Мішель Аун

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мішель Аун
ميشال نعيم عون
Michel Aoun, 2015.jpg
Народився 18 лютого 1935(1935-02-18) (82 роки)
Haret Hreik[d] і Бейрут
Громадянство (підданство) Flag of Lebanon.svg Ліван
Діяльність політик, дипломат і офіцер
Посада Commander of the Lebanese Armed Forces[d], Прем'єр-міністр Лівану[d], President of Lebanon[d] і President of Lebanon[d]
Звання генерал
Партія Вільна національна течія Лівану
Конфесія Маронітська католицька церква
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Мішель Наїм Аун (араб. ميشال نعيم عون‎; нар. 18 лютого 1935(19350218), Харет-Храйк) — ліванський військовий і політичний діяч, генерал Збройних сил Лівану, президент і прем'єр-міністр Лівану з 22 вересня 1988 по 13 жовтня 1990, обраний президент Лівану з 31 жовтня 2016 року. З 2005 по 2016 був членом парламенту. Католик-мароніт.

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Народився в небагатій, глибоко релігійній родині, за віросповіданням - католик-мароніт. Отримав середню освіту в католицьких школах.

Освіта[ред.ред. код]

Закінчив військове училище в 1958, військову школу в Шалон-сюр-Марн, Франція (1959). Потім навчався в артилерійській школі в Форт-Сіл, штат Оклахома, США (1966) і у Вищу військову школу у Франції (1978 - 1980). Володіє англійською, французькою, іспанською та італійською мовами.

Офіцер[ред.ред. код]

Служив артилерійським офіцером в ліванській армії. Коли в 1961 двоє його товаришів по службі, членів просірійської партії, були заарештовані військовою контррозвідкою за підготовку заколоту, зажадав припинити допити з пристрастю. Проте коли він покинув частину, тортури були продовжені. Повернувшись, Аун назвав дії контррозвідників «неприпустимим нацизмом».

У період громадянської війни в Лівані, що розпочалася в середині 1970-х рр., незмінно підтримував центральну владу. На початку 1980-х рр. командував «Охоронною бригадою», розташованою на «Зеленій лінії», яка розділяла Східний і Західний Бейрут, християн і мусульман. Брав участь в збройних зіткненнях з сирійськими військовими формуваннями. Під час ізраїльського вторгнення в Ліван в 1982 обороняв президентський палац, і лише наказ президента Ільяса Саркіса змусив його відступити.

З 1982 - командир 8-ї бригади, сформованої на мультиконфесійній основі. В 1983 його бригада розгромила біля міста Сук аль-Гарб загони друзської прогресивно-соціалістичної партії Лівану, які за підтримки сирійських військ, палестинців і лівацьких міліцій воювали проти ліванського уряду і ліванської армії.

З 1984 - командувач збройними силами, наймолодший в історії Лівану генерал на цій посаді. Зосередив свої зусилля на збереженні сили і єдності армії. Відмовлявся від суспільної ролі, принципово не давав інтерв'ю ЗМІ (виключаючи журнал збройних сил) в період 1984 - 1988.

Політик[ред.ред. код]

22 вересня 1988, за 15 хвилин до закінчення своїх повноважень, президент Лівану Амін Жмайель в ситуації, коли новий голова держави не був обраний через громадянську війну, призначив його прем'єр-міністром (на період до виборів нового президента) зі збереженням посади командувача збройними силами. Це рішення було не визнано просирійськими політичними силами. Сирія, яка перешкоджала приходу на посаду президента будь-якого антисирійсько налаштованого політика, продовжувала визнавати законність уряду мусульманина-суніта Селім Хосса. Супротивники Ауна вважали, що своїм рішенням Жмайель порушив закон (в Лівані існують конфесійні квоти, згідно з якими президент повинен бути християнином, а прем'єр-міністр - суннітом). У той же час Аун і його прихильники вважали, що закон не порушений, тому що мова йшла про суто тимчасове призначення в умовах відсутності президента. Крім того, генерал апелював до прецеденту - в 1952 командувач армією генерал Фуад Шехаб (також католик-мароніт) в аналогічній ситуації декілька днів був прем'єр-міністром і виконував обов'язки президента до обрання нового голови держави.

