Домбчевський Роман Йосифович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Роман Домбчевський
09 УГА Сотник.svg Сотник
Загальна інформація
Народження 25 травня 1884(1884-05-25)
с. Верхній Ясенів,
Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Смерть 1952(1952)
м. Одеса
Alma Mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Військова служба
Приналежність ЗУНР ЗУНР
Рід військ ZUNR coa.svg УГА
Війни / битви Українсько-польська війна

Роман Йосифович Домбчевський (нар. 25 травня 1884(18840525), с. Верхній Ясенів, тепер Верховинська селищна громада, Івано-Франківська область — 1952, Одеса)  — український правник, активіст Союзу визволення України, сотник Української Галицької армії, секретар посольства Української Народної Республіки у Чехії в (19211922) роках, фаховий захисник прав української мови, публіцист.

Життєпис[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народився Роман Домбчевський 25 травня 1884 року в селі Верхній Ясенів на Гуцульщині за 12 км від районного центру Верховина, за 45 км від залізничної станції Ворохта, у долині річки Чорний Черемош. Тепер це Івано-Франківська область. Батько Йосиф Домбчевський — греко-католицький священик, мати Варвара — також з родини служителів культу цієї ж віри.

Юність[ред. | ред. код]

Роман вступив на юридичний факультет Львівського університету і майже одразу прилучився до активного студентського життя міста. Маючи природний дар, юнак легко засвоював академічні знання, які дарували студентству відомі правники того часу: Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський. З задоволенням поза програмою відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10-томної «Історії України-Руси», сотень праць з історії, історії літератури , історіографії, джерелознавства Михайла Грушевського.

Університет Роман Домбачевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичними переконаннями галичанина, шанувальника й поборника української мови. Поселився в містечку Миколаєві неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. У краї якраз розпочинався шалений наступ на україномовне населення з метою його полонізації, і молодий адвокат часто безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянам-українцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти переведення навчання виключно польською мовою. Роман Домбчевський був автором ряду петицій до польської влади у Варшаві.

У серпні 1914 року адвокат Домбчевський закриває свою контору, полишає сім'ю і відправляється на фронт. В окопах зближується з активістами політичної організації Союз визволення України (СВУ), головною метою якого було проголошення самостійності та соборності України. Приводом для виокремлення України в ньому вбачали у використанні ситуації війни між Австро-Угорщиною та Німеччиною проти Росії. Майбутнім устроєм незалежної країни представники СВУ бачили монархічну державу з однопалатним парламентом. Ось чому члени СВУ так гаряче згодом (29 квітня 1918 року) сприйняли прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбчевського на мобілізацію українських військовополонених з російської армії у таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти організовують національно-культурну, виховну роботу серед вояків. Тут Домбчевський вперше зблизька стикається з справжньою журналістикою: потрапляє в редакцію газети «Розваги», висвітлює на сторінках видання правові і просвітницькі теми. Цими зусиллями СВУ організував так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30-тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. У цей же час польська влада з усіх сил прагнула приєднати Галичину до відновленої своєї держави. Для захисту українських земель активно формується Українська Галицька армія. 34-літній дипломований юрист стає сотником УГА.

Роман Домбчевський досконало володів вісьмома мовами світу. Ще коли він практикував у судах до Першої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси у ролі високоякісного перекладача-юриста, оскільки він практично владував усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним й 1921 року, коли Українській Народній Республіці (УНР) конче знадобився фахівець з чеської мови в українській амбасаді Праги. Роман Домбчевський у 1921-1922 роках трудився секретарем посольства України в Чехії.

Фах і творчість[ред. | ред. код]

У кінці 1922 року сотник Домбчевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. 1926-го переїздить до більшого міста — Стрия, де організовує юридичну практику, доволі часто виступає зі статтями в місцевій газеті «Стрийська думка» та іншій пресі, юридичних часописах на теми права, моралі. З-під його пера виходять публіцистичні твори на злобу дня.

Ім'я адвоката Романа Домбчевського в Стрию пов'язують з організацією музейної справи. Саме він у 1930-ті підготував статут краєзнавчого музею «Верховина». Зайнявся публічною пропагандою ідей збереження старожитностей, публікуючи статті про це в місцевій та обласній пресі. Тема для нього була надзвичайно близька й зрозуміла, бо родом він був з Гуцульщини, з самої Верховини. Писав різноманітні звернення, відозви громадськості до органів влади з метою створення в місті нового культурного центру зі збереження спадщини віків. В цьому йому активно допомагала дружина Ірена. Разом із гуртківцями вона поставила виставу про життя людей у горах.

Особливе значення в спадщині юриста Домбчевського займали статті на захист рідної української мови, які дедалі частіше мали характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Домбчевський доволі часто стикається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу представником сторони у суді власних аргументів, доводів, переконань через штучно звужений словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мову втрачають адвокати. Юрист Домбчевський мало не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді.

