Ніко
Ніко (Nico), справжнє ім'я Кріста Пеффген (Christa Päffgen; 16 жовтня 1938, Кельн, Німеччина — 18 липня 1988, Ібіца, Іспанія) — вокалістка, композитор, автор текстів, акторка.
Біографія[ред. • ред. код]
З 14-річного віку Ніко обрала собі професію фотомоделі, яка з часом привела її до середовища європейської богеми. Завдяки знайомству з режисером Федеріко Фелліні, Ніко розпочала акторську кар'єру, отримавши 1959 року роль у його фільмі «La dolce vita». 1964 року Ніко дебютувала як співачка в нью-йоркському клубі «Blue Angels». Незабаром вона перебралась до Лондона, де познайомилась з гітаристом The Rolling Stones Брайном Джонсом та записала перший сингл з витриманими у стилі фолк творами: «Last Mile» та «I'm Not Sayin'» (аранжувальником та продюсером обох творів був Джиммі Пейдж). Згодом Ніко повернулась до Нью-Йорка, де почала співпрацювати з Енді Ворхолом, співаючи у його клубі «Factory», а також знялась у його фільмах: «The Closet» (1965), «Chelsea Girls» (1966) та «I A Man» (1967). Саме з ініціативи Ворхола Ніко приєдналась до The Velvet Underground і зробила немалий внесок до появи дебютного альбому цієї формації. Проте її прагнення співати в усіх творах цієї платівки наштовхнулося на рішучий спротив з боку учасників The Velvet Underground, тому 1967 року Ніко повернулася до сольної кар'єри, записавши альбом «Chelsea Girl». На цій платівці можна було почути, наприклад, три композиції Джексона Брауна, який у цей період акомпанував співачці під час концертів, та твір «I'll Keep It With Mine», написаний Бобом Діланом спеціально для Ніко. Також у запису цього альбому Ніко допомагали колишні колеги з The Velvet Underground — Лу Рід та Джон Кейл. Останній мав кількарічний творчий зв'язок з вокалісткою, продюсуючи її три наступні альбоми.
1974 року Ніко вирушила у невелике турне Британією, під час якого їй акомпанували Кевін Ейерс, Джон Кейл та Браян Іно. Це товариство виступало під назвою ACNE, а результатом їх концертів став виданий 1974 року альбом «June 1, 1974», що був записаний у лондонському «The Rainbow Theatre».
Того ж року після запису лонгплея «The End» артистка на деякий час припинила роботу у студії і з'явилась там лише у постпанковий період. Німецький елемент її досягнень став натхненням для багатьох формацій цього періоду, наприклад, для Siouxsie & The Banshees, однак записаним у 1980-х роках власним роботам Ніко бракувало хорошого результату та чітко окресленого направлення.
Після лікування від наркотичної залежності Ніко почала повертатись до справжньої творчої форми, однак 18 липня 1988 року під час відпочинку на острові Ібіца вона померла внаслідок крововиливу в мозок.
Дискографія[ред. • ред. код]
- 1967: Chelsea Girl
- 1968: The Marble Index
- 1970: Desertshore
- 1974: June 1st, 1974 (разом з Ейерсем, Кейлом та Іно)
- 1974: The End
- 1981: Drama Of Exile
- 1982: Do Or Die!
- 1983: En Europe, en personne
- 1985: The Blue Angel
- 1985: Camera Obscura (як Nico & The Faction)
- 1986: Behind The Iron Curtain
- 1986: Live In Japan
- 1986: (Live) Heroes
- 1987: Live In Denmark
- 1990: Hanging Gardens
- 1992: Chelsea Live
- 1994: Nico's Last Concert "Fata Morgana"
- 2004: All Tomorrow's Parties
- 2007: The Frozen Borderline 1968-1970
- 2012: Reims Cathedral - December 13th, 1974
Література[ред. • ред. код]
- Маша Нестерова. Вельветовий символ // «Молода гвардія» (спецвипуск «Фонограф» №139), Київ. — №157 (14740), 6 листопада 1991. — Стор. 6-7.
- Суперзірки: Велвет Андеґраунд і Фабрика Енді Воргола // «Аутсайдер» (Київ). — №2 (2003). — 86 cтор.
- Роман Піщалов. Nico // «Аутсайдер» (Київ). — №6 (2006). — Стор. 63-68.
