Користувач:KHMELNYTSKYIA/Чернетка/18

Бабець Павло Михайлович
Народження	17 червня 1925(1925-06-17) Боронява, Підкарпатська Русь, Чехословаччина
Смерть	15 вересня 2011(2011-09-15) (86 років) Віндзор, Онтаріо, Канада
Національність	українець
Країна	Карпатська Україна Чехословаччина Канада
Звання	генерал-майор

Бабець Павло Михайлович (17 червня 1925, Боронява, Чехословаччина — 15 вересня 2011, Віндзор, Канада) — військовик Першого Чехословацького армійського корпусу в роки Другої світової війни, полковник, учасник боїв на Східному фронті, зокрема на теренах України. В'язень радянських тюрем (1940—1942), в 1948 році був засуджений комуністичним режимом Чехословацької Республіки у рамках «Мостецької афери». Громадський та культурний діяч української діаспори в Канаді.

Біографія

Павло Бабець народився 17 червня 1925 року в селі Боронява Хустського округу, що на Закарпатті, в 6-дітній селянській родині. Початкову освіту здобув у рідному селі, з 1937 року навчався у Хустсьскій українській реальній гімназії, де його вчителями були Небесник, подружжя Балицьких, Чичура (родом із Пряшівщини) та інші. Вступив до лав «Пласту», а в січні 1939 року долучився до організації «Молодь Карпатської Січі». Під час канікул у рідній Бороняві познайомився з тамтешнім учителем Іваном Рогачем (одним із провідних діячів ОУН на Закарпатті, розстріляним німцями у Бабиному Ярі). Був свідком українського національного підйому в краї, але й подальшого захоплення Закарпаття угорськими військами. Осінню 1940 року Бабця виключили з гімназії як ворога окупаційної адміністрації.

Восени 1940 Павло Бабець разом зі 17-річним братом Іваном та батьком Михайлом (якого напередодні звільнили з угорського концентраційного табору у Варюлопоші страшенно побитого, хворого і виснаженого), нелегально перетнули кордон із Радянською Україною. Намагаючись уникнути нового арешту, члени родини сподівались, що в УРСР «хоч і комуністична, але все ж таки українська влада, яка зрозуміє незавидне становище недавніх борців за українську державу на Закарпатті». Втім, радянські прикордонники зловили їх, відібрали цінні речі, навіть одяг й взуття, й передали у руки співробітників НКВС. Втікачів звинуватили у шпигунстві на користь Угорщини, мовляв, вони диверсанти і приховані вороги Радянського Союзу. Зазнаючи тривалих допитів і побоїв, страждаючи від недоїдання, родину Бабців утримували у пересильних в'язницях, спершу у Ворохті та Надвірній, згодом в Станіславі й Львові. Згодом вивезли до концентраційного табору у Старобільську, що в Луганській області, де вони «відсвяткували» великдень 1941 року.

Опісля 8 місяців ув'язнення їм зачитали заочні судові вироки за нелегальний перехід кордону й засудили до 3 років відбування покарання. Батька з братом доправили на Воркуту (там батько й загинув), а Павла — з огляду на 16-річний вік — у трудову колонію для малолітніх у Карело-Фінській РСР, в місцевості Надвойцев на північ від Петрозаводська. Тут ув'язнені працювали на лісопильному заводі. Табір з трьох боків оточували малі озера, які сполучали Біломорський канал, поблизу розташовувався шлюз. Він і став об'єктом бомбардування німецьких та фінських літаків з початком війни. Працівники НКВС поспішно зібрали усіх молодих й пішки погнали у сторону Уральських гір до Верхатурської Трудової колонії, що в Свердловській області. Табірний режим тут не надто різнився від Надвойцева, але в 1942 спалахнув великий голод, багато ув'язнених померло, зокрема від сухот. Сам Павло Бабець занедужав на запалення легенів. Постійними супутниками ув'язнення були голод і холод, знущання кримінальних «урків» й карцери. Наприкінці того ж року його перевели до табору поблизу міста Бузулук, що на схід від Куйбишева, де розпочалося формування чехословацького батальйону в СРСР під командуванням тоді ще полковника Людвика Свободи. Щоб вирватися з неволі, Бабець зголосився добровольцем до нього.

