Московія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Портолан Басейну Чорного моря (Біла Русь, Татарія та Московія). Агнес Баттіста, 1550
Малюнок з альбому Меєрберга[ru] — австрійського посла в Московській державі, «Святкування Вербної неділі, в Московії, що відбулось 1654 року». Зображений Кремль, цар веде коня, на якому сидить патріарх православної церкви, по обидва боки ходи лежать ниць московські стрільці.

Моско́вія  (лат. Moscovia) — часто вживана назва Великого князівства Московського[1] та Московського царства.[2][3] Після перейменування Московського царства на Всеросійську імперію у 1721 році[4] і перенесення столиці до Санкт-Петербурга, назву Московія продовжували вживати іноземці[5] поряд з новими назвами Росія і Російська імперія.

Український історик XIX століття Микола Костомаров вважав, що активне вживання назви Московія у XIX столітті польськими публіцистами походить від їхнього невизнання за Московією права на слов'янсько-варязьку назву «Русь», як і на землі України та Білорусі[6][7]. Ця назва вживається у російській літературі, також і в історичній[8], і пізніше, аж до сьогодення [9]. 1995 року у Москві створена авіакомпанія Московія.

Історія створення та існування[ред.ред. код]

Як зазначав М. Карамзін[10], від моря Балтійського до глибин європейської півночі на схід до Сибіру, до Уралу та Волги були розселені численні племена фінів. Про них згадував ще Тацит. Невідомо, коли вони оселилися на цих землях, але, як зазначає М. Карамзін, не було ніякого народу більш давнього на цих землях. Цей народ ніколи не відбирав чужих земель, але завжди поступався своїми. Давня історія скандинавських народів (данців, норвежців, шведів) часто згадує про дві країни фінські, вільні і незалежні: Кіріаландію, що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та охоплювала сучасні М. Карамзіну Олонецьку й частину Архангельської губернії, та Біармію, що охоплювала простір від Північної Двіни й Білого моря до річки Печори. «Ім'я нашої Пермі є одне із іменем давньої Біармії, котру складали Архангельська, Вологодська, Вятська і Пермська губернії» [11].

Московія ж виросла із уділу Юрія Долгорукого — «Суздальського Залісся», або ж Володимиро-Суздальського князівства, розташованого у басейні р. Оки, верхньої течії Волги та її приток — Шексни і Костроми. Головними містами Суздальської Залісся були — Суздаль, Ростов, Владимир. Найдавнішими жителями цього краю були фінно-угорські племена, частина яких була пізніше підкорена боярами Ю. Довгорукого[12].

Карта угрофінських етносів до приходу Ю.Довгорукого

«Вже серед населення першого державного об'єднання східних слов'ян — Київської Руси — був доволі значний відсоток фіно- і балтомовних племен, а також невелика кількість тюркомовних воїнів і, в ранньому середньовіччі, скандинавських варягів. Перші удільні князівства, на які, починаючи з XII ст., розпалася Київська Русь, також не були етнічно однорідними. На північному сході Руси в результаті підкорення фінських племен тоді формувалася нова етнічна група, яку у XIX столітті йменували великоросами (про це вже писав російський історик В. Ключевський).[13]

« Великороси — термін, штучно введений у 19 столітті [14].
Оригінальний текст (рос.)

…великороссы — термин, искусственно введенный в 19 в.

 »

Нині історики із Московського університету відносять завершення формування „великоросів“ до XVI століття[15].

Між XI і XIV ст. на північному заході навколо території Новгородських земель виникла величезна, заселена численними неслов'янськими етнічними групами держава. Внутрішнє коло фіномовних племен на півночі — карели, вотяки, іжорці (інґри) і вепси — управлялося безпосередньо з Новгорода, зовнішнє коло підлягало слабкій непрямій данинній владі. Сюди належали фіномовні лаппи на Далекій Півночі і далі на північному сході теж фіномовні зиряни і перм'яки, угромовні остяки і вогули, а також самоїди….

