Державний переворот у Габоні (1964)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Державний переворот у Габоні
Carte gabon.png
Мапа Габону
Дата: 17-19 лютого 1964 року
Місце: Габон
Координати:
Результат: Повалення створеного повстанцями тимчасового уряду, Леон Мба відновив президентську владу
Сторони
Габон Габонський уряд
Франція Франція
Габон Революційний комітет Габону
Габон Частина армії
Ключові фігури
Габон Леон Мба
Франція Шарль де Голль
Габон Жан-Ілер Обам
Габон Жак Момбо
Габон Валері Ессон
ГабонНдо Еду
ГабонДеніел Мбені
Втрати
1 військовий загинув 18 солдатів загинуло

Державний переворот у Габоні — невдала спроба військового путчу, здійснена частиною габонських збройних сил та поліції 17-18 лютого 1964 року з метою повалення влади тодішнього президента Леона Габрієля Мба. Безпосередньою причиною збройного виступу послугувало рішення президента про розпуск парламенту, що викликало невдоволення серед опозиції та габонської армії. Зранку 18 лютого група зі 150 військових та поліцейських під керівництвом 4 молодших лейтенантів заарештувала главу держави та законний уряд. На столичному радіо Лібревіля учасники путчу закликали мешканців зберігати спокій та запевнили, що профранцузька політика країни залишиться незмінною. Габонці відреагували на збройний виступ спокійно, жодних заворушень і виступів не відбулось, що повстанці сприйняли як знак схвалення та підтримки їхніх дій.

На чолі тимчасового уряду військові поставили колишнього міністра закордонних справ Жана-Ілера Обама, який до того часу став головним політичним опонентом Габрієля Мба. Невідомо, чи був сам Обам обізнаний у плануванні перевороту, принаймні, довести на суді його причетність до заколоту так і не змогли. Скинутого президента Мба революціонери відправили до невеликого містечка Ламбарене, що за 250 км від столиці. Бунт лейтенантів викликав негативну реакцію в колишній метрополії, президент Шарль де Голль прийняв рішення «нормалізувати» ситуацію та відновити владу лояльного Мба. У ході швидкої військової операції Франція перекинула в колишню колонію військові підрозділи, дислоковані в інших африканських країнах, і в ніч на 19 лютого доволі легко подавила незначний опір повсталих армійців. Більшість членів тимчасового уряду потрапила під арешт. Свої дії французьке керівництво аргументувало угодою 1960 року, укладеною між Францією та Габоном після проголошення останнім незалежності.

Повернувши президентське крісло, Мба ув'язнив більше 150 своїх супротивників й пообіцяв, що його вороги не будуть «ані помилувані, ані прощені», оскільки заслуговують тільки на «повне покарання». Лідера революціонерів Обама було засуджено до 10 років каторжних робіт і 10 років заслання, у 1972 році його помилували. Після згаданих подій старіючий, часто хворий президент Мба поступово відійшов від колишньої всеосяжної влади, хоч і залишався на посаді президента. Останні роки свого правління він провів у власному президентському палаці під надійною охороною французьких військ аж до своєї смерті 28 листопада 1967 року.

Передумови і витоки[ред. | ред. код]

Габонські і французькі військові офіцери, 1959

Більшу частину новітнього часу Габон перебував у колоніальній залежності від Франції. Після здобуття самостійності 17 серпня 1960 року країна продовжила підтримувати тісні взаємини з колишньою метрополією[1]. Державу очолив Леон Габрієль Мба, в минулому прем'єр-міністр габонського уряду колоніального періоду, який пройшов пройшов блискучий кар'єрний шлях від митного агента до одного із «кращих африканських друзів» Єлисейського палацу. Ставши президентом, він заручився підтримкою і новоутвореної Національної асамблеї: його партії, Блоку демократичного Габону, вдалось здобути впевнену перемогу на парламентських виборах 19 червня 1960.

Втім, електорат панівної партії виявився розколотим. У цій ситуації Мба зробив крутий політичний віраж, запропонувавши своєму старому супернику часів колоніалізму Жан-Ілер Обаму, до того ж колишньому протеже і прийомному сину зведеного брата, виступити на виборах єдиним списком. Обам погодився, результатом чого стало утворення Національної спілки — першої в історії Габону електоральної коаліції провідних політичних сил. Однак, цей союз виявилася далеко не рівноправним об'єднанням. Велику частину виборчих списків НС склали прихильники Мба, а його самого висунули єдиним кандидатом у президенти. Вибори 12 лютого 1961 року принесли очікувану перемогу: Мба став главою держави, а Обам посів посаду міністра закордонних справ.[2]

В перші роки свого правління президент зберігав значну популярність серед населення. При ньому країна досягла небувалих для африканських реалій того часу економічних успіхів, було забезпечено відносно високий рівень життя, а сам Габон вважався однією із найбільш стабільних держав у Західній Африці[3]. Країна входила до списку небагатьох африканських держав з позитивним сальдо торговельного балансу, середньорічний дохід на душу населення складав 200 доларів США. Уряд Мба забезпечив профіцитний бюджет, добився того, щоб експорт перевищував імпорт аж на 30 відсотків[4]. Економічні успіхи значною мірою були зумовлені природними багатствами Габону, який залишався значним виробником урану і марганцю, а також володів великими запасами залізної руди (1 млрд тонн) і лісу. З моменту виявлення багатих родовищ нафти у 1962 році, Габон швидко став постачальником і чорного золота.

