Боженко Василь Назарович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Назарович Боженко
Bozhenko V N.jpg
Народився 1871(1871)
с. Бережинка, нині Кіровоградський район
Помер 19 або 21 серпня 1919
Славута або Житомир
(похований у Житомирі)
Звання командир бригади
Наступник Васіч Василь Миколайович
Партія РСДРП
Родичі Боженко Назар
Дружина Боженко Феодосія Мартинівна

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Васи́ль Наза́рович Боже́нко (1867/1869/1871, с. Бережинка, нині Кіровоградський район — 19 серпня 1919, Славута або 21 серпня 1919, Житомир) — більшовицький польовий командир та військовий діяч часів війни 1917—1921 років, учасник боротьби за встановлення радянської влади в Україні за допомоги російських більшовиків.

Життєпис[ред.ред. код]

До революції[ред.ред. код]

Народився 1871 (за іншими даними — 1867 або 1869) року[1] в сім'ї бідняка у селі Бережинка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині Кіровоградський район, Кіровоградська область, Україна). З 12-ти років йому довелось піти на заробітки. В березні 1904 за поширення листівок Одеського комітету РСДРП був вперше заарештований. Учасник російсько-японської війни. Повернувшись з війни, продовжував революційну роботу в масах на Єлисаветградщині, за що у 1907 був позбавлений волі на три роки.

З 1915 по 1917 — столяр у Київських механічних майстернях, один з керівників профспілкового руху: голова профспілки деревообробників. 3 березня 1917 на зборах представників заводів та майстерень Боженко обирається до Тимчасового виконавчого комітету по організації Київської ради робітничих депутатів, тоді ж вступає у більшовицьку партію[2].

Після революції[ред.ред. код]

Під час Київського січневого збройного повстання 1918 року на чолі Деміївського червоногвардійського загону брав участь у боях проти Української Центральної ради. З березня 1918 року після окупації Києва німецькими військами — на Донбасі. В травні того ж року на чолі невеликого загону виходить з України в «нейтральну зону». Як свідчить очевидець, на початку вересня В. Н. Боженко з титулом «командуючого усіма повстанськими силами» у селі Юринівка (на той час — Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії) займається організацією повстанських загонів, очолює повітовий військово-революційний комітет. Результатом його роботи стає злиття щонайменше 30 загонів у три з'єднання, командирами яких було призначено Боженка, Салая та Черняка.

Надгробна плита у Житомирі
Пам'ятник у Києві

Наприкінці вересня 1918 призначаний командиром 2-го батальйону, а в листопаді — командиром Таращанського полку, пізніше — командиром Таращанської бригади, що входила до складу 1-ої української радянської дивізії, згодом — 44-ої стрілецької дивізії, якою командував Микола Щорс. Таращанський полк разом з Богунським брав участь у бойових діях проти Директорії і захопленні Києва 5 лютого 1919, за що був нагороджений Червоним прапором, а командир Боженко — іменною золотою зброєю. За життя нагороду Боженкові так і не було вручено.

Смерть[ред.ред. код]

Помер, за одними даними, 21 серпня 1919 року в Житомирі,[1] за іншими — на станції Славута 19 серпня 1919. Похований у Житомирі, могила не збереглася, бо її було сплюндровано.

Родина[ред.ред. код]

Дружина Боженка — Феодосія Мартинівна — загинула при загадкових обставинах у 1919 році. Ймовірно, похована в Києві. Брат Михайло — за часів громадянської війни командував ескадроном Богунського полку, брав участь у німецько-радянській війні: був командиром загону народного ополчення Дніпровського металургійного заводу ім. Дзержинського[3].

Ставлення до української мови[ред.ред. код]

Затонський наводив приклад Василя Боженка, який на прохання поставити україномовну п'єсу відповів ламаною російською (добре її так і не вивчив): «Пьесу розришаю, но заприщаю, как на контреволюционном языке».[4]

Пам'ять[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Шушківський А. І. Боженко Василь Назарович… — С. 172.
  2. Згідно з «канонічним» за радянських часів виданням «Історії Великого Жовтня», у Тимчасовому комітеті Боженко був єдиним більшовиком поміж решти членів комітету: трьох есерів та трьох меншовиків.
  3. Див. Григорович Д. Ф., Замлинський В. А., Немятый В. Н. Коммунистическая партия Украины в годы Великой Отечественной войны. — К. : Політвидав України, 1980.
  4. Стецишин О. Як більшовики зневажали українську мову // Історія. — 2016. — № 8 (33) (серп.). — С. 4—5.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]