Ахейське князівство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ахейське князівство
Πριγκιπᾶτον Ἀχαΐας
Simple Labarum.svg
1205 – 1432 Byzantine imperial flag, 14th century.svg

Герб of Ахейське князівство

Герб

Crusades Latin.png


Столиця Андравіда та Містра
Мова(и) Латина
Поширені: грецька, французька та ін. європейські мови
Форма правління Феодальна монархія
Князь
Історія
 - Четвертий хрестовий похід 1204
 - Заснування 1205
 - Морейський деспотат 1432
Сьогодні є частиною Греція Греція

Ахейське князівство або Князівство Морея — держава хрестоносців, що виникла після Четвертого хрестового походу, у 1205 році, на території сучасної Греції. Вважалося васалом Королівства Фессалоніки, після падіння якого стала наймогутнішою державою хрестоносців у Греції.

Територія князівства[ред. | ред. код]

Князівство займало невелику територію. Йому належала частина внутрішнього Пелопоннесу, Еліда, Мессенія і частина Аркадії та декілька портів, подібних до Монемвазії. Завдяки існуванню цих портів князівство багатіло і могло допомагати Латинській імперії в її боротьбі з візантійськими нікейськими імператорами, що претендували на константинопольський престол. Зі всіх сторін територія Ахейського князівства була оточена володіннями Епірського деспотату та Венеції.
Столиця Мореї декілька разів змінювалась. Першою столицею була визначена Андравіда. У 1249 році Гільйом ІІ Віллардуен переніс столицю до Містри, однак вже у 1262 він вимушений був передати Містру та більшу частину Мореї візантійцям.

Історія[ред. | ред. код]

Під час Четвертого хрестового походу, коли хрестоносці розділили між собою Візантійську імперію, Гільйом де Шамплітт та Жоффруа де Віллардуен 1205 року висадились на Пелопоннес та захопили його частину. Першим правителем новоутвореної держави став Гільйом де Шамплітт, а після його смерті у 1209 Жоффруа де Віллардуену домігся визнання своєї влади над князівством зі сторони місцевих феодалів, папи Іннокентія ІІІ та імператора. Разом з цим він отримав титул князя Ахейського. У час правління сім'ї Віллардуенів князівство досягло свого найбільшого розквіту. Двір князя в Андравіді вважався одним з найкращих та найвишуканіших у Європі. Князь Гільйом ІІ був відомим поетом та трубадуром. Князівство мало свій монетний двір. З'явилися власна література та особлива форма французької мови. В цей час була написана Морейська хроніка — цінне джерело з історії Четвертого хрестового походу.

Монети Ізабелли де Віллардуен (1297—1301)

Правова система Ахейського князівства, що створювалась на основі синтезу норм французького феодального права та норм візантійського права почала свій розвиток саме за правління Віллардуенів. Ці закони стали прикладом для всіх держав хрестоносців цього періоду. Морейська знать часто використовувала назви візантійських посад, пристосовуючи їх до своїх потреб, наприклад: логофет та протовестарій. За наказом Жоффруа І було складено регістр проній (феодів)[1].

Вершини могутності князівство досягло після сходження на престол Гільйома ІІ де Віллардуена, що був другим сином князя Гільйома І. Ним була побудована фортеця та палац у Містрі. У 1249 за допомоги князівських васалів з Негропонту йому вдалося захопити Монемвасію і після цього відправився із загоном з 400 лицарів та 28 кораблів у Сьомий хрестовий похід. Після повернення з нього Гільйома ІІ визнали сеньйором герцогство Архіпелагу, герцогство Афінське та більшість баронів Негропонту (Евбеї). У 1255 князь Гільйом, через суперечку навколо спадку своєї померлої дружини Катарини делла Карчері, почав війну проти венеціанських володінь для того, щоб захопити острів Евбею. У 1259 він об'єднався з Михаїлом ІІ, деспотом Епіру проти Михаїла VIII Палеолога, імператора Нікеї і одружився з Анною Дукинею, донькою епірського деспота. Проте Михаїл ІІ Епірський перейшов на сторону нікейського імператора і в Пелаґонійській битві Гільйом ІІ потрапив у полон. У 1262, після рішення так званого «дамського» парламенту в Ніклі, що вирішив йти на поступки візантійцям, його звільнили в обмін на Містру та найважливіші укріплення Пелопонесу — , Монемвасію та Велику Майну, що стали візантійським Деспотатом Мореї[2].

