Українська Галицька армія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Галицька Армія
Українська Галицька Армія
ZUNR coa.svg
На службі 1 січня 1918 по 1921?
Країна ЗУНР - УНР - Білий рух - Радянська Росія - Польська республіка
Вид сухопутні війська
Роль загальновійськова
Структура командування Начальна Команда Галицької Армії (НКГА)
Чисельність армія
Війни/битви Українсько-польська війна в Галичині 1918—1919
Українсько-більшовицька війна 1917—1921
Польсько-радянська війна 1920
Командири
Визначні
командири
полковник Дмитро Вітовський,
генерал М. Омелянович-Павленко
полковник Є. Мєшковський
полковник Альфред Шаманек
Українські військові формування
Alex K Kievan Rus..svg Військо Київської Русі

Alex K Halych-Volhynia.svg Військо Галицько-Волинського князівства

Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Військо Запорозьке

Реєстрові козаки


Lesser Coat of Arms of Russian Empire.svg Чорноморське козацьке військо

Азовське козацьке військо
Бузьке козацьке військо
Дунайське козацьке військо

Osmanli-nisani.svg Задунайське козацьке військо
Wappen Österreich-Ungarn 1916 (Klein).png Українські січові стрільці

Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Alex K Ukrainska Derzhava.svg Армія Української Держави
Flag of Green Ukraine.svg Українське Далекосхідне Незалежне Військо
ZUNR coa.svg Українська Галицька армія

повстанці Революційна повстанська армія України

Red Army flag.svg Українська радянська армія

ZU1939.gif Карпатська Січ
Badge BBH front.jpg Військові відділи націоналістів
OUN-B-01.svg Дружини українських націоналістів
Coat of Arms of UNR.svg Поліська Січ
Українське Визвольне Військо.png Українське Визвольне Військо
Dyvizia Galychyna.svg Дивізія «Галичина»
Шеврон українських національних частин у складі німецької армії 1944 рік.png Українська національна армія
OUN-B-01.svg УПА

Emblem of the Ukrainian Armed Forces.svg Збройні сили України
Запит «УГА» перенаправляє сюди; див. також Українська господарська академія.

Га́лицька а́рмія (ГА) — назва регулярної армії Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору між Галицькою Армією та Збройними силами Півдня Росії генерала Денікіна відома як Українська Галицька армія (УГА).

Зародком ГА були Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, сформовані з українців, що у Львові й на провінції 1 січня 1918 року підпорядкувалися Українській Національній Раді ЗУНР.

Листопадовий чин (у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року) у Львові здійснили очолювані Дмитром Вітовським 1410 вояків при 60 старшинах, зміцнені ще 3, 11, 2 куренями УСС з Буковини.

Регулярний характер ГА підтверджував закон Української Національної Ради від 13 листопада 1918 року про загальний обов'язок військової служби громадян ЗУНР, на основі якого були проголошені в листопаді розпорядження Державного Секретаріату Військових Справ (ДСВС) про військово-територіальний поділ ЗУНР, організаційну схему ГА та мобілізацію до ГА чоловіків українців віком від 18 до 35 років. Територію ЗУНР (без Карпатської України) поділено на три військові області: Львів, Тернопіль і Станиславів, а з них кожну на 4 військові округи (по 5 — 8 пов.). На чолі кожної з них був окружний військовий комендант, що відповідав за набір новобранців, їх вишкіл і поповнення армії боєздатними частинами.

Зміст

Командування[ред.ред. код]

Усіма військовими справами ЗУНР відав ДСВС, що діяв до 9 червня 1919 та поділявся на Військову канцелярію ДСВС і 16 відділів. Йому безпосередньо підлягали справи поповнення армії, бойового й харчового постачання. Державними Секретарями Військових Справ були: полковник Дмитро Вітовський (з 9 листопада 1918 до 13 лютого 1919) і полковник В. Курманович (до 9 червня 1919). Після проголошення диктатури ЗО УНР функції ДСВС перейшли частково до Начальної Команди УГА, а частково до новоутвореної Війської канцелярії диктатора (шеф підполковник К. Долежаль). Утворена в травні 1919 Команда запілля, що перебрала тимчасово функції ДСВС, увійшла в червні до Етапної Команди ГА.

Дмитро Вітовський, перший командант УГА та два офіцери, 1918

Формально початково верховним головнокомандуючим ГА був голова УНРади (з червня 1919 функції главковерха перейшли до Диктатора ЗУНР), якому до допомоги була з функціями генерального штабу Начальна Команда Галицької Армії (НКГА). Її очолював Начальний командант ГА, з червня 1919 Начальний вождь (головком), з помічником — начальником генштабу (Генеральної Булави).

Начальними командантами за організаційного періоду послідовно були: полковник Дмитро Вітовський (до 5 листопада 1918), полковник Григорій Коссак (до 9 листопада 1918), полковник Гнат Стефанів (до 10 грудня 1918); згодом генерал М. Омелянович-Павленко (до 9 червня 1919), генерал Олександр Греков (до 5 липня 1919), 6 липня 1919 начальним вождем УГА замість генерала О.Грекова призначено генерала М.Тарнавського, якого замінив ген. О.Микитка, полковник Альфред Шаманек (до 21 лютого 1920) і полковник А. Вітошинський (до 1 березня 1920). Заступниками начальних командантів і одночасно начальниками штабу були: полковник М. Маринович (до 5 листопада 1918), отаман Сень Ґорук (до 10 грудня 1918), полковник Є. Мишковський (до 7 лютого 1919), полковник Віктор Курманович (до 9 червня 1919), полковник А. Шаманек (до 7 листопада 1919), генерал Густав Ціріц (до 10 лютого 1920) і знову полковник А. Шаманек (до 1 березня 1920).

НКГА керувала операціями УГА на фронті, а також очолювала усі частини УГА, розташованих на фронті. Всі інші частини УГА підлягали через тилові окружні команди — ДСВС. НКГА поділялася за австрійським зразком на оперативний і організаційно-матеріальний відділи. За генерала Олександра Грекова в червні 1919 НКГА реорганізовано — її поділено на Оперативний штаб, Головний відділ фронту і Етапну команду. Зі скасуванням ДСВС НКГА підлягали також усі запасні й вишкільні частини й обозні валки.

