Перейти до вмісту

Джин Вулф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Вулф.
Джин Вулф
англ. Gene Wolfe
Джин Вулф на церемонії вручення премій «Неб'юла» (Чикаго, 2005)
Ім'я при народженніДжин Родмен Вулф
Народився7 травня 1931(1931-05-07)[1][2][3]
Нью-Йорк, Нью-Йорк, США
Помер14 квітня 2019(2019-04-14)[4][2] (87 років)
Піорія, Іллінойс
·серцеві хвороби[5]
ПохованняSt. Mary's Cemeteryd[6]
ГромадянствоСША США
Місце проживанняБаррінгтон · Піорія, Іллінойс
Діяльністьписьменник
Сфера роботинаукова фантастика[7] і науково-фантастична літератураd[7]
Alma materХ'юстонський університет
Мова творіванглійська
Роки активності1956—дотепер
Напрямокфантастика
Жанрнаукова фантастика, фентезі
Magnum opusThe Book of the New Sun
Конфесіякатолицтво
Нагороди
  • Зал слави наукової фантастики 2007
CMNS: Джин Вулф у Вікісховищі

Джин Вулф (англ. Gene Wolfe; 7 травня 1931(19310507), Нью-Йорк, США — 14 квітня 2019, Піорія, Іллінойс) — американський письменник-фантаст, лауреат багатьох премій у галузі фантастики, зокрема премії «Гросмейстер фантастики» за заслуги перед жанром (2013)[8].

Біографія

[ред. | ред. код]

Вулф народився 7 травня 1931 року в Брукліні, Нью-Йорк, у родині Марії Олівії Айерс та Емерсона Лероя Вулфа. У дитинстві переніс поліомієліт[9]. Його дитинство та юність пройшли в Техасі[10][11]

У 1949—1952 роках Джин Вулф відвідував Техаський університет A&M, найдешевший коледж, що спеціалізувався на тваринництві й механіці. 1952 року він полишив навчання і, втративши відстрочку від призову, був мобілізований для участі в Корейській війні. Вулф перебував на військовій службі в армії США 1952—1954 роки, служив у 7-й піхотній бригаді, брав безпосередню участь у боях, про що свідчить почесний Знак бойового піхотинця.[11]

Після повернення додому, завдяки пільгам на навчання у вищій школі для ветеранів війни (так званий G.I. Bill), Вулф вступив до Х'юстонського університету. 1956 року він закінчив навчання, здобувши ступінь бакалавра в галузі машинобудування (англ. BSME). До того ж року, за його власними спогадами, належать перші письменницькі спроби.[10][11]

У листопаді 1956 року Джин одружився з подругою дитинства Розмарі Френсіс Дітч, з нею прожив до 2013 року, коли вона померла.[10] У шлюбі вони народили двох синів і двох дочок.

Зі шлюбом Вулфа пов'язана важлива подія, що надалі відбилася на його творчості: він перейшов у католицтво. За словами Вулфа, його батько не мав твердих релігійних переконань, але мати була пресвітеріанкою і Джин виріс з відповідними поглядами. Але майбутня дружина була католичкою, весілля мало бути католицьким, і Вулф повинен був ознайомитися з певними догмами, що врешті викликали його глибоку зацікавленість.[12] Згодом у цьому шлюбі народилося четверо дітей: Рой, Мадлен, Тереза, Метью. Подружжя прожило разом майже шістдесят років, до смерті Розмарі, яка страждала на хворобу Альцгеймера, 2013 року.[13]

Вулф працював інженером проєкту в Procter & Gamble в 1956—1972 роках. Наступним місцем його роботи був технічний журнал Plant Engineering, де він в 1972—1984 роках обіймав посаду старшого редактора і керував напрямком робототехніки.[14]

У вільний час Джин Вулф писав оповідання. Ще у студентські роки оповідання The Case of the Vanishing Ghost (1951) з'явилося в студентському часописі The Commentator. Перша комерційна публікація сталася в еротичному журналі Sir!, де 1965 року надруковано The Dead Man.[9][11]

1984 року Джин Вулф звільнився і присвятив себе виключно письменницькій кар'єрі.

