Отто Вагнер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Отто Вагнер
Wenzl Weis - Otto Wagner.jpg
Дата народження 13 липня 1841(1841-07-13)
Місце народження Відень
Дата смерті 11 квітня 1918(1918-04-11) (76 років)
Місце смерті Відень
Архітектурний стиль історизм, сецесія (модерн)
Отто Вагнер у ВікіСховищі

О́тто Колома́н Ва́гнер (нім. Otto Koloman Wagner; 13 липня 1841 Відень — 11 квітня 1918 Відень) — австрійський архітектор, майстер стилю модерн.

Зміст

Біографія[ред.ред. код]

Отто Вагнер народився 13 липня 1841 року у передмісті Відня в Пенцинґу (Penzing), у сім'ї нотаріуса. Його батько Саймон Рудольф Вагнер, мати Сюзанна Вагнер з дому Хубер-Хелфеншторффер.

Освіта
18501852 Вагнер відвідує Академічну гімназію у Відні. 18521857 навчається у гімназії Конвикт-Кремсмюнстер це відомо лише зі слів Вагнера, бо у жодному шкільному протоколі його ім'я не зустрічається. У 16 років (1857) вступає до Віденського політехнічного інституту. 18601863 навчається у Академії образотворчих мистецтв у Відні де його викладачами були Август Зікард фон Зікардсбург (Август Сікард фон Сікардсбург) та Едуард ван дер Нюлль (архітекторів Ренгштрасе та Віденської опери). Зі слів самого Вагнера відомо, що з 1860 по 1861 він перебуває у Берліні та навчається у будівельній академії у Карла Фердінанда Буссе (учня Фредріха Шинкеля). У 1862 році він почав працювати в майстерні Людвіга Ферстера, будівничого Рінгштрассе.

Особисте життя
В 1863 році Вагнер одружився на Жозефіні Домхарт. У 1864 народився син Отто, 1865 син Роберт, 1867 дочка Сюзанна. Одночасно з цим шлюбом, він багато років (18731879) жив разом із Софі фон Паупі (донька чеського пивовара), яка народила йому також двох дітей.
У 1880 помирає мати Вагнера і він розлучається з своєю першою дружиною.
У 1884 він одружився вдруге, в цьому шлюбі народилися троє дітей. Друга дружина, Луїза Штіфль, була на 18 років молодшою. У 1884 народжується син Штефан, 1885 донька Луїза, 1889 донька Крістіна. У 1915 році помирає друга дружина Луїза Вагнер.
Йозеф Август Люкс публікує біографію «Отто Вагнер» у 1914.

Початок творчості 1862—1887[ред.ред. код]

На молодого Вагнера надзвичайно сильне враження справила вулиця Рінгштрассе (кільцева дорога), на якій поєднано надзвичайно багато різноманітних архітектурних форм: класичних, ренесансних, готичних. Вона являєтеся квінтесенцією історизму в архітектурі. У перший період творчості приблизно 18621887 роках Вагнер прославився, як видатний представник віденського Ренесанса. Сам він називав свій архітектурний стиль — «вільний Ренесансний стиль». До цього періоду відноситься багато проектів житлових будинків, значна частина з яких не відома. Можливо Вагнер вважав їх не важливими і тому коли в 1889 році публікував свої роботи, не помістив їх у публікацію.

Синагога в Будапешті (1868)[ред.ред. код]

Синагога в Будапешті (1868)
Синагога у Будапешті. Перспективне зображення, проект.

Синагога єврейської ортодоксальної общини в Будапешті відноситься до ранніх робіт Вагнера. Він отримав замовлення після участі в конкурсі в 1867 році. Проект був затверджений до реалізації в березні 1868 року, а будівництво припало на 18701873 роки. Фасади будівлі виконані з кольорової цегли, з архітектурними деталями в мавританському стилі. Цікавого силуету надають численні мінаретоподібні вежі. Головне приміщення синагоги, восьмикутне у плані. Восьмигранний світловий ліхтар, яким увінчана будівля, разом з великими круглими вікнами у бокових стінах забезпечують приміщення освітленням. По периметру розташована галерея для жінок.

