Міансарова Тамара Григорівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Міансарова Тамара Григорівна
Основна інформація
Дата народження 5 березня 1931(1931-03-05)[1][2]
Місце народження Зінов'євськ, Українська СРР, СРСР
Дата смерті 12 липня 2017(2017-07-12)[1][2] (86 років)
Місце смерті Москва, Росія
Поховання Троєкуровське кладовище
Роки активності з 1957
Громадянство СРСР і Росія
Професії співачка, музична педагогиня
Освіта Московська державна консерваторія імені П. І. Чайковського
Співацький голос сопрано
Жанри естрада
Нагороди
miansarova.narod.ru

Тамара Григорівна Міансарова (уроджена Ремньова; 5 березня 1931, Зінов'євськ — 12 липня 2017, Москва, Росія) — українська і російська естрадна співачка (ліричне сопрано), Народна артистка Росії (1996)[3]Заслужена артистка Української РСР (1972), професор Російської академії театрального мистецтва.

Навчання[ред. | ред. код]

Освіту отримала в музичній школі при Мінській консерваторії, яку закінчила в 1951 році. В цьому ж році вступила на фортепіанне відділення Московської консерваторії, по класу професора Льва Оборіна і одночасно (з 2-го курсу) факультативно займалася на вокальному відділенні у професора Д. Б. Білявської.

Естрадні виступи[ред. | ред. код]

У 1957 році, після закінчення консерваторії, працювала концертмейстером у ГІТІСі, але незабаром перейшла на естраду і стала виступати зі своїми сольними концертними номерами.

У 1958 році удостоєна третьої премії на III Всесоюзному конкурсі артистів естради, виконавши вальс Штрауса під власний акомпанемент на фортепіано. Після конкурсу Тамара Міансарова деякий час виступала з оркестром Лаці Олаха, а з 1960 року стає солісткою Московського Мюзик-Холу, беручи участь у виставі «Коли запалюються зірки».

У 1958 році Ігор Гранов запросив Т.Мінсарову у джазовий квартет (фортепіано, контрабас, ударні та гітара), попрацювавши над її манерою виконання. Репертуар ансамблю склали твори радянських композиторів у його власній обробці і джазова класика.

Нагороди 1960-х років[ред. | ред. код]

У 1962 році на VIII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Гельсінкі Т. Міансарова була удостоєна першої премії і золотої медалі. Вона виступала з ансамблем Ігоря Гранова і заспівала веселу пісеньку Л. Лядової на вірші Б. Брянського «Ай-люлі».

У 1963 році Т. Міансарова стає Лауреатом Міжнародного Фестивалю пісні в Сопоті за виконання пісні Аркадія Островського на вірші Льва Ошаніна «Сонячне коло» («Хай завжди буде сонце»)[4]. Перед від'їздом на Фестиваль керівництво без ентузіазму сприйняло рішення Міансарової співати саме цю пісню: вважали, що треба співати що-небудь серйозніше. Не схвалював вибору співачки і керівник ансамблю Ігор Гранов і навіть не хотів з нею репетирувати. Однак, успіх був приголомшуючим.

У пісенний фестиваль, заснований на танцювальних ритмах, увірвалась пісня-діалог, пісня-заклик, пісня-твердження. Польський журнал «Край Рад» писав: «Великий зал Гданської верфі захлинається сентиментальністю і через хвилину, здається, попливе на припливній хвилі меланхолії… Але, на щастя, ситуацію рятує чарівна представниця Радянського Союзу…». Тамара співала цю пісню на всі лади: стримана, мужня на початку інтонація змінюється в приспіві — чистому та ясному, ніби звук піонерського горна, — абсолютно такою ж дитячою, дзвінкою, здивованою нотою, а слова «хай завжди буде мама» сприймаються як найпотаємніше, яким дитина може поділитися тільки ось зараз, а потім вже ніхто не буде знати. Тому що дитина виросте… І тут же зворушливе в своїй наївності самоствердження: нехай завжди буду я! — прямим, чистим, вільним звуком. Несподіване рішення першого і останнього куплетів, виконаних хлоп'ячим дискантом, прийшло до співачки невипадково: вона сама пережила жахи окупації в дитинстві і тому дивилася на цю пісню не так, як всі, а очима дитини, яка пережила війну.

