Афінське герцогство
| Афінське герцогство фр. Duché d'Athènes кат. Ducat d'Atenes грец. Δουκάτον Αθηνών | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| васальна держава* | |||||||||
| |||||||||
.svg) Герб герцогства в добу правління де ла Рош | |||||||||
 | |||||||||
| Столиця | Афіни | ||||||||
| Мови | офіційні: - французька - каталонська (від 1318) народна - грецька | ||||||||
| Релігії | офіційна: - римо-католицизм, народна: - грецьке православ'я | ||||||||
| Державний устрій | васал | ||||||||
| Історичний період | Середньовіччя | ||||||||
| 1204 | |||||||||
• заснування Герцогства | 1205 | ||||||||
| 1318 | |||||||||
• правління Аччаюолі | 1388 | ||||||||
• Данинник Морейсьского деспотату | 1444 | ||||||||
• Османське завоювання | 1458 | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
* Герцогство було васалом послідовно таких держав: - Фессалонікське королівство - Ахейське князівство, - Арагонська корона, - Венеційська республіка, - Морейський деспотат | |||||||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою: Афінське герцогство | |||||||||
.svg){kind=small}
Афінське герцогство (фр. Duché d'Athènes; кат. Ducat d'Atenes; грец. Δουκάτον Αθηνών) — одна з держав хрестоносців, що виникла на теренах Греції після розподілу Візантійської імперії в ході Четвертого хрестового походу. Герцогство охоплювало сучасні області Аттику та Беотію. Існувало до XV століття, коли було завойоване Османською імперією.
Засновником Афінського герцогства був бургундський лицар Оттон де ла Рош, учасник Четвертого хрестового походу. Попри те, що він був правителем Афін з моменту заснування держави в 1205 році, офіційно герцогський титул закріплений тільки за його племінником Гвідо 1260 року. 1225 року Оттон де Ла Рош з нез'ясованих досі причин відмовився від титулу sir d'Athenes і повернувся з синами назад до Бургундії, подарувавши права на Афіни своєму племіннику.
Під час правління династії де Ла Рош столицею герцогства вважалися багатші і багатолюдні Фіви. Суттєвим джерелом добробуту родини де ла Рош було морське піратство. Основною піратською базою в регіоні став острів Евбея, звідки щорічно виходило не менше ста корсарських кораблів. Базою де ла Рош був і Навплій. Втім і узбережжя самого Герцогства піддавалося нападам візантійських корсарів під імператорським прапором.
Афінське герцогство спочатку було васалом Фессалонікського королівства, з 1224 року — Ахейського князівства, однак лише тому, що ахейський князь подарував афінському герцогу кілька замків в Арголіді на території князівства. Влада правителів герцогства не поширювалося на острови Егейського моря, які були венеційськими територіями.
15 березня 1311 року при Кефіссі армія герцога програла бій Каталонській компанії — армії найманців-альмогаварів, що діяла на той момент лише у власних інтересах. За деякими даними, з 700 лицарів герцога живими залишилися тільки двоє — Рожер Делор і Боніфацій Веронський (один з найвидатніших васалів афінського герцога, після битви каталонці пропонували навіть йому очолити їх, проте з міркувань лицарської честі він відмовився). Сам герцог загинув, а його голову каталонці насадили на піку. Після цієї катастрофи каталонці поділили між собою замки й маєтки, а також, як пишуть літописці, «дружин і дочок лицарів, вбитих при Кефіссі». Причому деякі отримали дружин такого високого походження, що «навряд чи гідні були подати їм воду для вмивання». Вожді каталонців, розуміючи, що без допомоги якого-небудь могутнього монарха їм не утримати здобич в руках, визнавали номінальними герцогами Афінськими членів сицилійської гілки Арагонського королівського дому (див. Арагонська Корона).
1387 року Афіни захопив Неріо I Аччаюолі, правитель Коринфа, виходець із флорентійського банкірського роду Аччаюолі. Про добу правління династії Аччаюолі залишив свідчення Ніколо де Мартоні. Вони виявили себе щедрими доброчинцями. Неріо I Аччаюолі наказав інкрустувати двері Парфенона, який перетворився на католицький Собор Афінської Богоматері сріблом (архієпископом афінським в цей час був призначений Михайло Хоніат). Також він заповів собору усе місто, віддаючи Афіни у володіння храму[1]. Однак найбільш значним доповненням до ансамблю Афінського акрополя цієї доби стала вежа, побудована після захоплення міста хрестоносцями. Для її будівництва використали блоки, зняті з задньої частини усипальниці римського вельможі на пагорбі Філопаппу.