Будинок на вулиці Штадієнгассе, 6—8 Відень (1882)[ред.ред. код]

П'ятиповерхова будівля. У плані правильної прямокутної форми. Головний фасад має одинадцять віконних осей. У своїй роботі «Декілька начерків, проектів та реалізованих будівель» (1889) Вагнер присвятив їй аж три сторінки, звертаючи увагу на практичність нижнього ярусу, зручного як для проживання так і для здачі в оренду.

Будівля Австрійського земельного банку по вулиці Хоєнштауфенгассе Відень (1882—1884)[ред.ред. код]

Австрійський земельний банк. План.

Конкурс відбувся літом 1882 року. Саме будівництво велось у 18831884. При проектуванні будівлі Вагнер майстерно використав земельну ділянку неправильної форми. Йому вдалось забезпечити всі офісні приміщення банку денним освітленням. Вуличний п'ятиповерховий фасад витриманий у псевдоренесансному стилі, а фасад внутрішнього двору дивує відсутністю декору, гладкими тинькованими поверхнями та великими вікнами. Зайшовши у приміщення, відвідувач потрапляє до круглого вестибюлю, а потім до головної зали зі скляною стелею та підлогою. Внутрішні стіни офісних приміщень не були несущими, що давало змогу конструктивно змінювати внутрішній простір.

Перша вілла Вагнера Відень (1886)[ред.ред. код]

Перша вілла Вагнера

Будинок збудований Вагнером для себе та своєї родини. Вілла розташована у великому маєтку. План ділянки містить детальну інформацію про ландшафт, що свідчить про бажання архітектора гармонійно поєднати архітектуру будівлі та ландшафтний пейзаж. Вілла витримана традиційно у ренесансному стилі. Головний фасад оформлено композицією з сходових маршів, що ведуть до колонного портика з якого можна потрапити до великої зали. Парадна сторона і обідній зал розташовані так, щоб бути на виду у глядача. Щоб оптично збільшити розміри вілли, по сторонам головної будівлі Вагнер розмістив відкриті перголи. В 1895 праву перголу архітектор переробив у більярдну, а у 1899 ліву у майстерню. Та оформив її вітражами у стилі арт нуво авторства Адольфа Бема (Adolf Böhm). Розподіл внутрішнього простору характеризується строгим членуванням стін, симетричним розташуванням дверей та меблів. Спорудження вілли можна вважати початком нового творчого періоду. На головному фасаді Вагнер розмістив два афоризми: «Sine arte sine amore non ect vsta» — без мистецтва і любові нема життя, «Artis sola domina necessitas» — єдиною повелителькою мистецтва є необхідність.

Вілла Вагнера (проект, план)
Вілла Вагнера (проект, фасад)
Вілла Вагнера (фото)

Житловий будинок по вулиці Універзітетсштрассе, 12 Відень (1887)[ред.ред. код]

Шестиповерхова споруда. Головний фасад із сімома осями вікон. Балкон акцентує увагу на парадних апартаментах. На головному фасаді пілястрами підкреслено вертикалі. На першому поверсі було запроектоване кафе з окремим входом. На кожному поверсі розмішувались всього дві квартири оснащені ванною та туалетом. Ліфт у будинку з'явився пізніше.

Житловий будинок по вулиці Універзітетсштрассе, 12. План
Житловий будинок по вулиці Універзітетсштрассе, 12. Фасад
Житловий будинок по вулиці Універзітетсштрассе, 12.

Зрілий період творчості 1888—1908[ред.ред. код]

Як раніше згадувалось Вагнер прикрасив фасад своєї вілли двома афоризмами: «Sine arte sine amore non ect vsta» — без мистецтва і любові нема життя, «Artis sola domina necessitas» — єдиною повелителькою мистецтва є необхідність, саме вони стали основною ідеєю подальшої творчості, а саме поєднанням краси та функціональності. У 1896 році у публікації «Сучасна архітектура» архітектор розгорнув цю ідею, і стверджував «непрактичне не може бути красивим». Новий підхід не означав відмову від традиційних архітектурних форм, оскільки романська чи ренесансна арка мають не лише естетичний вигляд, але і оптимально розподіляють навантаження. Проте у контексті широкого розповсюдження технічних нововведень та появи нових матеріалів як бетон та алюміній, Вагнер вбачав свою задачу, як архітектора, у прагненні відповідати законам краси через пошук нових форм.

