Арагонська корона

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Арагонська корона на вершині своєї могутності у 1380-их [1]
Герб Арагонської корони
Прапор Арагонської корони

Арагонська корона (араг. Corona d'Aragón, ісп. Corona de Aragón) — тривалий союз численних титулів і держав в руках короля Арагону.

На вершині своєї могутності, у XIV та XV століттях, Арагонська корона контролювала значну частину сучасної східної Іспанії, південно-східної Франції, а також деякі основні острови та значні материкові території Середземномор’я, що поширювались аж до Греції.

Королівства, що утворювали Корону, не були політично об'єднані, але тим не менше підпорядковувались волі короля. В сучасних умовах це утворення існувало скоріше як конфедерація, ніж єдина держава. У цьому сенсі, Корону Арагону не слід плутати із будь-якою з її складових частин, як наприклад королівство Арагон, що дало ім'я цьому союзу.

У 1479 році сформувався династичний союз між Короною Арагону та Кастильською короною, утворивши тим самим те, що буде мати назву королівство Іспанія. Титул Арагонської корони в числі додаткових титулів використовувався іспанськими монархами до 1716 року, коли їх було скасовано декретами Нуева-Планта, внаслідок поразки претендента на трон, якого підтримували колишні держави, що складали Корону Арагона, у війні за іспанську спадщину.

Опис[ред. | ред. код]

Провідними економічними центрами Корони Арагону були Барселона й Валенсія. Політичним центром була Сарагоса, де у соборі Сан-Сальвадор («Ла Сео») коронувались королі. Місто Пальма на острові Майорка), було ще одним важливим містом і морським портом корони.

Зрештою Корона Арагону включала до свого складу королівство Арагон, князівство Каталонія, королівство Валенсія, королівство Майорка, Сицилію, Мальту й Сардинію, а також на деякий період — Прованс, Неаполітанське королівство, герцогство Неопатрія та герцогство Афінське.

Країни Піренейського півострова, починаючи з 722 року, провели багато часу у періодичній боротьбі, що отримала назву Реконкіста. Це була боротьба північних християнських королівств проти дрібних мусульманських тайф на півдні півострова, а також одна проти одної.

У пізньому середньовіччі, південна експансія Арагонської корони зустрілась із Кастильським просуванням на схід в районі Мурсії. У зв'язку з цим, подальша Арагонська експансія сконцентрувалась на Середземномор'ї, діючи в напрямку Греції та Варварського берега, натомість Португалія, яка завершила свою Реконкісту 1272 року, розвивалась в напрямку Атлантичного океану. Найманці з територій Корони, альмогавари, брали участь у створенні цієї середземноморської імперії, та, у подальшому змогли знайти собі місце у всіх країнах південної Європи.

Є думка (зафіксована, наприклад, у «Llibre del Consolat del Mar», написаній каталанською мовою, одному з найстаріших зводів морських законів у світі), що Корону Арагону слід вважати імперією, що правила Середземномор'ям упродовж століть, розповсюджуючи свою владу усім морем. Дійсно, в зеніті своєї могутності, вона була однією з основних сил в Європі.

Втім, її різні території були слабо пов'язані між собою, що суперечить традиційним цявленням про імперію. Сучасний дослідник маркіз де Лозоя [2] визначає Арагонську корону скоріше як конфедерацію, аніж централізоване королівство, не кажучи вже про імперію. У жодному офіційному документі не зустрічається слово «імперія» (Imperium або споріднений термін), вона вважалась династичним союзом окремих королівств.

Історія[ред. | ред. код]

Петроніла, королева Арагону, й Рамон Беренгер IV, граф Барселонський. Портрет 1634 року з музею Прадо

Походження[ред. | ред. код]

Арагонська «імперія» заснована в 1137, коли Арагон і графство Барселона об'єднались династичним союзом, [3] через укладення шлюбу між Рамоном Беренгером IV графом Барселонським і Петронілою Арагонською.

Їхній син Альфонсо II зійшов на віднині спільний трон у 1162 році. Із цим злиттям Барселонський дім успадкував і королівську корону. [4] Так, поступово, землі, якими вони правили почали називати Короною Арагону для більшого престижу громадського титулу.