І в північно-східних князівствах, поміж якими було й Московське велике князівство, яке протягом XIV—XV ст. почало переростати у провідну державу, руські жили поруч із фіномовними етносами. Врешті більшість автохтонів (меря, мурома і весь) мовно і релігійно асимілювалися в процесі, що тривав декілька століть, і в XIV ст. вони зникають із джерел. Як самостійний етнос у Московській державі збереглася лише західна мордва на східних притоках Оки, яка була підкорена руськими князями в XIII ст. На північному сході Москва поширювала з XIV ст. свій вплив на зирян і перм'яків, які до того перебували під Новгородським верховенством.»[16]

Населення Московського князівства швидко зростало за рахунок течій колонізаторів: південної, — із земель в'ятичів та Київщини, — і західної — з Полоцької, Новгородської, та Смоленської земель, а також переселенців з Західної Тартарії. Населення, що надходило, змішувалось з фінськими племенами — м е р е ю і м у р о м ою , що здавни жили у цих землях. «Альберт Кампензе в листі до папи Климента VII коло 1523—1534 р. пише про московське князівство (Moscovia), що воно заселене ріжними народами: югри, карельці, печоране, вогуличі, череміси.»[17] Основним заняттям туземного населення було бджільництво (бортництво), та лісові промисли (заготівля лика, дігтярство, полювання тощо).

У 1169 роцi суздальський князь з молодшої гілки роду Мономаховичів (династії суздальських Юр'євичів) — Андрєй Боголюбський увiйшов у Київ і проголосив сам себе великим князем Суздальським та Владимирським, та перестав визнавати зверхність Великого князя Київського, що титулував себе самодержцем всієї Руси. 1223 року великі суздальські князі та їх васали не прийшли на битву Русі з татарами, що відбулась на річці Калка.

Осередком політичної влади та місцем перебування князя було м. Владимир над Клязьмою, або «Владимир Заліський».

Внаслідок татарського завоювання Суздальське Залісся втратила свою єдність і чисельні нащадки Всеволода Велике Гніздо розтягли князівство на окремі «вотчини», що було вигідно і татарському ханові-царю.

Нові господарські явища того часу (зростання чисельності ремісників та міст) призвели до росту внутрішнього ринку. А розвиток торговельних зносин сприяв піднесенню одного з дрібних князівств Суздальської землі — Московського, що і стало центром майбутнього об'єднання — Московської Держави. Зростання багатства московського князя при'єдналося до вмілого підлабузництва перед ханською владою. Вже скоро це призвело до призначення московського князя Великим князем, керівником інших васальних земель, що знаходились на північному заході Золотої Орди. Москва стала основним центром збору данини для ординських царів.

Московський князь зумів заручитися ідеологічною підтримкою церкви: митрополит переїхав із Владимира над Клязьмою до Москви. 1448 року відбулося призначення Іони Одноушева митрополитом без узгодження з Константинополем. Цей акт призвів до розколу Київської митрополії. Іван III (1440—1505) року остаточно підпорядкував собі церкву, відірвавши московську церкву від світового православ'я.

Московська держава виникла завдяки татарському ярмові. Московські царі, ще далеко не закінчивши «збирання руської землі», стали збирати землі західного улусу великої монгольської монархії. Москва стала потужною державою лише після завоювання Казані, Астрахані та Сибіру. Російський цар став спадкоємцем монгольського хана. «Повалення татарського ярма» звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність в одному зі своїх витоків пішла від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення. Але якщо таке ігнорування татарського джерела російської державності виявляється можливим, то, звичайно, тому, що у внутрішньому змісті і в ідеологічному виправданні російської державності яскраво виступають елементи, що не знаходять прямих аналогій у татарській державності: це — православ'я і візантійські традиції. Чудо перетворення татарської державності у російську відбулося завдяки напруженому горінню релігійного почуття, завдяки православно-релігійного підйому, що охопив Росію в епоху татарського ярма. Це релігійне горіння допомогло стародавній Русі облагородити татарську державність, надати їй нового релігійно-етичного характеру і зробити її своєю. Сталося обрусіння і оправославлення татарщини, і московський цар, який опинився носієм цієї нової форми татарської державності, отримав такий релігійно-етичний престиж, що перед ним зблякли і поступилися йому місцем всі інші хани західного улусу. Масовий перехід татарської знаті у православ'я і на службу до московського царя виявився зовнішнім виразом цієї моральної притягальної сили [18].
Оригінальний текст (рос.)

