Кабарда

Кабарда кабард. Къэбэрдей
Прапор Герб
Тип	колишня державаd (1825)
Столиця	Нальчик
Історія
• Попередник	Черкесія
• Розпущено	1825
• Наступник	Російська імперія

Карта Кабарди (1880)

Герб Кабарди

Самопроголошені республіки Кавказу на початку 1990-х

Кабарда (рос. Кабарда; кабард. Къэбэрдей ) — країна на Північному Кавказі, складова Черкесії. Історичний регіон у Російській Федерації.

Населення

Автохтонне населення — кабардинці, етнографічна група адигів (черкесів), представники кавказьких народів. Панівна релігія — суннітський іслам.

Історія

Найдавніші пам'ятки культури, виявлені на території історичної Кабарди, належать до майкопської культури, яка існувала в IV тис. до н. е. Сучасні дослідники виявили, що адиго-абхазькі народи є нащадками носіїв цієї культури.

Давньоруські літописи називали кабардинців - касоги, а пізніше п'ятигірські черкаси. Назва касогов збереглося в позначенні кабардинців у осетинів і сванів. У XIII—XV століттях спостерігався зворотний рух у Центральне Передкавказзі, яке завершилося утворенням Кабарди — самостійної політичної одиниці та початком формування кабардинського етноса.

Адигі під терміном «Кабарда» розуміли ту частину Черкесії, у якій відокремлено проживали кабардинці. Так само шапсуги проживали в Шапсугії, абадзехи проживали в Абедзехії тощо, і всі ці території залишалися у складі Черкесії. У XVI столітті Кабарда потрапили у сферу впливу Османської імперії та його васала – Кримського ханства. У 1-й третині XVI ст. владу в Кабарді захопили Жанхотови. Згодом їх змінили Ідарови.

Намагаючись звільнитися з кримського підданства підтримували тісні контакти із Московією. Внаслідок цього у них виникли плани об'єднати зусилля для боротьби із спільним ворогом, тому в 1561 Іван IV Грозний одружився з дочкою відомого кабардинського князя Темрюка Ідарова - Ідархе Гуашеней і після хрещення в Москві вона стала царицею Марією. Різні нащадки Ідарових поступили на московську службу, їм було присвоєно прізвище «Черкаських» і вони започаткували деякі князівські роди.

На початок XVII століття Кабарда була розділена між трьома лініями Іналідів: Кайтукіними, Ідаровими і Тлостановими. 1615 року на нетривалий час владу в Кабарді захопив рід Тлостанових. До середини XVII століття Кайтукіних видавив Ідарових на нижній Терек (князівство Сунчалєєвичів-Черкаських), а Тлостанових у Терсько-Сунженське міжріччя. Підконтрольна Кайтукіним територія (з цього моменту власне Кабарда) отримала в іноземних джерелах назву - Великої Кабарди (або Верхньої Кабарди), на відміну від Малої Кабарди, яка ніколи не становила політичне ціле, а складалося з князівств Талостанів і Джиляхстанів у Терсько-Сунженському міжріччі.

Велика Кабарда у другій половині XVII століття була поділена між трьома братами, які стали патріархами трьох (пізніше чотирьох) князівства Атажукіни, Мисостови і Джамбулатови, останні розділилися в XVIII столітті на князівства Кайтукіних і Бекмурзіних.

1708 року кабардинці здобули перемогу в Канжальській битві над військами Кримського ханства, після якої кримські набіги на Кабарду остаточно припинилися. 1711 року за Прутським мирним договором Московсьце царство відмовлялося від прав на Кабарду. У грамоті Петра I султану Ахмеду III від 20 березня 1722 Російська імперія визнавала протекторат Кримського ханства над Кабардою і відмовлялася від будь-яких домагань на неї.

1739 року Велика і Мала Кабарда отримали незалежність за результатами Белградського мирного договору між Російською та Османською імперіями. Із середини XVIII ст. російсько-кабардинські відносини вступили в смугу серйозних труднощів. Ситуація ускладнювалася боротьбою, що посилилася, між Російською імперією, з одного боку, і Османською імперією та Кримським ханством – з іншого. У самій Кабарді з 1720 року йшло протистояння князівських партій – кашкатавської та баксанської, між князями Великої та Малої Кабарди. З 1746 року почалася низка постійних та різких змін політичних коаліцій та угруповань, внаслідок чого вплив Російської імперії значно зменшилася. За цих умов 1753 року за втручання російських представників було укладено мир між кашкатавцями і баксанцями.