Зрозуміло, що природні ресурси з самого початку привернули особливу увагу Парижу. Франція, як зазначало американське видання «Тайм», будь-яким чином прагнула зберегти сферу свого впливу, не гребуючи втручанням у внутрішні справи Габону[5]. Мба зберіг відданість колишній метрополії і дотримувався профранцузької політики[6]. Франція натомість взяла на себе фінансування і обслуговування частини збройних сил, а саме 600 парашутистів і підрозділу ВПС, що згодом включив і реактивні винищувачі Dassault Mirage 5 і Jaguar, розташовані на військовій базі Ле-Камп-де-Голль (на околиці Лібревіля, недалеко від міжнародного аеропорту).

Військова співпраця між країнами тривала аж до 1987 року, що дозволяло габонським лідерам попереджувати будь-які антипрезидентські виступи і заколоти всередині Габону[7]. Мба чудово прокоментував таку державну позицію під час візиту до Франції 1961 року, промовивши свою знамениту фразу: «Всі габонці, — стверджував він, — мають дві батьківщини: Францію і Габон»[8]. При його режимі європейці користувалися особливо дружньою прихильністю. Французький журналіст П'єр Пеан стверджував, що Мба своєю політикою таємно намагається запобігти справжній незалежності держави; замість цього президент активно лобіював серед населення ідею про надання Габону статусу заморської території[9]. На думку журналіста, «це крайній випадок неоколоніалізму, що межує з карикатурою»[10].

21 лютого 1961 цілком лояльна Національна асамблея одноголосно ухвалила прийняття нової конституції, що фактично запроваджувала суперпрезидентську форму правління[11][12]. Основний закон зосередив у руках Леона Мба всю повноту виконавчої влади: він міг самостійно призначати міністрів, функції і обов'язки яких визначав сам, власноруч розпускати Національну асамблею або продовжувати термін її повноважень у разі спливу п'ятирічного строку, на який даний парламент обирався. Нова конституція наділила Габрієля Мба правом оголошувати надзвичайний стан, коли він вважав це за необхідне, хоча вже для цієї дії йому все ж таки доводилося проконсультуватися з народом шляхом референдуму[13]. У доповіді французької секретної служби політична ситуація оцінювалась наступним чином:

Він вважав себе істинно демократичним лідером; ніщо не дратувало його більше, ніж звинувачення у диктатурі. Тим не менш, [Мба] залишався незадоволеним, поки не переписав під себе конституцію. Це дало йому фактично необмежену владу і перетворило парламент в коштовну декорацію, яку можна було обійти по мірі необхідності.[14]
Оригінальний текст(фр.)
Se voulant et se croyant sincèrement démocrate, au point qu’aucune accusation ne l’irrite davantage que celle d’être un dictateur, il n’en a pas moins eu de cesse qu’il n’ait fait voter une constitution lui accordant pratiquement tous les pouvoirs et réduisant le parlement au rôle d’un décor coûteux que l’on escamote même en cas de besoin.
Жан-Ілер Обам на зустрічі з Герхардом Шредером. До перевороту головний опозиціонер служив міністром закордонних справ Габону

Період 1961—1963 років став свідком поступового посилення особистої влади Мба. З одного боку, президент декларував прагнення перетворити Габон на демократичну державу, що, на його думку, було необхідною умовою для залучення іноземних інвесторів. З іншого, він надіявся примирити імперативи демократії із необхідністю сильного і послідовного уряду[15]. Однак, на практиці він не дуже старався для досягнення цієї мети — в Габоні він став відомим як «старик» або «бос» — адже дбав більше про власну владу і авторитет[16]. Навколо постаті першого президента поступово почав формуватися культ особи, портрети глави держави заполонили урядові установи.[17]

Зрозуміло, що подібна політика не викликала схвалення всіх сил. Колишній союзник Жан-Ілер Обам став опозиціонером, знайшовши, як не дивно, активну підтримку з боку римо-католицьких місій і французької адміністрації[18]. Очолювана ним партія «l'Union démocratique et sociale gabonaise» (UDSG), представлена власною фракцією у Національній асамблеї, мала ряд фундаментальних ідеологічних розбіжностей з керованим Мба «Блоком Демократичного Габону» (BDG). Опозиціонери пропагували зменшення економічної залежності від Франції і домагалися швидшої «африканізації» політичних місць, займаних французами. У державотворчій площині Обам виступав за перетворення Габону на парламентську республіку. Прийняття Конституції тільки загострило суперечності між ними. Посилились політичні хвилювання серед населення, які ознаменувалися хвилею масових студентських протестів проти частих розпусків Національної асамблеї. В бік державного керівництва все частіше стали висловлюватись критичні зауваження щодо незадовільної ситуації в країні[19][20].

Протягом 1963 року Мба робив все для зміцнення своїх позицій. Щоб усунути Обама із парламенту, 25 лютого 1963 габонський президент призначив його головою Верховного суду країни, але при цьому збереглось його місце у парламенті. Посада судді фактично не давала йому жодного впливу[21]. Прихильники Мба навіть спробували прийняти законопроект, яким було передбачено, що член парламенту може займати тільки одну державну посаду. У подальшому Мба вказував на те, що Обам залишив своє місце у Національній асамблеї через неможливість суміщення обох посад і виконання своїх обов'язків у парламенті. У відповідь на це опозиціонер 10 січня 1964 року несподівано вийшов зі складу Верховного суду[22]. Це тільки ускладнило ситуацію і Мба у нападі гніву 21 січня того ж року розпустив парламент. Нью-Йорк Таймс назвала причиною незгоду депутатів Національної асамблеї усунути президентського опонента.