Виступав за єдність країни, проти присутності на ліванській території сирійських військ, за роззброєння парамілітарних формувань - «міліцій» - незалежно від їх конфесійної приналежності. На його боці виявилося близько 40% військовослужбовців ліванської армії. Отримав підтримку Франції, а також Іраку - суперника Сирії в питанні впливу на арабський світ. Разом з тим виявив себе як недалекоглядний, негнучкий політик, схильний до авантюр. 14 березня 1989 року Аун оголосив т. з. «Війну за звільнення» проти Сирії. Ліванська сторона не була готова до початку військових дій з таким сильним супротивником, хоча на сторону Ауна встала найпотужніша військова організація християнського табору «Ліванські сили», що налічувала понад 20 тис. Бійців з артилерією і важкою бронетехнікою на чолі з Саміром Джааджаа, непримиренним супротивником сирійської присутності в Лівані. Зважаючи на це бойові дії звелися в основному до артилерійських дуелей, які наносили шкоду мирному населенню Бейрута і його передмість. 13 серпня 1989 р армії Ауна вдалося розбити біля міста Сук-ель-Гарб Об'єднані сили друзів Валіда Джумблата, комуністів і палестинців під командуванням Абу Муси, підтримані сирійської бронетехнікою і артилерією.

Бажаючи встановити повну владу над християнським анклавом, зажадав від Ліванських сил «об'єднати зброю», тобто влитися до складу його армії. Після відмови Саміра Джааджаа 30 січня 1990 року Аун віддав наказ вірним своїм частинам атакувати позиції Ліванських сил. Війна між армією Ауна і ліванськими силами привела до підриву боєздатності обох її учасників і стала причиною того, що керівництво Ліванських сил підтримало просирійського президента Ільяса Храуї. Відмовився визнавати Таїфські угоди (1989), згідно з якими відновлювалося єдність країни, але сирійські війська продовжували перебувати на території Лівану. Наполягав на затвердження угоди за допомогою референдуму. Заявляв: «Ми за мир з Сирією, але не можемо поступитися незалежністю Лівану. Ми за мир з мусульманами, але вони повинні визнати демократичні принципи».

Обраний після підписання угод просирійський президент Лівану Еліас Храуї звільнив Ауна з посади командувача армією. Сам Аун цього рішення не визнав і захопив зі своїми прихильниками президентський палац, користуючись підтримкою багатьох ліванців (як маронітів, так і сунітів, і шиїтів), що бачили в ньому патріотичного лідера країни. Супротивники звинувачували його в затягуванні громадянської війни.

У серпні 1990 Сирія відмовилася підтримати Вторгнення Іраку в Кувейт і встала на сторону антисаддамівської коаліції. Натомість США «закрили очі» на встановлення повного контролю Сирії над Ліваном і усунення Ауна з політичної арени. Рано вранці 13 жовтня 1990 сирійські війська увійшли в Східний Бейрут і блокували територію, контрольовану Ауном, почавши її обстріл з землі і повітря. Сирійцям зробила вогневу підтримку і артилерія ліванських військ. Дізнавшись про сирійський напад, генерал Аун втік до французького посольства [1], де попросив політичного притулку, незважаючи на всі попередні запевнення загинути в бою [2]. Президент Франції Франсуа Міттеран заявив, що безпека Ауна - «справа честі». Після десяти місяців перебування в посольстві просирійський уряд Лівану дозволив генералу покинути країну і виїхати до Франції.

Емігрант[ред.ред. код]

В еміграції жив у Марселі, заснував Вільний патріотичний рух, який став однією з основних антисирійських політичних сил країни. Серед його прихильників багато представників інтелігенції - викладачі, інженери, адвокати, лікарі, а також активісти студентського руху.

Повернення на батьківщину[ред.ред. код]

Отримав можливість повернутися в країну після «кедрової революції» 2005 і виводу з Лівану сирійських військ. 7 травня 2005 прибув до Лівану і несподівано для багатьох спостерігачів відмовився солідаризуватися з антисирійськими політичними силами. Виступив за компроміс з Сирією, проти відставки просирійського президента Еміля Лахуда (який в 1989 змінив його на посаді командувача армією). Свою позицію пояснив таким чином: «Я можу спробувати поставити себе над сторонами в ім'я національного примирення. Навіть Шарль де Голль, який читав книги з історії, в певний момент набрався сміливості змінити думку і піти з Алжиру».

Виступив з ідеєю провести Конференцію з національного діалогу за участю всіх партій. Прихильник розвитку в Лівані громадянського суспільства, противник консервації конфесійної системи розподілу влади.

У червні 2005 на парламентських виборах створена ним партія «Реформи і прогрес» отримала 21 місце з 128, перемігши на «християнському» Півночі країни. Був обраний депутатом парламенту. Відмовився увійти до складу урядової коаліції, залишившись в опозиції.

У лютому 2006 підписав угоду між Вільним патріотичним рухом і шиїтським радикальним рухом «Хезболлах». Вважає, що «Хезболлах» - «справжня ліванська сила, вони кров від крові нашої».

Засудив ізраїльське вторгнення до Лівану в липні 2006 р

Його девіз: «Життя, позбавлене волі, всього лише різновид смерті».

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]