Формування[ред.ред. код]

Перші польові формації УГА творилися стихійно проти повстання польських боївок у Львові (1 листопада 1918) та нападу польських військ з Польщі на Галичину (11 листопада 1918 вони зайняли Перемишль). 13 листопада до галицьких частин приєднався козацький загін ім. І.Гонти під командуванням отамана А.Долуда, який складався з добровольців із Наддніпрянської України. На 21 листопада 1918 в українських військових ЗУНР підрозділах налічувалося 161 старшина і 4517 стрільців. Під час формування Галицької армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу нижчого рангу. Старшин вищих рангів, особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було. До кінця грудня 1918 р. ГА була мішаниною різних військових груп регулярного, напівпартизанського, навіть і партизанського характеру, що творили залогу Львова або оперували на шляхах наступу польських військ. Ці групи називалися різно й мали дуже різнорідний склад, залежно від місцевих умов, це були самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. У грудні 1918 р. в ГА існувало 15 бойових груп різної величини й складу. Командири цих військових підрозділів призначені в різний час різними командними структурами — колишнім командантом Г.Стефанівим, Державним секретаріатом військових справ. Найсильнішими були підльвівські групи: «Наварія», «Старе Село», «Схід». На північних кордонах ЗУНР для відбиття польської агресії створено групу «Північ» (полк. Осип Микитка); на південно-західних Обл. Команда в Стрию (полковник Г. Коссак) очолювала різні групи, що створилися самочинно на західному фронті, що тягнувся від Команчі (до 19. 1) до Городка: Команча, Лютовиська, Старий Самбір, Глибока, Крукеничі, Рудки, Південь І і II. Всі ці групи не являли собою суцільної лінії, рідко мали зв'язок з НК ГА і ще рідше між собою. Чисельний стан цих груп у висліді поповнень зростав. На початку грудня 1918 р., коли генерал М. Омелянович-Павленко перебрав начальну команду ГА, вона нараховувала близько 30000 старшин і вояків, у тому числі в бойовому стані 15000 при 40 гарматах (без наддніпрянських частин).

Тоді польсько-український фронт переходив від Тісни на південний захід до Хирова й попри Перемишль до Львова, зі Львова до Яворова й попри Любачів на Раву Руську до Белза, а далі на північ до Крилова на Холмщині. У грудні 1918 р. всі польові формації підпорядковано одностайному командуванню НКГА, а впродовж січня-лютого ГА реорганізовано за планом полковника Є.Мишковського. Бойові групи зведено в 3 корпуси по 4 бригади, що складалися звич. з 3—6 куренів піхоти (в деяких бригадах об'єднаних у 2 полки), однієї кінної сотні, одного польового гарматного полку з 4—6 батарей, однієї саперної сотні, частин зв'язку та допоміжних відділів і служб.

До І Галицького корпусу (команда в Камінці Струмиловій, командант полковник О. Микитка, начальник штабу отаман І. Куніш) увійшли: 5 Сокальська (командант сотник О. Демчук, згодом сотник В. Коссар), 6 Равська (сотник Ю. Головінський), 9 Угнівсько-Белзька бригада (отаман Б. Шашкевич), 10 Янівська або Яворівська (полковник Д. Долуд, згодом сотник М. Климкевич, сотник Ф. Кондрацький) бригади.

До II Галицького корпусу (команда — в Бібрці, командант — полковник М. Тарнавський, начштабу — підполковник Й. Папп Де Яноші, згодом полковник А. Шаманек) увійшли: І бригада УСС (командант отаман О. Букшований), 2 Коломийська (підполковник Ф. Тінкль, згодом підполковник А. Виметаль), 3 Бережанська (підполковник А. Вольф, пізніше отаман О. Лисняк), 4 Золочівська (отаман С. Шухевич).

До III Галицького корпусу (команда в Стрию, командант полк. Г. Коссак, потім ген. М. Ґембачів, начштабу підполковник К. Долежаль) увійшли бригади: 7 Стрийська (згодом Львівська; командант підполковник Костянтин Слюсарчук, потім підполковник А. Бізанц), 8 Самбірська (отаман К. Гофман), І Гірська (сотник М. Маційович, пізніше отаман В. Перський) і дві групи «Крукеничі» (полковник В. Шепель) і «Глибока» (сотник М. Федик), що з 8-ою Самбірською бригадою були під загальним командуванням полковника А. Кравса. Ця організаційна схема УГА збереглася до кінця її існування. Дальші бригади не можна було створювати через брак старшин і бойового спорядження.

20 січня 1919 р. Начальна Команда Галицької армії знаходиться у Ходорові, де остаточно було сформовано два відділи — оперативний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи — референтури: оперативний, зв'язку, розвідки, летунства, автомобільний, персональний та ін. Аналогічно організовано штаби корпусів і бригад.

За даними документів Харчового уряду ДС ВС, з березня 1919 р. мобілізовано 126000 старшин і вояків, тобто 5% українського населення, а фактично значно більше, бо численні старшини і вояки, що підлягали мобілізації, не повернулися додому з фронтів світової війни чи з полону (тільки в Італії до виїзду на Україну зареєстровано було до 40000 старшин і вояків-українців, колишніх полонених австрійської армії).

Військові дії[ред.ред. код]

Перші бої за Львів (грудень 1918 — січень 1919)[ред.ред. код]

Після відступу зі Львова першою створилася група «Схід» — на сході від міста, відтак — «Старе село» на півдні, до їхнього складу входив полк Українських січових стрільців; з цих груп пізніше сформувався II корпус Галицької армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, сформовано групу «Північ». До неї входили сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи, які стали ядром 1 корпусу Галицької армії. Поблизу Перемишля створено групу «Південь», до якої входили практично самостійні бойові групи «Щирець», «Наварія», «Рудки», «Крукеничі», «Хирів», «Лютовиська», «Карпатська», «Глибока», що згодом стали ядром III корпусу УГА.