Помер у Піорії (Іллінойс) 14 квітня 2019 року[15] після тривалої боротьби з серцевими захворюваннями[16].

Творчість

[ред. | ред. код]

Вулф вказує на Джека Венса та Г. К. Честертона, як на письменників, що мали на нього перший та найважливіший вплив.[14]

Наприкінці 60-х років оповідання Джина Вулфа почали з'являтися в різних фантастичних журналах та антологіях, зокрема в часописі Orbit Деймона Найта. Згодом Вулф із вдячністю відзначав допомогу, що Найт надав йому з редагуванням перших творів.

Перший зі створених Вулфом романів, «Операція „Арес“» (1970), був невиразним і лишився непоміченим.[17] Наступні роботи, «П'ята голова Цербера» (1972) та «Мир» (1976), мали дуже позитивну критику і принесли авторові справжній успіх. «Мир» — це некваплива історія Денніса Олдена Віра, людини багатьох секретів, що оглядається на своє колишнє життя в загадкових обставинах.[18] «П'ята голова Цербера» — це збірка з трьох сюжетно пов'язаних, але хронологічно непослідовних повістей, присвячена колонізації, пам'яті та природі усвідомлення ідентичності. Повісті створені як фолкнерівський роман: кожна наступна частина розкриває черговий аспект великого пазлу, досягаючи повної ясності тільки в цілому.[17][9] 1973 року перша повість номінувалася на премії «Г'юго» та «Неб'юла».

Найвідоміший з творів Вулфа — тетралогія «Книга Нового Сонця». Сюжет розгортається в похмурому майбутньому і має схожість із серією «Вмираюча Земля» Джека Венса і розповідає історію життя Северіана, учня, а згодом підмайстра Гільдії катів, якого виключено з гільдії за виявлене співчуття до однієї з жертв тортур. У чотирьох книгах Северіан викладає свою історію від першої особи («Тінь ката» (1980), «Пазур миротворця» (1981), «Меч ліктора» (1982) і «Цитадель автарха» (1983). Книга «Урд Нового Сонця» (1987) завершує деякі з розпочатих раніше сюжетних ліній, але зазвичай вважається самостійною роботою. У 1990-х роках Вулф випустив ще дві серії книг, події в яких відбуваються у тому ж всесвіті. Перша, «Книга Довгого Сонця», складається з романів Nightside of the Long Sun (1993), Lake of the Long Sun (1994), Caldé of the Long Sun (1994) і Exodus From the Long Sun (1996). Ці історії присвячені священнику невеликої спільноти, залученому в політичні інтриги та махінації в місті-державі. Ще один сиквел, написаний Вулфом, має назву «Книга Короткого Сонця» і складається з On Blue's Waters (1999), In Green's Jungles (2000) і Return to the Whorl (2001). Всі чотири романи (три «Книги…» і «Урд…») критики об'єднують у «Сонячний цикл».[19]

1986 року Джин Вулф створив роман «Солдат туману» (Soldier of the Mist), історію найманця в армії царя Ксеркса у 479 році до н. е. на ім'я Латро, та його пригод після поразки перського вторгнення до Греції. Покараний богами Латро страждає на амнезію і через це пам'ятає події лише попередньої доби, проте може бачити богів і спілкуватися з ними. Автор роману виступає в ролі перекладача записаних Латро спогадів-сувоїв. Латро розповідає лише те, що він може пригадати в дні, коли він здатен згадувати, або коли пам'ятає, як писати. Художній засіб «ненадійного оповідача» дозволяє Вулфу занурювати читача в події, причини яких стають зрозумілими кількома главами пізніше, а важливі сюжетні розробки відбуваються поза межами оповіді й виявляються лише через деякий час після того, як вони сталися.[20] Роман був відзначений премією «Локус» 1987 року за найкращий фентезійний роман[21] і номінувався на Всесвітню премію фентезі та «Неб'юла». Цикл був продовжений Soldier of Arete (1989) і, після сімнадцятирічної перерви, романом Soldier of Sidon (2006), переможцем Всесвітньої премії фентезі 2007 року.

