Державний переворот у Габоні (1964)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Державний переворот у Габоні
Carte gabon.png
Карта Габону
Дата: 17-19 лютого 1964 року
Місце: Габон
Координати:
Результат: Повалення тимчасового уряду революціонерів, Леон Мба відновив президентську владу
Сторони
Габон Габонський уряд
Франція Франція
Габон Революційний комітет Габону
Габон Частина армії
Ключові фігури
Габон Леон Мба
Франція Шарль де Голль
Габон Жан-Ілер Обам
Габон Жак Момбо
Габон Валері Ессон
ГабонНдо Еду
ГабонДаніель Мбен
Втрати
1 військовий загинув 18 солдатів загинуло

Державний переворот у Габоні — спрямований проти габонського керівника Леона Мба заколот частини збройних сил, що відбувся в період з 17 по 18 лютого 1964 року. Безпосередньою причиною військового виступу послугувало рішення президента про розпуск парламенту, що викликало невдоволення серед опозиції та габонської армії. Зранку 18 лютого група зі 150 армійців та поліцейських, керована 4 військовими лейтенантами, заарештувала президента та його уряд. «Революція», як її назвали заколотники, пройшла майже без жертв. На столичному радіо Лібревіля повстанці закликали мешканців Габону зберігати спокій та запевнили, що профранцузька політика країни залишиться незмінною. Жодних заворушень і виступів з боку мешканців Габону не відбулось, що повстанці сприйняли як знак схвалення та підтримки їхніх дій.

На чолі тимчасового уряду військові поставили колишнього міністра закордонних справ Жана-Ілера Обама, який до того часу перетворився на головного політичного суперника Мба. Сам Обам навіть не був обізнаний у плануванні перевороту, принаймні, довести на суді його причетність до заколоту так і не змогли. Скинутого президента Мба революціонери відправили до невеликого містечка Ламбарене, що за 250 км від столиці.

Довідавшись про збройний виступ від глави адміністрації габонського очільника Омара Бонго, президент Франції Шарль де Голль прийняв рішення подавити бунтівних лейтенантів та відновити владу лояльного до метрополії Мба відповідно до угоди 1960 року, укладеної між Францією та Габоном після проголошення останнім незалежності. У ході швидкої військової операції Франція перекинула в колишню колонію свої підрозділи, дислоковані в інших африканських країнах, і в ніч на 19 лютого подавила незначний опір революціонерів. Більшість членів тимчасового уряду потрапила в полон.

Повернувши президентське крісло, Мба ув'язнив більше 150 своїх супротивників й пообіцяв, що його вороги не будуть «ані помилувані, ані прощені», оскільки заслуговують тільки на «повне покарання». Лідера революціонерів Обама було засуджено до 10 років каторжних робіт і 10 років заслання, у 1972 році його помилували. Після згаданих подій старіючий, часто хворий президент Мба поступово відійшов від колишньої всеосяжної влади, хоч і залишався на посаді президента. Останні роки свого правління він провів у власному президентському палаці під надійною охороною французьких військ аж до своєї смерті 28 листопада 1967 року.

Передумови і витоки[ред.ред. код]

Габонські і французькі військові офіцери, 1959

Габон здобув власну незалежність від Франції 17 серпня 1960 року[1]. З тих пір країна мала відносно високий рівень життя і вважалася однією із найбільш стабільних держав у Західній Африці, як політично, так і економічно[2]. Габон входив до списку небагатьох африканських країн з позитивним сальдо торгівельного балансу, маючи середньорічний дохід на душу населення у розмірі 200 доларів США. Експорт перевищував імпорт аж на 30 відсотків[3].

Економічні успіхи значною мірою були зумовлені природними багатствами Габону, який залишався значним виробником урану і марганцю, а також володів великими запасами залізної руди (1 млрд тонн) і лісу. З моменту виявлення багатих родовищ нафти у 1962 році, Габон швидко став постачальником і чорного золота. Зрозуміло, що природні ресурси з самого початку колоніального періоду привернули особливу увагу Парижу. Тому Франція, як зазначало американське видання «Тайм», будь-яким чином прагнула зберегти сферу свого впливу, не гребуючи втручанням у внутрішні справи колишньої колонії[4].

Габонський президент Леон Мба залишився вкрай лояльним союзником метрополії у Африці, навіть після здобуття Габоном незалежності[5]. Натомість Франція взяла на себе фінансування і обслуговування частини збройних сил, а саме 600 парашутистів і підрозділу ВПС, що згодом включив і реактивні винищувачі Mirage 5[en] і Jaguar, розташовані на військовій базі Ле-Камп-де-Голль (на околиці Лібревіля, недалеко від міжнародного аеропорту).

Військова співпраця між країнами тривала аж до 1987 року, дозволяючи габонським лідерам попереджувати будь-які антипрезидентські виступи і заколоти всередині Габону[6]. Мба чудово прокоментував таку державну позицію під час візиту до Франції у 1961 році, промовивши свою знамениту фразу: «Усі жителі Габону мають дві батьківщини: Францію і Габон»[7]. При його режимі європейці користувалися особливо дружньою прихильністю. Французький журналіст П'єр Пеан навіть стверджував, що Мба своєю політикою таємно намагається запобігти справжній незалежності держави; замість цього президент активно лобіював серед населення ідею про надання Габону статусу заморської території[8]. На думку журналіста, «це крайній випадок неоколоніалізму, що межує з карикатурою»[9].