Московское государство возникло благодаря татарскому игу. Московские цари, далеко не закончив еще «собирание русской земли», стали собирать земли западного улуса великой монгольской монархии. Москва стала мощным государством лишь после завоевания Казани, Астрахани и Сибири. Русский царь явился наследником монгольского хана. «Свержение татарского ига» свелось к замене татарского хана православным царем и к перенесению ханской ставки в Москву. Даже персонально значительный процент бояр и других служилых людей московского царя составляли представители татарской знати. Русская государственность в одном из своих истоков произошла из татарской, и вряд ли правы те историки, которые закрывают глаза на это обстоятельство или стараются преуменьшить его значение. Но если такое иг-норирование татарского источника русской государственности оказывается возможным, то, конечно, потому что во внутреннем содержании и в идеологическом оправдании русской государственности ярко выступают элементы, не находящие прямых аналогий в татарской государственности: это — православие и византийские традиции. Чудо превращения татарской государственности в русскую осуществилось благодаря напряженному горению религиозного чувства, благодаря православно-религиозному подъему, охватившему Россию в эпоху татарского ига. Это религиозное горение помогло древней Руси облагородить татарскую государственность, придать ей новый религиозно-этический характер и сделать ее своей. Произошло обрусение и оправо-славление татарщины, и московский царь, оказавшийся носителем этой новой формы татарской государственности, получил такой религиозно-этический престиж, что перед ним поблекли и уступили ему это место все остальные ханы западного улуса. Массовый переход татарской знати в православие и на службу к московскому царю явился внешним выражением этой моральной притягательной силы.

1493 року Іван III самостійно додав до свого великокнязівського домену приставку — «всія Русі», яка у московських князів не зустрічалася в давніших документах і не визнавалась іншими монархами.

Десь через десятиліття після вступу на престол Івана III <…> наставники великого князя зрозуміли <…>, що навколо двору й армії їхнього суверена формується нова потужна сила. І <…> вони <…> починають створювати належний імперський стиль. Із ренесансної Італії запросили архітекторів, карбівників монет і, сказати б, консультантів зі стилю. Ці майстри перетворили Москву з провінційного міста на пишну монаршу резиденцію: вони оточили її фортифікаційними спорудами небаченого в Росії масштабу, збудували перший у Москві великий палац, три монументальні церкви та дзвіницю, яка своїм силуетом мала навіювати мандрівникові перше зорове враження нового царственного міста. Ці споруди (хоч і здебільшого перебудовані) навіть тепер створюють рекламно-туристичний образ московського Кремля, й немає сумніву, що вони задумувалися як ретельно виважена маніфестація розуміння новостверджуваною династією своєї суті. Разом вони створюють найважливіший архітектурний ансамбль з усіх, будь-коли споруджених у Московії.

В усьому цьому — в церковних і світських будівлях, у назвах та присвятах церков, у написах чи літописних згадках про спорудження — майже немає натяку чи бодай алюзій київської спадщини. Храми, маючи якісь деталі італійського ренесансу, загалом взоруються на російські верхньоволзькі міста, як-от Владимир і Суздаль, але не на Київ. Нема тут ні Десятинної церкви, ні Борисоглібської, ні навіть Святої Софії (як у Новгороді та Полоцьку) — попри те, що Іванову другу дружину, котра вочевидь доклала багато зусиль до створення нового образу столиці, мала ім’я Софія (Зоя). Що ж до брам московського Кремля, то не тільки жодну з них не було названо на честь знаменитих київських (особливо Золотих Воріт), а й напис на головній із них зроблено не кирилицею, а латиною! [19]

Так само й у збудованій через п’ятдесят років «знаковій» національній церкві середини XVI ст. — так званому соборі Василія Блаженного (насправді ж головний вівтар у цьому комплексі храмів присвячено Покрову Богородиці) — бачимо повну відсутність будь-яких посилань на київську символіку чи пантеон святих. Можливостей для найменувань тут було дуже багато — однак усі каплиці названо на честь або північноруських святих, або ж визначних битв у Казанській кампанії 1552 року.

Ще через сто років Борис Ґодунов згідно зі своїм ґрандіозним планом оновлення столиці частково перебудував Кремль і надбудував дзвіницю, і знову ця ж сама разюча відсутність київських ремінісценцій. Ці люди про Київ навіть і не думали. [20].

