Дніпровський національний університет залізничного транспорту

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дніпровський національний університет залізничного транспорту ім. ак. Лазаряна
ДНУЗТ
DNUZT-Logo.jpg
Головний корпус університету
Новий корпус ДНУЗТ
48°26′02″ пн. ш. 35°02′52″ сх. д. / 48.43400000002777261° пн. ш. 35.04800000002777693° сх. д. / 48.43400000002777261; 35.04800000002777693Координати: 48°26′02″ пн. ш. 35°02′52″ сх. д. / 48.43400000002777261° пн. ш. 35.04800000002777693° сх. д. / 48.43400000002777261; 35.04800000002777693
Тип національний, автономний, дослідницький університет
Країна Україна Україна
Розташування ДніпроДніпро
Засновано 23 березня 1930
Акредитація IV  рівня
Ректор Пшінько Олександр Миколайович
Студентів 10000 (в 2009—2010 н.р.)
Докторів 50
Кольори блакитний та білий
Випускники Категорія:Випускники Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту
Штаб-квартира Дніпро
Адреса 49010, Україна, Дніпро, Ак. Лазаряна, 2
Сайт www.diit.edu.ua
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора
CMNS: Дніпровський національний університет залізничного транспорту на Вікісховищі

Дніпровський націона́льний університе́т залізни́чного тра́нспорту імені академіка Всеволода Лазаряна — вищий навчальний заклад міста Дніпра.

Загальна інформація[ред. | ред. код]

Університет має у своєму складі 11 факультетів, технічний ліцей, бізнес-школу, філії у Львові та Одесі. 39 кафедр мають 20 філій на підприємствах залізничного транспорту. Для залучення перспективної молоді для навчання в університеті на головних залізничних вузлах діють 19 довишівських центрів.

Професорсько-викладацький склад нараховує 650 викладачів. Серед них вчені ступені мають 70 %. В університеті працюють 50 докторів наук, професорів, 18 членів галузевих академій, 85 лауреатів державних і именних премій, почесних працівників науки, вищої школи і галузей народного господарства. Серед викладачів університету — Соросовські Професори і Доценти, а також одержувачі грантів Фулбрайта, Міжнародного наукового фонду, що дозволяє проходити стажування в Німеччині, Франції, США.

Структура[ред. | ред. код]

Факультет «Мости і тунелі»

Факультет «Електрифікація залізниць»

Механічний факультет

Факультет «Промислове та цивільне будівництво»

Факультет «Управління процесами перевезень»

Факультет «Гуманітарна освіта та робота з іноземними студентами»

Факультет «Організація будівництва доріг»

Факультет «Економіко-гуманітарний»

Факультет «Технічна кібернетика»

Центр дистанційної освіти

Бібліотека

Історія[ред. | ред. код]

Червень 1930 р. У Дніпропетровську на базі політехнікуму і факультету інженерів шляхів сполучення Київського політехнічного інституту був заснований Дніпропетровський Інститут Інженерів Залізничного Транспорту (ДІІТ). Створений у центрі металургійної промисловості України і великому залізничному вузлі, інститут за короткий час розгорнув підготовку кваліфікованих фахівців. У роки першої п'ятирічки силами студентів, викладачів, робітників та службовців були побудовані навчальний корпус, гуртожиток, їдальня і житлові будинки. Протягом 3-4 років було влаштовано затишне інститутське містечко. Тоді в інституті працювали 62 викладача, у тому числі 5 професорів і 12 доцентів.

7 вересня 1930 р. Згідно з постановою РНК УРСР від 12.06.1930 р., що розміщено у Бюлетені народного комісаріату освіти УРСР від 09.07.1930р, № 27 інститут було перейменовано у Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту ім. Л. М. Кагановича.

1931 р. В інституті відкрита аспірантура, організовані три факультети: будівельний, механічний та електромеханічний.

1933 р. За успішну роботу в створенні матеріально-технічної бази і підготовку фахівців для залізничного транспорту ДІІТ нагороджено Почесною Грамотою ВЦІК СРСР. 1934 р. Відбувся перший випуск 190 дипломованих інженерів. На ХVІІ з'їзді партії ДІІТ був названий одним із кращих серед вузів країни.

1935 р. Інститут серед 24 кращих вузів країни нагороджується Почесною Грамотою ВЦІК СРСР

1938 р. Відкрито паровозний факультет.

1941 — 1945 рр. У роки Великої Вітчизняної війни більше тисячі студентів, аспірантів, викладачів, робітників та службовців ДІІТу добровільно вступили до лав Радянської Армії і героїчно боролися з ворогом на різних фронтах та у партизанських загонах. Інститут був евакуйований у Новосибірськ, де продовжував готувати висококваліфікованих фахівців. У пам'ять про загиблих студентів у центрі інститутського містечка спорудять монумент, у підніжжя якого горітиме вічний вогонь. 1944 року інститут повертається в містечко, значна частина будинків якого була перетворена в руїни.

1947 — 1950 рр. До 1947 року відновлення інституту було майже закінчено і до 1950 року — двадцятиліття ДІІТу — інститутське містечко було цілком відновлено. З 1946 р. Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту ім. Л. М. Кагановича підпорядковується Головному управлінню навчальними закладами Міністерства шляхів сполучення СРСР.

1950 — 1970 рр. У 50-70 роки були введені до ладу новий навчальний корпус, студентський гуртожиток, стадіон, басейн, спорткомплекс та інші об'єкти. Відкрито власний Обчислювальний центр. Інститут стає великим транспортним ЗВО.

19 червня 1974 р. Інститутові присвоєно ім'я М. І. Калініна згідно з Постановою Ради Міністрів Української РСР від 19.06.1974 р.