З одного боку, Мба декларував прагнення перетворити Габон на демократичну державу, що, на його думку, було необхідною умовою для залучення іноземних інвесторів. З іншого, він надіявся примирити імперативи демократії із необхідністю сильного і послідовного уряду[10]. Однак на практиці президент не дуже старався для досягнення цієї мети — в Габоні він став відомим як «старик» або «бос» — адже дбав більше про власну владу і авторитет[11]. Поступово почав формуватися культ особи[12], портрети президента заполонили державні установи 21 лютого 1961 року Національна асамблея одноголосно ухвалила прийняття нової конституції, що фактично передбачала режим «гіперпрезидента»[13][14]. Основний закон зосередив у руках Леона Мба повну виконавчу владу: тепер він міг самостійно призначати міністрів, функції і обов'язки яких визначав сам, власноруч розпускати Національну асамблею або продовжувати термін її повноважень у разі спливу п'ятирічного строку, на який парламент обирався. Нова конституція наділила Мба правом оголошувати надзвичайний стан, коли він вважав це за необхідне, хоча вже для цієї дії йому все ж таки доводилося проконсультуватися з народом шляхом референдуму[15]. У доповіді французької секретної служби політична ситуація у Габоні оцінювалась наступним чином:

Він вважав себе істинно демократичним лідером; ніщо не дратувало його більше, ніж звинувачення у диктатурі. Тим не менш, [Мба] залишався незадоволеним, поки не переписав під себе конституцію. Це дало йому фактично необмежену владу і перетворило парламент в коштовну декорацію, яку можна було обійти по мірі необхідності.[16]
Оригінальний текст (фр.)

Se voulant et se croyant sincèrement démocrate, au point qu’aucune accusation ne l’irrite davantage que celle d’être un dictateur, il n’en a pas moins eu de cesse qu’il n’ait fait voter une constitution lui accordant pratiquement tous les pouvoirs et réduisant le parlement au rôle d’un décor coûteux que l’on escamote même en cas de besoin.

Жан-Ілер Обам на зустрічі з Герхардом Шредером. До перевороту головний опозиціонер служив міністром закордонних справ Габону

Звісно ж, подібна політика габонського президента не викликала схвалення всіх політичних сторін, призвівши до появи конкурентів. Одним із них став Жан-Ілер Обам, колишній протеже і прийомний син зведеного брата Леона Мба[17]. Опозиційний діяч знайшов активну підтримку з боку римо-католицьких місій і французької адміністрації[18]. Очолювана Обамом партія «l'Union démocratique et sociale gabonaise» (UDSG), яка мала представництво в Національній асамблеї, мала ряд фундаментальних ідеологічних розбіжностей з керованим Мба «Блоком Демократичного Габону» (BDG).

Опозиційна партія пропагувала зменшення економічної залежності від Франції і домагалася швидшої «африканізації» політичних місць, займаних французами. У державотворчій площині Жан-Ілер Обам також виступав за перетворення Габону на парламентську республіку. Прийняття Конституції ще більше загострило суперечності між ними. Втім політикам все-таки вдалось на період з 1961 по 1963 роки досягти певного компромісу, сформувавши спільний союз під назвою Національна спілка. Незважаючи на це, серед населення політичні хвилювання тільки посилилися[19]. Так, студенти організували хвилю масових протестів проти частих розпусків Національної асамблеї Габону, критикуючи державне керівництво за незадовільну ситуацію[20].

Обаму вдалося швидко просунутися по політичним сходам, ставши міністром закордонних справ при коаліційному кабінеті.[21] Проте вже на початку 1963 року його звільнили з габонського уряду через відмову підтримати однопартійну владу Мба. Щоб прибрати Обама із законодавчого органу, 25 лютого 1963 габонський президент призначив його головою Верховного суду країни. Обам розумів, що це посада, яка фактично не давала йому ніякого впливу[22]. Прихильники Мба навіть спробували прийняти законопроект, в якому зазначалося, що член парламенту може займати тільки одну державну посаду. У подальшому Мба вказував на те, що Обам залишив своє місце у Національній асамблеї через неможливість суміщення обох посад і виконання своїх обов'язків у парламенті. У відповідь на це опозиціонер 10 січня 1964 року несподівано вийшов зі складу Верховного суду[23]. Це тільки ускладнило ситуацію і Мба у нападі гніву 21 січня того ж року розпустив парламент. Нью-Йорк Таймс назвала причиною незгоду депутатів Національної асамблеї усунути головного президентського опонента.