Архітектор створив свого роду «еволюційну теорію архітектури», у якій говорив про конструкцію як про «первинну клітину архітектури». «Кожен тип споруди походить від конструкції, яка поступово отримує облік твору мистецтва.»

Проекти архітектора тісно пов'язані з сучасністю та зовнішнім середовищем. Вони розраховані на сучасну людину, мешканця великого міста. Доволі значна частина творчого доробку Вагнера присвячена проектуванню громадських споруд: ділових центрів, банків, універмагів, санаторіїв, готелів. Урбаністичні мотиви ясно проглядаються у жилих та складських приміщеннях Земельного банку на площі Лобклвіцплац (1884), в «Анкерхаузе» (1894), універмазі «Нойман» на вулиці Кернтнерштрассе (1893). Тут вперше в історії архітектури була використане скляне прекриття внутрішнього двору будинку.

Зацікавлення Вагнера особливостями життя сучасної людини знайшло своє відображення у проектування житлової архітектури. Варто зазначити, що Вагнер сам заробляв будівництвом житлових будинків і як архітектор і як власник. Після продажу він отримував капітал, що давав змогу реалізувати свій наступний проект.

Активна участь Вагнера у конкурсах сприяла швидкому творчому розвитку. Архітектор взяв участь більш як у тридцяти національних та міжнародних конкурсах на будівництво: віденської Фондової Біржі (1863), берлінського собор (1867 та 1890), віденського Дому правосуддя (1874), гамбургської мерії (1876), церкви у Соборсінє (1879), берлінського Рейхстагу (1882), будівлі парламенту у Будапешті (1882), собору у грецькому місті Патри (1902), Міського музею імператора Франца-Йосифа в Відні (1903, 1909) тощо.

Здобувши перемогу у конкурсі на створення генерального плану Відня (18921893), Вагнер отримує призначення головним проектувальником (1894) — «Інспектор муніципального будівництва», а також художнім радником Комісії по питанням транспортних засобів, та Комісії по контролю над Дунаєм. Після цього зодчий виконує ряд проектів міського середовища: Віденської міської залізної дороги (18941900) та споруд на Дунайському каналі (18941906).

У 1894 році він стає професорм і куратором спецкурсу по архітектурі в Академії образотворчих мистецтв у Відні, цю посаду обіймає до 1912 року. У 19101911 проректор Академіі образотворчих мистецтв, Відень. Після того як Академія відмовила Вагнеру у наступнику, він виконував свої обов'язки, ще чотири роки безоплатно.

1895 Вагнера назначають членом постійного комітету по мистецтву в департаменті культури та освіти Відня.

Спроектований у 18981899 ансамбль будинків відомих як Лінке-Вінцале, став яскравим прикладом будівель у стилі сецесія. Його учні заснували об'єднання прихильників нового стилю, Віденський сецесіон (1898). Вагнер вступив у нього у 1899 році правда пробув лише до 1905 і покину його разом з своїм другом Густавом Климтом.

Житлово-діловий центр «Цум Анкер» «Анкерхауз» (1894) вулиця Шпігєльгассе[ред.ред. код]

Житлово-діловий центр «Анкерхауз»

У 1894 році страхова компанія «Цум Анкер» замовила дизайни цієї будівлі. У попередньому пректі пропонувалось фасади рясно оздобити орнаментальним декором. Важливою деталлю конструктивного вирішення є можливість зміни простору торгових павільйонів. Дизайнерське рішення фасаду тісно пов'язане з рішенням будівлі універмагу «Нойман» (зараз не існує). Обидва будинки мали великі скляні вітрини, що було новиною для віденських споруд.