Умови нових парламентських виборів були змінені: кількість виборчих округів зменшилась з 67 до 47. За новими правилами заборонялось балотуватись тим особам, які вже були депутатами в розпущеному парламенті чи керівниками головних державних установ протягом останніх 6 місяців. Таким чином, Мба позбавився головних діячів опозиції, зокрема і Обама. За новими процедурами проведення виборів, кожна партія мала подати список кандидатів зі 47 осіб, кожен з яких був зобов'язаний заплатити 160 доларів США. Таким чином, передані претендентами 7 520 доларів США без урахування витрат йшли на проведення волевиявлення. Завдяки такому фінансовому обмеженню Мба сподівався, що єдиною партією, яка зможе внести зазначені кошти й узяти участь у парламентських перегонах, стане його Блок. У відповідь на це опозиція відмовилась брати участь у виборах, вважаючи їх несправедливим. Авторитарні тенденції режиму поступово почали викликати все більше роздратування, яке врешті-решт призвело до державного перевороту[23].

Планування[ред. | ред. код]

Омар Бонго в 1973

Взагалі про планування путчу відомо вкрай мало. Розпуск президентом Національної асамблеї не призвів до жодних антиурядових протестів, тому змову можна класифікувати як «палацовий переворот»[24]. Дослідник розглядають різні причини участі військових. Так, у щорічній монографії «Adelphi Papers», яка видається Міжнародним інститутом стратегічних досліджень, припускається, що армійці були незадоволені присутністю французьких солдат на офіцерських посадах[25]. Іншою причиною називають неналежне фінансування і низька заробітна плата габонських вояків. Як і в цілому по країні, звичайні солдати також були незадоволені діями президента щодо Жан-Ілер Обама, що стало однією із ймовірних причин їх участі у державному перевороті[26].

Посол США в Габоні Чарльз Ф. Дарлінгтон схилявся до думки, що заколотники спробували «наслідувати» стиль бенінського полковника Крістофа Согло[27]. Останній, керуючи невеликим армійським підрозділом із 800 солдат, зумів у жовтні 1963 року скинути дагомейського президента Юбера Мага, на місяць очолив країну, а потім пішов у відставку на користь нового цивільного уряду.[28] Однак, у власному випадку, габонські армійці не взяли до уваги інтереси Франції, тому не вжили жодних додаткових заходів для запобігання її протидії. Організатори перевороту навіть не зімітували антиурядові протести, щоб хоч якось продемонструвати громадську підтримку своїх дій. В майбутньому прес-секретар революціонерів, суб-лейтенант Деніел Мбені (фр. Daniel Mbene), заявив, що армія намагалась уникнути черги «неконтрольованих демонстрацій, які було б важко зупинити»[29].

Видається малоймовірним, що Обам брав участь у плануванні перевороту. Найімовірніше, політик приєднався до змови вже після формування революціонерами нового уряду. Можливо, про змову знав його племінник, у минулому посол Габону у Великій Британії, який міг попередити свого дядька. Залишається невідомими, чи встановив він контакти з повстанцями[30]. Лейтенант Валері Ессон, якому відводилася важлива роль у здійсненні збройного виступу, погодився на участь тільки 17 лютого. Це було вирішальний крок, оскільки саме він очолював першу роту габонської армії. Очевидно, для відволікання уваги він наказав своїм військам виконувати нічні маневри. У той же вечір голова президентської адміністрації Альберт Бернард Бонго попередив президента про незвичайно високу концентрацію солдат поблизу Лібревіля. Главу держави, по невідомим причинам, ця інформація не зацікавила[31].

Хід перевороту[ред. | ред. код]

Розташування Ламбарене

Близько п'ятої години ранку 18 лютого 1964 року 150 габонських військових, жандармів та поліцейських на чолі з лейтенантами Жаком Момбо (фр. Jacques Mombo) й Валері Ессоном (фр. Valère Essone) оточили президентський палац, обеззброїли варту і захопили резиденцію.[32] Свої дії заколотники прикривали тим, що нібито проводять військові навчання[33]. Однак під час таких «тренувань» армійці під дулом пістолета витягли Леона Мба зі свого ліжка і заарештували, оголосивши, що час його правління підійшов до кінця. Голова президентської адміністрації Омар Бонго, почувши дивний шум, зателефонував спікеру Національної асамблеї Луї Бігману, щоб дізнатися про те, що відбувається. Бігман швидко прибув у президентський палац, але в цей момент революціонери відкрили ворота і захопили урядовця[34]. Після цього армійці заарештували 2 французьких офіцерів, а також всіх міністрів, за винятком шанованого у Габоні фахівця і дипломата Андре Густава Ангілья[35]. Мабуть, повстанці дозволили йому втекти в надії на те, що він приєднається до них, хоча цього так і не сталось. Джозефу Нгуа, міністру закордонних справ Габону, вдалось повідомити про переворот посольство Франції перш, ніж його також заарештували. Влада перейшла до «Революційного комітету» на чолі з Жаком Момбо[36].