Умови парламентських виборів були змінені: кількість виборчих округів зменшилась з 67 до 47. За новими правилами заборонялось балотуватись тим особам, які вже були депутатами в розпущеному парламенті чи були керівниками головних державних установ протягом останніх 6 місяців. Таким чином Мба позбавився головних діячів опозиції, зокрема Обама. За новими процедурами проведення виборів, кожна партія мала подати список кандидатів зі 47 осіб, кожен з яких був зобов'язаний заплатити 160 доларів США, або взагалі не виставляти свою кандидатуру. Таким чином, передані претендентами 7 520 доларів США без урахування витрат йшли на проведення волевиявлення. Завдяки такому фінансовому обмеженню Мба сподівався, що єдиною партією, яка зможе внести зазначені кошти й узяти участь у парламентських виборах, стане його Блок. У відповідь на це опозиція відмовилась брати участь у виборах, вважаючи їх несправедливим. Загальна ситуація в країні стала ще напруженішою[24].

Планування[ред.ред. код]

Омар Бонго в 1973

Взагалі про планування перевороту відомо вкрай мало. Розпуск президентом Національної асамблеї не призвів до жодних антиурядових протестів, тому змову можна класифікувати як «палацовий переворот»[25]. У щорічній монографії «Adelphi Papers», яка видається Міжнародним інститутом стратегічних досліджень, припускається, що саме присутність молодих французьких військових офіцерів в Габоні, можливо, стало поштовхом до організації перевороту[26]. Велика частина габонських солдат до здобуття незалежності служила у французькій армії, де їм платили доволі скромно. Як і в цілому по країні, військові також були незадоволені діями президента відносно Жан-Ілер Обама, що стало однією із вірогідних причин їх участі у державному перевороті[27].

Посол США в Габоні Чарльз Ф. Дарлінгтон схилявся до думки, що заколотники, можливо, спробували «наслідувати» стиль бенінського полковника Крістофа Согло[28]. Останній, керуючи невеликим армійським підрозділом із 800 солдат, зумів скинути дагомейського президента Юбера Мага у жовтні 1963 року, на місяць очолив країну, а потім пішов у відставку на користь нового цивільного уряду.[29] Однак у власному випадку, габонські армійці не взяли до уваги інтереси Франції, тому не вжили жодних додаткових кроків для запобігання її протидії. Організатори перевороту навіть не зімітували антиурядові протести, щоб якось продемонструвати громадську підтримку своїх дій[30]. В майбутньому прес-секретар революціонерів, лейтенант Даніель Мбен, заявив, що армія намагалась уникнути черги «неконтрольованих демонстрацій, які було б важко зупинити».

Видається малоймовірним, що Обам брав участь у плануванні перевороту. Найімовірніше, політик приєднався до змови вже після формування революціонерами нового уряду. У свою чергу, про змову, можливо, знав його племінник, у минулому посол Габону у Великій Британії, який міг попередити свого дядька. Залишається невідомими, чи встановив він контакти з повстанцями, чи ні[31].

Лейтенант Валері Ессон, якому відводилася важлива роль у здійсненні збройного виступу, погодився на участь тільки 17 лютого. Це було вирішальне рішення, оскільки саме він очолював першу роту габонської армії. Очевидно, для відволікання уваги він наказав своїм військам виконувати нічні маневри. У той же день тодішній начальник поліції Габону Альберт Бернард Бонго попередив президента про незвичайно високу концентрацію солдат поблизу Лібревіля. Главу держави, по невідомим причинам, ця інформація не зацікавила[32].

Хід перевороту[ред.ред. код]

Джозеф Нгуа, міністр закордонних справ Габону (1963-64), першим попередив французьку владу про бунт лейтенантів

Близько п'ятої години ранку 18 лютого 1964 року 150 габонських військових, жандармів та поліцейських на чолі з лейтенантами Жаком Момбо й Валері Ессоном оточили президентський палац і вдерлися в нього.[33] Свої дії заколотники прикривали тим, що нібито проводять військові навчання[34]. Однак під час таких «тренувань» лейтенанти під дулом пістолета витягли Леона Мба зі свого ліжка і заарештували, оголосивши, що час його правління підійшов до кінця.

Голова президентської адміністрації Омар Бонго, почувши дивний шум, зателефонував спікеру Національної асамблеї Луї Бігману, щоб дізнатися про те, що відбувається. Бігман швидко прибув у президентський палац, але в цей момент революціонери відкрили ворота і захопили урядовця[35]. Після цього змовники заарештували 2 французьких офіцерів, а також всіх урядовців, за винятком шанованого у Габоні фахівця дипломата Андре Густава Ангілья[36]. Мабуть, повстанці дозволили йому втекти в надії на те, що він приєднається до них, хоча цього так і не сталось. Джозефу Нгуа, міністру закордонних справ Габону, вдалось повідомити про переворот посольство Франції до того, як його також заарештували.