1970 — 1986 рр. За успіхи, досягнуті в підготовці фахівців, високий рівень навчально — виховної і науково — дослідницької роботи і широку суспільно — трудову діяльність, ДІІТ неодноразово нагороджувався перехідним Червоним прапором Укрсовпрофа, ЦК ВЛКСМ і МВО УРСР, який 1975 року було залишено в інституті довічно; 1978 року — Почесною Грамотою ЦК ВЛКСМ; 1980 року — орденом Трудового Червоного Прапора, а 1986 року — перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦСПС, ЦК ВЛКСМ.

5 березня 1980 р. Інститут нагороджено орденом Трудового Червоного Прапору (Указ президіуму Верховної Ради СРСР від 05.03.1980 р.)

1991 р. Дніпропетровський ордена Трудового Червоного Прапору інститут інженерів залізничного транспорту отримав паспорт.

1993 р. 1993 року ДІІТ після атестації одержав статус університету. Тепер його повна назва: Дніпропетровський Державний Технічний Університет Залізничного Транспорту (ДІІТ). Багато енергії вкладали в розвиток інституту його керівники: Н. М. Федиченко, що був начальником інституту з 1930 по 1937 рік, П. А. Чумаченко — з 1937 по 1938 рік, І. І. Іванов — з 1938 по 1941 рік, В. А. Лазарян — із квітня 1941 по 1958 рік, Н. Р. Ющенко — з 1958 по травень 1971 року, В. А. Каблуков — з 1971 по 1997 рік.

15 липня 2002 р. Указом президента України від 15.07.2002 р. № 647/2002/ університету присвоєно статус національного.

11 жовтня 2002 р. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р. № 576-р університету присвоєно ім'я академіка В. А. Лазаряна. Таким чином університет отримує назву, яку носить дотепер: Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна.

6 травня 2010 р. Університет підпорядковується Міністерству транспорту та зв'язку України згідно з наказом Міністрерства транспорту та зв'язку від 28.04.2010 р. № 237/.

6 жовтня 2011 р. Університет підпорядковується Міністерству інфрастуктури України (Наказ Міністерства інфраструктури України від 08.09.2011 № 352).

28 лютого 2012 р. Університет підпорядковується Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України (Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 22.02.2012 р. № 214)

Студмістечко[ред. | ред. код]

У роки першої п'ятирічки в 1930—1935 р. силами студентів, викладачів, робітників та службовців були побудовані навчальний корпус, гуртожиток, їдальня і житлові будинки. За 3-4 роки було влаштовано затишне інститутське містечко. Більше 60 тисяч людино-днів віддали студенти будівництву свого інституту.

У роки Великої Вітчизняної війни інститут був евакуйований у Новосибірськ. У 1944 році колектив інституту повернувся з евакуації в рідний Дніпропетровськ. Йому довелося перебороти численні труднощі, щоб у короткий час ліквідувати великі руйнування, відновити навчальні корпуси, гуртожиток, житлові будинки, їдальню, майстерні й інші зруйновані об'єкти.

Інститут знаходиться в прекрасному парку. Усі гуртожитки, спортивні бази, навчальні корпуси розташовані компактно. ДІІТ має: два навчальних корпуси, у яких розміщені навчальні аудиторії і лабораторії, науково — дослідні лабораторії і групи; 5 студентських гуртожитків; спортивно — оздоровчий табір на річці Самарі; чотирьохзальний спортивний корпус, стадіон, плавальний басейн; житлові, навчальні, побутові приміщення і поліклініку.

Інститут має у своєму розпорядженні гарні можливості для розвитку самодіяльної творчості студентів, організації їхнього змістовного дозвілля, занять спортом. У 1984 році було відкрито Палац культури студентів ДІІТу з актовим залом на 1000 місць, кінозалом на 250 місць, великим танцювальним залом.

Великі можливості для занять фізкультурою і спортом надає спортивний комплекс, що включає стадіон, басейн, корпус із залами для занять важкою атлетикою, боротьбою, спортивною гімнастикою, ігровими видами спорту. Кожен студент має можливість обрати улюблений вид спорту і підвищувати свою майстерність.

Медичну допомогу студентам, робітникам та службовцям інституту і членам їх родин робить амбулаторія ДІІТу. Лікарня знаходиться в студентському гуртожитку.

На території містечка є їдальня на 600 місць. Їдальня має у своєму розпорядженні дієтичний зал на 120 місць. У навчальному корпусі працюють 2 буфети, де є гарячі обіди.

Бібліотека[ред. | ред. код]

Науково-технічна бібліотека (НТБ) є основним ініціатором і виконавцем впровадження нових цифрових моделей наукової комунікації (інституційний репозитарій, електронні журнали, електронна бібліотека і т. д.).
Бібліотека розташована на площі 2 816 м2 (у тому числі для зберігання фондів — 1 943 м2; для обслуговування користувачів — 837 м2).
Вона є центром інтегрованого інформаційного забезпечення навчального та наукового процесів, культурологічної діяльності університету, а також регіональним науковим центром із соціальних комунікацій (реалізація цифрових ініціатив в бібліотеках ВНЗ).

Відомі викладачі[ред. | ред. код]

Випускники[ред. | ред. код]

  • Баруленков Валерій Володимирович (нар. 1941) — український інженер-будівельник, генерапьний директор ТОВ «ТрансРейл Україна», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1985).
  • Бернацький Андрій Євгенович (1975—2014) — старший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
  • Коба Тамара Павлівна (* 1957) — українська радянська спортсменка-бігунка, майстер спорту СРСР міжнародного класу з легкої атлетики.

Джерела[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]