Напевне, одним із перших серед українських правників Роман Домбчевський ще в двадцятих роках минулого століття на повен голос заговорив про право мовного носія на мову як засіб життєво важливої суспільної комунікації. На її природне право, як дихати, думати, мати одяг, житло, рідню. Тут йому допомагало те, що він вправно володів пером. Це визнавалося його колегами. Від липня 1928 р. до червня 1939-го, у Львові видався професійний правничий часопис утвореної тут Спілки Українських Адвокатів (СУА) «Життя і право». За цей час вийшло 44 числа. Єдиним незмінним членом редколегії журналу за всю його історію був юрист Роман Домбчевський. Він же ж був одним із головних авторів статуту СУА.

Роман Домбчевський писав:

Існує непорушне право рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…

Як результат, з-під пера юриста Домбчевського виходить книжка «За право мови». Це доступною мовою викладене дослідження про роль і значення національної мови, ролі адвоката — справжнього українського речника прав мови нації у судових процесах. Автор, зокрема, зазначає: «Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов'язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі».

Національна мова, слова, це золоті ключі, — стверджував Роман Домбчевський, — якими відкривають душу і закривають чорні роти.

Є твердження, що ця оригінальна, автентична праця з'явилася вже в кінці двадцятих років 20-го століття, коли Польща в Галичині затято викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і навіть зрідка нинішньої пори, записаної по традиції, знайти посилання на її друковані версії 1934, 1935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень неодноразово перевидавалася і в Львові, і навіть у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному «золотому вересню» над Заходом України, як Домбчевський тут же опинився у в'язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув'язнення Р. Домбчевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будь-де публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у порту, слюсарем, постійно знаходився під невсипним наглядом комуністичних спецслужб.

Помер Роман Йосифович Домбчевський у неймовірній духовній та матеріальній скруті в Одесі 1952 року.

Сім'я[ред. | ред. код]

1911 року Роман Домбчевський узяв шлюб з Іреною (Іриною) Рибчак (06.02.1886 р. н.), яка походила з родини греко-католицького священика з містечка Бучач (нині Тернопільська область). Батько її служив духівником УГА. Пані Ірена стала громадською активісткою, зайнялася журналістикою. Вона — фундатор бібліотеки товариства «Просвіти» у західному містечку Миколаїв, комплектувала яку власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти», де Ірина/Ірена Домбчевська, організувавши перший у містечку драматичний гурток, поставила на сцені п'єсу поетеси-гуцулки Марії Підгір'янки (справжнє прізвище — Ленерт) «У чужому пір'ї». У Стрию (1928—1932 рр.) очолювала місцеву організацію Союзу Українок. Починаючи з тридцятих років активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка». Організовувала у Львові жіночі гуртки та кооперативи. З-під її пера вийшло і опубліковано в виданнях «Нова хата», «Діло» ряд блискучих нарисів. Особливо високим художнім рівнем відзначається спомин «Три стрічі. Пам'яті Олекси Новаківського» (журнал «Жінка», 1935 р. ч.11)

У Романа й Ірени Домбчевських народилося двоє дівчаток — Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу. 1939 року, коли Львівщину окупувала Червона армія, передчуваючи загрозу життю сім'ї від комуністів, Ірена з малолітньою Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану нацистами, звідки виїхали до США. Усе життя, аж до смерті 5.8.1964 року, пані Ірена розшукувала чоловіка, але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за «залізною завісою» у СРСР. Роман Домбчевський повсякчас мешкав одинаком, не заючи, чи живими залишилися його рідні, постійно мріючи про зустріч із дружиною та дочкою, долі яких йому теж були невідомі.

Пам'ять[ред. | ред. код]

1984 року в США українська громада Нью-Йорку провела вечір пам'яті львівського юриста і публіциста, споборника української мови на своїй Батьківщині Романа Домбчевського. Про це розповіла найстаріша україномовна газета «Свобода», яка безперервно видається за океаном з 1893 року. Автор невеличкої публікації про цю подію Іван Кедрин згадав, що йому в далекі довоєнні часи довелося зустрічатися, задушевно бесідувати з відомим адвокатом у Віденській кав'ярні Львова: «Д-р Р. Домбчевський — високий, статний, лисий, але з чорною бородою, справляв одразу враження радше ученого, а ніж адвоката… Судячи з розмови це була людина простолінійна і чесна… Людина високої товариської та громадянської культури». Ще «Свобода» зазначала, що на врочистостях була присутня дочка львівського адвоката, яку мати вивезла з України, — Христина Навроцька, заступник голови Союзу Українок Америки. У 1970-ті до одного з своїх ювілеїв, Спілка Українок Америки видала книгу Романа Домбчевського «За права мови». Так дочка Христина Навроцька продовжила справу свого батька юриста Романа Домбчевського з популяризації української мови.

Джерела[ред. | ред. код]