Опозиція до Володимира Путіна в Росії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Опозицію до уряду президента Володимира Путіна в Росії можна розділити між парламентськими опозиційними партіями в Державній Думі та різними несистемними опозиційними організаціями. У той час як перші здебільшого вважаються більш-менш лояльними до уряду та Путіна,[1] другі виступають проти уряду та здебільшого не представлені в урядових органах.

«Системна опозиція» в основному складається з Комуністичної партії Російської Федерації (КПРФ), Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР), «Справедливої Росії – за правду» (СРЗП), «Нових людей » та інших незначних партій; ці політичні групи, теоретично заявляючи, що вони опозиційні, загалом підтримують політику уряду. [2] [3]

Серед основних політичних партій, які вважаються частиною несистемної опозиції, є «Яблоко» та Партія народної свободи (ПАРНАС), а також незареєстрована партія «Росія майбутнього». Серед інших відомих опозиційних груп — Координаційна рада російської опозиції (КСО) (2012–2013) та «Інша Росія» (2006–2011), а також різні неурядові організації. [4]

Їх прихильники відрізняються за політичною ідеологією, починаючи від лібералів і соціалістів і закінчуючи націоналістами. Головним чином їх об’єднує опозиційність до Путіна та корупції в уряді. Однак брак єдності всередині опозиції також заважав її авторитету. [5] [6] Опозиційні діячі також стверджують, що уряд Путіна ухвалив ряд законів та вжив інших заходів, щоб запобігти їм будь-якому успіху на виборах.

Акції та компанії[ред. | ред. код]

Поточні кампанії опозиції включають поширення антипутінських репортажів, таких як Путін. Результати. 10 років (2010), Путін. Корупція (2011) і Життя раба на галерах (2012).[7] Відеоверсії цих звітів під назвою «Брехня путінського режиму» в Інтернеті переглянули близько 10 мільйонів разів.[8]

Історія[ред. | ред. код]

Марш незгодних 2006–2008[ред. | ред. код]

Мітинг на підтримку політв'язнів у Росії, Москва 27 жовтня 2013 року

Марш незгодних — серія акцій протесту російської опозиції, розпочата у 2006 році. Їй передували мітинги опозиції в містах Росії в грудні 2005 року, в яких брала участь менша кількість людей. Більшість маршів Незгодних були несанкціоновані владою. Марш незгодних був організований «Іншою Росією», широкою зонтичною групою, до якої входять лідери опозиції, включаючи Націонал-більшовицьку партію з її лідером Едуардом Лімоновим, ультралівий «Авангард червоної молоді[ru]», а також націоналісти та ліберали, такі як колишній чемпіон світу з шахів і Лідер Громадянського фронту Гаррі Каспаров.

Протести в Росії 2011 - 2013[ред. | ред. код]

Антипутінський марш у Москві, 12 червня 2012 року

Починаючи з 5 грудня 2011 року, наступного дня після виборів до Держдуми, неодноразово відбуваються масові політичні виступи громадян Росії, незгодних з результатами цих «виборів». Тодішній сплеск масових акцій опозиції деякі видання називають «сніговою революцією».[9][10][11][12]Ці мітинги тривали під час кампанії з виборів президента Росії та після президентських виборів 4 березня 2012 року, на яких Путін офіційно переміг у першому турі. Протестувальники стверджували, що вибори супроводжувалися порушеннями виборчого законодавства та масовими фальсифікаціями. Одним із головних гасел більшості акцій було "За чесні вибори!" а символом протестів обрано білу стрічку. Починаючи з весни 2012 року акції отримали назву «марші мільйонів» і мали форму ходи з подальшим мітингом. Виступи учасників були антипутінськими та антиурядовими.

Антивоєнні протести в Росії 2014 - 2015[ред. | ред. код]

У 2014 році члени російської опозиції провели антивоєнні протести проти російського військового втручання в Україну після української революції 2014 року та кримської кризи. Марш миру пройшов у Москві 15 березня, за день до референдуму про статус Криму. Протести стали найбільшими в Росії з протестів 2011 року. Reuters повідомляє, що 15 березня в антивоєнному мітингу взяли участь 30 тисяч осіб.[13]

Протести в Росії 2017 - 2018[ред. | ред. код]

26 березня 2017 року акції протесту проти ймовірної корупції в російському уряді відбулися одночасно в багатьох містах країни. Протести почалися після виходу фільму «Він вам не Дімон» Фонду боротьби з корупцією Олексія Навального. Опитування Левади в квітні 2017 року показало, що 45% опитаних росіян підтримали відставку прем'єр-міністра Росії Дмитра Медведєва, проти - 33% респондентів.[14]