Підготовка до загального наступу на Львів почалася другою декадою грудня 1918. До виконання наступу залучені групи «Старе Село», «Щирець» та «Схід». Безпосередньо у наступі мали бути задіяні «Старе Село» і «Щирець». Першій планувалося наступ з півдня, другій з південного заходу, маючи на міті оволодіти головним залізничним двірцем. Група «Схід» мала завдання відволікти на себе частину польських військ на півночі і сході. Початок операції призначено на 27 грудня. Лінія фронту проходила довкола Львова через Брюховичі — Збоїська — Кривчиці — Майорівку — Пирогівку, поза Козельниками — Сокільниками і Скниловом.

Наступаючі частини посилені новими бойовими силами. Групі «Старе Село» підпорядкували І-й Станіславський курінь, І-й Бережанський, І-й Коломийський та І-й курінь бригади УСС. Групу посилено батареями — по 10 гаубиць і одній далекобійній. Групу «Щирець» — Козятинською окремою піхотною бригадою — 1200 стрільців. Чисельність бойових сил, залучених до операції, лічила 4000 стрільців і 16 батарей. Зосередження стількох підрозділів, на думку Начальної Команди, повинно було принести успіх.

Однак, іноземці на керівних постах у Галицькій Армії, спричинювали «витік» інформації ворогові. Отримавши дані, польська група полковника Сопотницького — 2400 жовнірів, 24 скоростріли, 150 кіннотників і 10 гармат — 24 грудня прибула в Городок. Випереджуючи наступ українських сил, 25 грудня група здобула Любінь Великий, 26 грудня Ставчани, 27 грудня Оброшино та Рудно і 28 грудня увійшла на допомогу польським військам у Львові. Цим поляки вивели з бойового ладу групу «Щирець» і значно посилили обороноздатність Львова. Одначе Начальна Команда ГА не змінила свого плану та 27 грудня наступ на Львів почали групи «Схід» і «Старе Село». Станіславський курінь здобув Сихів, курінь УСС здобув Зубру. 28 грудня група «Старе Село» зайняла Міські Пасіки, Сокільники, Бондарівку, курінь УСС — Козельники і Персенківку; УСС підійшли до Кульпаркова. Група «Схід» стала під Личаковом і захопила бровар Грунда. Хоча група «Щирець» тими днями відбила Любінь Великий, але Ставчан і Оброшино здобути не вдалося. Обходячи їх, група зайняла Скнилів, але підтримати наступ на Львів не змогла. На 29 грудня лінія фронту довкола Львова була слідуюча: Брюховичі — Рясна-Руська — Малехів — бровар Грунда — Пасіки Міські — Персенківка — Кульпарків — Скнилів — Зимна Вода.

Лінія фронту на новий 1919 рік йшла від Тімни до Хирова, від Перемишля кругом Львова на Яворів, Любачі, до Крилова на Холмщині. За листопад і грудень 1918 польські війська зайняли 10 з 59 повітів, в яких початком листопада була проголошена ЗУНР.

Повторний наступ на Львів був призначений на 11 січня. Проте поляки розвідали і провели випереджуючу акцію. 6-7 січня група генерала Ромера з Рави-Руської прорвала лінію оборони, яку вкруг міста займала група «Північ» і 8 січня зайняла Жовкву. Куликів поляки здобули 9 січня, група прорвалася до Львова і укріпила його залогу. Випадом зі Львова, поляки зайняли Рясну-Руську, Домажир, Козичі, Мшану і Судову Вишню. Вже 10 січня група УГА «Янів» поляків завернула до Львова. Третій випад здійснено 7 і 8 січня на Угнів і Сокаль, тут їх зупинили українські частини. Випади поляків зірвали наступ УГА, а 12 січня поляки самі почали наступ. Захопивши Скнилів, вони 13-го січня зайняли Бондарівку і Козельники. Група «Старе Село» під командою О.Микитки відбила Козельники і Персенківку. Позиційні бої були головною причиною зриву наступу УГА на Львів. Бойова лінія фронту довколо Львова стала так: Басівка — Сокільники — ліс Освіча — Козельники — північніше Сихова — Пасіки Міські — Чортківська Скеля — Лисиничі — Сороки — Ляшки Муровані — Малехів — Лиса Гора, Брюховичі — Рясна Руська — Козичі — Карачинів. В умовах холодної і сніжної зими, коло Львова та приколійної перемиської смуги бойові дії дещо стихли. Обидві сторони намагались максимально використати це затишшя у власних цілях.

Реорганізація УГА (січень 1919)[ред.ред. код]

На початку січня 1919 нечіткість і різнобій військових формацій Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну команду провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну армію, ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові Є.Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів, до корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв'язку, технічної сотні і допоміжних формацій; назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, «2-га Коломийська бригада». Перший корпус створено з «Групи Північ», до нього увійшли «5-та Сокальська», «6-та Равська», «9-та Белзька» і «10-та Янівська» бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918-19 цим корпусом командували полковник В.Курманович, згодом полковник О.Микитка, полковник А. Шаманек, а під час існування ЧУГА — отаман Осип Лисняк і сотник Ю.Головінський.

Вовчухівська операція УГА (лютий 1919)[ред.ред. код]

Незважаючи на чисельну й технічну перевагу польського війська, за 248 днів війни УГА мала також і перемоги. Але остаточній перемозі галицького війська у першому наступі під Вовчухами в лютому 1919 (так звана «Вовчухівська операція»), коли практично завершилося оточення Львова, перешкодила Місія Антанти, очолена генералом Бертельмі, яка в дуже прикрій ситуації для поляків наказала перемир'я і просування частин ГА було зупинено.

За сприяння Антанти 25 березня Варшаві вдалося укласти угоду з Австрією і Чехословаччиною про транзит транспортів з людьми й озброєнням з Франції та Італії. У цій трагічній ситуації провід ЗОУНР знову погодився на припинення бойових дій і на переговори за участю Найвищої Ради. Тим часом польські сили генерала Галлера готували потужний наступ на всьому п'ятсоткілометровому фронті.