Московські князі підсилювали свою владу та розширювали свої володіння — коли силою, а інколи купуючи землі. На основі господарського розвитку зростала політична могутність князівства, що, врешті-решт, дозволило московському князеві вести самостійну політику і захопити владу на більшості територій Золотої Орди, підкоривши роздрібнені золотоординські царства. 1572 року військам Івана Грозного вдалося подолати армію кримського хана Девлет-Гірея, який вважав себе правонаступником імперії Чингісхана і позбутись його зверхності та утвердитись у царському титулі.

Піднесення Московії розпочалося за васалітету Івана III, який підкорив собі, чи силою, чи угодами, землі, що оточували Московське князівство: найбільший торговельний центр — Великий Новгород був взятий завдяки хрестовому походу, організованому в союзі з татарами, головним гаслом якого було: «прінудіть новгородців ставити архієпископів на Москві» (новгородці послали послів до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм архієпископа), а також Тверське, Ростовське, Ярославське і Рязанське князівства.

Його політику продовжили син Василь III (1505—1533) та онук Іван IV Грозний (1533—1584), а пізніше представники династії Годунових (нащадки золотоордінських князів Четів) (1598 (фактично з 1584)-1605), та династії Романових — Михайло (1613—1645) та Олексій Михайлович (1645—1676).

В сімнадцятому сторіччі християнської ери, уперше за свою історію, Русь[21] відчула грізний натиск західного світу. Польське військо на цілих два роки (16101612) захопило Москву, а незабаром по тому шведський король Густав-Адольф відтіснив Росію від Балтійського моря, заволодівши всім його східним узбережжям, від Фінляндії до північного кордону Польщі, який у ті часи проходив за кілька миль від Риги. Та тільки-но закінчилося сторіччя — як Петро Великий відповів на західний тиск заснуванням на відвойованій у шведів території Петербурга у 1703 р. і в стилі західних морських держав підняв над Балтійським морем прапор російського військового флоту [22].

З арабської мови від «Московія» утворилося існуюче до нині в Святій Землі слово «Москубія» (англ. Moskubiya), що позначає присутність російської релігійної місії[23][24][25][26][27].

Перетворення: Московія — Росія[ред.ред. код]

Герб Московії. 1539 рік

Британський історик Норман Дейвіс у власній роботі «Європа. Історія» так описує процес появи етноніму «Росія» у Московії:

Московські князі вийшли з пітьми на сяйливі вершини протягом двох століть після монгольської навали.

  • По-перше, поєднуючи звитягу і підкуп, вони підбили під свою руку численні князівства Рюриковичів навколо Володимиро-Суздальської землі. 1364 року вони привласнили собі спадковий титул великих князів Володимирських.
  • По-друге, тішачись ласкою хана Золотої Орди, московські князі дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для татар, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван І (правив 1325—1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая.
  • По-третє, щедро обдаровуючи православну церкву, московські князі додали до своєї політичної влади ауру побожності. 1300 р. митрополит Київський переніс свій осідок (резиденцію) із Києва до Володимира над Клязьмою, 1308 р. — до Москви. Монастирі, засновувані в лісових пущах, становили нові осередки торговельної і територіальної експансії.
Московія на той час була par excellence патримоніальною державою, де до князевих підданих та їхнього майна можна було ставитися з абсолютною зневагою. 1327 р. Іван Калита допоміг монголам придушити повстання свого головного суперника — міста Твер на Волзі. Але вже в 1380—1382 рр. князь Дмитро Донськой (правив 1359—1389) уперше кинув виклик військовій могутності монголів. 8 вересня 1380 р. на Куликовому полі він здобув перемогу над ординським темником Мамаєм, що намагався захопити найвищу владу в Орді; і то тільки на те, щоб побачити як легітимний хан Тохтамиш, маючи на меті перешкодити подальшому зростанню могутності московських князів, спалив за два роки Москву. 1408 р. син Дмитра Василь І (правив 1389—1425) спробував не віддавати данину, але поступився, коли монголи обступили облогою Москву. Московити набирали сили, але і далі були васалами. Саме тієї пори московити почали називати свою державу грецьким словом «Росія», що означало «Русь», а себе називали росіянами. Ці московити ніколи не володіли Києвом, проте брак підстав не перешкоджав їм вважати Москву єдиною законною спадкоємицею київських земель. Саме їхня говірка стала основою сучасної російської мови.[28]
Ще один дивний і досі непомічений вияв перерваності традиції або історичної амнезії можна побачити з тих імен, які московська знать давала своїм дітям. Годі казати про важливість цього акту для будь-якої культури, її символічне значення, культурну зумовленість і підвладність моді. Історичні джерела часів Івана Грозного зберегли імена тисяч чоловіків із вищого класу. За одноманітністю вони нічим не відрізнялися від імен в інших суспільствах. Десяток найпоширеніших імен покривав 70% осіб, а інші траплялися рідко. Найпопулярнішими були імена правителів московської династії — Іван (20%) та Василій (10%). Нічого несподіваного. Що справді дивує, коли дотримуватися традиційних уявлень про цю культуру, то це майже повна відсутність специфічно київських імен. Серед майже трьох тисяч імен у розрядних книгах часів Івана — жодного Ігоря, Святослава, Мстислава, менш як 1% Володимирів й лише три Гліба. Московського придворного часів Івана швидше назвали би Теміром чи Булгаком, аніж Володимиром, Глібом чи Всеволодом [29].