Починаючи з цього часу, багато років пісня залишалася візитною карткою співачки. Пісню «Хай завжди буде сонце» співали з нею всі космонавти Радянського Союзу, починаючи від Юрія Гагаріна.

У 1963 році, на хвилі великої популярності в Польщі, співачка знялася в музичному фільмі «25 minut z Tamarą Miansarową» (TVP). З 1964 року вона  виступала із створеним спеціально для неї Леонідом Гаріним гуртою «Три плюс два» (Віктор Прудовський — фортепіано, Адольф Сатанівський — контрабас, Олександр Гореткін — ударні).[5] У 1965 році співачка виконала кілька пісень у фільмі-концерті (TVP) за участю польських і зарубіжних виконавців, які у різний час виступали на Сопотському фестивалі (Хана Хегерова, Ґаліна Куніцька, Едвін Руттен, Здіслава Сосьніцька, Віолетта Віллас, Б. Вілке).

При першому виконанні японської народної пісні «Золотий ключик» у супроводі ансамблю під управлінням В. Піщальникова Тамара Міансарова використовувала чорне віяло. Пісня була знята на чорно-білу плівку.

Участь у Новорічних вогниках[ред. | ред. код]

31 грудня 1964 року на Новорічному «Блакитному вогнику» Тамара Міансарова виконала знамениту пісню про гриб «Рижик» (Музика Б. Клімчука, слова А. Еппеля).

В 1965 році на Новорічному «Блакитному вогнику» Тамара Міансарова виконала ще більш відому пісню «Чорний кіт» (Ю. Саульський — М. Таніч).

У 1966 році Т. Міансарова перемогла на конкурсі естрадної пісні соціалістичних країн «Дружба». Конкурс складався з шести турів, що проходили в шести країнах (СРСР, НДР, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Угорщині), і за його умовами кожен учасник повинен був виконати пісню тієї країни, де проходив тур. Тамара Міансарова завоювала відразу 4 перші премії, випередивши свою основну конкурентку — представницю Болгарії, співачку Лілі Іванову.

У 1968 році Тамара Міансарова виступала перед гірниками шахт 121, 122 і 35. Вона співала також і для металургів та будівельників Темиртау, енергетиків і гірників Шахтинська.

5 червня 1969 року в Ленінградському будинку преси відбулася її концерт, який супроводжував естрадний ансамбль під керівництвом В. Кондакова. Також співачка виступала в Ленінграді з групою Шурова і Рикуніна. А наступного дня вона вже співала в місті Гельсінкі. У 1969 році при повному аншлагу пройшов «живий» концерт Тамари Міансарової в БК міста Курахове Донецької області.

Солістка Донецької філармонї[ред. | ред. код]

У 1970 році, під час роботи в «Москонцерті», Тамара Міансарова потрапила в немилість у впливових керівників культури, і її спіткала незавидна доля. В результаті негласної заборони вона відразу потрапила в розряд «невиїзних», її виступи зникли з теле- і радіоефіру, а гастрольна концертна діяльність остаточно стала неможливою.

Фактична заборона на професійну діяльність призвела до того, що вона змушена була звільнитися з Москонцерту і влаштувалась у Донецькій обласній філармонії, куди вона була запрошена, і де згодом пропрацювала 12 років.

У 1972 році газета «Вінницька правда» писала: «Всюди її тепло зустрічають глядачі. Вона глибоко закохана в пісні, і це знаходить відгук у серцях людей. Спасибі, Тамара Міансарова». У 1972 році в Ялті Тамара Міансарова брала участь у Фестивалі «Кримські зорі». Під час роботи в Україні Тамара Міансарова співпрацювала з українськими композиторами, зокрема І. Покладом та виконувала українські пісні «Коханий», «Кохай мене», «Ой летіли дикі гуси», «Ой, Іване», «Лелеки», «Любиш — не любиш», «Мій Іване», «Чорнобривці», «Я дивлюсь», «Я маленька».

Викладацька діяльність та виступи 1980-х[ред. | ред. код]

У 1980-х роках, повернувшись до Москви, Т. Міансарова викладала вокал у ГІТІСі (з 1988 по 1996 рік), в будинку творчості молоді «На Таганці» і в Московському інституті сучасного мистецтва. Вона отримала звання професора Російської академії театрального мистецтва (колишнього ГІТІСу).

