Єрусалимське королівство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Єрусалимське королівство
Crus-Jerusalem.png Flag of Kingdom of Jerusalem.svg
Crusades derzhavy.png
Час існування 10991291
Столиця Єрусалим, пізніше Акра
Офіційна мова Латинська
Поширені: Французька, італійська, інші мови Західної Європи, а також грецька і арабська

Єрусалимське королівство — християнске королівство, що виникло в Леванті в 1099 році після завершення Першого Хрестового походу. Воно було знищене у 1291 році з падінням Акри.

Заснування і рання історія[ред.ред. код]

Королівство було створене після захоплення хрестоносцями Єрусалима в 1099 році. Готфрід Бульйонський, один з лідерів Першого хрестового походу, був обраний першим королем. Він відмовився прийняти цей титул, не бажаючи носити королівський вінець там, де Спаситель носив терновий, натомість він прийняв титул Advocatus Sancti Sepulchri («Захисник гробу Господнього»). Готфрід помер наступного року, його брат і спадкоємець Балдуїн I не був таким благочестивим і відразу прийняв титул «король Єрусалимський».

Взяття Єрусалима у 1099 році

Балдуїн розширив королівство, захопивши портові міста: Акру, Сідон і Бейрут, а також утвердив свій сюзеренітет над державами хрестоносців на півночі — графством Едесса (ним же заснованим), князівством Антіохія і графством Триполі. При ньому збільшилася кількість жителів — латинян, що прийшли з Ар'єрґардним хрестовим походом, а також з'явився латинський патріарх. Італійські міста-держави (Венеція, Піза і Ґенуя) почали відігравати важливу роль у королівстві. Їхній флот брав участь в захопленні портів, де вони отримували свої квартали для торгівлі.

Балдуїн помер у 1118 році і не залишив спадкоємців, його наступником став його кузен Балдуїн де Бурк, граф Едеський. Балдуїн II також був успішним правителем, і, хоча він кілька разів протягом правління потрапляв у полон до сельджуків, кордони держави розширювалися, а в 1124 був узятий Тір.

Життя в королівстві[ред.ред. код]

Латинське населення королівства було завжди малим, незважаючи на стійкий потік поселенців і нових хрестоносців. Більшість учасників Першого Походу просто повернулися додому. Під владою королівства знаходилося значно більше мусульман, греків та сирійців. Нове покоління, що народилося і виросло в Леванті, вважало Святу Землю своєю батьківщиною, об'єднавши багато культурних рис різних народів. Багато франків вчилися говорити грецькою та арабською мовами, часто вступали у шлюби з християнами місцевого походження (греками, сирієцями або вірменами) і з конвертованими на християнство мусульманами.

Як писав Фульхерій Шартрський: «Ми, жителі Заходу, стали жителями Сходу; той, хто був римлянином або франком, перетворився тут на галілеяніна або мешканця Палестини; той, хто проживав в Реймсі або Шартрі, бачить себе городянином з Тиру або Антиохії».

Важливим джерелом інформації про цей період є хроніки Фулшера, учасника Першого Походу, який продовжував їх до 1127 року. Інші хроніки включають записи паломників, які зібрані разом «Суспільством текстів палестинських Паломників» (Лондон, 1884-), «Recueil de voyages et mémoires», виданому французьким географічним суспільством (Париж, 1824-66), «Recueil de voyages et de documents pour servir à la géographie» (Париж, 1890-). Іншими джерелами інформації є праці Вільгельма Тірського і мусульманського письменника Усами ібн Мункиза.

Політична структура[ред.ред. код]

Устрій багато в чому ґрунтувався на феодальних порядках тодішньої Західної Європи, але з багатьма важливими відмінностями. Королівство розташовувалося на невеликій території, земель, придатних для сільського господарства, було небагато. З давніх часів у цьому регіоні вся економіка зосереджувалася в містах, на відміну від середньовічної Європи. Феодали, що володіли землями, вважали за краще жити в Єрусалимі та в інших містах. Як і в Європі, барони мали васалів, при цьому будучи васалами короля. Сільське господарство ґрунтувалося на мусульманському варіанті феодальної системи — ікта (система наділів), цей порядок не був змінений.