Віденська залізниця (1894—1900)[ред.ред. код]

Станція Королівський павільйон
Станція Карлсплатц, (спочатку Академієштрассе)

Питання про будівництво віденської залізної дороги обговорювалось неодноразово. Вперше виникла потреба у ній 1857 році у зв'язку з розширенням міста. У період з 1871 по 1873 в міністерство було запропоновано 26 проектів і концепцій. У 1873 вони були передані у Віденську міську раду. У 1892 Вагнера назначають художнім радником Комісії по питанням транспортних засобів. Архітектор відповідав за проектування та будівництво усіх деталей: архітектурний проект всіх надземних та підземних споруд, освітлення, ліфтів і навіть таких невеликих деталей як огорожі, та поручні.

Перший детальний проект був готовий у кінці 1894, а будівництво розпочалось у 1895. Вагнером було виконано більш як 2000 ескізів. За планами архітектора мали збудувати 30 станцій та зупинок, 45 кілометрів залізничної колії: Приміська лінія (18951896), лінія Дунайський канал — Віденська долина (18961900), Кільцева лінія (18951897), лінія до Району II (1899 її з часом ліквідували).

Будівельна комісія дала чіткі вказівки, що до використання будівельних матеріалів: павільйони станцій повинні буди спроектовані як будівлі, облицьовані декоративною кам'яною штукатуркою, арочні віадуки облицьовані цеглою світло-жовтого кольору, мости потрібно було виконувати з металу, а їх опори з тесаного каменю, і вирішені в простому ренесансному стилі. Це було зроблено для того, щоб всі споруди мали один стилістичний характер. Незважаючи на це частина станцій суттєво відрізняться. Лише єдина станція спроектована, як купольна споруда — це станція в віденському районі Хитцинг, для імператорської сім'ї.

Перші зміни вагнерівської сітки залізниці відбулись у 1969 році у зв'язку з будівництвом віденського метро. На сьогодні значна частина станцій, мостів та тунелів належить до системи підземки і є невід'ємною частиною міського пейзажу.

Королівський павільйон. Це купольна споруда. Інтер'єр прикрашений живописом із зображенням імператорського Відня з висоти пташиного польота.

Станція Карлсплатц (спочатку Академієштрассе). Будівля має бочкоподібною кришу, з рельєфного листового заліза. На фасаді архітектор облицював видиму металеву конструкцію білими мармуровим панелями.

Споруди на Дунайському каналі (1894—1906)[ред.ред. код]

Нуссдорфський шлюз

В липні 1892, під час будівництва міської залізниці був прийнятий закон, що поклав початок перетворення Дунайського каналу у комерційний порт. Між 1894 і 1908 Вагнер збудував два шлюзи: Нуссдорфський і Кайзербадський, а також причал між мостами Аугартен та Францеса.

Нуссдорфський шлюз був спроектований на верхньому вході в Дунайський канал, з ціллю запобігти затопленню частини Відня під час паводку. Перший ескіз із зображенням оглядової вежі, будівлею для шлюзних воріт, та пілонами з левами з'явився у 1894 і значно відрізнявся від сучасного вигляду шлюзу. В грудні 1897 року в номері журналу «Der Architekt» було опубліковано друге зображення греблі з будівлею для шлюзних воріт, яке було і реалізовано у 1898 році.

Кайзербадський шлюз перші ескізи були розроблені у 1904 році, а готовий проект представлений у 1906, будівництво велось у 1907. Шлюзопідйомний кран розташовувався у центральній баштоподібній частині будівлі. Самі шлюзні ворота знаходились у нижній частині споруди. Фасад декоровано блакитною плиткою викладеною у вигляді хвиль.

Після Другої світової війни Кайзербадський шлюз перестав фнкціонувати, Нуссдорфський шлюз теж перетворився в пам'ятку, а в результаті будівництва естакади втратив свою виразність. Причал збудований Вагнером на Дунайському каналі у значній мірі розібраний.