Щонайменше половину вояків у створюваному формуванні склали закарпатські українці, що де-юре залишалися чехословацькими громадянами. Вишкіл новобранців проходив при спеціалізованих військових училищах Москви й власне у Бузулуку. Навчання йшло чеською мовою. Озброєння давав СРСР, умундирування надходило від англійського війська, а харчі — від американців. Перше бойове хрещення Павло Бабець отримав у боях на Харківщині (Соколове, Артюхівка, Миргород), надалі брав участь у визволенні Київщини (Києва, Василькова, Білої Церкви, Руди, Жашкова) та Волині (Рівне, Дубно, Луцьк). Військовики чехословацького корпусу перебували у постійному зв'язку з українським населенням, яке допомагало їм харчам. В околицях Рівного сотня, до якої належав Павло Бабець, вперше зустрілася із бійцями Української Повстанської Армії. Як він зазначав у пізніших спогадах, взаємини з упівцями були «потаємно дружні», їм передавали компаси, мапи, ліки і димові ракети.

Подальший військовий шлях пройшов через Дуклянський перевал, Пряшівщину, з боями пройшов цілу Словаччину, Моравію і Чехію. На початку травня 1945 року опинився під Прагою. Під час війни Павло Бабець декілька разів був поранений, й вшанований орденами й медалями. Після капітуляції нацистів працював зв'язковим офіцером між Корпусом генерала Свободи та новоствореною дивізією Чехословацької Армії. З листопаду 1945 командував «парадною сотнею» Праги, причому саме у той час, коли місто відвідували воєначальники Антигітлерівської коаліції на кшталт генералів Ейзенхауера, Монтгомері й Шарля де Голя. Наприкінці 1945 року Павла Бабця арештували за «антирадянську пропаганду», рівно 100 днів він провів у слідчій тюрмі, поки в лютому 1946 не звільнили за сприянням друзів з Чехословацького війська у Великій Британії. Вони ж допомогли перебратися з Праги до міста Пльзень, де Бабець очолив «закарпатську» сотню УНРРА (Адміністрації ООН для допомоги і відбудови). До цієї сотні належали винятково закарпатські й пряшівські українці, як от Ю. Ципкало, В. Барна, П. Сотак, І. Шепик тощо. На них поклали обов'язки транспортування збіжжя з Франції, Нідерландів, Данії й Західної Німеччини до Чехословаччини. В Ашаффенбурзі Павло Бабець навідав табір з українськими біженцями «Ля Ґарде».

В кінці серпня 1946 року Бабець демобілізувався з армії і, здобувши атестат зрілості та диплом шкільного викладача російської мови в Карловацькому університеті, влаштувався перекладачем з української, російської та чеської мов. Пізніше викладав російську мову, історію та географію в реальній гімназії міста Аш, будинок якої розташовувався неподалік межі з Німеччиною. Бабець неодноразово надав допомогу групам солдат УПА й втікачам, що переправлялися через за кордон на Захід. Водночас, він підтримував зв'язки з американською розвідкою, відносини з якою встановились, коли той перебував в Німеччині. США хвилювало питання видобуток уранових руд в копальнях Мостецького округу, зокрема в Яхимові; пізніше ця руда постачалась Радянському Союзу, який інтенсивно працював над виготовленням власної ядерної зброї. Оскільки брат Павла, Іван, працював на відповідальних посадах в уранових рудниках, тому він мав доступ до необхідної інформації, яку передавав брату, а той спеціальним кур'єром переправляв в американську зону окупації Німеччини.

11 листопада 1947 року Павла Бабця арештували й в кайданах доставили до в'язниці у Хебі,

Джерела

• Бабець П. У чехо-словацькому корпусі // Вісті Комбатанта. — Торонто, 1972. — № 4. — С. 46-52.
• Пагиря В. Закарпатці у діаспорі. Нариси про закарпатських емігрантів. — Відкрите акціонерне товариство «Патент», 1997. — С. 52-53.
• Мушинка М. 322 дні в камері смерті (Життєвий шлях полковника Павла Бабця) / Микола Мушинка // Дукля. — Пряшів, 1996. — № 5. — С. 66-72.