Повстанці, оголосивши себе «Революційним комітетом», направили свої військові підрозділи для захоплення стратегічних об'єктів у столиці. На ранок у руках військовиків вже перебували аеропорт, поштове відділення і радіостанція «Radio Libreville». З останньої революціонери проінформували населення республіки про повалення законної влади, і попросили «технічної допомоги».[37] Заколотники вирішили кожні півгодини виходити із заявами на радіо, переконуючи населення, що «громадські свободи будуть відновлені, а всі політв'язні — звільнені»[38][39]. Нове габонське керівництво попросило французів не втручатися у внутрішні справи держави, заявивши, що це буде порушенням їхнього державного суверенітету[40]. Революційний комітет також запевнив французького посла Пола Куссерана у тому, що майно іноземців буде захищене від будь-яких посягань. Крім того, повстанці змусили колишнього президента зачитати радіозвернення і публічно «покаятись» за провини свого правління. Написаний текст містив такі слова: «Прийшов день розплати. Беззаконня перейшло всі межі. Народ терплячий, але і його терпінню є межа… І ця межа настала».

Розташування Ламбарене

Зміна влади пройшла без жодного пострілу. Громадськість практично не відреагувала на кардинальні зміни у держкерівництві, що, на думку військових, було ознакою схвалення дій революціонерів[41]. До новоствореного тимчасового уряду увійшло 11 міністрів, переважно цивільні політики з партій UDSG і BDG, зокрема Філіп Ндонг, редактор видання «Réalités Gabonaises», доктор Елой Раханді Чамбер, керівник першої приватної медичної установи у Габоні, Філіп Морі, відомий габонський актор, і державний службовець Пол Гонджу, який погодився «врятувати Габон від хаосу»[42]. Всього у новий кабінет увійшло 11 чоловік[43].

Ті урядовці, які служили при президенті Леон Мба до урядового кабінету не потрапили. Нове керівництво запевнило, що профранцузька зовнішня політика країни залишиться незмінною і що Мба контролюватиме уряд до тих пір, поки президентство не буде передано Обаму. Також організатори перевороту закликали цивільне населення зберігати спокій і нікому не завдавати шкоди. По своїй суті, більшість революціонерів були молодшими офіцерами. Старші офіцери у події не втручались.

Обам, у свою чергу, про державний переворот нічого не знав, поки йому не зателефонував рано вранці посол Франції в Габоні Пол Куссеран, розбуджений натовпом на вулицях. Обам відповів послу, що з'ясує, чому в країні «немає уряду» (посол прямо не згадав про переворот). Однак невдовзі до його будинку під'їхала машина з членами революційного комітету, які відвезли колишнього опозиціонера до президентського палацу й одразу ж призначили новим президентом Габону. Другий лейтенант Ндо Еду надав інструкції щодо перевезення Мба до міста Нджоле, яке підтримувало Обама. Однак через сильний дощ відсторонений від влади Леон Мба і ті, хто взяв його у полон, знайшли тимчасовий притулок у невідомому селі. Наступного ранку колишнього главу держави революціонери перевезли до міста Ламбарене, а за кілька годин він знову повернувся до Лібревіля[44].

Французька інтервенція[ред.ред. код]

Жак Фоккарт (зліва) і Кутуку Юбер Мага (по центру)
Французькі війська в захопленому лібревільському аеропорті

Детальну інформацію про переворот французька влада отримала не від свого посла Куссерана, а від глави адміністрації поваленого президента Омара Бонго, оскільки той перебував у самому вирі подій перевороту[45]. Президент Шарль де Голль вкрай негативно сприйняв повалення свого африканського союзника і за порадою головного радника з африканської політики Жака Фоккарта вирішив відновити владу Леона Мба[46]. Цього вимагав і договір 1960 року, укладений між обома країнами. За іронією долі, документ, що легітимізував французьке вторгнення, підписав Жан-Ілер Обам, тодішній міністр закордонних справ, а тепер голова тимчасового уряду. Фоккарт вимагав від французької влади активних дій проти заколотників, маючи при цьому і власні інтереси: французьку нафтову групу «Elf», яка діяла в Габоні, очолював його близький друг. Не менш дружні відносини Фоккарт підтримував із самим Мба. Останній міг особисто зателефонувати Фоккарту, і французький радник зустрівся з ним «в одну мить»[47].

Французька влада пояснила свої дії тим, що невтручанням вони тільки зваблять військові групи в інших африканських країнах на подібні насильницькі зміни влади, які не були рідкістю для «чорного континенту». Метрополія вже утрималася від втручання у недавні державні перевороти у французькому Конго, Дагомеї й Того, хоча й критикувала їх. Однак, військовий переворот в Габоні відрізнявся тим, що, за їх твердженням, йому не вистачало широкої підтримки громадськості[48]. Щоправда, і в попередніх прикладах, громадськість країн теж не виявляла особливої підтримки «революціонерам», які антиконституційно приходили до влади[49]. У 1995 році міністр закордонних справ Франції Жак Годфрейн заявив, що Париж «втручатиметься кожен раз, коли законно обрана демократична влада буде повалена внаслідок державного перевороту і якщо існує угода про військову співпрацю».

Військове втручання не могло розпочатися без офіційного клопотання глави Габону. Оскільки Мба перебував у полоні невідомо де, французи зв'язалися з віце-президентом республіки Полом-Марі Ємбітом, якому пощастило залишитися на волі. Французьке командування наперед склало лист про погодження військової інтервенції, Ємбіту залишалось тільки його підписати. Заручившись підтримкою, французькі війська перейшли до дій[50].