Утім, Рамон Беренгер IV, новий глава об’єднаної династії, продовжував іменувати себе графом Барселони і просто «принцом» Арагону. [4]

Син Рамона Беренгера IV і Петроніли, Альфонсо II, успадкувавши обидва титули: короля Арагона та графа Барселони, у стилі, який будуть підтримувати усі його наступники. Таким чином, цей союз було досягнуто за поваги чинних установ і парламентів обох територій.

Розширення[ред. | ред. код]

Герби держав, підпорядкованих Арагонській короні. Голландський гербовник кінця XIV — початку XV століття
Фердинанд II та Ізабелла I, король і королева Кастилії і Леона, Арагону, Валенсії, Сицилії та Мальорки

Альфонсо II, використовуючи сприятливі обставини, спробував завоювати Валенсію, але можливість було втрачено, коли Санчо VI Наваррський вторгся в Арагон. Для забезпечення подальшого захисту арагонських кордонів Альфонсо II підписав Касорлську угоду з королем Кастилії Альфонсо VIII. Ця угода також визначала перспективу подальшого розширення держав: королям Арагону відходила Валенсія, Мурсія — Кастилії. [5]

У XIII столітті король Хайме I почав епоху експансії, завоювавши й долучивши до Корони Мальорку та значну частину королівства Валенсії. З Корбейською угодою 1258 року, що базувалась на принципі природних кордонів, [6] французькі претензії на Каталонію зійшли нанівець. Головною її умовою було припинення арагонського впливу на північ від Піренеїв. [6] Хайме I усвідомлював, що трата сил та енергії у спробах утримати точку опори у Франції може закінчитись тільки катастрофою. [6] У січні 1266 року він узяв в облогу і захопив Мурсію, заселивши її своїми людьми, переважно каталонцями, а потім повернув Мурсію Кастилії відповідно до Касорлської угоди. [7]

Завдяки королю Хайме II, Мальорка, разом із графствами Сердань, Руссільйон та сеньйорією Монпельє, зберігали свою незалежність із 1276 до 1279 року, ставши після цього васалом Корони, і, 1344 року увійшовши до складу Корони Арагону.

Королівство Валенсія, яке було нещодавно засновано на базі мавританської тайфи, стало третім членом Корони (правовий статус Мальорки все ж відрізнявся від статусу Арагону, Каталонії та Валенсії).

У 1282 сицилійці повстали проти Анжуйської гілки дому Капетингів, перебивши в ході Сицилійської вечірні весь французький гарнізон. За п’ять місяців по тому Педро III Арагонський приймає пропозицію повстанців прийняти корону Сицилії, висаджується у Трапані, де зустрічає теплий прийом. Профранцузьки налаштований папа Мартін IV відлучив Педро III від церкви, проголосивши його скинутим і запропонував королівство Арагон сину Філіпа III. [8] [9]

Коли Педро III вирішив не розповсюджувати дію арагонських фуерос у Валенсії, представники міст і знаті зібрали кортеси в Сарагосі й зажадали від короля підтвердження своїх привілеїв. Король підтвердив їх 1283 року. Після чого виник союз для захисту традиційних вольностей — Арагонська унія, яка започаткувала посаду хустісьї, що виконував роль посередника між королем та арагонською знаттю. З усіх спірних питань рішення хустісьї було обов'язковим. Король зобов'язався скликати кортеси не рідше одного разу на рік і радитись із ними з усіх поточних справ. [8]

Після того як син Педро III, Хайме II Арагонський, завершив завоювання усіх земель королівства Валенсії, Арагонська корона стає однією з найвпливовіших сил Європи. За грантом папи Боніфація VIII для Хайме II, королівства Сардинії та Корсики були приєднані до Корони 1297 року, хоча до того моменту вони вже понад століття перебували під контролем Арагонської корони.

Після одруження Педро IV з Елеонорою Сицилійською 1381 року, під владу Корони перейшли герцогства Афінське та Неопатрія. Утім, грецькі володіння невдовзі відійшли Неріо I Акциайолі, у 1388 році, а Сицилія на період з 1395 до 1409 року відійшла до рук Мартіна I Молодшого. У 1442 році Неаполітанське королівство було завойовано Альфонсо V Арагонським.