У 1760-х роках Кабарда була анексована Росією. У 1763 році Російська імперія на території Кабарди розпочала будівництво фортеці Моздок. Посольство Великої Кабарди, прийняте імператрицею Катериною II у 1764 році, вимагало припинити будівництво фортеці, але отримало відмову. Царський уряд, посилаючись на статті Адріанопольського трактату з Туреччиною, заявив про права на черкеські землі. 1769 року князі місостови визнали владу Кримського ханства. В той же час Атажукіни підтвердили присягу на вірність Російській імперії.

Кабарда у 1774 році

1 листопада 1772 року кримський хан Сахіб II Ґерай Карасуський договором визнав владу Росії над Великою і Малою Кабардою. Загалом його умови підтвердував Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774 року. Спроба нового хана Девлета IV 1774 року відновити владу в Кабарді зазнало невдачі внаслідок поразки в Баксанській битві проти російських військ та проросійських кабардинських князів.

У 1778, 1794, 1804, 1810 і 1822 роках стала місцем антиросійських повстань, що були жорстоко придушені загарбниками. 1778 року повстання після придушеня повстання на Кабарду було накладено величезну контрибуцію, що розорила кабардинський народ. У грудні 1778 року було взято присяги з князів Великої і Малої Кабарди на вірність російській імператриці Катерини II. Також Кабарда втрачала право як вести самостійну зовнішню політику стосовно таких держав, як Російська і Османська імперії, а й самостійно встановлювати будь-які зв'язки із сусідніми гірськими народами. Присяги значною мірою обмежували колишню владу власників над селянами, яким офіційно було дозволено вдаватися до захисту Росії, якщо їм могло здатися, що їх обтяжують надмірними податями. Цим заходом російська влада втручалася в соціальні відносини в Кабарді, тим самим підриваючи основи феодально-кріпосницького ладу. Вони мали політичні цілі і намагалися дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Кабарді, щоб послабити можливості її військового опору.

Придушення повстання 1804 року завдало особливо сильного удару кабардинському народу. Військовий гніт і вилучення земель призвели до того, що доведений до крайнього жорстокості народ Кабарди знову повстав у 1810 році. Новою каральною експедицією повстання було придушене генералом Булгаковим. При цьому в 1811 році найбільшого удару було завдано по Малій Кабарді, яка фактично обезлюдніла після чуми. Підсумком каральної експедиції Булгакова стало спалення 200 селищ і 9585 жител, що супроводжувалося тотальним пограбуванням. В 1822 на повсталу востаннє Кабарду вдерся генерал О.Єрмолов.

Ослаблена епідеміями чуми і відходом значної частини населення Чечню і Західну Черкесію, Кабарда остаточно зламано. Внаслідок геноциду адизьких народів, здійсненого росіянами й козаками, населення Кабарди скоротилося вдесятеро (з 300 тисяч у 1763 році до 30 тисяч після 1822 року). У 1825 році Кабарда була остаточно включена до складу Російської імперії. Проте частина кабардинців продовжувала військовий опір російським військам, організувавши в Закубання «Хажретову Кабарду» («Біглу Кабарду»).

Опір загарбникам продовжувався до кінця Кавказької війни в 1864 році, після чого декілька сотен тисяч кабардинців було депортовано до Османської імперії. У 1864–1917 роках — становила Кабардинський (Нальчикський) округ Терської області Російської імперії; російські імператори мали титул «государ Кабардинської землі».

З 1922 року — Кабардинська автономна область у складі радянської Росії. З 1936 року — у складі Кабардино-Балкарської АРСР. З 1991 року — у складі Кабардино-Балкарської республіки Російської Федерації.

Устрій

На чолі стояв пщишхуе (верховний князь), що мав вищу політичну, військову (виступати організатором військових походів (кабард. зекІуе) та судову владу. Після розпаду Кабарди на чолі кожного з князівств перебував свій князь (пши). У XVI-XVIII століттях зберігалися архаїчні форми влади: народні збори, таємні чоловічі спілки. У XVII ст. значного впливу набули станово-представницькі збори (хасе).

Кабардинські князі стояли на чолі феодальної ієрархії «шляхетних» і очолювали населення свого володіння, маючи статус правителів. Князь в якості власника аулом (куодж), називався куодже-пші, а в якості правителя і власника народу (чілле) — чілле-пші. Князі могли делегувати свою владу. Показовим прикладом є діяльність такої категорії населення, як пшекеу (князівська огорожа), які займалися виконанням доручень князя «ім'ям князя», і ніхто не міг безкарно їм протидіяти.