« «Талановиті учні були. Лариса Гордьєра, Юліан, Аліка Смєхова, Максим Ситник, Лада Маріс, яка співає у виставі „Ісус Христос — суперзірка“. Я пишаюся тим, що дала їм дещо в плані професії. Адже зараз нікому немає справи до якості виконання. Чому в моді шоу зі всілякими спецефектами? Тому що це відволікаючий маневр, за яким легко сховати відсутність професіоналізму. Приберіть дим, світло, підтанцьовки — і король залишиться голим. Слухати нема чого, так хоч на шоу глядач подивиться. Ми втратили глядача, який знає толк в хорошій естраді, якого виховували десятиліттями». «

У 1980 році пройшов сольний концерт Тамари Міансарової в Ленінградському театрі Естради імені А. В. Райкіна. В 1988 році Т. Міансарова була членом журі Міжнародного фестивалю пісні в Сопоті.[6]

В 1989 році фірма «Мелодія» випустила черговий диск-гігант співачки — «Ніби вчора», у записі якого брав участь інструментальний ансамбль під управлінням Вячеслава Квіна.

Участь у ретро-концертах[ред. | ред. код]

З 1991 року періодично спільно з іншими виконавцями 1950—1970-х років (Капіталіною Лазаренко, Іриною Бржевською, Володимиром Трошиним) вона брала участь у ретро-програмах, присвячених радянській пісні. Т. Міансарова також виконувала попурі зі своїх найвідоміших пісень і, зокрема, «Чорного кота». З великим успіхом пройшли її виступи і в програмах Московського державного театру естради «Зоряний десант» і «Ретро — гранди», в яких брали участь провідні майстри естради: Капіталіна Лазаренко, Гелена Веліканова, Олександра Стрельченко, Ружена Сікора, Лев Полосін.

У 1994 році з Оркестром театру естради під управлінням В. Старостіна вона виконала і записала пісню «Ніби вчора» (музика М. Райко, слова Б. Шифрін). Також відбувся сольний концерт Тамари Міансарової в Московському Театрі Естради.

Виступ у Нью-Йорку[ред. | ред. код]

"У 1994 році на запрошення відомого американського телеведучого Олега Фріша мене випустили в Америку. Нью-Йорк вразив своїм розмахом. У цьому місті я дала свій перший концерт. Працювала як завжди з «мінусом».

В 1994 році в Санкт-Петербурзькому Театрі Естради брала участь у вечорі «Концерт майстрів естради минулих років».

У 1996 році пройшов творчий вечір Тамари Міансарової в Центральному будинку працівників мистецтв. У 1997 році вона брала участь у передачі «Зірки не гаснуть».

Участь у телевізійних передачах[ред. | ред. код]

1 січня 2000 року у Новорічну ніч на телеканалі ОРТ Тамара Міансарова в дуеті з Валерієм Сюткіним виконала пісню «Чорний кіт». Так само ця пісня входила в репертуар групи «Браво» (існує три версії виконання — з вокальними партіями Жанни Агузарової, Євгенія Осіна та Валерія Сюткіна).

5 березня 2001 року в посольстві України в Москві пройшов Ювілейний вечір Тамари Міансарової.

У 2003 році Тамара Міансарова у популярній передачі «Два рояля» виконала відому пісню 1960-х років «Рижик» (Руди-ридз).

1 і 2 жовтня 2003 року в БКіТ ВАЗу і ДК «СК» міста Тольятті пройшли виступи зірок радянської естради 1950-1960-х років, присвячені Дню літньої людини. «Золота осінь радянської та російської естради» назвав ведучий творчість учасників цих концертів — Тамари Міансарової, Галини Ненашевої та Леоніда Серебреннікова.

А 9 лютого 2005 року відбувся ювілейний вечір у концертному залі «Росія». "Я йшла по червоній доріжці Площі зірок серед вогнів феєрверків, а на величезному екрані сторінка за сторінкою «перелистувалась» моє життя… Все в моїй долі ніби сталося. Правда, вже чимало років. Навесні виповниться вісімдесят два, сил вже поменшало, але я, незважаючи на всі тяготи, вдячна кожному прожитому дню. Адже тоді, в червні 1941 року, я могла виявитися однією з сотень загиблих під бомбами або повішених фашистами. Але я жива і раніше із захопленням зустрічаю на світанку вогнену куля, що піднімається з-за горизонту: «Хай завжди буде Сонце!»