Першим чином повстанці силами своїх військових підрозділів встановили контроль над стратегічними установами й вузлами зв'язку в столиці і прилеглими до міста військовими об'єктами. На ранок у руках повсталих солдат вже перебували аеропорт, поштове відділення і станція «Radio Libreville». З останньої революціонери проінформували населення республіки про повалення законної влади, і попросили «технічної допомоги».[37] Заколотники вирішили кожні півгодини виходити із заявами по радіо, зміст їхніх обіцянок зводився до того, що «громадські свободи будуть відновлені, а всі політв'язні — звільнені»[38][39]. Нове габонське керівництво попросило французів не втручатися у внутрішні справи держави, заявивши, що протилежні дії будуть розцінені як порушення їхнього суверенітету[40]. Революційний комітет також запевнив французького посла Пола Куссерана у тому, що майно іноземців буде захищене від будь-яких посягань. Повстанці змусили колишнього президента зачитати радіозвернення і публічно «покаятись» за провини свого правління: «Прийшов день розплати. Беззаконня перейшло всі межі. Народ терплячий, але і його терпінню є межа… І ця межа настала».

Зміна влади пройшла без жодного пострілу. Громадськість практично не відреагувала на події у столиці, що, на думку військових, було ознакою схвалення їхніх дій[41]. У той же день члени Ревкому погодились передати владу тимчасовому уряду, до якого увійшли 11 міністрів, переважно цивільні політики з партій UDSG і BDG, зокрема Філіп Ндонг, редактор видання «Réalités Gabonaises», доктор Елой Раханді Чамбер, керівник першої приватної медичної установи у Габоні, Філіп Морі, відомий габонський актор, і державний службовець Пол Гонджу, який погодився «врятувати Габон від хаосу»[42][43]. Ті урядовці, які служили при президенті Леон Мба, до перехідного кабінету не потрапили. Нове керівництво запевнило, що профранцузька зовнішня політика країни залишиться незмінною і що Мба контролюватиме уряд до тих пір, поки президентство не буде передано Обаму. Також організатори перевороту закликали простих громадян зберігати спокій і нікому не завдавати шкоди. Дещо пізніше Жан-Ілер Обам, виступаючи по радіо, оголосив, що має намір провести демократичні перетворення.

Обам, який розглядався організаторами перевороту як новий президент, практично нічого не знав про хід подій, поки йому рано вранці не зателефонував посол Франції в Габоні Пол Куссеран, розбуджений натовпом на вулицях. Обам відповів послу, що з'ясує, чому в країні «немає уряду» (посол прямо не згадав про переворот). Однак, невдовзі до його будинку під'їхала машина з членами революційного комітету, які відвезли колишнього опозиціонера до урядової резиденції й одразу ж призначили новим президентом Габону. Другий лейтенант Ндо Еду видав наказ перевезти Габрієля Мба до міста Нджоле, мешканці якого підтримували Обама. Втім, через сильний дощ відсторонений від влади Леон Мба і ті, хто взяв його у полон, знайшли тимчасовий притулок у невідомому селі. Наступного ранку колишнього главу держави революціонери перевезли до міста Ламбарене, а за кілька годин він знову повернувся до Лібревіля[44].

Французьке вторгнення[ред. | ред. код]

Жак Фоккарт (зліва) і Кутуку Юбер Мага (по центру)
Французькі війська в захопленому лібревільському аеропорті
Полонені габонські солдати

Детальну інформацію про переворот французька влада отримала не від свого посла Куссерана, а від глави адміністрації поваленого президента Омара Бонго, оскільки той перебував у самому вирі подій[45]. Реакція Шарля де Голля не забарилася. Президент вкрай негативно сприйняв повалення свого африканського союзника і за порадою головного радника з африканської політики Жака Фоккарта прийняв рішення вернути Мба до влади[46]. Цього вимагав і договір 1960 року, укладений між обома країнами. За іронією долі, документ, що легітимізував французьке вторгнення, підписав Жан-Ілер Обам, тодішній міністр закордонних справ, а тепер голова тимчасового уряду. Фоккарт вимагав від французької влади активних дій проти заколотників, маючи при цьому і власні інтереси: французьку нафтову групу «Elf», яка діяла в Габоні, очолював його близький друг. Не менш дружні взаємини Фоккарт підтримував із самим Мба. Останній міг особисто зателефонувати Фоккарту, і французький радник зустрівся з ним «в одну мить»[47].

Французька влада пояснила свої дії тим, що невтручанням вони тільки би звабили військові угруповання в інших африканських країнах на подібні насильницькі зміни влади, які не були рідкістю для «чорного континенту». Метрополія вже утрималася від втручання у недавні державні перевороти у французькому Конго, Дагомеї й Того, хоча й критикувала їх. Однак, військовий переворот в Габоні відрізнявся тим, що, за твердженням французької влади, йому не вистачало широкої підтримки громадськості[48]. Щоправда, і в попередніх прикладах, громадськість країн теж не виявляла особливої підтримки «революціонерам», які антиконституційно приходили до влади[49]. У 1995 році міністр співробітництва Франції Жак Годфрейн (фр. Jacques Godfrain) зазначив, що Париж «втручатиметься кожен раз, коли законно обрана демократична влада буде повалена внаслідок державного перевороту і якщо існує угода про військову співпрацю».