Головним радником та помічником князя в управлінні внутрішніми та зовнішніми справами, як в окремому князівстві, так й Кабарді загалом, був кодз (кабард. къуэдз).

Внаслідок війн з Російською імперією у 1825 році у Кабарді нароховивалося 20 князівських родин (41 чоловік), 1828 року їх кількість скоротилася до 19 родин (37 чоловік), а в 1867 році стало 23 родини (67 чоловіків). До кінця 60-х років. ХІХ ст. кабардинські князі майже втратили колишній свій соціально-економічний статус і авторитет.

Верховні князі (пщишхуе, валій-пши)

• Інал Великий (1430–1453)
• Табулд (1460-?)
•  Бугашік (1552-?)
•  Таздруй (1556-?)
• Темрюк Ідаровіч (1556–1570)
• Пшепшуко (1570–1577)
• Камбулат Ідарович (1577–1589)
•  Асламбек Кайтуков (1589–1590)
•  Янсох  (1590–1595)
•  Шолох Тавсултанов (1595–1615)
• Сунчалей Янгалічев (1615)
•  Куденек Камбулатов (1615–1624)
•  Пшимахо (1624–1631)
•  Муца  (1631–1661)
•  Хасбулатов-мірза (1661-?)
•  Ісламбек Місостов (1720–1721)
•  Асланбек Кайтукін  (1721–1736)
• Джанхот Сідаков (1768–1770)
•  Місост Атажукін (1770–1774)

Суспільство

Поділялося на стани «шляхетного» населення і стани з категорії «нешляхетного» населення. Усі пши (князі) та уздені (шляхетські групи населення) належали до категорії «шляхетний». Селянські верстви населення належали до категорії «нешляхетних» за походженням та заняттями.

Відмінності між аристократією, очолюваною князями, і простим народом виявлялися в костюмі, манері триматися, у формах взаємного обходження, у способі життя, у правах та обов'язках. У традиційному кабардинському суспільстві «шляхетному» населенню належало полювати, займатися наїзництвом, воювати, захищати народ, керувати людьми та регулювати суспільні справи.

Система васалітету пов'язувала представників князівських родів з родовитою шляхтою (уорками) – тлекотлешам та дижинуго. Нижчі у станової ієрархії – беслан-уорки і уоркшаотлугуси ставали вірними (васалами) тлекотлешів і дижинуго. Васали зобов'язані були своєму сеньйору допомогою (військовою, адміністративною, економічною) та порадою. Також вони повинні були брати участь в управлінні володінням, підтримці порядку та служити у війську свого сеньйора. Натомість сеньйор зобов'язувався чинити заступництво васалу. По прибутті на службу уорки-васалы отримували подарунок – уорктин, який переходив у спадок. У випадку, коли уорк бажав залишити свого сеньйора, він мав повернути йому уорктин.

Особливим було правове і соціальне станвоище становищі тума – дітей, народжених від князів жінками некняжого походження. Закон визнавав походження тума від князя: вони могли мати досить високе становище (у соціальній ієрархії вони стояли вище тлекотлешів), але тума було позбавлено прав влади і стана батька. Тума міг домогтися княжого звання за підтримки та згоди княжого роду, зарекомендувавши себе як щасливий і щедрий вершник. Незаконнонароджених дітей князя також називали тумами (тумаками), але вони за становищем зараховувалися до розряду князівських уорків.

Суд

До встановлення російської влади в Кабарді судова система перебувала в руках князів (пші) і мусульманського духовенства. На початках основою були норми звичаєвого права, які до початку XVIII ст. зазнали глибокої трансформації. Народні звичаї було пристосовано до феодального порядку. В результаті між шаріатом та звичаєвим правом не стало якихось протиріч.

Кабардинський князь був формальним джерелом права, гарантом здійснення правосуддя та водночас верховним суддею. Суди хеєзжа (кабард. хеящІе) розташовувалися у кожному поселенні і розбирали всі приватні справи підвладних крім кримінальних. Склад хеєзжа затверджувався князем і включав уорків, що заслужили його довіру, та представників простого народу. Головним судом був хє, в якому головував князь і розбирав скарги на суддів, кримінальні процеси та справи загальнонародного значення. У княжому середовищі практикувалися «суд рівних» та «суд васалів». Суд рівних здійснювали з ініціативи кабардинських князів правителі сусідніх народностей, не інкорпоровані в систему влади традиційного кабардинського суспільства. Розбір княжих справ судом васалів-уорків також здійснювався виключно за рішенням князів.

