Орден мечоносців

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Герб Ордену («Балтійський гербовник», 1882).

О́рден мечоно́сців (нім. Schwertbrüderorden) — чернечий лицарський орден Католицької Церкви у 12021237 роках. Заснований в Ризі монахом-цистеріанцем Теодоріхом Трейденським, з дозволу ризького єпископа Альберта фон Буксгевдена, з метою захисту, поширення й утвердження християнства в Лівонії. Названий за гербом ордену, який носили лицарі на своїх плащах, — червоним мечем із червоним хрестом. Схвалений Папою Римським Інокентієм III. Затверджений папською буллою 1210 року[1]. Складався, переважно, з німецьких лицарів. На відміну від інших лицарських орденів, що були самостійними, зберігав залежність від Ризького єпископа. 22 вересня 1236 року зазнав розгромної поразки від литовсько-латиських військ у битві при Сауле. 12 травня 1237 року об’єднався із Тевтонським орденом, перетворившись на Лівонський відділ цього ордену, більш відомий як Лівонський орден.

Назва[ред.ред. код]

Печатка ордену. Напис: « S[igillum] MAGISRI ET FR[atru] M MILICIE CRI[sti] DE LIVONIA» — «Печатка магістра і братів лицарської служби Христа в Лівонії».

Першою, офіційною й найбільш правильною назвою членів ордена є «Брати лицарської служби Христа» (лат. Fratres militiae Christi) або скорочено «Брати лицарської служби» (лат. Frаtrеs militiae), інколи із уточненням «в Лівонії» (лат. in Livоniа, de Livonia)[2]. Ця назва часто зустрічається в першоджерелах — папських буллах, імператорських грамотах і «Хроніці» Генріха Латвійського[2][3].

Іншою автентичною назвою того часу, що вживалася рідко, була «солдати Христа» (лат. Milites Christi) або «солдати Господа» (лат. Milites Dei)[3]. Нею в давнину позначали і тамплієрів. Ця навза використовується у хроніках Альберіха і Арнольда Любекського[3]. В Лівонській римованій хроніці її видозмінено на «божий лицар» (нім. Gottes Ritter)[3], а в договорі від 1229 року між смоленським князем Мстиславом та Ригою — на «божий дворянин» (давньорус. божій дворянинъ)[4].

Популярна і найбільш вживана назва «брати-мечоносці» (нім. Schwert brüdere) не зустрічається в жодному історичному документі тієї епохи[3]. Вона присутня лише в Лівонській римовній хроніці та хроніках Тевтонського ордену. Ця назва походить від меча, що розташовувася на гербі і плащах братів Ордену. В пізніших списках хроніки Генріха Латвійського зустрічається латинський еквівалент цього виразу «брати-мечники» (лат. Fratres glаdiferi), але це очевидно пізніша вставка[3]. У середині XVI століття зявляється синонімічна назва «брати-мечоносці» (лат. Frаtrеs ensiferi)[5]. У деяких буллах папи Григорія IX на адресу Ордену вживається словосполучення «Брати лицарськкої служби Храму в Лівонії» (лат. Fratres militia еtеmpli de Livoniа) або «Брати ордену тамплієрів, що сповідують в Лівонії» (лат. Fratres, templariorum ordinem in Livonia profitentes)[5]. Втім усі ці назви стосуються лише братів-лицарів — першого класу Ордену, а не всіх його членів[6].

Спільний термін для позначення Ордену, тобто усіх Орденських братів — лицарів, священиків і служителів, використовується дуже рідко. Так, у грамоті імператора Оттона IV використовується назва «Рада Христових воїнів» (лат. Conventus Christi militum), а в грамоті імператора Фрідріха ІІ — «магістр Дому лицарської служби Христа» (лат. Magister domus militiae Christi).[6] В прусській хроніці Петра Дусбурзького вжито «Магістр Ордену лицарської служби Христа» (лат. Magister de оrdinе militum Christi)[6].

Слово «орден» (лат. ordo) використовувалося на означення корпорації братів як папою Іннокентієм III, так і самими мечоносцям[6][7]. Останні іменували себе «Орден і товариство братів лицарської служби Христа» (лат. Ordo & collegium fratrum militiae Christi)[7]. Зазвичай, у джерелах на означення усього Ордену використовується формула «Брати лицарської служби Христа» або «Магістр і брати лицарської служби (Христа)» (лат. Magister & fratres militiae (Christi)). Називати усіх членів Ордену лівонськими лицарями або лицарством є помилкою, оскільки в часи існування Ордену в Лівонії вже існували інші лицарі та лицарство, що не належали до нього[7]. Проте оскільки саме лицарі-мечоносці були найважливішою складовою Ордену, усю орденську корпорацію включно зі священиками і служителями прийнято називати «мечоносцями», а саму корпорацію — «Орденом мечоносців»[7][8].