Військове втручання не могло розпочатися без офіційного клопотання глави Габону. Оскільки Мба перебував у полоні невідомо де, французи зв'язалися з віце-президентом республіки Полом-Марі Ємбітом, якому пощастило залишитися на волі. Французьке командування наперед склало лист про погодження військової інтервенції, Ємбіту залишалось тільки його підписати. Заручившись підтримкою, збройні сили перейшли до активних дій[50].

Французькі десантники, дислоковані в Дакарі і Браззавілі під керівництвом генералів Рене Когні й Жан-Луї Кергаварата, дізнались про те, що саме їх війська будуть використані у придушенні бунтівників[51][52]. Довірені війська отримали наказ Фоккарта «нормалізувати» ситуацію не пізніше 19 лютого або ранку наступного дня. О 10:50 18 лютого за західноафриканським часом перші 50 військовослужбовців висадилися у Міжнародному аеропорту Лібревіля. Бунтівники закрили аеропорт, але не маючи часу і можливостей спорудити які-небудь перешкоди, залишили злітно-посадкову смугу вільною. Це дозволило французьким військам приземлитися неушкодженими, незважаючи на сильний шторм, що йшов у той день. Невдовзі військово-транспортними літаками ВПС було перекинуто ще 600 французьких парашутистів[53].

Швидко просуваючись по місту, війська відносно легко захопили провінційну раду та інші ключові об'єкти. Однак, при встановленні контролю над військовою базою Барака, роташованою на південний схід від міста Ламбарене, французькі десантники вперше зустріли серйозний опір. Дізнавшись про майбутню атаку, здивований Обам подзвонив послу Куссерану і запитав його про те, що відбувається. Дипломатичний представник ухилився від прямої відповіді на запитання і попросив, щоб Мба звільнили неушкодженим. Отримавши від посла помилкову впевненість у тому, що французький уряд не прийматиме військових заходів, Обам наказав знайти поваленого президента, відправивши для цього військового офіцера[54]. На світанку 19 лютого французи продовжили бойові дії: літаки ВПС нанесли по базі габонських армійців ряд авіаударів, сухопутні війська відкрили потужний кулеметний і мінометний вогонь. Повстанці певний час чинили спротив, однак після того, як боєприпаси закінчилися, габонські солдати здалися на милість переможцю. За деякими даними, командира революціонерів лейтенанта Ндо Еду французи стратили. Пізніше їм вдалося знайти і місце перебування усуненого габонського президента, якого тримали в селі поруч зі шпиталем Альберта Швейцера.

До кінця дня французькі війська встановили контроль над всіма державними установами Лібревіля, близько 16-ої години припинив опір гарнізон президентського палацу. Повстанці виступили на столичному радіо та оголосили про повну капітуляцію. Члени Революційного комітету, які залишилися в живих, та представники фактично ефемерного тимчасового уряду Обама потрапили під варту. Загалом, в перебігу операції загинув 1 французький та 18 габонських солдат, 150 повстанців потрапили в полон. Неофіційні джерела свідчать про 2 убитих французьких армійців і 25 повстанців, ще 40 революціонерів отримали поранення. Чисельність жертв серед цивільного населення залишається невідомою, але, очевидно, що вона є значною, оскільки солом'яні дахи їх будинків не стали хорошим захистом від кулеметного вогню. На ранок 20 лютого операція французької армії в Габоні була завершена, про що генерал Кергарават доповів послу Франції Полу Куссерену.

Наслідки[ред. | ред. код]

Посольство США у Лібревілі

Втручання Франції у державний переворот практично не викликало критики серед африканських країн. Навпаки уряди таких держав як Центральноафриканська Республіка, Чад, Кот-д'Івуар, Мадагаскар, Нігер і Верхня Вольта відкрито підтримали відновлення законної габонської влади. Єдиним винятком стала слабка критика з боку Дагомеї (нині Бенін) і Демократичної Республіки Конго. Теми держперевороту не торкалися і на засіданні Ради міністрів Організації африканської єдності, яке пройшло у місті Логос 24-29 лютого. Придушення збройного виступу загалом негативно позначилось на революційному русі у франкомовній Африці[24].

20 лютого у Лібревіль повернувся законний керівник Леон Мба[55]. Незабаром після його прибуття о 10 годині було скасовано комендантську годину, введену раніше французами. Столиця поступово почала вертатись до звичного життя, знову запрацювали зачинені до того магазини. Одним із перших кроків габонського уряду стала боротьба проти всіх причетних до змови осіб. З цією метою в країні були створені загони службовців, відомі як «les gorilles», завдання яких полягало в арешті будь-яких підозрюваних супротивників Мби. Останній категорично відмовився вірити, що переворот був спрямований проти його режиму, будучи переконаним, що це змова проти всієї держави[56]. Після путчу Леон Мба повністю розпустив старий контингент армії, рекрутував новий і звільнив практично всіх молодших офіцерів[57].