Протести в Росії 2021[ред. | ред. код]

23 січня 2021 року по всій Росії пройшли акції протесту на підтримку російського опозиціонера Олексія Навального, який був затриманий, а потім ув’язнений після повернення до Росії 17 січня після отруєння. За кілька днів до протестів було опубліковано розслідування Навального та його Фонду боротьби з корупцією, в якому Путіна звинуватили в корупції. Ролик за кілька днів набрав 70 мільйонів переглядів.[15]

Після ув’язнення Навального з боку уряду спостерігалося «зміцнення курсу», коли відомим опозиційним діячам було запропоновано вибір «йти на Захід чи Схід», тобто альтернатива, яка не підлягає обговоренню, або емігрувати («Захід»). ) або до колоній («Схід»). Серед політиків, з Росії виїхали Любов Соболь, Дмитро Гудков, Іван Жданов (батько якого був заарештований у Росії як заручник), Кіра Ярмиш, журналісти Андрій Солдатов, Ірина Бороган, Роман Баданін. Хвилю репресій також пов'язують із думськими виборами у вересні 2021 року.

Антивоєнні протести в Росії 2022[ред. | ред. код]

Після російського вторгнення в Україну в 2022 році протестувальники використовували біло-синьо-білий прапор як символ опозиції, хоча не всі використовували цей прапор. Декілька опозиційних активістів (наприклад, Марія Мотузная) розкритикували виправдання AssezJeune (одного з творців прапора) щодо видалення червоної смуги.[16]

Заколот ПВК "Вагнер"[ред. | ред. код]

23 червня 2023 року сили, лояльні до групи Вагнера Євгена Пригожина, почали повстання проти російського уряду. Посилаючись на те, що Міністерство оборони Росії, а саме міністр оборони Росії, Сергій Шойгу неправильно керував російським вторгненням в Україну, а також стверджував, що російська армія обстріляла одну з казарм групи Вагнера, що призвело до втрат. Вагнер зайняв місто Ростов-на-Дону, оточивши, а потім захопивши штаб Південного військового округу. Пригожин пообіцяв піти на Москву й заарештувати Шойгу та інших російських генералів і віддати їх під суд за вбивство персоналу Вагнера.[17][18][19][20][21][22][23][24]

Російські опозиційні партії та організації[ред. | ред. код]

  • І тд.

Символіка[ред. | ред. код]

Росіяни протестують проти війни в Україні з біло-синьо-білим прапором Росії, 2 березня 2022 року

У 2012 році термін «опозиція з білими стрічками» був застосований до протестувальників за чесні вибори, оскільки вони носили білі стрічки як свій символ.[25]

Біло-синьо-білий прапор є символом протистояння російському вторгненню в Україну у 2022 році, який використовувався російськими антивоєнними протестувальниками. Його також використовували як символ опозиції до чинного уряду Росії.

Див. також[ред. | ред. код]