Польський наступ армії Галлера (травень 1919)[ред.ред. код]

Хоч численність ГА на фронті нараховувала в квітні 1919 року 1412 старшин і 52200 вояків (533 кулемети, 188 польових і 13 важких гармат), польське військо вже в лютому-березні 1919 мало чисельну перевагу, у квітні 1919 Галицькій армії протистояло 62-тисячне угрупування польських військ. До нього у травні приєдналося 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Ю. Галлера, сформованої у Франції, яку, всупереч зобов'язанням польського уряду використовувати її лише для боротьби з більшовиками, спрямували проти УГА. Великий польський наступ почався 14 травня, коли поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій генерала Ю.Галлера і розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА були змушені відступати на схід.

Трикратна польська перевага на південному фронті створила безвихідну ситуацію на Прикарпатті. Частини І Гірської бригади і група «Глибока» втратили зв'язки з головними силами і були змушені перейти на Карпатську Україну, де й були інтерновані. За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю близько 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької армії запросили колишніх офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня румунське військо з дивізією польського генерала Л. Желіґовського ударило по тилах УГА і почало займати Покуття разом з Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини.

Разом з протистоянням польським військам, відбувалися внутрішні бунти. Один з них — «Дрогобицький бунт», піднятий сотнею Дрогобицької міліції за рішенням «Жовнірської Ради», збаламученої більшовицькою агітацією, проти уряду ЗУНР. Був ліквідований ІІІ-м куренем бригади УСС через кілька годин після початку, але надзвичайно роздмуханий в совіцькій історіографії.

Чортківська офензива УГА (червень 1919)[ред.ред. код]

6 червня 1919 УГА, зібрана в південно-східному трикутнику Галичини, здобула перемогу під Чортковом і перейшла в наступ (див. Чортківська офензива). 9 червня командувачем 25-тисячної Галицької армії був призначений генерал О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків — Львів. 

У червні Начальна команда на чолі з генералом О.Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківської офензиви утворено штаби 14-ої Станіславської, 15-ої Теребовлянської, 16-ої Чортківської, 17-ої Бучацької, 18-ої Тернопільської та 21-ої бригад, але після переходу Збруча штаби розформували. Залишилися тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу весною 1919 була відрізана від решти частини ГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію УГА В.Курманович, який заступив полковника Є.Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька армія налічувала, за дан. Б. Гнатевича, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 000 гвинтівок (крісів), 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі. Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював Державний секретаріат військових справ зі своїми виконавчими органами на місцях — окружними і повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а пізніше — Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г.Коссак, а пізніше — отаман Зегорш.

25 червня 1919 УГА в ході Чортківської офензиви оволоділа Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, УГА перейшла до оборони. За три тижні наступу здобуто значні успіхи, які не можна було закріпити через повний брак воєнного спорядження в УГА, в основному піхотної амуніції.

Відступ УГА за Збруч (16-17 липня 1919)[ред.ред. код]

28 червня польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. Було прорвано фронт І i ІІ корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча, польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї, контрнаступ поляків 16—17 липня закінчився переходом УГА через р. Збруч. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С.Ляйнберга. На територію УНР перейшло 49800 старшин і вояків при 603 кулеметах і 187 гарматах. У складі УГА були також деякі бригади, що постали під час Чортківської офензиви, з яких 12, 14, 18 і 21 піші та 1 кінна брали вже участь у боях.

Антибільшовицький фронт УГА (липень-листопад 1919)[ред.ред. код]

25 липня 1919 р. частини II Галицького корпусу вийшли на антибільшовицький фронт, а за ним 2 серпня і вся УГА. 12 серпня почався наступ об'єднаних українських армій на Київ — Одесу, яким керував новостворений штаб Головного отамана з генералом М. Юнаковим як начальником штабу і генералом В. Курмановичем як генерал-квартирмейстром. До кінця серпня 1919 українські армії звільнили від більшовиків 72500 км² території і 6,5 млн населення УНР. Похід на Київ закінчився 30 серпня здобуттям (головно ІІІ корпусом УГА під командуванням генерала А.Кравса) Києва і зустріччю з Добрармією генерала А. Дєнікіна наступного дня, але згодом і до відступу обох українських армій на захід.

Старшини штабу ІІІ-го корпусу УГА в таборі військовополонених у м. Тухоля. Польща. 1920 р. 14 — генерал Мирон Тарнавський, 15 — сотник Петро Біґус

25 жовтня 1919 р. під час спільної наради представників ЗУНР та УНР генерал М.Тарнавський доповідав, що в строю залишалось 7000 вояків УГА; внаслідок епідемії, відсутності постачання різко знизилась дисципліна, зросло дезертирство. Старшини-фронтовики вимагали покінчити з війною, вступити в переговори з Дєнікіним чи Красною Армією.[1]

В другій половині листопада 1919 р. кількісь хворих не зменшувалась, надавати кваліфіковану меддопомогу було вкрай складно через розкиданість на значних просторах. За деякими даними, у Проскурові було 1600 хворих, Барі — 2500, Немирові — 2000, Вінниці — 1000, Жмеринці — 500, Могилеві — 400…[2]

Причиною воєнної катастрофи УГА, до якої згодом дійшло, не були воєнні перемоги ворога, але жахлива епідемія тифу та інших пошесних хвороб, які вивели з армії до 90 % стану, так що в листопаді 1919 тільки 7 % вояцтва УГА могли лишитися на фронтовій лінії. Лев Шанковський вважав епідемію тифу, що підкосила галицьке військо, застосуванням хімічної зброї.