Громадянська позиція[ред. | ред. код]

21 лютого 2014 року підписала разом з Василем Лановим, Йосипом Кобзоном, Еліною Бистрицькою і космонавтом Олександром Волковим, заклик до В. Ф. Януковича «застосувати всю владу і силу, яка є у Ваших руках, щоб навести порядок в країні».[7]

Смерть[ред. | ред. код]

В останні роки життя Т. Міансарова була прикута до ліжка після проведеної операції на шийці стегна.[8]

Померла 12 липня 2017 року в московській лікарні.[9]

Родина[ред. | ред. код]

  • Батьки: батько — Ремньов, Григорій Матвійович (1903—1982) — артист Одеського музичного театру драми і комедії, потім художник; мати — Алексєєва Анастасія Федорівна (1905 — 8 березня 1988) — співачка, працювала солісткою Мінського оперного театру.
  • Перший чоловік: Міансаров Едуард Арсенович (нар. 24 жовтня 1933) — піаніст, Заслужений артист Росії, Лауреат Першого Міжнародного Конкурсу імені П. І. Чайковського. Розлучилися відразу після народження сина — Андрія Міансарова (нар. 29 січня 1956, Москва) — піаніста, композитора, аранжувальника, клавішник ВІА «Самоцвіти» (1980—1988).
  • Другий чоловік — Гарін Леонід Семенович (нар. 27 вересня 1937, Москва — загинув за нез'ясованих обставин 21 вересня 1979 року в Сочі) — композитор. Шлюб тривав півроку.
  • Третій чоловік — Хлєбніков Ігор Андрійович — звукорежисер, адміністратор концертної групи. Дочка — Катерина Хлєбнікова (нар. 26 серпня 1971) — поетеса.
  • Четвертий чоловік: Фельдман Марк Михайлович (нар. 1945, Вінниця) — скрипаль, директор концертних груп.

Онуки:

  • Міансаров Андрій — музикант, ді-джей.
  • Міансарова Тамара — художник, дизайнер.
  • Міансарова Анна — економіст.

Нагороди і звання[ред. | ред. код]

  • 1962 — переможець пісенного конкурсу на VIII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Гельсінкі
  • 1963 — золота медаль (перша) лауреата Міжнародного фестивалю пісні в Сопоті за виконання пісні «Сонячне коло» (А. Островський — Л. Ошанін)
  • 1966 — переможець конкурсу естрадної пісні «Дружба», що проходив у столицях шести країн (СРСР, НДР, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Угорщини)
  • 1972 — Заслужена артистка Української РСР
  • 1996 — Народна артистка Росії
  • 2005 — іменна зірка на «Площі зірок» в Москві
  • Орден «Знак Пошани»
  • Орден Дружби народів
  • повний кавалер орденів «Шахтарська слава»[10]
  • Золотий Орден Дипломата Камбоджі
  • Лаоський орден Трьох Слонів[11]

Визнання[ред. | ред. код]

У 1980-ті роки польський журнал «Панорама» назвав четвірку найпопулярніших співаків за попередні 25 років. За версією журналу список кращих становили: Едіт Піаф, Карел Готт, Шарль Азнавур і Тамара Міансарова.

Фільми про співачку[ред. | ред. код]

У 1966 році на польському ТБ було знято кіноконцерт «Співає Тамара Міансарова». У 1974 році в Києві було знято фільм-концерт «Співає Тамара Міансарова». Музичний супровід — ансамбль під керуванням Євгена Дергунова.

У 2006 році був знятий відеокліп з піснею Юрія Саульського на вірші Михайла Таніча «Чорний кіт» у виконанні Тамари Міансарової, в основі якого були використані фрагменти з мультфільму студії Укранімафільму «Жив собі Чорний кіт».

У 2007 році на виробництві «Пігмаліон-фільм» був знятий документальний фільм режисера Катерини Аккуратової і оператора Миколи Корнєєва «Нехай завжди буду я. Лев Ошанін», в якому взяла участь Тамара Міансарова.

У вересні 2007 року в рамках виставки «Блошиний ринок» було виставлене зібрання концертних суконь естрадної співачки Тамари Міансарової.

У 2010 році випуск авторської програми Олега Нестерова «По хвилі моєї пам'яті» (Канал «Время» — Перший канал. Всесвітня мережа) був присвячений Тамарі Міансаровій[12].