Менш ніж через 24 години після того, як де Голль довідався про антипрезидентський виступ, французькі десантники, дислоковані в Дакарі і Браззавілі під керівництвом генералів Рене Когні й Жан-Луї Кергаварата, дізнались про те, що саме їх війська будуть використані у придушенні бунтівників[51]. Це сталось ще до утворення тимчасового уряду[52]. Довірені генералам війська отримали наказ Фоккарта «нормалізувати» ситуацію не пізніше 19 лютого або ранку наступного дня. О 10:50 18 лютого за західноафриканським часом перші 50 військовослужбовців висадилися у Міжнародному аеропорту Лібревіля. Повстанці закрили аеропорт, але не маючи часу і можливостей спорудити які-небудь перешкоди, дозволили французьким військам приземлитися неушкодженими, незважаючи на сильний шторм, що йшов у той день. Згодом на летовище прибуло ще понад 600 парашутистів[53].

Полонені габонські солдати, захоплені французькими військами

Швидко просуваючись по місту, війська відносно легко захопили провінційну раду та інші ключові об'єкти. Однак, при встановленні контролю над військовою базою (табором) Барака, що на південний схід від Ламбарене, французькі десантники вперше зустріли серйозний опір. Дізнавшись про майбутню атаку, здивований Обам подзвонив послу Куссерану і запитав його про те, що відбувається. Дипломатичний представник ухилився від прямої відповіді на запитання і попросив, щоб Мба звільнили неушкодженим. Отримавши від посла помилкову впевненість у тому, що французький уряд не прийматиме військових заходів, Обам наказав знайти поваленого президента, відправивши для цього військового офіцера[54]. На світанку 19 лютого французи продовжили бойові дії: літаки ВПС здійснили ряд авіаударів по базі повстанців, сухопутні війська відкрили проти революціонерів кулеметний і мінометний вогонь. Повстанці певний час чинили спротив, однак після того, як боєприпаси закінчилися, габонські солдати здалися на милість переможцю. За даними певних джерел, командира революціонерів лейтенанта Ндо Еду французи стратили. Пізніше їм вдалося знайти і місце утримання усуненого габонського очільника, якого тримали в селі поруч з шпиталем Альберта Швейцера.

До кінця дня французькі війська встановили контроль над всіма громадськими установами Лібревіля. Повстанці виступили на столичному радіо, оголосивши про повну капітуляцію. Члени Революційного комітету, які залишилися в живих, та представники тимчасового ефемерного уряду Обама потрапили під варту. Загалом в ході операції загинув 1 французький і 18 габонських солдат. Неофіційні джерела повідомили про 2 убитих французьких військових і 25 бойовиків, ще 40 революціонерів отримали поранення. Кількість жертв серед цивільного населення залишається невідомим, але є значним, оскільки солом'яні дахи їх будинків не були хорошим захистом від кулеметних куль.

Наслідки[ред.ред. код]

Посольство США у Лібревілі

Втручання Франції у державний переворот практично не викликало критики серед африканських країн. Навпаки уряди таких держав як Центральноафриканська Республіка, Чад, Кот-д'Івуар, Мадагаскар, Нігер і Верхня Вольта відкрито підтримали відновлення законної габонської влади. Єдиним винятком стала слабка критика з боку Дагомеї (нині Бенін) і Демократичної Республіки Конго. Теми держперевороту не торкалися і на засіданні Ради міністрів Організації африканської єдності, яке пройшло у місті Логос 24-29 лютого. Придушення збройного виступу загалом негативно позначилось на революційному русі у франкомовній Африці[25].

21 лютого у Лібревіль повернувся законний керівник Леон Мба[55]. Незабаром після його прибуття о 10 годині було скасовано комендантську годину, введену раніше французами. Столиця поступово почала вертатись до звичного життя, знову запрацювали зачинені до того магазини. Одним із перших кроків габонського уряду стала боротьба проти всіх причетних до змови осіб. З цією метою в країні були створені загони службовців, відомі як «les gorilles», завдання яких полягало в арешті будь-яких підозрюваних супротивників Мби. Останній категорично відмовився вірити, що переворот був спрямований проти його режиму, будучи переконаним, що це змова проти всієї держави[56]. Щоб впевнитись у вірності збройних сил, важливому інструменті підтримки влади, Мба звільнив старий військовий склад, набравши абсолютно новий[57].

Після перевороту країна опинилася в бурхливій, вируючій ситуації. Багато службовців покинули свої посади, студенти організували масові страйки. 1 і 2 березня країною прокотились ряд антиурядових демонстрацій, учасники яких вигукували «Léon M'ba, président des Français!» («Леон Мба, президент французів!»), закликаючи припинити «диктатуру»[58]. Зародившись спершу у Лібревілі, протести доволі швидко поширилися на міста Порт-Жантіль і Нденде і на кілька місяців. Демонстранти направили свій гнів і проти французів, закидавши камінням більше 30 автомобілів, що належали їм[59][60]. Поліція спробувала вгамувати незадоволену публіку, було взято під варту близько 50 осіб.