Після смерті Гільйома ІІ де Віллардуена в 1278 латинський імператор Балдуїн ІІ визнав права на Ахейське князівство за Карлом І Анжуйським, королем Сицилії та Неаполя. Правителі з Анжуйської династії самі не бували в Ахеї, але присилали гроші для боротьби з візантійцями. Реально справами в князівстві керували італійці. Така ситуація продовжувалась, доки Фома Палеолог, деспот Мореї у 1432 не захопив територію, що залишилась від князівства. А 1460 року сам деспотат Мореї захопила Османська імперія.

Населення та суспільно-економічний стан князівства[ред. | ред. код]

Населення Ахейського князівства складалося в основному з місцевих грецьких мешканців, переважно селян-париків. Кількість латинських, а саме французьких (франкських) поселенців була невеликою. Більша частина з них була лицарями. Їх кількість близько 1205 становила приблизно 450 осіб, а у 1338 — 100 лицарів[3]. Невеликою була також кількість гасмулів (нащадки від шлюбів латинських поселенців з гречанками). Права гасмулів були достатньо обмеженими. Поступово латинська франкська верхівка змішувалась з місцевою грецькою верхівкою і переймала грецькі звичаї та мову. Відомо, що князь Гійом ІІ де Віллардуен вів переговори з севастократором Іоанном Палеологом і нікейським імператором Михаїлом VIII грецькою мовою[4].

Земля на завойованих землях була поділена практично відразу. Земельна система Ахейського князівства являла собою поєднання особливостей візантійської пронійної системи та західноєвропейської феодальної системи. Парики (вілани), що жили на землях сеньйора, як і раніше залишалися тримачами землі. Але при цьому посилювалися права проніара-феодала по відношенню до своїх париків-віланів. Сеньйор мав право забрати рухоме майно свого парика або його ділянку та передати її іншому парикові[5]. Вілану також заборонялося укладати шлюб без дозволу свого сеньйора[6]. По цивільних справах вілана мав судити його сеньйор, а по кримінальних — сеньйор вищий за попереднього[7]. Морейські вілани мали право вільно продавати рухоме майно, але мали залишити за собою не менше пари волів та осла для роботи на сеньйора[8]. Основним видом ренти був акростих, що зберігся ще з візантійських часів. Це була грошова плата, що збиралась в залежності від величини земельної ділянки парика[9]. Окрім того існували інші повинності та вводилися нові, завезені із Франції, наприклад: менморт, формар'яж тощо. Основним видом повинності були ангарії — обов'язкове для париків-віланів відпрацювання на свого сеньйора (вони становили від 12 до 53 днів у рік). Парики, звільнені від ренти, називались франкоматами (homines francati), але вони все одно повинні були виконувати ангарії. Ті з селян, що були позбавлені обов'язку виконувати і ангарії (incosati) повинні були нести військову службу.

Доменом князя став сам Коринф («ключ до всієї Мореї»[10]), більша частина Еліди та деякі замки. Найвище положення займали барони, що мали від 4 до 24 проній-феодів. З них ті, хто отримали по 4 феода мали виставляти одного лицаря та 12 сержантів і отримували звання баннерета. Ті барони, що отримували понад 4 феодів мали виставляти по одному кінному сержанту або одному лицарю від кожного лена.[11] Далі по ієрархії йшли лицарі-лігії, що приносили омаж князю або іншому барону. Такі лицарі мали право мати свою курію та васалів, але передавати лен у спадок могли лише, якщо володіли ним «по праву завоювання». Вони несли військову службу 4 місяця і 4 місяця гарнізонної служби.[11] Судити іх могла лише курія баронів або лігіїв. Найнижчу ієрархічну сходинку серед франкських завойовників займали сержанти, що отримуали лише половину феода. Князь не був наділений всією повнотою влади і був зв'язаний різноманітними кутюмами князівства. У найважливіших випадках він мав радитись із баронами та, іноді, представниками міст, що збиралися у парламент. І лише парламент міг вносити зміни в порядок розподілу земель або приймати рішення щодо відчудження частини земель князівства.