Союз УГА та ЗСПР (листопад 1919 – січень 1920)[ред.ред. код]

Наслідком цього 17 листопада в Одесі сталося підписання сепаратного договору між УГА та Збройними силами Півдня Росії; Галицька армія переходила на бік Добровольчої армії, але не могла бути використаною проти Армії УНР, передбачалося, що протягом 17-30 листопада вона зосереджується на лінії Козятин-Вінниця-Іллінці-Оратів-Погребище; займає і боронить район Бердичева; її штаб розміщується в Умані; тилові установи дислокуються в Христинівці, Ольгополі, Вознесенську, Миколаєві; санітарні установи з хворими і пораненими залишаються на місці; галичани зберігали внутрішню автономію та невтручання білих у питання призначення командного складу, січові стрільці не були визнані частиною Галицької армії, галицький уряд продовжував свою діяльність, вирішення політичних питань відкладалось на майбутнє.

Союз УГА з Червоною Армією (січень–квітень 1920)[ред.ред. код]

У січні 1920 стан УГА зменшився до 1373 старшин і 20576 вояків, а в квітні до 1435 старшин і 16688 вояків. Це й примусило НКГА укласти перемир'я, а згодом і союзний договір з російською Добрармією (Одеса, 17. 12. 1919)- Штабом УГА тоді намагався керувати полковник Добровольчої армії Саборський, а потім стати Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА), коли після розгрому Добрармії частини Червоної армії з'явилися на місці розташування галицьких бригад. 31 січня під Одесою відбулося створення за ініціативою командування УГА 2 українських піших полків — 1-го Чорноморського та 2-го Запорозького — з колишніх військовополонених армії УНР; в кінці лютого деякі сотні було розформовано й влито до більшовицьких частин, а з решти утворено 361-й український радянський стрілецький полк при 41-й більшовицькій дивізії зі штабом у Тирасполі.

Союз УГА з Військом Польським (квітень–травень 1920)[ред.ред. код]

Остаточно УГА вийшла з поля боїв, коли у квітні 1920 дві колишні галицькі бригади покинули Червону армію й перейшли до Армії УНР, що була тоді в союзі з польським військом, але попали в польський полон. Поляки звільнили підстаршин і вояків, а старшин інтернували в таборі полонених у Тухолі. Такий був кінець УГА після майже півторарічного її існування.

Роди зброї та служб[ред.ред. код]

Піхота та артилерія[ред.ред. код]

Найчисленнішим і головним родом зброї УГА (67% усього стану) була піхота, озброєна гвинтівками та карабінами (манліхерівка) системи Манліхер-Штаєр. На польському фронті на 1000 багнетів піхоти припадало 25 шабель кінноти та 8 гармат. Основною бойовою одиницею був курінь (на польському фронті — 51, на Наддніпрянщині — 48), що ділився на 4 сотні, а сотні на чети; до цього доходила ще скорострільна сотня (або чета у кожній сотні). На Наддніпрянщині курені мали тільки по 3 стрілецькі сотні й 1 кулеметну (8 кулеметів). Піхота відзначалася великою витривалістю, була краща в наступах і рукопашному бою, ніж в обороні; їй завжди бракувало набоїв, і тому вона часто мусила залишати свої позиції і відступати. У цих випадках піхоту часто рятувала артилерія, яка займала позицію перед відступаючою піхотою й стрільбою на близьку віддаль стримувала противника.

Артилерія УГА була не тільки найкращим родом зброї, але й найкращою артилерією з усіх армій Східної Европи. Вона складала 10,5% особового складу усієї УГА; на польському фронті галицька артилерія мала 58 батарей (у тому числі 40 батарей легких гармат, 1 гірську, 1 кінну, 7 гаубичних і 1 далекострільну (2 гармати 122 мм); на Наддніпрянщині 47 з половиною батарей (у них 177 легких і 10 важких гармат). Початково артилерія УГА мала австрійський гарматний матеріал, але ще на польському фронті через брак набоїв виміняла його на російський.

Кіннота[ред.ред. код]

Кіннота, не зважаючи на її широкі можливості в рухливій війні, не відігравала в УГА великої ролі, бо в ДСВС панувала доктрина позиційної війни, в якій кінноті не надавали значення. Тільки з ініціативи генерала Грекова під час першого відступу УГА присвячено кінноті більше уваги і в червні 1919 створено Кінну бригаду у складі 2 полків, а в липні перший полк кінноти 1 корпусу — разом близько 1 340 шабель.

Авіація[ред.ред. код]

Аероплан на озброєнні УГА
Nieuport 17c УГА

Авіація постала з авіаційного відділу, що його на авіаційній базі в Красному організував сотник Петро Франко; при допомозі висококваліфікованих пілотів колишньої російської армії було організовано авіаційний полк (перший командант — сотник Борис Губер — загинув 5 лютого 1919 р. під час навчання зі старшинами від вибуху бомби, згодом полковник Джамбулат Кануков), що складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні і сотні обслуги; стан у квітні 1919 р.: 35 старшин і 300 вояків.

У авіації служили також кадрові старшини австрійської армії: Франц Рудорфер, Едвард Бернгубер, Альберт-Фелікс Шепарович та інші.

До квітня 1919 р. українська авіація мала перевагу над польською, проте згодом її отримала саме польська авіація (150 літаків проти 40 українських) і добровільна американська ескадра. І хоча на той час літаки були мало розвиненими, дерев'яними, часто розбивались, вибухали, проте сам факт їхнього існування в УГА підтверджує, що Українська Галицька Армія — дійсно сильна, організована.

У повітряних боях українські летуни збили 16 польських літаків, з них 9 перемог було на рахунку сотника С.Євського (летунський сотник УГА Євський). Під час першого відступу до Збруча полк передислокувався в с. Звиняч поблизу Чорткова, після переходу УГА через Збруч — у с. Макову (Маків) під Кам'янцем-Подільським, згодом — до Шатави (поблизу Нової Ушиці), відтак — до Вінниці. Під час відступу УГА з-під Києва полк перебував у Могилеві, пізніше — в Одесі, а після з'єднання з більшовиками — у Бердичеві і Козятині, де частину полку захопило польське військо.