Причетність до перевороту США[ред.ред. код]

Відразу після перевороту серед деяких габонців поширилася помилкова впевненість, що до змови були причетні Сполучені Штати[61]. Подібні плітки, як зазначало видання Time, активно поширювали самі французи. Справа дійшла до того, що деякі заправні станції відмовилися обслуговувати американців[62]. Почали надходити погрози на адрес американського посольства. Так 5 березня Вільям Ф. Кортні, заступник начальника дипломатичної установи, отримав дзвінок від людини, яка назвала себе DuPont і зажадала, щоб всі американці покинули Габон. Інформаційне агентство США (ЮСІА) отримало ще два телефонні дзвінки зі схожими погрозами. Ввечері того ж дня невідомі перейшли від слів до справи і кинули в приміщення посольства невелику бомбу. Оскільки будівля була зачиненою ще з 3 березня, ніхто з дипломатичних працівників не постраждав, а в самій будівлі було пошкоджено тільки 2 вікна[63].

Через 2 дні ситуація повторилася. Спершу на адрес посольства надійшли телефонні дзвінки, потім застосували вибуховий пристрій. Як і в попередньому випадку, бомба не завдала збитків. Проте нападники не зупинились на цьому й здійснили не менше п'яти пострілів з автоматичного дробовика 12 калібру, залишивши більше 30 отворів у вікні на другому поверсі посольства. Цілком ймовірно, що виконавцями нападів були самі французи. Відомо, що після другого нападу поблизу дипустанови було помічено автомобіль з білими людьми, який проїхав по пустинному лібревільському бульварі. В той час практично єдиними білими людьми в Габоні були тільки французи. Для захисту будівлі поліція направила двох габонських правоохоронців, сам Леон Мба наказав провести слідство стосовно вибухів. Президент категорично засудив звинувачення проти американців, заявивши:

Не існує жодних доказів того, що Сполучені Штати відігравали яку-небудь роль в недавніх подіях. Однак дружба між членами американського посольства і деякими політиками, які брали участь у заколоті, могла створити хибне враження, яке я не поділяю.[64]
Оригінальний текст (фр.)

Rien ne permet de penser que les États-Unis ont joué un rôle dans les récents événements. Cependant, les relations d'amitié qui existent entre des membres de l'ambassade des États-Unis et quelques-uns des politiciens qui ont participé à la rébellion ont pu en donner l'impression, impression que je ne partage pas.

Більшість атак проти американців були направлені проти Чарльза Дарлінгтона особисто. В липні того ж 1964 року гранатою був вражений і його син Крістофер, однак вона не вибухнула. Посол покинув свою посаду 26 липня. Його наступником став Девід М. Бейн, який зайняв пост тільки 14 серпня 1965[65].

Парламентські вибори 1964[ред.ред. код]

Незважаючи на нестабільну внутрішню ситуацію у країні, вибори до законодавчого органу усе-таки відбулись. Спочатку їх планували провести 23 лютого, проте цьому завадив держпереворот, що трапився того тижня[66]. Після придушення заколоту Леон Мба призначив вибори на 12 квітня[15]. За наполяганням французького уряду Мба дозволив брати участь у них й опозиційним партіям, хоча саме це, як заявляла опозиція, стало основною причиною збройного виступу військових[67]. В той же час основним керівникам опозиції у праві на висунення кандидатур було відмовлено, їх депортували у віддалені регіони країни[68].

Партія UDSG (Габонський демократичний і соціальний союз), яка мала значну кількість депутатів у попередньому парламенті, практично зникла з політичної сцени Габону, багато її лідерів кинули до в'язниці через можливу причетність до перевороту. Опозицію Мба складали партії, що не мали національної спрямованості і які орієнтувалися передусім на місцеві інтереси і продемократичні принципи[69]. Виборча кампанія супроводжувалася серйозними порушеннями, Мба не нехтував підкупом грошима. Попри те, опозиційні партії отримали майже половину голосів, а саме 44,6 % та 16 з 47 місць в Національній асамблеї. Президентський «Блок Демократичного Габону» (BDG) здобув підтримку 55,4 % виборців, провівши у законодавчий орган 31 особу, що дозволило зберегти владу[70]. Невдоволена опозиція заявила про фальсифікацію виборів, і провела серію демонстрацій, які втім вплинути на результати не змогли.

Судовий процес над заколотниками[ред.ред. код]

Після поразки збройного виступу габонських армійців Жан-Ілер Обам і Пол Гонджу втекли з Лібревіля, але 20 лютого були схоплені французами. У серпні того ж року в містечку Ламбарене розпочався судовий процес над повсталими та членами перехідного уряду[71]. В країні було запроваджено особливий стан, відповідно до якого органам місцевого самоврядування було доручено наглядати за підозрюваними заколотниками[72]. У разі необхідності дозволялось вводити комендантську годину. Для проїзду містом було потрібне спеціальне посвідчення. Судовий процес проходив у будівлі школи на березі річки Огове, неподалік від лікарні Альберта Швейцера[73]. З огляду на те, що приміщення було невеликим, під час процесу було закрито доступ не лише для громадськості, але й для членів родин звинувачуваних. Висвітлення процесу у ЗМІ також було нешироким, оскільки були допущені лише представники відомих новинних видань. Окрім того, було введено обмеження щодо захисту звинувачуваних[74].