Житловий комплекс на Лінке-Вінцайле Кйостлєргассе, Відень (1898)[ред.ред. код]

Цей комплекс складається з трьох будинків: будинок по вулиці Лінке-Вінцайле 40, «Майоліковий дім» і будинок по вулиці Кйостлєргассе. Вони відносяться до найвиразніших пам'яток Відня виконані у стилі ар ново. Цей житловий проект у доробку архітектора був наймасштабніший на момент будівництва (складався з 50 квартир). Це п'ятиповерховий комплекс, що оснащений ліфтами та у квартирах ванними кімнатами.

Квартиру на першому поверсі будинку на Кьостлєргассе, Вагнер спроектував для себе. Столова і спальня виходять вікнами на вулицю, вікна решти приміщенні у двір. Для столової були виготовлені меблі з горіхового дерева з перламутровим оздобленням, а також килимове покриття, штори та шпалери. Спальня була декорована з використанням японських мотивів: зображенням гілки сакури з квітами. Ліжко та тумби були виготовлені з латуні за проектом архітектора. Особливої уваги заслуговує величезна ванна кімната (5,28 на 2,91 метрів висота стелі 3,6 метрів). Скляна ванна розміщувалась перед мармуровою панеллю до якої кріпились ручки змішувачів, душ та інші аксесуари. Сама ванна складалась з нікельованої металевої рами та чотирьох панелей з кристалічного скла.

Майоліковий дім, фасад
Майоліковий дім, фрагмент декору
Otto Wagner Vienna June 2006 010.jpg
20080215-18 Wenen (108).jpg
Wienzeile38 Deko Koloman Moser1.jpg
Image-Köstlergasse3 1renov.jpg

Телеграфна контора газети «Die Zeit» (1902)[ред.ред. код]

Збереглась всього одна фотографія фасаду, на якій можна побачити оформлення входу. Двері були розмішені між двома вітринними вікнами; над нею розташовувалась скляна панель з написом «Die Zeit». Алюмінієві конструкції фасаду змонтовані на основі міцнішого металу. Виставковий зал нагадує своїм вирішенням кавовий дім «Кафе Муазєум», спроектований Адольфом Лоосом (1899). Стеля, підлога та стіни мали білосніжне забарвлення. Дві третини стін обшиті сірим лінолеумом для виставкових цілей. По центру стелі розмішувався ряд лампи, що відзеркалювався у дзеркалах розмішених на задній стіні. У залі знаходились два прямокутні столи, з алюмінієвими каркасами.

Церква святого Леопольда в Штейнхофі (1902—1904)[ред.ред. код]

У 1903 році, на околиці міста Відня виник один з найбільших лікарняних комплексів Европи. Його територія і сьогодні займає більше 100 гектарів. Церква святого Леопольда побудована як храм при «Нижньоавстрійському інституті і санаторії», психіатричної лікарні, одночасно з яким і будувалась. У конкурсі на будівництво лікарні взяли участь такі архітектори як Леопольд Бауер і Карло ван Боог. Проект Вагнера отримав перше місце. Архітектору доручили лише будівництво церкви, хоча був ухвалений весь запропонований план, що складався з системи павільйонів. Окрім Вагнера в реалізації проекту брали у участь його колеги Марсель Каммерер и Отто Шйонтхаль.

Купольна будівля церкви облицьована ззовні мармуровими плитами товщиною два сантиметри, що закріплені за допомогою шурупів з мідними голівками. Купол покритий рельєфними мідними листами, які спочатку були позолочені. У плані церква має форму грецького хреста. Вона може вмістити близько 800 людей, і має 400 місць для сидіння. Вхід розділений на три частини: права для чоловіків, ліва для жінок, а центральна для особливих випадків.

У інтер'єрі склепіння декоровано золотими лініями, що утворюють сітку та золотими заклепками. Підлога викладена білою плиткою із чорним декором, в вигляді квадратів. Щоб забезпечити хорошу видимість з усіх кутків церкви, підлога в сторону вівтаря іде під уклон і знижується приблизно на 30 сантиметрів.

Фігури, які розміщені на двох баштах церкви виконав Ріхард Лукаш, а чотири ангели над головним входом різця Отмара Шимковиця. Вітражі виконав Коло Мозер, живопис вівтаря (завершений лише у 1913) — Леопольд Форстер по проекту Реміуса Гейлінга.