Саме той факт, що Росія, отримавши свою назву не раніше XVIII століття, претендувала на історичний спадок Русі, створений на сімсот років раніше, дав підстави Карлу Марксу стверджувати у своїй праці «Викриття дипломатичної історії XVIII століття», що:

«Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів, і сучасна Росія — лише метаморфоза Московії»[30].
Оригінальний текст (англ.)

«The bloody mire of Mongolian slavery, not the rude glory of the Norman epoch, forms the cradle of Muscovy, and modern Russia is but a metamorphosis of Muscovy».

Нинішні росiйські історики стверджують, що утворення «рос. Российского государства» завершилося на кінець XV — початок XVI століття[31]

Картографія[ред.ред. код]

Цей етнонім зображений майже на всіх історичних мапах до перейменування Московського царства у Ро́сію:

Вживання[ред.ред. код]

Російський історик Сергій Соловйов вживав назву Московія щодо Московської держави 17 ст.[32] Наприклад, М. Булгаков писав:

« Добра пані, існує далека країна, ви не знаєте її, це — Московія.[33].
Оригінальний текст (рос.)

Добрая госпожа, есть далекая страна, вы не знаете её, это — Московия.

 »

А у Олександра Солженіцина в книзі «В круге первом», маємо таку згадку:

« Для маленького німецького земляцтва, занесеного до позолоченої клітки шарашки у серці дикої безладної Московії, єдиною близькою і зрозумілою тут людиною тільки й був оцей майор супротивної армії, що усю війну сіяв серед них розкол та розвал.[34].
Оригінальний текст (рос.)

Для маленького немецкого землячества, занесенного в позолоченную клетку шарашки в сердце дикой беспорядочной Московии, единственным близким и понятным здесь человеком только и был этот майор неприятельской армии, всю войну сеявший среди них раскол и развал.

 »

Назви і самоназви мешканців[ред.ред. код]

  • Одна з найуживаніших назв мешканців Московії — московити, або «крєстьянє», що походить від «християни», а також часто вживається в джерелах — «православні» (росiйською — «православные»). Існує гіпотеза, що від назви Москва походить екзонім «москаль», який зберігся досі і є надзвичайно поширеним для іронічного позначення сучасних нащадків Московії.
  • Москвити і Мосхи:

а по князю Мосоху, кочевавшему при реке Москве и давшему ей сіе названіе, Москвитами и Мосхами: от чего в последствіи царство их получило название Московскаго и наконец Россійскаго[35]