До виникнення літунства Галицької Армії дуже причинився 3-й Одеський авіодивізіон, який прибув до Галичини під проводом свого командира — полковника Джам-Булата Канукова. З ним прибули добрі й досвідчені бойові летуни: полковник Борис Губер — відомий теж як авіаконструктор, сотники Василь Євський, Василь Булатів, поручник Аркадій Шеремецінський, хорунжий Хаз-Булат Кануков (брат полковника).

Одночасно, на Галицькій землі були власні спроби організува­ти літунство. Постали два літунські відділи, з яких один зорганізував син Івана Франка, поручник Петро Франко, другий у Тернополі — поручник Василь Томенко. Разом з прибулими наддніпрянцями ці відділи ство­рили Галицький літунський відділ. Його головний аеродром був в Красному на Львівщині.

На цьому аеродромі залишилися по австрійцях великі майстерні, що їх очолив поручник Степан Слєзак — колишній конструктор австрійських гідропланів. Він зорганізував до праці фахівців-механіків, що їх спровад­жував навіть з Відня і розгорнув широку роботу над направою і ком­плектуванням літаків. Майстерні ці привели до бойової готовості чи­мало літаків.

У грудні 1918 p. та в січні 1919 p. Літунський відділ Галицької армії постійно розвивався. На початку лютого 1919 року прибула до відділу ціла низка літунів з колишньої російської та австрійської армій. Це дало змогу перетворити Літунський відділ на полк, що сталося на початку квітня 1919 року. З цього часу літунський полк Галицької армії складався з 3 бойових сотень та літунської бази.

1-ша сотня була розташована в Дулібах коло Стрия. Командиром її був поручник Антін Хрущ, а серед старшин-літунів були: сотники Євський, Алелюхін, поручники Огар, Земик, Заславський, чотарі Сєриків, Коцко (брат Адама), Мовчук, Фелікс Шепарович (брат Едмунда, командира 1-ої кінної бригади), Яцура та інші. На стані цієї сотні перебував вістун Михайло Шарик. На стані цієї сотні перебував теж Лев Шанковський, коли вчився в Старшинсь­кій школі Коша Звідомного полку в Станиславові (Івано-Франківськ).

2-га сотня залишилася в Красному, де теж перебувала Запасна сотня з Кошем полка, а теж майстерні поручника Слєзака.

3-тя сотня під проводом сотника Залозного перебувала в Тернополі.

Літунський відділ, а потім Літунський полк Галицької армії прова­дили живу бойову діяльність на польському фронті. 1-ша літунська сотня обслуговувала фронт III Галицького корпусу від Карпатських гір до м. Львова. 2 і 3 літунські сотні обслуговували фронт І і II Гали­цького корпусу. На польському фронті, українська авіація мала перевагу над польською авіяцією, яка негайно зникала з повітря при появі українського літака. Причиною, була не чисельна перевага, бо від квітня поляки мали чисельну перевагу над українцями, але якісна пе­ревага українських літунів, що навіть на гірших машинах перемагали польських літунів. Про це свідчить відношення втрат: у повітряних бо­ях поляки втратили 16 літаків, українці тільки 1. Переможцями у по­вітряних боях були сотн. Євський, що зібрав найбільше перемог (9), а далі пор. Шеремецінський, сотн. Алєлюхін, чот. Сєриків, пор. Рудольфер. Не помогла і "Ескадра льотніча ім. Тадеуша Косцюшкі", що бу­ла зорганізована в США і якої два американські літуни (не-поляки) згинули в повітряному бою з українськими літунами, втрачаючи теж два літаки.

Один літак, що його втратило українське літунство, був ушкоджений обстрілом і мусів приземлитися. Оба члени залоги, пор. П. Франко та ст. дес. Кавута попалися в польський полон, з якого оба втекли. Вони щасливо прибули окружною дорогою через Прагу, Відень і Бу­дапешт до свого відділу в Красному.

5 лютого 1919 року сталася трагічна подія: під час ви­кладу полковника Б.Губера в школі для старшин про бомби і їх кидання на ворожі цілі, бомба, що її хотів задемонструвати Б.Губер, розірва­лася йому в руках. Згинули на місці: полковник Борис Губер, поручник Орест Гумецький, хорунжі Хаз-Булат Кануков, Михайло Нестор, Осип Швець. Від ран померли в лікарні: поручники Олекса Васан, Василь Томенко, Іван Люпул. З поранених вилікувався тільки сотник І. Фостаковський.

В іншій трагічній катастрофі галицького літунства розбився літак з командиром Галицького літунського полка — полковником Джам-Булатом Кануковим (він та 2 літуни згинули). Літак впав з висоти 500 м коло Озерної в другій половині травня 1919 року. Як виявлило пізніше слід­ство, причиною катастрофи був саботаж пілота-віденця — хорунжого Кубша, запідозреного в комунізмі. Перед закінченням слідства Кубаш, очевид­но, свідомий свого злочину і майбутньої кари, підступом добрався до одного з літаків і стартував до втечі. В погоні за ним піднявся на своєму "Нюпорі" сотник Євський, дігнав його над Теребовлею і збив.

25 травня 1-ша літунська сотня відлетіла на наказ літунського референта Державного Секретаріату Військових Справ — сотника Евгена Пузи — на Чехословаччину, де чехословацька влада інтернувала літунів та забрала літаки. Літунська сотня евакуювалася залізницею зі Станиславова до Чорткова.

У Чортківській офензиві сотник Євський на своєму знаменитому "Нюпорі" осягнув дві дальші повітряні перемоги, збивши один новісінький "Фоккер" над Золочевом та інший літак над Поморяна­ми. На жаль, інший ас української авіяції — поручник Аркадій Шеремецінський — не був свідком цих перемог: 21 квітня вчинив самогубство, заламаний психічно з приводу поразок Армії УНР у пер­шій половині 1919 року. У літунській катастрофі біля Чорного Ос­трова загинув теж старший десятник Кавута, коли в березні 1919 року перевозив літаки з Проскурова до Красного (тільки що втік з польсь­кого полону). Всі старшини української авіації, що загинули в першій половині 1919 року, були поховані на приватному кладовищі графині Росоцької в Красному. На їх могилах були поставлені хрести з пропелерів.