Стилістичні особливості

[ред. | ред. код]

«Ненадійний оповідач» широко присутній у творчості Вулфа. Іноді такий оповідач — це людина просто наївна (Pandora by Holly Hollander, The Knight), або не дуже розумна (There Are Doors), або не завжди чесна із читачем («Книга Нового Сонця»).[22] Герой «Книги Нового Сонця» Северіан, на відміну від Латро, пам'ятає все, але це не робить його більш надійним оповідачем. Вулф каже, що «той факт, що він пам'ятає все, не означає, що він не висвітлюватиме події згідно із власними уявленнями та уподобаннями». Северіан вільно обирає те, що, на його думку, має знати читач, інколи він втрачає довіру до власного судження, в якийсь момент він навіть визнає, що він може бути божевільним.[13] Хоча цей стилістичний засіб вимагає більшої уваги з боку читача, він відкриває більш широкий і глибокий простір для інтерпретації історій. «Справжні люди завжди ненадійні оповідачі, навіть намагаючись ними бути», — пояснює Вулф.[14]

Особливість творів Вулфа, відзначає Ларрі Маккафері, частково полягає у винахідливості та інтелектуальності, які він привносить до кожного великого та малого питання, але ще більше вона пов'язана з чудовим даром стиліста. У його найкращих творах — «Спокій», «Острів Доктора Смерть та інші оповідання» та чотиритомній «Книзі Нового Сонця» — проза Вулфа зачаровує, вражає та спокушає своїм ліризмом, ексцентричним словником та дивовижною метафоричністю.[9]

Джин Вулф — найвидатніший з англомовних письменників сьогодення. [...] Шекспір ​​був кращим стилістом, Мелвілл був важливіший для американської літератури, а Чарльз Дікенс зіграв більшу роль у створенні персонажів. Але серед живих письменників ніхто не може навіть наблизитися до Джина Вулфа у яскравості прози, ясності думки і глибині змісту.
Оригінальний текст (англ.)
Gene Wolfe is the greatest writer in the English language alive today. Let me repeat that: Gene Wolfe is the greatest writer in the English language alive today! I mean it. Shakespeare was a better stylist, Melville was more important to American letters, and Charles Dickens had a defter hand at creating characters. But among living writers, there is nobody who can even approach Gene Wolfe for brilliance of prose, clarity of thought, and depth in meaning..