Церква святого Леопольда.
Церква святого Леопольда, вітраж Коло Мозера
Церква святого Леопольда, інтер'єр.

Поштово-ощадний банк (1903—1912)[ред.ред. код]

Поштово-ощадний банк, фасад

У січні 1903 року був оголошений конкурс. З 32 представлених проектів рекомендований до виконання був проект Вагнера. Його і реалізували, щоправда з незначними змінами. Будівництво розпочалось у 1904, а у грудні 1906 році було готове до експлуатації.

Фасади облицьовані тонким мармуровими панелями, закріплені за допомогою шурупів. Основа будівлі декорована гранітними панелями. Багато деталей фасаду виконані з алюмінію: головки шурупів, опори навісу, карниз.

Зона для клієнтів складається з великого вхідного приміщення, вестибюлю та трьохнефного банківського залу. Підлогу у залі виконано із скляних блоків, що дало змогу забезпечити приміщення, як розташоване поверхом нижче, денним освітленням. Стеля — арочне перекриття зі скла, з алюмінієвими опорам. Стіни знизу облицьовані мармуровими панелями світло зеленого кольору, а з верху білим, скляними. Вагнер приділяв особливу увагу деталям. Він розробляв не лише дизайн меблів, а навіть вимикачів світла та килимового покриття. Найбільш скрупульозно архітектор опрацював дизайн центрального офісу на другому поверсі. Надзвичайно прославились крісла Вагнера, з алюмінієвими чи латунними накладками у нижній частині ніжок.

Поштово-ощадний банк, інтер'єр.
Поштово-ощадний банк, інтер'єр.
Крісло, дизайн Вагнера

Палац миру в Гаазі (1905)[ред.ред. код]

Отто Вагнер брав участь у багатьох міжнародних конкурсах. Одним з них був конкурс проектів для Палацу миру в Гаазі в Нідерландах (серпень 1905 по квітень 1906). Вже в грудні 1905 архітектор завершив свій проект і віддав його на друк. У цьому проекті Вагнер звернувся до класичного типу будівель суду: головна будівля з великим вестибюлем і монументальними сходами; у крилах різноманітні зали засідань, а у задній частині будівлі велика бібліотека. В середині розмішувався великий внутрішній двір з якого можна було потрапити до зал засідань. Для будівництва Вагнер пропонував використати граніт, мармур і томпак (різновид латуні). Організатор конкурсу, Фонд Карнегі в 1906 році вів переговори з Вагнером, але замовлення архітектор так і не отримав. Йому було запропоновано переглянути проект і приділити більше уваги деталям фасаду. Вагнер запропонував оздобити фасад невеликим фарфоровим деталями золотого та синього кольорів.

Галерея сучасного мистецтва (1900)[ред.ред. код]

По пропозиції Карла Молла, Вагнеру як члену «Сецесінона» з 1899 року, було зроблено замовлення на розробку проекта галереї. У лютому 1900 архітектор представив свій перший проект. Наступний перероблений проект був готовий вже у вересні цього ж року. Проте будівля спроектована Вагнером так і не була реалізована.

Архітектор зосередив свою увагу на розробці зовнішнього вигляду будівлі, оскільки за його концепцією внутрішній простір, потрібно було розробляти відповідно до експозиції епохи. Проект привертає увагу тим, що на 15 осевому фасаді по всій довжині було запропоновано розмістити живописну композицію у стилі модерн. Головний вхід декоровано навісом із алюмінію та міді.

Пізній період 1908—1918[ред.ред. код]

Санаторій для хворих вовчанкою (1908)[ред.ред. код]

Проект був представлений Вагнером у 1908 році. Лікарня у плані мала «Н» подібну форму. Палати проектувались невеликих розмірів, щоб у них розмішували як найменше хворих; ті які виходили вікнами на південь були вирішені так щоб захистити пацієнтів від денного освітлення. Будівництво велось між 1910 та 1913 роками. Головний фасад будівлі створює враження симетричного і класичного вирішення: одна центральна частина і дві бокові. Проте внутрішнє планування обумовлене функціональними особливостями, що порушують симетрію додатковими сходами, чи зміщеним коридором. Будівля декорована темно-синіми скляними панелями.