Під час процесу було допитано 64 свідків[74]. Обам і деякі інші члени перехідного уряду заявили про те, що їх участь у державному перевороті була спричинена бездіяльністю габонської армії. Суддя Леон Ож, у свою чергу, заявив, що «якщо це єдина причина для державного перевороту, то звинувачувані заслуговують на жорстоке покарання»[75]. Обам підтвердив, що не брав участі у розробці плану перевороту. Згідно з його свідченнями він сформував перехідний уряд відповідно до Конституції на вимогу путчистів. На його думку, французька інтервенція була незаконною, з чим погодились Гонджу й колишній міністр освіти Жан-Маре Еко[74].

9 вересня суддя виніс вердикт без консультацій із Мба[76]. Обама засудили до 10 років каторжних робіт і до 10 років заслання на острові Сеттекама, що за 160 км від узбережжя Габону[77][76]. Незважаючи на те, що сам Обам не мав значної популярності під час своєї політичної кар'єри, згідно з журналом Time, його арешт «підніс Обама до рівня героя в очах схвильованої громадськості»[78]. Під час відбування 10-річної каторги Обама неодноразово били наглядачі. Окрім Обама Мба ув'язнив понад 150 опонентів, більшість з яких були засуджені до 20 років каторжних робіт[79]. Актору й лікарю було дано термін у 10 років ув'язнення[80]. Закликаючи до миру 18 лютого[81], Мба дав обіцянку, що його вороги не будуть «ані помилувані, ані прощені», оскільки заслуговують тільки на «повне покарання»[5].