Останні афінські герцоги визнавали себе васалами османського султана. 1456 року в герцогство вдерлася османська армія Омер-паші. Останній афінської герцог Франко два роки оборонявся в цитаделі Акрополя. Втративши надію на допомогу Європи, Франко 1458 року здав афінський Акрополь османам. Згідно з угодою, він разом з дружиною та власним поштом залишив Афіни і переселився у Фіви, які султан подарував йому. 1460 року султан отримав доніс на Франко і наказав одному зі своїх воєначальників — Саган-паші — розправитися з ним. Той запросив Франко в намет і до ранку бенкетував з ним. Вранці на виході з намету екс-герцога оточили охоронці Сагана-паші та вбили.
Герцогство Афінське займало відносно невелику територію. Крім Аттики та Беотії, до володінь афінського герцога належала частина Пелопоннесу (міста Аргос, Навплій, Дамалу)[2]
Була феодальною державою за французьким зразком. Герцог був верховним правителем, що спирався на васалів-лицарів. Акрополь було перетворено на укріплену резиденцію. Каталонський період відрізнявся особливо жорстким правлінням, а структура управління базувалася на військових найманцях.
Славною сторінкою в історії Афінського герцогства став 1275 рік, коли володар південної Фессалії севастократор Іоанн був обложений візантійськими військами в своїй столиці Неопатре. Вночі, переодягнувшись селянином, йому вдалося пройти через лінії облоги і пробратися до Фів. Тут він з'явився перед очима афінського герцога Жана де Ла Роша і благав його прийти на допомогу. З трьома сотнями лицарів герцог Жан виступив до Неопатри, обложеної, як стверджують літописи, армією чисельністю до 30 000 греків, куманів і турків. У битві візантійське військо розгромлене вщент. Вдячний Іоанн видав свою дочку за Гільома де ла Роша, передавши йому як придане кілька фессалійських міст.
Проте 1278 році військова удача зрадила герцогу Жану. Він втрутився у війну, яку евбейські барони вели проти візантійців. Візантійцям дуже допоміг перехід на їхній бік Лікаріо, вічентійця родом, одного з найбільш активних і відважний представників франкського лицарства в Греції. Він полюбив сестру володаря Евбеї Гульєльмо II і та відповіла йому взаємністю. Вони таємно обвінчалися, проте рідня дівчини визнала шлюб мезальянсом і вислала Лікаріо у периферійний замок Анемопіле. Лікаріо почав листуватися з візантійцями і здав їм замок, викликавши таким чином запеклу війну за Евбею. Імператор у нагороду подарував йому острів.
Жан Афінський переправив своє військо на Евбею і разом із залишками загонів Евбейських баронів дав бій під Варонде проти греків і найманого каталонського війська. У бою він був поранений стрілою, військо його розбито, а сам герцог потрапив у полон. Відправлений до Константинополя, він сподобався імператору Михайлу VIII Палеологу, і той задовольнився викупом в 30 000 золотих солідів і обіцянкою вічного миру. Жан I де ла Рош помер незабаром після повернення з полону, імовірно, 1279 року. По смерті Гвідо II, останнього представника афінської гілки роду де Ла Рош, титул перейшов до Готьє V де Брієнн, сина тітки покійного герцога. Він став останнім герцогом Афін бургундської династії.
- Оттон (1205—1225)
- Гі I (1225—1263)
- Жан I (1263—1280)
- Вільгельм I (1280—1287)
- Гі II (1287—1308)
Афінський парламент обрав графа Брієнна стати герцогом після Гі ІІ, але період його правління був коротким, фактично він був повалений після поразки каталонцям. Водночас спадкоємці Брієнна продовжували претендувати на Герцогство, але були визнані тільки у володінні Аргос і Навплія.