Житлові будинки по вулиці Нойштіфтгассе і Деблергассе (1909—1911)[ред.ред. код]

Ці будинки були одними з найсучасніших будівель збудованих у Відні на 1910 рік. Це великі будівлі загальною площею 280 м². Фасад простий, білий, тинькований. Для декорування використані скляні панелі: 10 міліметрові на будинку по вулиці Нойштіфтгассе та сині на Деблергассе. Вікна мають пропорцію 1:2 і акцентують увагу на членуванні фасаду. На фасаді будинку на вулиці Нойштіфтгассе по штукатурці прокреслені тонкі лінії як підкреслюють ритмічність у зовнішньому оформлені.

Отто Вагнер особисто повністю зайняв, апартаменти будинку на вулиці Деблергассе, площею 280 м² і майстерню 220 м² вікна якої виходи у двір. Приміщення в квартирі були оформлені у стилі першокласних столичних квартир, якими Вагнер захоплювався у Парижі. Вітальня була оздоблена червоним деревом, столова — американським горіхом. Їх розділяла перегородка з дерева та скла, що дало змогу створити приміщення довжиною майже 18 метрів з 7 вікнами.

Neustiftgasse 40.jpg
Döblergasse 4.jpg

Міський музей імператора Франца-Йосифа (1912)[ред.ред. код]

Вагнер займався цим проектом близько десяти років. З моменту участі у першому попередньому конкурсі, а також у більш пристрасному змаганні у 19011902 та у великому конкурсі у 1912 році. Конкурс був оголошений в липні 1912, а в травні 1913 було опубліковано, що будуть вручені дві премії за перше місце. Одна з них належала Вагнеру, а друга архітекторам Хоффману і Тріанквіллін. Саме цей другий проект був і реалізований. Правда будівництво перервала Перша світова війна.

З великої кількості проектів різних музеїв, проект музею імператора Франца-Йосифа був найскладніший і найцікавіший у просторовому вирішенні. Відвідувач зайшовши, мав потрапити до величезного вестибюлю висотою 20 метрів (чотири поверхи), кожен з поверхів мав вестибюльну галерею. У центрі архітектор пропонував розмістити фонтан знаменитого барочного скульптора Рафаеля Доннера. У своїй доповіді Вагнер звертав увагу на гнучкість і функціональність простору музею, наприклад на легкість установки мобільних додаткових перегородок між вікнами.

Друга вілла Вагнера (1912)[ред.ред. код]

Свою другу віллу Вагнер запроектував вперше у 1905 році, вона мала розташовуватись якраз навпроти першої вілли. У 1911 році Вагенер продав першу віллу власнику театру вар'єте Бену Тіберу. Побудована у 19121913 друга вілла значно менша за розміром ніж перша і ніж планувалось у проекту 1095 року. Це було зумовлено, як стверджував сам архітектор, бажанням створити максимально світлі приміщення.

Це проста кубічна споруда. Зовнішні стіни покриті вапняно-цементою штукатуркою, на рівні першого поверху по всьому периметру розташовується декоративна смуга виконана з маленьких шматочків синього скла. Видовжені вікна ретмічно розташовуються на стінах, які виходять на вулицю та в сад. Кімнати для прислуги розташовуються в цокольному поверсі і мають окремі входи. На другому поверсі розташовується єдина велика кімната «столова» (4,3 метри висотою та 54 м²), до неї примикає вестибюль і головні сходи. У вестибюлі меблі із гнутої деревини фірми «Тонет» Тонета Міхаєля, створеної за проектом учня та колеги Вагнера Марселя Каммерера.

Спочатку ця вілла планувалась «для вдови», оскільки Вагнеру на момент будівництва було вже 70 років, а його дружина була молодша на 18 років. Проте вона померла раніше за нього у 1915 році. Через рік після смерті дружини Вагнер продав будинок, бо не хотів жити там де померла кохана.