Історія[ред.ред. код]

Заснування[ред.ред. код]

Орден керувався статутом ордену тамплієрів. Члени ордену поділялися на лицарів, священиків і службовців. Лицарі найчастіше походили з сімей дрібних феодалів (найчастіше з Саксонії). Форменим одягом їм служив білий плащ з червоними хрестом і мечем. Службовці (зброєносці, ремісники, слуги, посильні) набиралися з вільних людей і городян. Главою ордену був магістр, найважливіші справи ордену вирішував капітул.

Першим магістром ордену був Вінно фон Рорбах (1202 -1209), другим і останнім - Фольквін фон Вінтерштайн (1209 -1236).

На захоплених територіях мечоносці будували замки. Замок був центром адміністративної одиниці - кастелатури. За домовленістю 1207 2/3 захоплених земель залишалися під владою ордена, інша частина передавалася єпископам Ризькому, Езельському, Дерптському і Курляндському.

Об'єднання з Тевтонським орденом[ред.ред. код]

Великий магістр Тевтонського ордену з лицарем-мечоносцем.

На кінець 1230-х років Орден мечоносців захопив датську Естонію й досяг вершини своєї могутності. Але одночансно в нього зросла кількість ворогів[9]. Окрім Данії з Орденом ворогували на сході новгородці й псковичі, що прагнули повернути забрані у них землі естів та летів[9]. На півдні хрестоносцям опиралися курші та земгали, а також непокірні литовці, які часто здійснювали спустошливі набіги на прикордонні землі[9]. Підкорені мечоносцями язичницькі племена, особливо ести, були ненадійними союзниками[9]. Це змусило магістра Фольквіна фон Наумбурга вислати у 1231 році посольство до Тевтонського ордену в Пруссії з пропозицією об’єднати сили[9]. Переговори затягнулися на 6 років через сумніви великого магістра тевтонців Германа Зальца та контрзаходи данського короля Вальдемара ІІ[9][10]. Лише нищівна поразка Ордену мечоносців в битві при Сауле 22 вересня 1236 року від литовсько-семигалського війська на кордоні Курляндії й Литви пришвидшила справу об'єднання[10]. 12 травня 1237 року в Вітербо римський папа Григорій IX разом із великим магістром Германом Зальца провели урочистий акт злиття Ордену мечоносців із Тевтонським орденом[10]. Папа звільнив двох присутніх лицарів-мечоносців від статуту їхнього ордену, змусив їх зняти старий орденський одяг і прийняти білі плащі з чорними хрестами тевтонських лицарів[10]. Орден мечоносців було офіційно скасовано, а замість ного постав Лівонський (Ліфляндський) відділ Тевтонського ордену, більш відомий як Лівонський орден.

Хронологія[ред.ред. код]

Структура[ред.ред. код]

Докладніше: Список мечоносців

Магістри[ред.ред. код]

Брати-лицарі[ред.ред. код]

Лицар-хрестоносець.

Брати-лицарі — члени Ордену, що складали його каркас. Із них обиралися усі орденські високопосадовці. Кандидат у брати-лицарі мусив присягнути, що він:

  1. походить із лицарського шляхетного роду, а його батько був лицарем або міг бути ним;
  2. народжений у законному шлюбі;
  3. неодружений;
  4. не належить до іншого ордену і не приймав інших посвят;
  5. не має боргів, які б не міг сплати зі свого майна;
  6. здоровий і немає таємниї хвороб;
  7. не давав подарунку жодному з братів-лицарів аби стати членом Ордену за його посередництва.

За умови виконання усіх цих вимог, кандидати складав орденські обітниці. На зібраному капітулі його урочисто приймали до ордену. Магістр одягав на нововисвяченого плащ брата-лицаря і підперезував мотузкою. До братів-лицарів приймали лише осіб, що вже були лицарями на момент складання обітниць, оскільки брат Ордену не міг отримати звання лицаря. Кожен брат-лицар отримував від Ордену повне озброєння — щит, меч, спис і булаву, трьох коней зі збруєю та зброєносця. Зброя була якісною, але простою, без прикрас. Одяг так само був простим — складався із білих шат і білого плаща, на якому з лівого боку брати-лицарі носили червоний меч із червоним хрестом. Меч відрізняв мечоносців від тамплієрів і символізував окремішність Ордену.