Докладніше: Москаль

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Grand Principality of Moscow | medieval principality, Russia | Encyclopedia Britannica
  2. МОСКОВСКОЕ ГОСУДАРСТВО // Малая советская энциклопедия — седьмой том. Страница — 83.
  3. Russia — Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Muscovy
  4. Russia — Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Early Imperial Russia
  5. Московия // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
  6. Николай Костомаров — Правда полякам о Руси/Основа, 1861
  7. Николай Костомаров Ответ на выходки краковской газеты Czas и журнала Revue Contemporaire/Основа, 1861
  8. Славянская энциклопедия. Киевская Русь — Московия: в 2-х т. Т. 1. А — М. / Авт.-сост. В. В. Богуславский. — М.: Олма-Пресс, 2005. — 784 с.
  9. Электронная библиотека Руниверс. Крым. История вхождения в Российскую Империю. Московия и Крымское ханство в XVI – конец XVII вв. 1475 - 1689
  10. Карамзин Н. М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г. П. Макогоненко; комм. Г. П. Макогоненко и М. В. Иванова;— Ил. В. В. Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 43—44.
  11. Карамзин Н. М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г. П. Макогоненко; комм. Г. П. Макогоненко и М. В. Иванова;— Ил. В. В. Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 44.
  12. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 35.
  13. Ключевский В. О. Сочинения, т. 1. — Москва, 1956. — С. 292—315.
  14. Малая Советская Энциклопедия. Том седьмой: Прямая—Скулы. М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930. — С. 506.
  15. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А. — М.: Простор, 2004. — С. 86.
  16. Каппелер Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької X. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун [=Історія країн світу, 2]. Львів: Вид-во Українськ. Католицьк. Унів-ту 2005. — ХІІ+360 с., 11 карт. ISBN 966-8197-06-2.
  17. Січинський В. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожів по Україні та ін. писань чужинців про Україну за десять ст. — 5-е вид. — Авґсбурґ: Павлович, 1946. — 118, VIII с.: іл. / Перевидання: Львів: «Слово», 1991.
  18. Письма и заметки Н. С. Трубецкого / Вступит. ст. В. Н. Топорова; Подгот. к изд. Р. Якобсона при участии X. Барана, О. Ронена, М. Тейлор; Пер. предисл. В. А. Плунгяна; Пер. примеч. В. А. Плунгяна и Д. А. Паперно под ред. В. А. Плунгяна; Пер. и ред. указателей Д. В. Сичинавы.— М.: Языки славянской культуры, 2004.— 608 с., ил., разд. пат. i—lxxvi; I—XVI; l—504, вклейка после с. 218.
  19. Едвард Кінан: Це зауважив Антоніо Поссевіно 1582 р. Див.: Hugh F. Graham, trans. The Muscovia of Antonio Possevino (Pittsburgh: University Center for International Studies, 1977), p. 6.
  20. Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: «Критика», 2001.— 284 с.— С. 8-9
  21. Арнольд Тойнбі не проводить різниці між «Росією» і «Руссю», оскільки в англійській мові вони позначаються одним словом — Russia. — (Прим. ред. вид-ва «Основа»)
  22. Тойнбі, Арнолльд. Дослідження історії. том 1 / Пер. з англ. В. Шовкуна. — К.: Основи, 1995. — 614 с. — С. 124—125.
  23. Церковь архангела Гавриила (рос.)
  24. 9 Канал ТВ Израиля: «Москубие» (рос.)
  25. Moskubiya
  26. Government Institutions at Moskubiya, Nazareth
  27. Gorny Monastery (Moskubiya), Jerusalem
  28. Норман Дейвіс. «Європа. Історія» ст. 574
  29. Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: «Критика», 2001. — 284 с. — С. 9
  30. Secret diplomatic history of the eighteenth century by Karl Marx. Edited by his Daughter Eleanor Marx Aveling.— London: Swan Sonnenschein & Co., Limited, Paternoster Square, 1899.— P.77. (Переклад: Разоблачения дипломатической истории XVIII века. Глава 4. Предварительные замечания по истории российской политики).
  31. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 70.
  32. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России./ Сост. и вступ. ст. С. С. Дмитриева; Комм. С. С. Дмитриева и Л. П. Дойниковой; Ил. В. В. Лукашова. — М.: Правда, 1989. — С. 251.
  33. Булгаков М. А. Жизнь господина де Мольера.— В кн.: Булгаков М. А. Избр. произв.: В. 2 т. Т. 2 / Сост. и коммент. Л. М. Яновской. — К.: Дніпро, 1989. — 750 с. — С. 7.
  34. Солженицын А. Собрание сочинений. Вермонт—Париж: YMCA-PRESS, 1978. — Т. 1. — С. 11.
  35. Сочинение Георгія Конискаго, Архиепіскопа Беларускаго — Исторія Русов или Малой Россіи. — Москва. Императорскаго Общества Исторіи і Древностей Російских, 1846. (репринтное воспроизведение издания 1846 года, РИФ «Дзвін», 1991 ISBN 5-7707-1294-5)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]