Після перевороту країна опинилася в бурхливій, вируючій ситуації. Багато службовців покинули свої посади, 1 і 2 березня країну охопила хвиля потужних протестів і демонстрацій, активними організаторами і учасниками яких виступали профспілки та студенти. Учасники антиурядових акцій вийшли з гаслами припинення «диктатури». Демонстранти скандували лозунг «Léon M'ba, président des Français!» («Леон Мба, президент французів!»), натякаючи цим, що режим тримається винятково на підтримці французької влади[58]. Розпочавшись спершу у Лібревілі, протести доволі швидко поширилися на міста Порт-Жантіль і Нденде, де тривали до літа. Мітингарі направили свій гнів і проти французів, закидавши камінням більше 30 автомобілів, що належали їм[59][60]. Поліція спробувала вгамувати невдоволену публіку, близько 50 осіб потрапили під варту.

Причетність до перевороту США[ред. | ред. код]

Відразу після перевороту серед деяких габонців поширилася помилкова впевненість, що до змови були причетні Сполучені Штати[61]. Подібні плітки, як зазначало видання Time, активно поширювали самі французи. Справа дійшла до того, що деякі заправні станції відмовилися обслуговувати американців[62]. Почали надходити погрози на адрес американського посольства. Так, 5 березня Вільям Ф. Кортні, заступник начальника дипломатичної установи, отримав дзвінок від людини, яка назвала себе DuPont і зажадала, щоб всі американці покинули Габон. Інформаційне агентство США (ЮСІА) отримало ще два телефонні дзвінки зі схожими погрозами. Ввечері того ж дня невідомі перейшли від слів до справи і кинули в приміщення посольства невелику бомбу. Оскільки будівля була зачиненою ще з 3 березня, ніхто з дипломатичних працівників не постраждав, а в самій будівлі було пошкоджено тільки 2 вікна[63].

Через 2 дні ситуація повторилася. Спершу на адрес посольства надійшли телефонні дзвінки, потім застосували вибуховий пристрій. Як і в попередньому випадку, бомба не завдала збитків. Проте нападники не зупинились на цьому й здійснили не менше п'яти пострілів з автоматичного дробовика 12 калібру, залишивши більше 30 отворів у вікні на другому поверсі посольства. Цілком ймовірно, що виконавцями нападів були самі французи. Відомо, що після другого нападу поблизу дипустанови було помічено автомобіль з білими людьми, який проїхав по безлюдному лібревільському бульварі. В той час практично єдиними білими людьми в Габоні були тільки французи. Для захисту будівлі поліція направила двох габонських правоохоронців, сам Леон Мба наказав провести слідство стосовно вибухів. Президент категорично засудив звинувачення проти американців, заявивши:

Не існує жодних доказів того, що Сполучені Штати відігравали яку-небудь роль в недавніх подіях. Однак, дружба між членами американського посольства і деякими політиками, які брали участь у заколоті, могла створити хибне враження, яке я не поділяю.[64]
Оригінальний текст(фр.)
Rien ne permet de penser que les États-Unis ont joué un rôle dans les récents événements. Cependant, les relations d'amitié qui existent entre des membres de l'ambassade des États-Unis et quelques-uns des politiciens qui ont participé à la rébellion ont pu en donner l'impression, impression que je ne partage pas.

Більшість атак проти американців були направлені проти Чарльза Дарлінгтона особисто. В липні того ж 1964 року гранатою був вражений і його син Крістофер, однак вона не вибухнула. Посол покинув свою посаду 26 липня. Його наступником став Девід М. Бейн, який зайняв пост тільки 14 серпня 1965[65].

Парламентські вибори 1964[ред. | ред. код]

Незважаючи на нестабільну внутрішню ситуацію у країні, вибори до законодавчого органу все-таки відбулись. Спочатку їх планували провести 23 лютого, проте цьому завадив держпереворот, що трапився того тижня[66]. Після придушення заколоту Леон Мба призначив вибори на 12 квітня[13]. За наполяганням французького уряду Мба дозволив брати участь у них й опозиційним партіям, хоча саме це, як зазначала опозиція, послугувало основною причиною збройного виступу військових[67]. В той же час основним керівникам опозиції у праві на висунення кандидатур було відмовлено, а їх самих депортували у віддалені регіони країни[68].

Габонський демократичний і соціальний союз (UDSG), який мав значну кількість депутатів у попередньому парламенті, практично зник з політичної сцени Габону, багато її лідерів потрапили до в'язниці через можливу причетність до перевороту. Опозицію Мба складали партії, що не мали національної спрямованості і які орієнтувалися передусім на регіональні інтереси і демократичні принципи[69]. Виборча кампанія супроводжувалася серйозними порушеннями, Мба не нехтував підкупами. Попри те, опозиційні партії отримали доволі значну частину голосів, а саме 44,6 %, тобто 16 з 47 місць в Національній асамблеї. Президентський «Блок Демократичного Габону» (BDG) здобув підтримку 55,4 % виборців, провівши у законодавчий орган 31 депутата, що дозволило зберегти владу[70]. Невдоволена опозиція заявила про фальсифікацію виборів, і провела серію демонстрацій, які, втім, вплинути на ситуацію не змогли.