Навіть через два роки після перевороту Мба не відмовився від політики відкритих репресій проти інакомислячих. Згадані події зробили його все більш закритим, більшу частину свого часу президент став проводити у своєму палаці, надійно захищеному французькими військами[82]. Навіть віце-президент Пол-Марі Ємбіт втратив вплив на президента. Місце консультантів і радників старіючого і часто хворіючого керівника держави зайняли друзі Жака Фоккарта, Моріс Роберт та Гай Понсайе. Попри літній вік Мба все ще вірив у власну популярність, в березні 1967 року його переобрали президентом, на яких багаторічний політик здобув 99,90 % голосів виборців[83]. Того ж року у нього виявили рак, від якого він помер 28 листопада 1967 у паризькій клініці. По його смерті Габон очолив підтримуваний французами Омар Бонго. Ставши президентом, у 1972 році він звільнив Жан-Ілер Обама з в'язниці[84].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Murison, 2003, с. 434
  2. Gabon's President Ousted by Bloodless Army Coup: Officer Group Seizes Mba – Old Rival Reported Chosen as Successor. The New York Times (Reuters). 19 February 1964: 1. Процитовано 7 September 2008. 
  3. Matthews, Ronald (10 April 1966). Forecast for Africa: More Plots, More Coups. The New York Times: 182. Процитовано 18 September 2008. 
  4. Matthews, 1966, с. 118
  5. а б De Gaulle to the Rescue. Time. 28 February 1964. Процитовано 7 September 2008. 
  6. Reed, 1987, с. 284
  7. Biteghe, 1990, с. 23–24
  8. Péan, 1983, с. 40–42
  9. Péan, 1983, с. 20
  10. Biteghe, 1990, с. 35
  11. Biteghe, 1990, с. 29
  12. Matthews, 1966, с. 132.
  13. 26. Gabon (1960-present). uca.edu (en-US). Процитовано 2017-10-26. 
  14. Biteghe, 1990, с. 46
  15. а б Matthews, 1966, с. 123
  16. Keese, 2004, с. 162
  17. Bernault, 1996, с. 222
  18. Reed, 1987, с. 293
  19. Biteghe, 1990, с. 52
  20. Biteghe, 1990, с. 49
  21. Reed, 1987, с. 296
  22. Biteghe, 1990, с. 54
  23. Biteghe, 1990, с. 55
  24. Darlington та Darlington, 1968, с. 123–124.
  25. а б Wallerstein, 2005, с. 78
  26. International Institute for Strategic Studies, 1964, с. 8
  27. Reed, 1987, с. 297
  28. Darlington та Darlington, 1968, с. 131
  29. Sounds in the Night. Time. 8 November 1963. Процитовано 11 October 2008. 
  30. Darlington та Darlington, 1968, с. 132
  31. Darlington та Darlington, 1968, с. 140
  32. Pederson, Nicholas (May 2000). French Involvement in Gabon (– Scholar search). University of Illinois at Urbana-Champaign. Архів оригіналу за 2 September 2007. Процитовано 9 August 2008. 
  33. Giniger, Henry (20 February 1964). Gabon Insurgents Yield as France Rushes in Troops. The New York Times. Процитовано 17 September 2008. 
  34. Darlington та Darlington, 1968, с. 130
  35. BBC NEWS | World | Africa | Profile: Gabon's 'president for life'. news.bbc.co.uk. Процитовано 2017-08-27. 
  36. Gardinier, 1994, с. 58
  37. Biteghe, 1990, с. 62
  38. Matthews, 1966, с. 115
  39. Gabon Regime Ousted; Military Seizes Power. The Washington Post. 19 February 1964: C20. Процитовано 8 September 2008. 
  40. Garrison, Lloyd (23 February 1964). Many Gabonese Angered By Paris; Intervention to Crush Coup Sets Off Controversy. The New York Times: 7. Процитовано 8 September 2008. 
  41. Biteghe, 1990, с. 63
  42. Gardinier, 1994, с. 59.
  43. Les conséquences du coup de force militaire. (англійська). 
  44. Darlington та Darlington, 1968, с. 134
  45. Pederson, Nicholas (May 2000). French Intervention in the 1964 Coup In Gabon (– Scholar search). University of Illinois at Urbana-Champaign. Архів оригіналу за 4 September 2007. Процитовано 6 August 2008. 
  46. Gabon History. Encyclopedia of the Nations. Thomson Gale. 2007. Процитовано 6 August 2008. 
  47. Whitney, Craig R. (20 March 1997). Jacques Foccart Dies at 83; Secret Mastermind in Africa. The New York Times. Процитовано 6 August 2008. 
  48. Root, Waverley (20 February 1964). French Action Taken to Halt More Coups. The Washington Post: A34. 
  49. France's Army Keeps Grip in African Ex-Colonies. The New York Times. 22 May 1996. Процитовано 6 August 2008. 
  50. Biteghe, 1990, с. 19
  51. Grundy, Kenneth W. (October 1968). On Machiavelli and the Mercenaries. The Journal of Modern African Studies 6 (3): 295–310. JSTOR 159300. doi:10.1017/S0022278X00017420. 
  52. Matthews, 1966, с. 116
  53. Darlington та Darlington, 1968, с. 133
  54. Matthews, 1966, с. 117
  55. Root, Waverley (21 February 1964). "No Pity, No Pardon", Gabon Rebels Warned. The Washington Post: A34. Процитовано 8 September 2008. 
  56. Biteghe, 1990, с. 100
  57. Darlington та Darlington, 1968, с. 139
  58. Biteghe, 1990, с. 92
  59. Garrison, Lloyd (11 March 1964). French-African Bitterness Is Increasing in Gabon. The New York Times: 15. Процитовано 7 September 2008. 
  60. Street Rioting in Gabon is Reported Put Down. The New York Times (Associated Press). 3 March 1964: 6. Процитовано 8 September 2008. 
  61. Howe, Russell Warren (7 April 1964). Election Sunday to Test French "Counter-Coup" in Gabon. The Washington Post: D7. Процитовано 8 September 2008. 
  62. Sure Cure for Sterility. Time. 28 March 1964. Процитовано 10 August 2008. 
  63. Darlington та Darlington, 1968, с. 158
  64. Gabon Chief Clears U.S. of Role in Plot. The New York Times (Associated Press). 16 March 1964: 16. Процитовано 8 September 2008. 
  65. US Ambassador to Gabon. Notable Names Database (Soylent Communications). 2008. Процитовано 19 October 2008. 
  66. Mba Dissolves His Cabinet And Again Delays Election. The New York Times (Associated Press). 25 February 1964: 3. Процитовано 18 September 2008. 
  67. Biteghe, 1990, с. 94
  68. French Stand Guard While Gabon Votes. The New York Times (Associated Press). 12 April 1964: 7. Процитовано 23 September 2008. 
  69. Biteghe, 1990, с. 96
  70. Troops Patrolling Capital of Gabon to Keep Order. The New York Times (Associated Press). 16 April 1964: 45. Процитовано 8 September 2008. 
  71. Reed, 1987, с. 298.
  72. Waverley, Root. (1964-02-21). "No Pity, No Pardon", Gabon Rebels Warned (en). The Washington Post. с. A34. Процитовано 2014-05-17. 
  73. Matthews, 1966, с. 127
  74. а б в Matthews, 1966, с. 128
  75. Coup Planners Blame Army Lag (en). The Washington Post. 1964-08-31. с. A1. Процитовано 2014-05-17. 
  76. а б Matthews, 1966, с. 129.
  77. Americans Score French in Gabon (en). Time. 1964-03-28. Процитовано 2014-05-17. 
  78. Sure Cure for Sterility (en). Time. 1964-03-28. Процитовано 2014-05-17. 
  79. Yates, 1996, с. 113
  80. Pederson, Nicholas. French Intervention in the 1964 Coup In Gabon (en). University of Illinois at Urbana-Champaign. Архів оригіналу за 2012-03-19. Процитовано 2014-05-17. 
  81. Street Rioting in Gabon is Reported Put Down (en). The New York Times. 1964-03-03. с. 6. Процитовано 2014-05-17. 
  82. Yates, 1996, с. 114
  83. Reed, 1987, с. 288
  84. Yates, 1996, с. 117

Бібліографія[ред.ред. код]

на англійській мові
на французькій мові