Текст «посилання» проігноровано (довідка); Текст «пубмісяць» проігноровано (довідка)

Джерела

  1. ↑ Пан Халявський. Роман / Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро». — 1966.
  2. ↑ 200 листів Б. Антоненка-Давидовича

Література

Документальний фільм

  • Версія 2: вижити. Режисер — І.Шатохіна 2010
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Антоненко-Давидович_Борис_Дмитрович&oldid=15958720