Судовий процес над заколотниками[ред. | ред. код]

Після поразки збройного виступу габонських армійців Жан-Ілер Обам і Пол Гонджу втекли з Лібревіля, але 20 лютого були схоплені французами. У серпні того ж року в містечку Ламбарене розпочався судовий процес над організаторами перевороту та членами перехідного уряду[71]. В країні було запроваджено особливий стан, відповідно до якого органам місцевого самоврядування було доручено наглядати за підозрюваними заколотниками[72]. У разі необхідності дозволялось вводити комендантську годину. Для проїзду містом було потрібне спеціальне посвідчення. Судовий процес проходив у будівлі школи на березі річки Огове, неподалік від лікарні Альберта Швейцера[73]. З огляду на те, що приміщення було невеликим, під час процесу було закрито доступ не лише для громадськості, але й для членів родин звинувачуваних. Висвітлення процесу у ЗМІ також було нешироким, оскільки були допущені лише представники відомих новинних видань. Окрім того, було введено обмеження щодо захисту звинувачуваних[74].

Під час процесу було допитано 64 свідків[74]. Обам і деякі інші члени перехідного уряду заявили про те, що їх участь у державному перевороті була спричинена бездіяльністю габонської армії. Суддя Леон Ож, у свою чергу, заявив, що «якщо це єдина причина для державного перевороту, то звинувачувані заслуговують на жорстоке покарання»[75]. Обам підтвердив, що не брав участі у розробці плану перевороту. Згідно з його свідченнями він сформував перехідний уряд відповідно до Конституції на вимогу путчистів. На його думку, французька інтервенція була незаконною, з чим погодились Гонджу й колишній міністр освіти Жан-Маре Еко[74].

9 вересня суддя виніс вердикт без консультацій із Мба[76]. Обама засудили до 10 років каторжних робіт і до 10 років заслання на острові Сеттекама, що за 160 км від узбережжя Габону[77][76]. Незважаючи на те, що сам Обам не мав значної популярності під час своєї політичної кар'єри, згідно з журналом Time, його арешт «підніс Обама до рівня героя в очах схвильованої громадськості»[78]. Під час відбування 10-річної каторги Обама неодноразово били наглядачі. Окрім Обама Мба ув'язнив понад 150 опонентів, більшість з яких були засуджені до 20 років каторжних робіт[79]. Актору й лікарю було дано термін у 10 років ув'язнення[80]. Закликаючи до миру 18 лютого[81], Мба дав обіцянку, що його вороги не будуть «ані помилувані, ані прощені», оскільки заслуговують тільки на «повне покарання»[6].