Слід відзначити, що управління володіннями Корони за межами Іберійського півострова та Балеарських островів здійснювалось намісниками з місцевої еліти, а не будь-яким централізованим урядом. Вони скоріше були економічними складовими Арагонської корони, аніж політичними. Король був зацікавлений домовлятись про нові королівства, а не просто розширювати межі королівств, що вже існували. Це була частина боротьби за владу, коли королівським інтересам було протиставлено інтереси місцевого дворянства. Цей процес, притаманний також і іншим європейським державам, успішно перекочував із середньовіччя у сьогодення. Новим територіям, що дістались від маврів, таким як Валенсія та Мальорка зазвичай надавались фуерос, як інструмент самоврядування. З метою обмеження влади дворянства у нових надбаннях, й у той самий час, схилити їх до союзу з монархом. Такий самий курс провадило сусіднє королівство Кастилія, обидва королівства сприяли Реконкісті, даруючи самоврядування містам і територіям, замість того, щоб віддавати нові території у владу дворянства.

Союз із Кастилією[ред. | ред. код]

У 1410 король Мартін I помер, не залишивши спадкоємців. В результаті чого, за Компромісом Каспе, Фердинанд з Антекери з кастильської династії Трастамара, займає престол Арагону як Фердинанд I.

У подальшому, його онук — король Фердинанд II Арагонський поверне Короні північне каталонське графство Руссільйон, колись втрачене на користь Франції, й королівство Наварра, що також раніше належало Арагонській короні, але втрачене через внутрішні династичні суперечки.

У 1469 Фердинанд II одружується з інфантою Ізабеллою Кастильською, зведеною сестрою короля Енріке IV, яка стає королевою Кастилії і Леона після його смерті 1474 року. Цей династичний союз [10] [11] [12] став відправною точкою в історії королівства Іспанія. Попри це, Кастильська й Арагонська корони залишались окремими територіями, де зберігались власні державні установи, парламенти й закони. Процес злиття завершив тільки Карл I, до 1516 року об'єднавши усі королівства Іберійського півострова (окрім Португалії) під однією короною, таким чином сприяючи утворенню іспанської держави, хоч і децентралізованої на той період.

Занепад і зникнення[ред. | ред. код]

Оспівана в літературі епоха колишнього блиску належить, у першу чергу, до періоду XII та XIII століть, коли були завойовані Валенсія, Мальорка та Сицилія, зростання чисельності населення супроводжувалось відсутністю соціальних конфліктів, а міста квітнули. Пік цього процесу припав на 1345 рік й відобразив соціальні та культурні досягнення Корони. [13]

Після цієї дати Корона почала слабшати: демографічне зростання було призупинено вигнанням євреїв з Іспанії (1492), мудехарів (1502), морісків (1609). Вона не змогла попередити втрату Руссильйона, Мінорки та своїх італійських володінь у 1707—1716 роках, а також введення французької мови в Руссильйоне (1700) й зупинити домінування кастильської на всіх старих землях Корони в Іспанії (1707—1716). [14]

Корона Арагону та її заклади було скасовано тільки після війни за іспанську спадщину (1702—1713 роки) декретами Нуева-Планта, виданими Філіпом V, королем Іспанії. [14] Органи адміністрації були включені до кастильського уряду, а землі Корони були об'єднані з кастильськими, щоб сформувати єдину державу — Іспанія, як того вимагало централізоване керівництво нової династії Бурбонів. [14]

Націоналістичні міфи[ред. | ред. код]

Облікова книга арагонського женералітата (1450)

Брутальне поводження та покарання, що застосовувалися на територіях, що бились у війні за іспанську спадщину проти Філіпа V, і в сучасній Іспанії використовується деякими валенсійськими та каталонськими націоналістами як аргумент. Арагонці прикриваються міфом про стародавню конституцію, написану ще у середньовіччі, а каталонці пригадують свої привілеї, з якими у них асоціюється Женералітат і спротив Кастилії. [15]

Романтизм XIX століття, що живив думки про «Піренейське королівство» відповідав скоріше баченню трубадурів XIII століття, аніж історичним реаліям Арагонської корони. Це бачення є і сьогодні як «ностальгічна програма політизованої культури». [15]

Прапор[ред. | ред. код]

Докладніше: Сеньєра

Смуги Барселони стали емблемою королів. [16] Прапор використовувався лише монархами Корони й був символом їхнього суверенітету і свідченням верховної влади. [17] Король Мальорки Хайме III, васал королівства Арагон, також використовував герб із чотирма смугами.