Відносини між завойовниками та місцевими грецькими архонтами налагодились достатньо швидко. За більшістю з них зберігалися ті пронії, що були їм надані візантійською владою в обмін на пренесення омажу ахейському князю. Вони складали групу так званих васалів «простого омажу» і займали достатньо вагомі позиції в адміністрації та економіці князівства. Крім принесення омажу ними також укладався договір з князівським урядом, що гарантувало їм відповідні права, хоча наслідком цього було звуження так званих «лицарських прав» по відношенню до лицарів-лігіїв. Також за ними закріпився візантійський порядок успадкування майна — майно могли наслідувати однаково всі діти померлого. Така система діяла на відміну від майорату (наслідування лише старшим сином), розповсюдженого в лицарському середовищі. При цьому у випадку шлюбу між латинянином і гречанкою на їхніх дітей розповсюджувалась саме візантійська система спадкоємного права.

За візантійськими архонтами і місцевим населенням також зберігалася свобода православного віросповідання в обмін на вірність.

Культура[ред. | ред. код]

Завдяки тому, що Ахейське князівство проіснувало на політичній карті світу тривалий час, воно зробило значний внесок у розвиток культури Латинської Романії. Йому вдалося залишити відбиток свого впливу як в архітектурі, історіографії, літературі, так і в праві.
Ще при перших Віллардуенах двір ахейських князів був одним із найзначніших центрів труверського мистецтва. Відомими трубадурами були в тому числі і самі князі. При Гільйомі ІІ, після якого залишилося декілька поетичних творів, двір в Андравіді вважався навіть більш блискучим і галантним ніж двір французького короля. Туди відпрявляли знатних юнаків для навчання лицарським звичаям та витонченим манерам. Проте найвідомішим літературним і одночасно історичним твором, що був створений в Ахейському князівстві, є «Морейська хроніка». Скоріш за все вона була написана в кінці ХІІІ — поч. XIV ст. Вона відома в декількох мовних версіях — грецькій, французькій, італійській та каталанській. Першість між грецькою (віршованою) та французькою (прозовою) є спірною в сучасній історіографії[12][13]. Каталанська (або арагонська) версія була завершена біля 1393 на замовлення магістра госпітальєрів Хуана Фернандеса де Ередіа, а італійська версія між XV та XVI ст. Хроніка починається з 1095 і фактично одразу переходить до опису подій Четвертого хрестового походу. Грецька версія доходить до 1292, а французька до 1305 року. Маючи неточності, особливо у викладені подій Четвертого хрестового походу вона все ж залишається одним з найважливіших джерел по історії цього періоду.

Стіни та башти замку Клермон (Хлемуці). Середина ХІІІ ст.

Основну роль в морейській архітектурі грало будівництво фортець та інших укріплень. Будувалися, як укріплення навколо міст, так і замки. Столиця князівства Андравіда не мала своїх власних оборонних споруд. Її мали захищати фортеці Кларенци та Клермону. Кларенцу — найголовніший порт Мореї, оточували стіни товщиною до 2 метрів і вони охоплювали доволі значну територію (прибл. 9 тис. м².). Перед стінами був виритий рів, а вони самі були збудовані з доволі неміцного матеріалу — брикетів необпаленої цегли на кам'яному цоколі. Іншою важливою фортецею був Клермон (суч. Хлемуці) — «ключ до Еліди», що мав форму багатокутника з двома поясами стін та круглими баштами. Фортеця була збудована повністю західноєвропейськими майстрами. Також важливими фортецями були Каритена, Містра із замком Віллардуенів, значну роль грали фортеці найзначніших баронів. Загалом фортечне будівництво в Мореї мало багато архаїчних рис[14]. В будівництві культових споруд відбився вплив готики, але він не знайшов тут такого розвитку, як, наприклад, на Кіпрі. Найчастіше вони мали форму великої прямокутної базиліки, одно- чи трьохнефні. Серед таких споруд можна відзначити церкву Св. Софії в Андравіді (1240-1264), церкву в Кларенці (др. чв. ХІІІ ст.). В таких церквах використовувались вузькі вікна з напівциркульними або ломаними арками, капітелі колон прикрашались гербами, орнаментом з листя та людських голів. Також зводилися церкви у місцевому грецькому стилі, які мали сліди латинського впливу (елементи готики, багатоярусні баштові дзвіниці). Одним з найважливіших зразків скульптури є надгробок Агнесси де Віллардуен (Анни Дукині) 1286. Його прикрашає як традиційна франкська плоска скульптура, так і візантійський орнамент (пави та казкові тварини). Напис здійснений французькою мовою.