Панцерна зброя[ред.ред. код]

Панцерна зброя УГА диспонувала 2 — 3 панцерними автомобілями і 2 панцерними потягами, які успішно оперували на Хирівському й Львівському фронтах. На Наддніпрянщині УГА й Армія УНР мали тільки 3 здобуті від більшовиків сучасні панцерні потяги.

Панцерник «Федір Черник».

Панцерні потяги УГА:


Технічні частини[ред.ред. код]

УГА мала 9 саперних сотень, з яких 4 були приділені до корпусів, 5 до бригад. Ці сотні формував і вишколював Запасний саперний курінь у Чорткові, пізніше реорганізований на Технічний курінь (командант Д. (Корнило[3]) Кізюк); автоколони УГА з 36 автомобілів, 24 мотоциклетів і 2 панцерних автомобілів були реорганізовані в Самохідний курінь. Залізничний курінь, залізничне депо й сотня залізничних мостів були організовані в Стрию, а пізніше перенесені до Станиславова. Телефонні сотні при корпусах, чети при бригадах і телефонні стежі при куренях і гарматних батареях вишколювалися в Звідомному полку в Станиславові. Чотири радіостанції були приділені до ДСВС й до 3-х корпусних команд.

Санітарна служба[ред.ред. код]

Санітарна служба в УГА була організована за австрійським зразком і до переходу за Збруч стояла на висоті завдань. Керував службою полковник Бурачинський Андрій, військовий лікар-дерматовенеролог. При корпусах працювали 2 — 5 польові лікарні та санітарні потяги. Після переходу за Збруч, санітарна служба була зовсім незадовільна через брак шпиталів, одягу, білизни і ліків. Це й було причиною епідемії тифу. Лікарів було всього 35, санітарних старшин 50, у 8-ох шпиталях тільки 1600 ліжок, а в кінці жовтня вже було 18000 хворих на тиф.

Вишкіл в УГА[ред.ред. код]

Вишкіл в УГА провадився у старшинських школах і в запасних кошах (полках, куренях) за статутами УСС та австрійської армії. Його слабою стороною була недостача бойового вишколу. Генерал Греков організував у червні 1919 армійський вишкіл, але після переходу УГА за Збруч план не був реалізований. Для старшин були школи добровольців з освітою не менше 6 класів середньої школи; у Галичині діяли 3 піхотні школи, 1 артилерійська, 1 звідомна; на Наддніпрянщині 1 піхотна й 1 артилерійська.

Тилові служби[ред.ред. код]

Внутрішній лад берегла польова жандармерія (польова сторожа) при НК ГА і корпусах (поділена на корпусні курені і бригадні сотні).

Іншими допоміжними відділами УГА були булавні сотні при штабах корпусів і бригад, харчові сотні при постачаннях корпусів і бригад, ветеринарні відділи при командах корпусів і в Кінній бригаді; пости польової пошти при корпусних і бригадних командах та ін.

Чисельний стан[ред.ред. код]

Загальний стан УГА зазнав таких змін: у березні-квітні на фронті було 65000 старшин і вояків, за чортківського наступу — 70 — 75000; за Збруч перейшло бл. 50000; у січні 1920 їх число зменшилося до 22000, у квітні до 18000 старшин і вояків.

Недостатня була кількість старшин — пропорція числа старшин до вояцтва УГА була тільки 2,4% загального стану (коли в польській армії — 5%, на фронті — 7%). Брак штабних і вищих старшин в УГА надолужували вербування старшин — неукраїнців з колишньої австро-угорської армії та призначення старшин з Армії УНР — колишніх старшин російської армії (цей резерв надто мало був використаний). Іменування нових старшин і підстарший та підвищування їх належало до компетенції ДСВС, а з червня 1919 — диктатора.

Ступені й однострій[ред.ред. код]

Прийнятими в УГА ступенями були: старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник (у випадку «однорічника» — підхорунжий), булавний, бунчужний — для підстаршини; хорунжий (старшинський кандидат), четар, поручник, сотник — для молодших старшин; отаман, підполковник, полковник — для штабних старшин; генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник — для генеральських старшини.

Кольори родів зброї: піхота — синій, артилерія — червоний, кіннота — жовтий, жандармерія — вишневий, технічні частини — сірий, зв'язкові — зелений, санітарні — чорний, обозні — ясно-зелений.

Розпорядженням Державного Секретаріату з 30 червня 1919 усталено однострій і відзнаки ступенів: кругла шапка з твердим околом кольору роду зброї та шнуром над козирком, у підстаршини — зеленого кольору, у старшин — золотого. Блюза австрійського стрілецького крою, на комірі зубчатка кольору роду зброї, у старшин — обрамована золотом, у штабних старшин на золотому підкладі, у генералів — срібна зубчатка на золотому тлі. Відзнаки ступенів — на рукавах: у підстаршин — на підкладі кольору зброї — срібні стрічки, у старшин золоті вужча і ширші плетива. Підстаршини, від вістуна почавши, носили при багнетах на поясі жовті привіски, старшини — золоті.

Нагороди УГА[ред.ред. код]

Докладніше: Нагороди УНР

Вояки УГА нагороджувались як відзнаками УНР так й відзнаками ЗУНР. Також, Ветерани Української Галицької Армії встановили для нагородження всіх своїх вояків пропам'ятну відзнаку УГА (Галицький хрест) та бойовий хрест бригади УСС у лавах Галицької Армії (Мазепинський хрест).

Загальна характеристика[ред.ред. код]

УГА була добре організована, дисциплінована й боєздатна. Бездоганна дисципліна відзначалася високою національною свідомістю старшин і вояків. Слабкістю УГА була нестача старшин, зокрема вищого ступеня. Престиж старшин УГА був високий, бо вони здебільшого мали вищу освіту і значний життєвий досвід. Про боєздатність УГА свідчать її численні перемоги, часто над краще озброєними противниками. Не зважаючи на велику нестачу матеріальних засобів та труднощі, УГА була найкращою армією серед тих, що постали на руїнах Австро-Угорщини.