Оскільки знатні сеньйори більше жили в Єрусалимі, ніж у провінції, вони мали набагато більший вплив на короля, ніж це було в Європі. Знатні барони складали Вищу раду, одну з ранніх форм парламенту в Західній Європі. Рада складалася з єпископів і впливових баронів, відповідала за вибори короля, надання грошей королеві, мобілізацію армії.

Недостача військ значною мірою компенсувалася створенням духовно-лицарських орденів. Ордени тамплієрів і госпітальєрів були створені в перші роки королівства і часто замінювали баронів у провінції. Їхні лідери перебували в Єрусалимі, жили у величезних замках і часто купували землі, які барони не могли захистити. Ордени знаходилися безпосередньо під папським управлінням, а не королівським; вони були в значній мірі самостійні і не були зобов'язані нести військову повинність, проте, на ділі, брали участь у всіх головних битвах.

Демографія[ред.ред. код]

Карта Єрусалиму часів хрестоносців.

У 13-ому столітті Джон Ібелін склав перелік феодальних маєтків і кількість лицарів, що належали кожному з них. На жаль, цей перелік ймовірно відображає королівство 13го століття, а не 12го, і не надає ніякої вказівки на розмір неблагородного, нелатинського населення. Спочатку королівство було фактично позбавлене лояльного підвладного населення і мало лише небагатьох лицарів-службовців, які б стежили за виконанням законів та наказів королівства. Проте, оскільки до королівства активно прибували представники європейських торгових підприємств і лицарі військових орденів, справи королівства швидко покращилися. Подальша імміграція продовжувалася протягом якогось часу та збільшила франкське населення королівства до приблизно 25-35 % у 1180-х. Багато мусульман, що втекли одразу після завоювання, також повернулися до королівства, зі сходу прибували й інші іммігранти.

Хоча мусульмани, євреї та православні фактично не мали ніяких прав у сільській місцевості, де вони були, теоретично, власністю лорда-хрестоносця, який володів землею, толерантність до іншої віри була загалом вища, ніж у будь-якому іншому місці на Близькому сході. Греки, сирійці та євреї продовжували жити, як вони жили до того, під владою своїх власних законів і судів, просто їхні колишні мусульманські повелителі були замінені хрестоносцями, а мусульмани приєдналися до найнижчих рангів суспільства. Раїс, лідер мусульманського або сирійського суспільства, був свого роду васалом для дворянина, який володів землею, але оскільки лорд-хрестоносець часто був відсутнім, раїси та їх суспільства мали певну автономію. У містах мусульмани і правослані були вільні, хоча мусульманам не дозволялося жити безпосередньо в Єрусалимі. Проте, вони були громадянами «другого сорту» і не грали ніякої ролі в політиці або законотворчій діяльності, їх також не брали до військової служби. Так само не несли ніяких повинностей й італійці, що мешкали в портових містах.

У Королівстві також завжди була певна кількість мусульманських рабів. Християни, як католики, так і православні, не могли бути рабами згідно з законом, але ця доля була звичайною для мусульманських військовополонених, оскільки те ж саме робилося з християнськими полоненими, захопленими мусульманами. Втеча була, ймовірно, не важкою, і раби-утікачі завжди були проблемою, але єдиним законним засобом звільнення було навернення до християнства.

Було багато спроб привернути поселенців з Європи, які б економічно звільнили Королівство від залежності від арабського, сирійського і грецького населення, але значна імміграція і колонізація були за межами можливостей середньовічної Європи. Тому, хоча франкське сільське населення і зростало, воно залишалося відносно малим, і армії хрестоносців також були малими, набраними з франкського населення міст. Це означало, що меншина уродженців заходу повинні були управляти великим та нелояльним населенням арабів, греків та сирійців.