Державні інституції[ред. | ред. код]

Арагон, Каталонія і Валенсія мали власні законодавчі органи, відомі як кортеси. Також існували місцеві органи самоврядування — аналог сучасної генеральної депутації (ісп. diputación general) — відомі як Generalidad в Арагоні, й Generalitat в Каталонії та Валенсії.

Столиця[ред. | ред. код]

Корона не мала єдиної столиці. Королівський двір до Філіпа II був кочівним. [18] Іспанський історик Домінго Буеса вважає, що Сарагосу слід вважати політичною столицею (але не економічною чи адміністративною), оскільки коронуватись королі мали у сарагоському соборі «Ла Сео». [19] У той самий час арагонські королі жили в Барселоні, що дозволяє, на думку інших істориків, визнавати столицею саме її.

Землі корони[ред. | ред. код]

Герби держав Арагонської корони.
Барельєф на будівлі депутації в Сарагосі

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Карта Арагонської імперії «A History of Aragon and Catalonia» by H. J. Chaytor
  2. Marqués de Lozoya, Tomo Segundo de Historia de España, Salvat, ed. of 1952, page 60: «El Reino de Aragon, el Principado de Cataluña, el Reino de Valencia y el Reino de Mallorca, constituyen una confederación de Estados».
  3. Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History [1] Oxford, England-1986
  4. а б Stanley G. Payne (1973). Chapter Five. The Rise of Aragón-Catalonia. A History of Spain and Portugal (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2011-10-23. 
  5. Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History [2] Oxford, England-1986
  6. а б в H. J. Chaytor. Chapter 6, James the Conqueror. A History of Aragon and Catalonia (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2011-10-23. 
  7. Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History [3] Oxford, England-1986. стор. 67
  8. а б Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History [4] Oxford, England-1986. стор. 87-88
  9. H. J. Chaytor. Chapter 7, Pedro III. A History of Aragon and Catalonia (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2011-10-23. 
  10. Stanley G. Payne (1973). Chapter Nine, The United Spanish Monarchy. A History of Spain and Portugal (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2011-10-23. 
  11. H. J. Chaytor. Chapter 16, Juan II. Union of Aragon with Castile. A History of Aragon and Catalonia (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2011-10-23. 
  12. Richard Herr. Chapter 3, The Making of Spain. An historical essay on modern Spain (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2011-10-23. 
  13. Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History [5] Oxford, England-1986. стор. 188—189
  14. а б в Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History [6] Oxford, England-1986. стор. 189
  15. а б Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History [7] Oxford, England-1986. стор. 188
  16. Léon Jéquier. Les origines des armoiries: actes du IIe Colloque international d'héraldique. Bressanone-1981. ISBN 2-86377-030-6
  17. La bandera de Aragón (іспанською). Autonomical Government of Aragon. 1997-03-06. Процитовано 2011-10-23. 
  18. A team of investigators of the University of the Balearic Islands directed by Doctor Josep Juan Vidal. Felipe II, the King that defended Majorca but didn't want to recognize all its privileges (іспанською). Servei de Comunicacions de la UIB. Архів оригіналу за 2013-07-16. Процитовано 2011-10-23. 
  19. Domingo J. Buesa Conde. El rey de Aragón. Zaragoza-2000. ISBN 84-95306-44-1

Література[ред. | ред. код]

  • Thomas N. Bisson. The Medieval Crown of Aragon: A Short History. [8]. Oxford, England-1986. ISBN 0-19-820236-9
  • Stanley G. Payne. A History of Spain and Portugal. [9]. Madison, WI. University of Wisconsin Press-1973. ISBN 0-299-06270-8
  • Henry John Chaytor. A History of Aragon and Catalonia. [10]. London, UK. Methuen Publishing Ltd-1933
  • Корсунський: Історія Іспанії IX — XIII століть
  • Альтаміра-і-Кревеа Рафаель: Історія Середньовічної Іспанії

Посилання[ред. | ред. код]