Існування УГА має велике історичне значення: вона відновила українську військову традицію на Західних Українських Землях і змогла поширити її серед широких мас. Інтенсивне плекання цих традицій було головною рушійною силою відновлення збройної боротьби в лавах УПА, Українській Національній Армії та ін. українських збройних формаціях у роки другої світової війни.

Жертви[ред.ред. код]

Сотник Ґалан Володимир згадував: під час війни взимку 1919—1920 років між станціями Махнівка — Калинівка (тепер Вінницька область) було помічено кілька вантажних вагонів, в яких перебували повно замерзлих трупів хворих вояків УГА.[4]

За підрахунками істориків, у подільських степах були поховані близько 40 000 вояків. Більшість могил були насипані вздовж залізничних шляхів:

  • Проскурів, Старокостянтинів, Хмільник — Деражня, Вінниця — Жмеринка, Немирів — Тульчин, Бершадь — Балта на південь
  • Могилів-Подільський — Нова Ушиця, Жмеринка — Літин, Калинівка — Хмільник, Козятин — Бердичів на північ.[5]

Військово-патріотичне виховання та вишкіл[ред.ред. код]

Докладніше у статті Військово-патріотичне виховання та вишкіл воїнів УГА

Основою військово-патріотичного виховання особового складу Галицької армії було формування національної свідомості та державницько-соборницької ідеології як найвищих духовних та морально-етичних цінностей українського воїна. Воно опиралося на здобутки національного відродження у Галичині на політичних, економічних, культурно-просвітніх інституцій та масових молодіжних парамілітарних сокільських, січових і пластових організацій, де ідейно, морально і фізично гартувалися майбутні захисники УНР-ЗУНР. Там почали закладатися морально-бойові риси стрільців і старшин Галицької армії: непохитна відданість національній ідеї, революційний оптимізм, товариська солідарність, сміливий молодечий запал, дух самопожертви у боротьбі за незалежну соборну Україну. Піднесення національної свідомості особового складу було постійним і провідним завданням командного складу, виховних, культурно-освітних структур, армійського духовенства.

Цікава інформація[ред.ред. код]

В липні 1944 року, після тимчасового об'єднання сотень «Залізняка» (пізніше реорганізованої у курінь УПА «Месники»), «Голуба», «Ема», «Яструба» та боївок підпільної сітки ОУН (разом — понад 1000 бійців), саме йому, колишньому полковнику Української Галицької Армії, доручено загальне командування над ними та організацію спільного переходу німецько-радянської лінії фронту[6].

Пам'ятки культурної спадщини[ред.ред. код]

Станом на жовтень 2013 року до державного реєстру пам'яток включено такі пам'ятки

Львівська область[ред.ред. код]

Список пам'яток
Назва Рік події Населений пункт Адреса Охор. номер Тип Фото
Могила Дужого М., підхорунжого УГА, сотника УПА, редактора українських націоналістичних видань Львів вул. Мечнікова, Личаківське кладовище, поле 67 історії,
місцевого значення

Могила Дужого М..JPG

Братська могила воїнів УГА Винники міське кладовище Винників історії,
місцевого значення
Меморіал воїнів УГА Львів Личаківське кладовище, поле 76 історії,
місцевого значення

Меморіал воїнів УГА.JPG

Могила Стронського М., полковника УГА Львів вул. Мечнікова, Личаківське кладовище, поле 64 історії,
місцевого значення
Могила Шкрумеляка Ю., письменника, хорунжого УГА Львів вул. Мечнікова, Личаківське кладовище, поле 12 історії,
місцевого значення
Будинок, в якому жив Бурко Д., сотник УГА, викладач української гімназії (худ.-мем. табл., 1992, мармур). 1886- 1941 рр. Дрогобич вул. В Стуса, 12 1398 історії,
місцевого значення

Дрогобич - вул. В.Стуса, 12 2.JPG

Будинок, в якому жив Чмола І., один з організаторів Пласту Українських Січових Стрільців, полковник УГА, викладач української гімназії (худ.-мем. табл., 1991, мармур). 1892- 1941 рр. Дрогобич вул. В.Стуса, 21 1401 історії,
місцевого значення
Братська могила летунів УГА і воїнів УПА (пам., мармурова крихта, камінь) лютий 1919 р. Красне кладовище 1447 історії,
місцевого значення
Братська могила воїнів УГА (пам., ск. М.Дмитрів, 1993, пісковик) лютий-березень 1919 р. с. Вовчухи біля кладовища 1465 історії,
місцевого значення
Могила воїна УГА Дичкевича Д. (пам., арх. Й.Пакула, 1928, пісковик) 1928 смт Глиняни кладовище 1564 історії,
місцевого значення
Могила хорунжого УГА Скибінського В. (пам., арх. Й.Пакула, 1920, пісковик) 1920 смт Глиняни кладовище 1565 історії,
місцевого значення
Братська могила українських січових стрільців і воїнів УГА (пам., 1990) 1918—1920 рр. с. Бачів кладовище 1623 історії,
місцевого значення
Пам'ятний знак стрільцям УГА і УПА (1995, мармурова крихта) м. Угнів 1698 історії,
місцевого значення
Братські могили воїнів УГА (пам., ск. С.Литвиненко, 1938, пісковик) 1918—1920 рр. м. Яворів кладовище 1738 історії,
місцевого значення

Галерея «Меморіалний комплекс пам'яті полеглих воїнів УГА на Личаківському цвинтарі у Львові»[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 261
  2. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 269
  3. Х.Весна, Б.Мельничук. Кізюк Корнило // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4. — ISBN 966-528-199-2. — Т. 2: К-О. — 2005. — 706 c., с. 75
  4. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 275
  5. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 275—276
  6. Партизанськими дорогами з командиром «Залізняком» — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1997.- 359 с., ISBN 966-538-009-5

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]