- Готьє V де Брієнн (1308—1311)
- Джоанна Шатійонська (1311—1354)
- Готьє VI де Брієнн (1311—1356)
- Ізабелла Брієнська (1356—1360)
- Зегер Анг'єнський (1356—1367)
- Готьє IV Анг'єнський (1367—1381)
- Луїс Анг'єнський (1381—1394)
Захоплення Афінського герцогства Каталонською компанію і згодом його підпорядкування Арагонській імперії відбулося після спірного правонаступництва після смерті останнього бургундського герцога. Каталонці визнали арагонського короля Сицилії своїм сюзереном. Це перетворило Герцогство фактично на апанаж, і влада над ним часто опинялось в руках генеральних вікаріїв.
- Роже Деслор (1311—1312)
- Манфред Арагонський (1312—1317)
- Беренгер Етанйол (1312—1317)
- Вільям II Арагонський (1317—1338)
- Альфонс Фредерік Сицилійський (1317—1338)
- Джованні Рандаццо (1338—1348)
- Фредерік I Афінський (1348—1355)
- Фредерік II (1355—1377)
- Марія Сицилійська (1377—1388)
- разом із Педро IV Арагонський (від 1381)
Герцогством Афінським в період 1381—1388 років правили генеральні вікарії.
Флорентійська родина Аччаюолі правила Герцогством Афінським після витіснення ними каталонців за підтримки Наваррської компанії. Хоча Неріо I Аччаюолі заповідав Афіни та Герцогства Венеції, флорентійці повернули собі владу і правили до турецького завоювання.
- Неріо I Аччаюолі (1388—1394)
- Антоніо I Аччаюолі (1394—1395)
- Неріо II Аччаюолі, (1435—1439)
- Антоніо II Аччаюолі, (1439—1441)
- Неріо II Аччаюолі (вдруге), (1441—1454)
- Франческо I Аччаюолі (1451—1454)
- Франко Аччаюолі (1455—1458)
На вершині соціальної піраміди стояли франкські (французькі, згодом каталонські) лицарі та бароні, які отримали землі (феоди) від герцога. У герцогстві було впроваджено класичну західноєвропейську феодальну систему. Землі були розділені на феоди, а васали мали нести військову службу герцогу.
Більшість грецького населення (місцеві греки) було перетворено на кріпаків (вілланів), які працювали на землі. Водночас, частина місцевої грецької аристократії (архонти) змогла зберегти певні права та привілеї, інтегрувавшись у нову адміністративну структуру.
Характеризувалося поєднанням західноєвропейських феодальних структур із традиційними візантійськими економічними відносинами. Основою було сільське господарство. Герцогство славилося виробництвом оливкової олії, меду та вина. Розвивалося вирощування зернових культур, необхідні внутрішнього споживання.
У Афінах існувало виробництво кераміки.
У період правління франкських герцогів (особливо де ла Рошів) Афіни стали значним торговим центром, що пов'язує Західну Європу зі Східним Середземномор'ям. Активно розвивалася торгівля, чому сприяли зв'язки з венеціанцями та генуезцями. На експорт йшли оливкова олія, шовк та продукція сільського господарства.
Монети було засновано на франкській та італійській системах. Основним номіналом був срібний денарій (denier tournois), що карбувався у Фівах, із зображенням замку (типу турнуа) або хреста, а також хреста та голови/символу. На монетах часто використовували замок (châtel tournois) на аверсі та хрест на реверсі, дотримуючись французької традиції.
На момент завоювання хрестоносцями це була митрополична єпархія з 11 суфраганами: Евріп, Даулія, Коронея, Андрос, Ореос, Скірос, Карістос, Портм, Авлон, Сіра та Серіф, а також Кеос та Термії. Структура православної церкви не зазнала суттєвих змін від нових правителів, і папа римський Іннокентій III 1206 року затвердив першого латинського архієпископа Афін, французького клірика Берарда, у всіх правах та юрисдикціях його грецьких попередників[3].
Парфенон, який був православною церквою Богородиці Афініотісси, став католицькою церквою Святої Марії Афінської. Греко-православна церква вижила як підпільна установа без офіційного схвалення нової правлячої католицької влади[4].