Брати-священики[ред.ред. код]

Брат-священик (праворуч) Ордену тамплієрів.

Брати-священики становили другий клас членів Ордену. Чоловік, що хотів стати братом-сващеником мусив присягнути, що він:

  1. народжений у законному шлюбі;
  2. неодружений;
  3. не має боргів, які б не міг сплати зі свого майна;
  4. здоровий і немає таємних хвороб;
  5. не давав подарунку жодному з братів Ордену аби стати його членом.

Кандидат у брати-священики мусив прийняти священницький сан до вступу в Орден. Виконавши усі вимоги, він складав орденські обітниці, за винятком обіту боротися проти невірних. Урочистій посвяті в брати-священики передував спів певних псалмів. Від Ордену новопосвячені отримували лише харчування і найкращий одяг. Магістр надавав їм білі шати вузького крою із червоним хрестом на грудях, такий самий як у тамплієрів. На відміну від інших братів Ордену, брати-священики були зобов'язані голити бороду. Їм надавали почесті і лицарі, і служителі, вони самі мали право сидіти за столом біля магістра й їм прислуговували за столом першими. До обов'язків братів-священиків входило сповідування братів Ордену (оскільки лише вони мали право відпускати гріхи братам-лицарям і служителям), супроводження їх у походах, виконували функції писарів, канцеляристів і діловодів у орденських замках і домах. Окремо від братів-священиків існували клірики — звичайні священики, що служили в церквах на землях Ордену і не мусили бути його членами.

Брати-служителі[ред.ред. код]

Зовнішні відносини[ред.ред. код]

Папа Римський[ред.ред. код]

Інокентій ІІІ

Найбільший політичний вплив на Орден мали римські папи, що вважалися духовними і світськими головами християнства. На час заснування Ордену римська курія очолювалася Інокентієм ІІІ й перебувала на вершині своєї могутності. Єпископ Альберт посвятив всю Лівонію Пресвятій Діві Марії, а нові лівонські землеволодіння надавалися винятково духовним особам. Відповідно, Папи, що були зацікавлені в християнізації краю, вважали Лівонію власністю Риму, а себе справжніми володарями країни. Усі суперечливі питання, особливо між Орденом мечоносців та лівонськими єпископами, йшли до Римського престолу. Папи вирішували суперечки особисто, або через своїх легатів. Їхні рішення становили основу усього політичного ладу краю.

Епископи[ред.ред. код]

Головною відмінністю в політичному устрої тамплієрів і мечоносців було питання підпорядкування судовій владі єпископів. Перші перебували поза єпископським судом, у той час як другі мусили коритися єпископам навіть у світських питаннях. Саме тому Орден мечоносців прагнув позбутися єпископської залежності. Це призводило до інтриг, суперечок, а після об'єднання з тевтонцями — остаточного розриву з єпископами на зразок тамплієрів. Внутрішні чвари та судові суперечки між Орденом і єпископами складають основний зміст внутрішньої і зовнішньої політики Лівонії ХІІІ ст. Ця ворожнеча відображена у орденських хроніках, автори яких постійно намагалися довести первісну незалженість мечоносців від єпископів.

Примітки[ред.ред. код]

  1. [http://www.junik.lv/ ~ link/livonia/chronicles/henricus/foot-note/foot-note21-30.htm # 27
  2. а б Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 13.
  3. а б в г д е Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 14.
  4. Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 15.
  5. а б Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 16.
  6. а б в г Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 17.
  7. а б в г Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 18.
  8. Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 18.
  9. а б в г д е Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 82.
  10. а б в г Bunge, F. G. von. Op. cit. — S. 83.

Бібліографія[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Англійською[ред.ред. код]

  • Christiansen E. The Northern Crusades. — London, 1980.
  • Urban W. The Samogitian Crusade. — Chicago, 1989.

Німецькою[ред.ред. код]

Leipzig 1875. - (Baltische Geschichtsstudien ; Lfg. 2)

Латиською[ред.ред. код]

  • Kļaviņš K. Vācu ordenis un Livonija. — Rīga, 2000.
  • Klišāns V. Vācu ordenis Livonijā XIII-XIV gs. — Rīga, 1991.
  • Indriķa hronika. / Tulk.: Feldhūns, Ā., priekšv. Un koment. Mugurēvičs, Ē. — Rīga: Zinātne, 1993.
  • Atskaņu hronika. / No vidusaugšvācu valodas atdzejojis V.Bisenieks; Ē. Mugurēviča priekšvārds un komentāri. — Rīga: Zinātne, 1998.

Російською[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]