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Нагороди

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Internet Speculative Fiction Database — 1995.
  2. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ Каталог фантастичної літератури Вежетті
  4. ↑ Author and Grand Master Gene Wolfe, 1931-2019 // Tor.com — 2019.
  5. ↑ https://www.nytimes.com/2019/04/19/obituaries/gene-wolfe-dead.html
  6. ↑ Find a Grave — 1996.
  7. ↑ а б Чеська національна авторитетна база даних
  8. ↑ SFWA Grand Master Award. The Encyclopedia of Science Fiction. Архів оригіналу за 22 серпня 2019. Процитовано 15 квітня 2015.
  9. ↑ а б в г McCaffery, Larry (листопад 1988). On Encompassing the Entire Universe: An Interview with Gene Wolfe (англ.). Т. 15, Part 3, № #46. Science Fiction Studies. Архів оригіналу за 14 серпня 2006.
  10. ↑ а б в Reginald, R.; Burgess, Mary A.; Menville, Douglas (2010). Science Fiction and Fantasy Literature Vol 2 (англ.). Wildside Press. с. 1133. ISBN 978-0-9410-2878-3.
  11. ↑ а б в г Wolfe, Gene (жовтень 2006). Gene Wolfe. Autobiographical sketch (англ.). № 3 Vol 1 Num 3: October 2006. Jim Baen's Universe. Архів оригіналу за 21 жовтня 2006. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |1= (довідка)
  12. ↑ Wright, 2007, с. 102.
  13. ↑ а б Bebergal, Peter (24 квітня 2015). Sci-Fi’s Difficult Genius (англ.). The New Yorker. Архів оригіналу за 25 квітня 2015.
  14. ↑ а б в Person, Lawrence (1988). Suns New, Long, and Short: An Interview with Gene Wolfe (англ.). Reprinted from Nova Express Vol. 5 Num. 1, Fall/Winter 1988. Архів оригіналу за 28 лютого 2009. Процитовано 29 жовтня 2018.
  15. ↑ Gene Wolfe (1931—2019) [Архівовано 15 квітня 2019 у Wayback Machine.] (англ.)
  16. ↑ Gene Wolfe, wybitny pisarz fantastyki, nie żyje [Архівовано 15 квітня 2019 у Wayback Machine.] (пол.)
  17. ↑ а б Wright, 2003, с. 5-8.
  18. ↑ Borski, 2006, с. 17.
  19. ↑ Gevers, Nick (7 квітня 2002). Could a former engineer who helped invent Pringles be our greatest living writer? Reviewed by Nick Gevers (англ.). The Washington Post. Архів оригіналу за 6 січня 2019. Процитовано 29 жовтня 2018.
  20. ↑ Keen, Tony (29 жовтня 2007). Soldier of Sidon by Gene Wolfe. Strange Horizons (англ.). Архів оригіналу за 20 лютого 2017. {{cite magazine}}: Cite має пустий невідомий параметр: |1= (довідка)
  21. ↑ The Locus Index to SF Awards: Locus Awards Winners by Category (англ.). Архів оригіналу за 1 грудня 2008.
  22. ↑ Wright, 2007, с. 112.
  23. ↑ Вулф, Джин (2007). On Blue's Waters (англ.). Macmillan. ISBN 978-1-4299-8248-1. Архів оригіналу за 30 жовтня 2018. Процитовано 30 жовтня 2018.
  24. ↑ 1973 Nebula Awards. Архів оригіналу за 22 червня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  25. ↑ Locus Awards 1974. Архів оригіналу за 23 квітня 2020. Процитовано 29 жовтня 2018.
  26. ↑ Rhysling Award Winners. Архів оригіналу за 29 серпня 2015. Процитовано 29 жовтня 2018.
  27. ↑ 1981 Nebula Awards. Архів оригіналу за 29 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  28. ↑ а б в г д World Fantasy Award Winners. Архів оригіналу за 27 березня 2019. Процитовано 29 жовтня 2018.
  29. ↑ BSFA Awards. Архів оригіналу за 8 лютого 2019. Процитовано 29 жовтня 2018.
  30. ↑ Locus Awards 1982. Архів оригіналу за 18 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  31. ↑ The British Fantasy Award Winners. Архів оригіналу за 31 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  32. ↑ Locus Awards 1983. Архів оригіналу за 20 серпня 2019. Процитовано 29 жовтня 2018.
  33. ↑ Locus Awards 1987. Архів оригіналу за 29 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  34. ↑ 1985 : Denoël rafle tous les prix (фр.). Архів оригіналу за 26 жовтня 2018.
  35. ↑ The E. E. Smith Memorial Award [Архівовано 29 жовтня 2018 у Wayback Machine.] NESFA
  36. ↑ Evans, Lawrence Watt (1994). The 1st Annual Deathrealm Awards (англ.). Архів оригіналу за 26 жовтня 2018.
  37. ↑ Premio Italia. 1999 — Italcon 25 — Fantàsia 1999 [Архівовано 29 жовтня 2018 у Wayback Machine.] (it)
  38. ↑ 2005 Locus Awards Winners. Архів оригіналу за 29 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  39. ↑ Science Fiction and Fantasy Hall of Fame. Архів оригіналу за 29 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  40. ↑ 2010 Locus Awards Winners. Архів оригіналу за 17 жовтня 2017. Процитовано 29 жовтня 2018.
  41. ↑ 2012 Damon Knight Memorial Grand Master Awarded to Gene Wolfe. Архів оригіналу за 29 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Джин_Вулф&oldid=37325476