Кожну людину судили за «її законом», залежно від особистого статусу. При визначенні міри покарання враховувалися як станова приналежність потерпілого, а й соціальне становище порушника.

У 1793 р. у Кабарді було засновано «родові суди» (князівські суди) та «родові розправи» (узденські суди). Вони розглядали цивільні справи та дрібні кримінальні злочини та підпорядковувалися Верхньому прикордонному суду у Моздоку. Тільки останній міг розглядати великі кримінальні справи (вбивства, грабунки, розбої тощо) з урахуванням законів Російської імперії. Було створено три родові суди та три родові розправи: один родовий суд та одна родова розправа на два князівські роди. Голови та члени обиралися з князівського та узденського середовища. Судді та засідателі обиралися на загальному сході відкритим голосуванням на три роки. У голосуванні брали участь особи, які мають лише князівське та узденське походження.

1807 року було скасовано ці суди й відновлено суд шаріату, що опинився під контролем мусулмьанського духовенства. У Великій Кабарді створювалися три духовні судна (мехкемі): по одному для кожного князівського роду. Він складається з мулли і з кількох при ньому духовних осіб. При мехкемі діяли збори з кількох князів, де головував старший чи головний князь, який іменувався валієм. Судові справи стосовно двох або трьох осіб, що належали різним князівським родам, розглядалися на спільних засіданнях мехкему. У своїй діяльності мулли були безконтрольними.

Економіка

Основою було землеробство і скотарство, насамперед вівчарство і конярство. Певного розвитку у кабардинців досягло ювелірне ремесла, що передбачає сформовану школу з відмінними художніми особливостями та технологією обробки металу на належному рівні. У Кабарді були відсутні великі виробничі центри, в яких могла працювати велика кількість майстрів-ювелірів. Виробництво мало кустарний характер. Це стосується і виготовлення холодної та вогнепальної зброї у XVIII столітті.

Релігія

До другої половини XVIII ст. ісламізація кабардинського суспільства залишалася незавершеною. Це виявлялося переважно зовнішньої релігійності, нерозвиненості мусульманської інфраструктури (мечеті, школи тощо), відсутності численного шару духовенства. Більшою мірою ісламізованими були панівні стани, тоді як серед залежних громадян зберігалася значна кількість доісламських пережитків.

Культура

Мова

Мешканці Кабарди були носіями власної мови.

Архітектура

Зводилися кам'яні споруди чещане (мавзолеї та загородки) наприкінці XVII – середині XIX ст. Ці історикоархітектурні пам'ятки будувалися для поховань знаті, що практикувала ісламський обряд поховання. Вони є найскладнішими монументальними пам'ятками кабардинської еліти та найважливішоюї частиною історико-культурного ландшафту Кабардино-П'ятигір'я. Ці споруди протягом кінця XVII в. - 20-х рр. ХІХ ст. були своєрідними маркерами території розселення кабардинського етносу. Таку ж роль виконували більш численні, але менш величні курганні цвинтарі та старовинні плити (синижь).

Кухня

Одним з першим детальний опис кабардинської кухні надав у 1667 році османський мандрівник Евлія Челебі. Кабардинська кухня рясніє стравами з м'яса (баранини, яловичини, дичини). М'ясо вживають у різних видах: свіже, сушене, копчене і варене. До вареного м'яса зазвичай подають бжинухшипс - соус на основі шху та часнику. В якості гарніру їли варену пасту з проса, тобто просяну, трохи зварену кашу. Все населення п'є кумис з кобилячого молока, талкан, айран, курт-айран, гостру бузу, міцну бузу, бузу на меду - міцну і розбавлену; води більшість людей п'є мало.

Десерти представлені пампушками-лакум, халвою, десертом закеріс (зикеріс) зі шматочків смаженого тіста в сиропі, а також несолодкою випічкою: кх'уен делен (пиріг з буряковим бадиллям, зеленою цибулею, кропом, сиром або сиром), солодкий чи солоний листковий хліб.

Див. також

• Кабардинці
• Кабардинська мова
• Кабардинський кінь

Посилання

• Селиванов А. Ф. Кабарда // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
• К. Кабардинцы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
• Штернберг Л. Я. Черкесы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
• Черкасские // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
• Думанов Х. М. Территория и расселение кабардинцев и балкарцев в XVIII — начале XX веков