Церковне майно визначалося церковним правом, спадкуванням після візантійської митрополії (папа римський підтвердив за Афінською архієпископією права всі її колишні володіння та майбутні придбання). У той час, як у Ахейському князівстві церковне майно було визначено державним феодальним правом і заснування капітула стало справою князя. Афінський архієпископ отримав від Папи Римського права, яке мав візантійський митрополит. Члени капітулу вважали себе церковними васалами, вони мешкали в пребендах, але відмовлялися служити в церквах. Тим часом, герцог Афінський Оттон де ла Рош (у його герцогстві була значна частина Афінської архієпископії) згодом став проводити жорсткішу політику щодо духовенства. Він змусив афінського архієпископа передати йому пребенду, яка надавалася скарбнику капітула, цей герцог зробив цю пребенду світським ліном. Окрім цього, Оттон де ла Рош став стягувати акростих з церковних земель.
Фіванська архієпархія також діяла у межах Афінського герцогства. На відміну від Афін, але вона не мала суфраганів[5]. Вона мала більшу політичну роль, ніж Афіни, оскільки розташовувалася в пізнішій столиці герцогства Фівах. За каталонців Афінська єпархія розширила свою юрисдикцію до 13 суфраганів, але лише єпархії Мегари, Давлії, Салони та Будоніци знаходилися в межах самого герцогства. Церковні землі цієї архієпископії зазнавали насильства з боку світської влади (наприклад, цим займався кастелян міста Фіви), а ще тих, хто володів землями у Беотії та Фокіді лицарів духовних орденів. Акростих на користь світської влади стали стягувати здебільшого з церковних володінь Фіванської архієпископії.
Архієпископські посади Афін та Фів обіймали французи та італійці до кінця XIV століття, коли їх почали обіймати каталонці або арагонці.
У XIII столітті мистецтво маленьких церков Аттики домінують фрески, створені у старій, консервативної манері. Для мистецтва характерно консерватизм, перевага темних тонів. Частина візантійців прагнули закріпити та підтримувати старий стиль на знак протесту проти переваг завойовників[6]
- ↑ Коротке повідомлення про Ніколо де Мартоні та виклад його латинського тексту наведений у книзі: James Morton Paton. Chapters on mediaeval and Renaissance visitors to Greek lands. — Athens : American School of Classical Studies at Athens, 1951. — 212 с.
- ↑ Сказкин С. Д. История Византии. Том 3. Глава 2. Латинская империя. — 1967.
- ↑ Koder, Johannes; Hild, Friedrich (1976). Tabula Imperii Byzantini, Band 1: Hellas und Thessalia (in German). Vienna: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, p. 84
- ↑ Setton, Kenneth M. (1975). Catalan Domination of Athens 1311–1380 (Revised ed.). London: Variorum, p. 92
- ↑ Setton 1975a, p. 93
- ↑ С. П. Карпов Латинская Романия. — СПб.: Алетейя, 2000. — С. 58
- Kenneth Meyer Setton. Catalan domination of Athens, 1311-1388. — Variorum, 1975. — 270 с. — ISBN 0902089773.
- Kenneth Meyer Setton. Athens in the Middle Ages. — Variorum, 1975. — 271 с. — ISBN 0902089846.
- Alison Frantz. The Middle Ages in the Athenian Agora. — ASCSA, 1961. — 32 с. — ISBN 0876616074.
Уламки Візантійської імперії | ||
|---|---|---|
| Грецькі держави | Нікейська імперія (1204-1261) •  Трапезундська імперія (1204-1461) •  Епірський деспотат (1205-1479) • Фессалонікійська імперія (1224-1246) • Феодорське князівство (поч. XIV ст.-1475) •  Морейський деспотат (1349-1460) | |
| Держави хрестоносців та володіння інших держав |  Морські володіння Венеції (992-1797) •  Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу (1185-1479) •  Кіпрське королівство (1192-1489) •  Латинська імперія ([204-1261) • Афінське герцогство (1204-1458) •  Фессалонікське королівство (1204-1224) • Негропонтська сеньйорія (1204-1470) •  Ахейське князівство (1205-1432) •  Наксоське герцогство (1207-1579) • Родос в часи правління ордену Госпітальєрів (1310-1522) •  Неопатрійське герцогство (1319-1390) | |
| Династія де ла Рош (1205–1308) |  | |
|---|---|---|
| Династія Брієннів (1308–1311/94) | ||
| Каталонські правителі (1311–1388) | Роже Деслор · Манфред · Вільгельм II · Хуан де Рандаццо · Фредерік I · Фредерік II · Марія I · Педро IV | |
| Генеральні вікарії (1381—1388) | ||
| Династія Аччаюолі (1388–1395, 1402–1458)† | ||