Навіть через два роки після перевороту Мба не відмовився від політики відкритих репресій проти інакомислячих. Мба так і не оговтався від пережитого ним в лютому 1964 шоку. Згадані події зробили його все більш замкнутим, значну частину свого часу президент став проводити у своєму палаці, надійно захищеному французькими військами[82]. Навіть віце-президент Пол-Марі Ємбіт втратив колишній вплив на президента. Місце консультантів і радників старіючого і часто хворого керівника держави зайняли друзі Жака Фоккарта, Моріс Роберт та Гай Понсайе. Попри літній вік Мба все ще вірив у власну популярність, в березні 1967 року його переобрали президентом, на яких політик здобув 99,90 % голосів виборців[83]. Того ж року у нього виявили рак, від якого він помер 28 листопада 1967 у паризькій клініці. По його смерті Габон очолив лояльний французам Омар Бонго. Ставши президентом, у 1972 році він звільнив Жан-Ілер Обама з в'язниці[84].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Murison, 2003, с. 434
  2. Bernault, 1996, с. 222
  3. Gabon's President Ousted by Bloodless Army Coup: Officer Group Seizes Mba – Old Rival Reported Chosen as Successor. The New York Times (Reuters). 19 February 1964: 1. Процитовано 7 September 2008. 
  4. Matthews, Ronald (10 April 1966). Forecast for Africa: More Plots, More Coups. The New York Times: 182. Процитовано 18 September 2008. 
  5. Matthews, 1966, с. 118
  6. а б De Gaulle to the Rescue. Time. 28 February 1964. Процитовано 7 September 2008. 
  7. Reed, 1987, с. 284
  8. Biteghe, 1990, с. 23–24
  9. Péan, 1983, с. 40–42
  10. Péan, 1983, с. 20
  11. 26. Gabon (1960-present). uca.edu (en-US). Процитовано 2017-10-26. 
  12. Biteghe, 1990, с. 46
  13. а б Matthews, 1966, с. 123
  14. Keese, 2004, с. 162
  15. Biteghe, 1990, с. 35
  16. Biteghe, 1990, с. 29
  17. Matthews, 1966, с. 132.
  18. Reed, 1987, с. 293
  19. Biteghe, 1990, с. 49
  20. Biteghe, 1990, с. 52
  21. Biteghe, 1990, с. 54
  22. Biteghe, 1990, с. 55
  23. Darlington та Darlington, 1968, с. 123–124.
  24. а б Wallerstein, 2005, с. 78
  25. International Institute for Strategic Studies, 1964, с. 8
  26. Reed, 1987, с. 297
  27. Darlington та Darlington, 1968, с. 131
  28. Sounds in the Night. Time. 8 November 1963. Процитовано 11 October 2008. 
  29. Darlington та Darlington, 1968, с. 132
  30. Darlington та Darlington, 1968, с. 140
  31. Pederson, Nicholas (May 2000). French Involvement in Gabon (– Scholar search). University of Illinois at Urbana-Champaign. Архів оригіналу за 2 September 2007. Процитовано 9 August 2008. 
  32. Giniger, Henry (20 February 1964). Gabon Insurgents Yield as France Rushes in Troops. The New York Times. Процитовано 17 September 2008. 
  33. Darlington та Darlington, 1968, с. 130
  34. BBC NEWS | World | Africa | Profile: Gabon's 'president for life'. news.bbc.co.uk. Процитовано 2017-08-27. 
  35. Gardinier, 1994, с. 58
  36. cahoon, ben. Gabon. www.worldstatesmen.org. Процитовано 2018-01-19. 
  37. Biteghe, 1990, с. 62
  38. Matthews, 1966, с. 115
  39. Gabon Regime Ousted; Military Seizes Power. The Washington Post. 19 February 1964: C20. Процитовано 8 September 2008. 
  40. Garrison, Lloyd (23 February 1964). Many Gabonese Angered By Paris; Intervention to Crush Coup Sets Off Controversy. The New York Times: 7. Процитовано 8 September 2008. 
  41. Biteghe, 1990, с. 63
  42. Gardinier, 1994, с. 59.
  43. Les conséquences du coup de force militaire. (англійська). 
  44. Darlington та Darlington, 1968, с. 134
  45. Pederson, Nicholas (May 2000). French Intervention in the 1964 Coup In Gabon (– Scholar search). University of Illinois at Urbana-Champaign. Архів оригіналу за 4 September 2007. Процитовано 6 August 2008. 
  46. Gabon History. Encyclopedia of the Nations. Thomson Gale. 2007. Процитовано 6 August 2008. 
  47. Whitney, Craig R. (20 March 1997). Jacques Foccart Dies at 83; Secret Mastermind in Africa. The New York Times. Процитовано 6 August 2008. 
  48. Root, Waverley (20 February 1964). French Action Taken to Halt More Coups. The Washington Post: A34. 
  49. France's Army Keeps Grip in African Ex-Colonies. The New York Times. 22 May 1996. Процитовано 6 August 2008. 
  50. Biteghe, 1990, с. 19
  51. Grundy, Kenneth W. (October 1968). On Machiavelli and the Mercenaries. The Journal of Modern African Studies 6 (3): 295–310. JSTOR 159300. doi:10.1017/S0022278X00017420. 
  52. Matthews, 1966, с. 116
  53. Darlington та Darlington, 1968, с. 133
  54. Matthews, 1966, с. 117
  55. Root, Waverley (21 February 1964). "No Pity, No Pardon", Gabon Rebels Warned. The Washington Post: A34. Процитовано 8 September 2008. 
  56. Biteghe, 1990, с. 100
  57. Darlington та Darlington, 1968, с. 139
  58. Biteghe, 1990, с. 92
  59. Garrison, Lloyd (11 March 1964). French-African Bitterness Is Increasing in Gabon. The New York Times: 15. Процитовано 7 September 2008. 
  60. Street Rioting in Gabon is Reported Put Down. The New York Times (Associated Press). 3 March 1964: 6. Процитовано 8 September 2008. 
  61. Howe, Russell Warren (7 April 1964). Election Sunday to Test French "Counter-Coup" in Gabon. The Washington Post: D7. Процитовано 8 September 2008. 
  62. Sure Cure for Sterility. Time. 28 March 1964. Процитовано 10 August 2008. 
  63. Darlington та Darlington, 1968, с. 158
  64. Gabon Chief Clears U.S. of Role in Plot. The New York Times (Associated Press). 16 March 1964: 16. Процитовано 8 September 2008. 
  65. US Ambassador to Gabon. Notable Names Database (Soylent Communications). 2008. Процитовано 19 October 2008. 
  66. Mba Dissolves His Cabinet And Again Delays Election. The New York Times (Associated Press). 25 February 1964: 3. Процитовано 18 September 2008. 
  67. Biteghe, 1990, с. 94
  68. French Stand Guard While Gabon Votes. The New York Times (Associated Press). 12 April 1964: 7. Процитовано 23 September 2008. 
  69. Biteghe, 1990, с. 96
  70. Troops Patrolling Capital of Gabon to Keep Order. The New York Times (Associated Press). 16 April 1964: 45. Процитовано 8 September 2008. 
  71. Reed, 1987, с. 298.
  72. Waverley, Root. (1964-02-21). "No Pity, No Pardon", Gabon Rebels Warned (en). The Washington Post. с. A34. Процитовано 2014-05-17. 
  73. Matthews, 1966, с. 127
  74. а б в Matthews, 1966, с. 128
  75. Coup Planners Blame Army Lag (en). The Washington Post. 1964-08-31. с. A1. Процитовано 2014-05-17. 
  76. а б Matthews, 1966, с. 129.
  77. Americans Score French in Gabon (en). Time. 1964-03-28. Процитовано 2014-05-17. 
  78. Sure Cure for Sterility (en). Time. 1964-03-28. Процитовано 2014-05-17. 
  79. Yates, 1996, с. 113
  80. Pederson, Nicholas. French Intervention in the 1964 Coup In Gabon (en). University of Illinois at Urbana-Champaign. Архів оригіналу за 2012-03-19. Процитовано 2014-05-17. 
  81. Street Rioting in Gabon is Reported Put Down (en). The New York Times. 1964-03-03. с. 6. Процитовано 2014-05-17. 
  82. Yates, 1996, с. 114
  83. Reed, 1987, с. 288
  84. Yates, 1996, с. 117

Бібліографія[ред. | ред. код]

англійською мовою
французькою мовою