Україна Українська опозиція

Білорусь Білоруська опозиція

Казахстан Казахська опозиція

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Thomas F Remington, Presidential Decrees in Russia: A Comparative Perspective (Cambridge University Press, 2014), p. 44: "The 'within-system' opposition parties, such as the communists and A Just Russia, must be willing to play their prescribed role as tame, domesticated versions of a real opposition."
  2. ↑ Ros, Cameron (3 березня 2016). Systemic and Non-Systemic Opposition in the Russian Federation: Civil Society Awakens?. Abingdon, Oxon: Routledge. ISBN 9781317047230. Архів оригіналу за 23 March 2023. Процитовано 7 травня 2022.
  3. ↑ The Russian Awakening (PDF). Washington DC: Carnegie Endowment for International Peace. 2012. с. 16. Архів (PDF) оригіналу за 27 November 2022. Процитовано 28 листопада 2022.
  4. ↑ Ros, Cameron (3 березня 2016). Systemic and Non-Systemic Opposition in the Russian Federation: Civil Society Awakens?. Abingdon, Oxon: Routledge. ISBN 9781317047230. Архів оригіналу за 23 March 2023. Процитовано 7 травня 2022.
  5. ↑ Peter Finn, Infighting Fractures Russian Opposition: Kremlin's Democratic Foes Help Marginalize Themselves With Suspicions, Old Feuds [Шаблон:Webarchive:помилка: Перевірте аргументи |url= value. Порожньо.], Washington Post (28 March 2007).
  6. ↑ A fourth term for Russia's perpetual president [Шаблон:Webarchive:помилка: Перевірте аргументи |url= value. Порожньо.], The Economist (19 March 2018): "a fractured opposition."
  7. ↑ Ложь путинского режима. YouTube. Архів оригіналу за 23 липня 2016. Процитовано 26 листопада 2016.
  8. ↑ b_nemtsov (10 листопада 2012). Ролики "Ложь путинского режима". Архів оригіналу за 24 November 2012. Процитовано 13 січня 2013.
  9. ↑ Ежедневный Журнал: Координационный совет накануне выборов. ej.ru. Архів оригіналу за 8 June 2022. Процитовано 13 січня 2013.
  10. ↑ Высокий градус русской зимы. Газета.Ru. Архів оригіналу за 12 June 2021. Процитовано 1 лютого 2021.
  11. ↑ Андерс Аслунд. Урок для России. Снежная революция не должна повторить ошибки Оранжевой. — KyivPost, 22.02.2012 [Шаблон:Webarchive:помилка: Перевірте аргументи |url= value. Порожньо.]
  12. ↑ Протест против Путина: "снежная революция" в России тает. www.inopressa.ru. Архів оригіналу за 28 March 2017. Процитовано 1 лютого 2021.
  13. ↑ Ukraine crisis triggers Russia's biggest anti-Putin protest in two years. Reuters. 15 березня 2014. Архів оригіналу за 7 June 2022. Процитовано 16 березня 2014.
  14. ↑ "Russian Polls Do Mean Something After All [Архівовано 26 квітня 2017 у Wayback Machine.]". Bloomberg. 26 April 2017.
  15. ↑ Protests for Jailed Kremlin Critic Navalny Sweep Russia. The Moscow Times. 23 січня 2021. Архів оригіналу за 24 січня 2021. Процитовано 23 січня 2021.
  16. ↑ У антивоенного движения появился новый символ протеста — бело-сине-белый флаг. "Медуза" рассказывает, кто и зачем его придумал. Meduza. 14 березня 2022. Архів оригіналу за 19 березня 2022. Процитовано 27 березня 2022.
  17. ↑ Osborn, Andrew; Liffey, Kevin (23 червня 2023). Russia accuses mercenary boss of mutiny after he says Moscow killed 2,000 of his men. Reuters (англ.). Архів оригіналу за 23 червня 2023. Процитовано 23 червня 2023.
  18. ↑ Cooney, Christy; Seales, Rebecca (23 червня 2023). Russia accuses Wagner chief of urging 'armed mutiny'. BBC News (en-GB) . Архів оригіналу за 23 червня 2023. Процитовано 23 червня 2023.
  19. ↑ Dress, Brad (23 червня 2023). Wagner chief says Russia's war in Ukraine intended to benefit elites, accuses Moscow of lying. The Hill (амер.). Процитовано 24 червня 2023.
  20. ↑ 'All the way': Wagner head escalates threats with Russia military. Al Jazeera (англ.). Процитовано 24 червня 2023.
  21. ↑ Sauer, Pjotr (23 червня 2023). Wagner chief accuses Moscow of lying to public about Ukraine. The Guardian (en-GB) . ISSN 0261-3077. Архів оригіналу за 23 червня 2023. Процитовано 24 червня 2023.
  22. ↑ Sauer, Pjotr (23 червня 2023). Russia investigates Wagner chief for 'armed mutiny' after call for attack on military. The Guardian (en-GB) . ISSN 0261-3077. Архів оригіналу за 24 червня 2023. Процитовано 24 червня 2023.
  23. ↑ Williams, Tom; Nancarrow, Dan (24 червня 2023). Live: Wagner fighters allegedly march into Russia, with leader vowing to go 'all the way' against military. ABC News (en-AU) . Процитовано 24 червня 2023.
  24. ↑ Gavin, Gabriel; Ross, Tim; Sheftalovich, Zoya (23 червня 2023). Putin in crisis: Wagner chief Prigozhin declares war on Russian military leadership, says 'we will destroy everything'. POLITICO (англ.). Архів оригіналу за 23 червня 2023. Процитовано 24 червня 2023.
  25. ↑ Стой! Кто идет?. www.kasparov.ru. Архів оригіналу за 22 квітня 2022. Процитовано 13 січня 2013.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Опозиція_до_Володимира_Путіна_в_Росії&oldid=42162558