Право Ахейського князівство знаходилось під одночасним впливом французьких феодальних кутюмів, візантійського права та Єрусалимських Ассізів. Основним правовим пам'ятником Мореї є «Ассізи Романії», приватна збірка, що відображає правові традиції і норми, які панували в князівстві та сусідніх територіях. Їх кінцевий варіант виник між 1333 і 1349. Про важливість цього документу свідчить те, що у XV ст. на прохання мешканців Негропонту він став обов'язковим у цьому володінні Венеції. Ассізи поділяються на 4 частини: перша і найзначніша за кількістю статей включає норми, що регулювали васальні відносини; друга частина торкалась прерогатив князівської влади; третя — прав та обов'язків вілланів і париків, особливо їх відношення з сеньйорами і четверта різноманітних питань (в тому числі щодо міщан). В «Ассізах Романіїї» також знайшла відбиток інкорпорація деяких норм візантійського права у право Ахейського князівства.

Попри ці достатньо помітні досягнення, культура Морейського князівства протягом ХІІІ-XIV ст. фактично втратила своє домінантне значення, поступившись новому культурному центру на Пелопоннесі — Морейському деспотату зі столицею в Містрі.

Правителі Ахейського князівства[ред. | ред. код]

Правління Ім'я
1205-1209 Гільйом I де Шамплітт
1210-1228 Жоффруа I де Віллардуен
1228-1246 Жоффруа II де Віллардуен
1246-1278 Гільйом II де Віллардуен
1278-1285 Карл I Анжуйський
1285-1289 Карл II Анжуйський
1289-1307 Ізабелла де Віллардуен разом
Князі залежні від королів Неаполя Претенденти на князівський престол
Правління Ім'я Правління Ім'я
1307-1313 Філіпп I Тарентійський 1307-1334 Філіпп Савойський
1313-1318 Матильда Генауська і її чоловік Людовик Бурґундський. 1315-1316 Фердинанд Майоркський
1318-1333 Жан Дураццо
1333-1346 Катерина де Валуа-Куртене 1334-1367 Жак Савойсько-Ахейський
1346-1364 Роберт Тарентійський 1338-1349 Хайме III Майоркський
1364-1370 Марія де Бурбон,(+1387), Роберт Тарентійський 1349-1375 Жак II
1370-1373 Філіпп II Тарентійський 1367-1402 Амадей Савойсько-Ахейський
1373-1381 Іоанна I Анжуйська, передала права своєму чоловікові Жаку ІІ. 1373-1381 Жак де Бо
1381-1383 Жак де Бо
1383-1386 Карл III Анжуйський 1383-1384 Людовик I Анжуйський, усиновлений Іоанною І
1386-1396 Владислав I Анжуйський,(+1414), син Карла ІІІ 1384-1387 Людовик II Анжуйський, його мати Марія Бретонська продала всі права госпітильєрам в 1387
1396-1402 Педро Бордо де Сан Супе́ран, авантюрист
1402-1404 Марія ІІ Цаккарія, як регент за своїх дітей 1402-1418 Луї Савойсько-Ахейський
1404-1430 Чентуріоне ІІ Цаккарія, (+1432) передав князівський престол своїй дочці Катерині
1430-1460 Катерина Цаккарія, (+1462) одружилася з Фомою Палеологом
У 1460, султан Мехмед II захопив Пелопоннес, княгиня Катерина та її чоловік Фома Палеолог, деспот Морейський втекли на Корфу, а пізніше оселилися у Римі

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Морейська хроніка, вірші 1903—1967
  2. «Дамським» цей парламент був названий через те, що провідну роль на ньому грали дружини полонених лицарів. «Морейська хроніка», вірші 4376-4385
  3. Jacoby D.: Recherches sur la Méditerranée orientale du XIIe au XVe siècle. L., 1979.
  4. Культура Візантії: ХІІІ-перша половина XV ст. М., 1991, ст. 155
  5. Ассізи Романії, §§ 188, 152, 187, 206, 197
  6. Ассізи Романії, § 198
  7. Ассізи Романії, § 206
  8. Ассізи Романії, § 187
  9. Культура Візантії: ХІІІ-перша половина XV ст. М., 1991, ст.23
  10. Мореська хроніка, вірш 94
  11. а б Морейська хроніка, вірші 1928—2009
  12. Jacoby D.: Société et démographie à Byzance et en Romanie Latine. L., 1975. N. VII. Р. 133—189
  13. Jeffreys М. J.: The Chronicle of the Morea: Priority of the Greek Version // BZ. 1975. Bd. 68, H. 2. S. 304—350
  14. Культура Византии: XIII — первая половина XV в., М., 1991, стр. 140

Джерела та посилання[ред. | ред. код]