Після втрати Єрусалиму в 1187 році, фактично все населення Франків та італійців втекло назад до Європи. Повторне захоплення середземноморського узбережжя протягом Третього Походу дозволило відновити франкське населення берегових міст. Міста, що залишилися, мали більш однорідне західне католицьке населення, і залишки населення Королівства були переважно франкським та італійським.

Економіка[ред.ред. код]

Замок Крак (Хосн) в Сирії (сучасний вигляд)

Переважання в області міст і присутність італійських торговців привели до розвитку економіки, яка була більш комерційною, ніж сільськогосподарською. Палестина завжди була перетином торгових шляхів; тепер торгівля розповсюдилася і на Європу. Європейські товари, наприклад, текстиль з Північної Європи з'явилися на Ближньому Сході і в Азії, тоді як азіатські товари транспортувалися назад в Європу. Італійські міста-держави отримували величезні прибутки, що вплинуло на їх розквіт в наступні століття.

Єрусалим також збирав гроші в вигляді данини, спочатку від берегових міст, які ще не були захоплені, а пізніше від інших сусідніх держав, таких як Дамаск і Єгипет, які хрестоносці не могли завоювати. Після того, як Болдуін I розширив свою владу над Трансіорданією, Єрусалим також отримував дохід від оподаткування мусульманських караванів, що проходили з Сирії до Єгипту або Аравії. Грошова економіка Єрусалиму означала, що частково проблема людського ресурсу могла бути виришена через привернення найманців, практика нетипова тодішній Європі. Найманці могли бути як хрестоносцями, так і мусульманськими солдатами, зокрема знамениті туркополи.

Освіта[ред.ред. код]

Єрусалим був центром освіти в королівстві. При церкві Гробу Господнього існувала велика школа, відносне багатство класу торговців означало, що їх діти виховувалися там разом з дітьми знаті — можливо, що Вільгельм Тирський був однокласником майбутнього короля Болдуіна III. В школі церкви Гробу Господнього викладали основні навики читання і письма латиною, але вищу освіту доводилося отримувати в одному з університетів Європи: створення університету було неможливим в культурі Єрусалиму хрестоносців, де війна була значно більше важливою, ніж філософія або теологія. Проте, дворянство і більшість франкського населення мали високий рівень письменності: було багато адвокатів і клерків, а вивчення закону, історії та інших академічних наук були улюбленим проведенням часу королівського сімейства і дворянства. Єрусалим також мав обширну бібліотеку не тільки стародавніх і середньовічних латинських робіт, але і арабської літератури, багато з якої було очевидно захоплено від Усами ібн Мункиза і його оточення протягом набігу 1150-х. Церква Гробу Господнього також містила королівські рукописні майстерні, де вироблялися офіційні документи королівства. За винятком латинської мови, стандартної письменної мови середньовічної Європи, простий народ Єрусалиму хрестоносців також розмовляв народними формами французької і італійської мов, грецька, вірменська та арабська також були дещо поширені серед франкських поселенців.

Мистецтво і архітектура[ред.ред. код]

В самому Єрусалимі найбільшим архітектурним проектом було розширення Храму Гробу Господнього у західному готичному стилі. Це розширення об'єднало всі окремі гробниці в однієї будівлі та було було завершене у 1149 році. За межами Єрусалиму, головним елементом будівництва були замки і фортеці: Крак де Шевальє і Монреаль в Трансйорданії та Ібелін біля Яффи — лише кілька з великого числа цих замків.

Мистецтво держави хрестоносців було сумішшю західного, візантійського, і ісламського стилів. У головних містах існували бані, водопровід та інші передові гігієнічні споруди, яких так не вистачало у всьому світі. Передовим прикладом мистецтва хрестоносців може вважатися Псалтир Мелісенди, що зараз знаходиться у Британській бібліотеці, ілюмінований рукопис створений між 1135 і 1143 роками, та лепні Назаретські капітелі. Живопис і мозаїки були популярними формами мистецтва в королівстві, але багато з них знищили мамлюки в 13-м сторіччі, тільки найміцніші фортеці витримали це нашестя.