У 2011 році на телеканалі Росія — 1 був показаний випуск ток-шоу «Прямий ефір», який називався «Ювілей співачки Тамари Міансарової». У 2012 році брала участь у ток-шоу «Про Життя». У 2014 році у програмі «Ранок на 5» була зроблена замітка про Тамару Міансарову і піснях «Рижик», «Хай завжди буде сонце» і «Парасольки» («Зонтики»).

18 липня 2014 року в одному з випусків програми «Точь-в-точь» Тамару Міансарову з піснею «Летка-єнка» спародіював Юрій Гальцев, а у другому сезоні шоу, 12 квітня 2015 року, пісню «Рижик» в образі Міансарової виконала Аглая Шиловська. 12 березня 2016 року в шоу «Один в один. Битва сезонів» Тамару Міансарову з піснею з 1960-х «Я тебе почекаю» спародіювала Юлія Паршута.

Книга[ред. | ред. код]

Книга співачки «Тамара Миансарова. И в жизни, и на сцене», що вийшла в 2012 році — спогади, розповіді, сповідь. Крізь призму приватної людської долі висвічується шлях цілого покоління — золотого фонду радянської естради. У передмові до своєї книги Тамара Міансарова зізнається, що довго сумнівалася чи будуть комусь цікаві її спогади?

«Тільки завдяки високому і очеловеченому мистецтву ми долали біди, хвороби, війни. Це відбувалося тому, що високе мистецтво співзвучно високим струнам людського духу, його чистоті і вимогливості до самого себе»' (с. 65).

Творчість[ред. | ред. код]

Тамара Міансарова — автор музики до трьох пісень: «Моя Росія», «Пісня про пісні» і «Руки».

В репертуарі Тамари Міансарової більше 400 пісень російською, українською, польською мовами), багато з яких стали шлягерами.

  • «Ай-люлі»
  • «Аленький цветочек»
  • «Бабуся, навчи мене танцювати»
  • «Багульник»
  • «Вальс розставання»
  • «Очі на піску»
  • «Грона горобини»
  • «Давай ніколи не сваритися»
  • «Дикі гуси»
  • «Золотий ключик»
  • «Кохай мене»
  • «Коханий»
  • «Крила удачі»
  • «Лебеді мої»
  • «Летка-єнка»
  • «Мамине свято»
  • «Нас копіюють діти»
  • «Парасольки»
  • «Останній дзвоник»
  • «Хай завжди буде сонце»
  • «Світанкові роки»
  • «Рижик» (кавер-версія пісні «Rudy rydz», оригінал виконувала польська співачка Хелена Майданець).
  • «Топ-топ»
  • «Чорний кіт»

І ще багато інших[13]. Більшість записів були розмагнічені в сховищі у 1970-х рр. згідно з вказівкою керівництва.[14]

Вінілові альбоми[ред. | ред. код]

Audio CD[ред. | ред. код]

Відео[ред. | ред. код]

  • Золотая коллекция ретро. Тамара Миансарова [2007 DVD PAL) — сборник клипов разных лет
Nuvola apps arts.svg Зовнішні аудіофайли
Nuvola apps arts.svg Тамара Міансарова 1970, «Коханий»

Примечания[ред. | ред. код]

  1. а б Discogs — 2000.
  2. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. Почётное звание присвоено указом Президента России № 1284 от 30 августа 1996 года. Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 13 липня 2017. 
  4. Sopot Festival '63. Nagrody. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 13 липня 2017. 
  5. http://kkre-3.narod.ru/garin.htm
  6. Sopot Festival '88. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 13 липня 2017. 
  7. Иосиф Кобзон, Василий Лановой и Элина Быстрицкая призвали Януковича арестовать и судить Яценюка, Кличко и Тягнибока. Архів оригіналу за 24 лютого 2014. Процитовано 13 липня 2017. 
  8. Скончалась народная артистка России Тамара Миансарова. 
  9. Умерла Тамара Миансарова. Lenta.ru. 13 липня 2017. Процитовано 13 липня 2017. 
  10. Интервью Т. Миансаровой. Газета «Бульвар Гордона». Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 13 липня 2017. 
  11. Тамара Миансарова. Биография на официальном сайте. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 13 липня 2017. 
  12. «По волне моей памяти»: Тамара Миансарова. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 13 липня 2017. 
  13. Песни Тамары Миансаровой на официальном сайте. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 13 липня 2017. 
  14. Тамара Миансарова. Официальный сайт. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 13 липня 2017. 

Посилання[ред. | ред. код]