Середина 12 століття[ред.ред. код]

Правління Мелісенди та Другий хрестовий похід[ред.ред. код]

Після Балдуїна II трон успадковувала його дочка Мелісенда, яка правила разом зі своїм чоловіком Фульком Анжуйським. Під час їх царювання був досягнутий найбільший культурний і економічний розвиток, символ якого — псалтир Мелісенди, замовлений королевою між 1135 і 1143 роками. Фульк, знаменитий полководець, зіткнувся з новим небезпечним ворогом — атабеком Мосула Зенги. Хоча Фульк вдало протистояв Зенги протягом свого правління, Гійом Тірський критикував його за погану організацію охорони кордонів. Фульк помер на полюванні в 1143 році. Зенги скористався цим і захопив графство Едесса в 1146. Королева Мелісенда, що стала регентом при своєму синові Балдуїні III, призначила нового коннетабля Манассе Д'Ієржа, який очолив армію після смерті Фулька. У 1147 році до королівства прибули учасники Другого хрестового походу.

Зустрівшись у Тріполі, лідери хрестоносців — король Франції Людовик VII і король Німеччини Конрад III — вирішили атакувати дружнє королівство Дамаскський емірат, як найуразливішого супротивника, незважаючи на договір між Дамаском і Єрусалимським королівством. Це було повною суперечністю порадам Мелісенди і Манассе, які вважали головним супротивником Алеппо, перемога над яким давала можливість повернути Едессу. Хрестовий похід закінчився в 1148 році повним провалом після значної поразки під Дамаском.

Альянс з Візантією[ред.ред. код]

Візантійський імператор Мануїл I Комнін, близький союзник Єрусалимського королівства.

Мелісанда управляла країною як регент, поки її власний син Балдуїн III не звалив її уряд в 1153 році, але вже наступного року він призначив її регентом і головним радником. Балдуїн III відібрав Аскалон у Фатимідів, останній єгипетський аванпост на палестинському узбережжі. В той же час загальне положення держав хрестоносців погіршало, оскільки Нур ад-Дін захопив Дамаск і об'єднав мусульманську Сирію під своєю владою.

Уряд Балдуїна почав стикатися зі значними труднощами. Він стражджав від хронічної нестачі людей та ресурсів для захисту королівства, а допомога з Заходу майже зникла. У пошуках альтернативних союзників, Балдуїн звернувся за допомогою до візантійського імператора. Для укріплення захисту королівства проти зростаючих мусульманських сил, він уклав перший прямий альянс з Візантійською імперією в історії королівства, оженившись з Теодорою Комнін, племінницею імператора Мануїла I Комніна. Мануїл, у свою чергу, також оженився з кузиною Балдуїна Марією. Як писав історик Вільгельм Тірський, Балдуїн сподівався що Мануїл зможе «за рахунок власного достатку полегшити долю королівства і змінити його бідність на достаток». Хоча Болдуін помер бездітним в 1162 році, через рік після своєї матері Мелісенди, королівство перейшло до його брата Амальріка, який відновив альянс з Візантією. Значення альянсу було продемонстроване в 1164 році, коли хрестоносці зазнали дуже серйозної поразки у Харімській битві під стінами Антіоха. Принц Антіохський, Богемунд III потрапив у полон до Нур ад-Діна разом з іншими впливовими баронами. Оскільки Амальрік на той момент був у поході далеко на півдні, Антіох міг потрапити до рук Нур-ад-Діна. Імператор Мануїл негайно відправив значну візантійську армію до Антіоха, яка змусила Нур-ад-Діна відступити. Мануїл також заплатив викуп, щоб звільнити принца Антіохського. Так новий альянс вперше уберіг королівство від лиха.

Королі Єрусалиму[ред.ред. код]

Династія Бульйонська[ред.ред. код]

Династія Анжуйська[ред.ред. код]

Династія Монферратська[ред.ред. код]

Династія Гогенштауфенів[ред.ред. код]

Династія Лузіньянів[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.