Otto Wagner zweite Villa2.JPG
Otto-Wagner-Villa II 0057.JPG

Готель Відень[ред.ред. код]

Спроектований в 1913 році готель «Відень» повинен був розташовуватись на Карлсплатце. З плоского даху мав відкриватись чудовий краєвид на місто. Проект став відомий завдяки рисунку Вагнера із зображенням покоївки, що порохотягом прибирає готельний номер. У в коментарях до проекту архітектор звертав увагу на використання всіх новинок техніки. Він запроектував ліфти, номера повинні були бути оснащені туалетами та ванними кімнатами, мікрофонами для прямого з'єднання з найголовнішими готельними кімнатами. Звичайно ж були внутрішня пошта, електрична безшумна вентиляція, центральне опалення, ресторан, кафе, квітковий магазин, пункт обміну валюти та театральні каси.

Якби цей проект був реалізований то Вагнер би створив найдосконаліший готель свого часу у всій Центральній Європі.

Нагороди[ред.ред. код]

  • 1898 Нагороджений орденом Залізної корони третього ступеня.
  • 1910 Нагороджений хрестом Французького Почотного легіона.
  • 1907 Нагороджений хрестом ордена Франца-Йосифа.

Творчий доробок Отто Вагнера[ред.ред. код]

Реалізовані архітектурні роботи[ред.ред. код]

  • Синагога в Будапешті (1868).
  • Генеральний план Будапешта (1868).
  • Житловий будинок по вулиці Белларіашртасе, 4 Відень (1869).
  • Вілла Куневальдер, Бад-Веслау, Нижня Австрія (1870).
  • Житловий будинок по вулиці Віднер-Гаупштрасе, 65 Відень (1875).
  • Житловий будинок по вулиці Бауернмаркт, 6 Відень (1875).
  • Житловий будинок по вулиці Шенбурггаассе, 2 Відень (1875).
  • Житловий будинок по вулиці Шоттенрінг, 23 Відень (1877)
  • Реконструкція купалень Діани Відень (1878).
  • Павільйон для живої картини декоратора Ханса Макарта присвяченої срібному весіллю імператорського подружжя. Відень (1879).
  • Фамільний склеп Вагнерів, Відень (1881).
  • Будинок на вулиці Штадієнгассе, 6—8, Відень (1882).
  • Офісне приміщення Австрійського кредитного банку, Відень (1882).
  • Житловий будинок по вулиці Лубковіцплац, 1, Відень (1884).
  • Вілла Хан, Баден поблизу Відня (1885).
  • Перша вілла Вагнера, Відень (1886).
  • Житловий будинок по вулиці Універзітетсштрассе, 12, Відень (1887).
  • Особняк Вагнера по вулиці Реннверг, 3, Відень (1889).
  • Жилий будинок по вулиці Ауенбруггергассе, 2, Відень (1889).
  • Генеральний план Відня (1892—1893).
  • Універмаг Ноймана, Відень (1893).
  • Нуссдорфський шлюз, Відень (1894).
  • Житлово-діловий центр «Цум Анкер», Відень (1894).
  • Віденська міська залізнична дорога (1894—1900).
  • Каплиця святого Іоана, Відень (1895).
  • Пристань на Дунайському каналі у Відні, частково реалізована (1896—1899).
  • Житловий комплекс на Лінке-Вінцайле, Кестлергассе, Відень (1898).
  • Телеграфна контора газети «Die Zeit», Відень (1902).
  • Церква святого Леопольда в Штейнхофі, Відень (1902—1904).
  • Офісна будівля кайзеровського-королівського Почтово-ощадного банка, Відень (1903—1912).
  • Будівля для Об'єднаної кайзеровско-королівської гвардії, Відень (1904).
  • Будинок для шлюзних воріт Кайзербадського шлюза, Відень (1904—1906).
  • Санаторій для хворих вовчанкою, Відень (1908).
  • Житловий будинок по вулиці Нойштіфтгассе, 40, Відень (1909—1910).
  • Дача Стамболі на набережній у Феодосії (1909—1914)[1].
  • Житловий будинок по вулиці Деблергассе, 4, Відень (1911).
  • Друга вілла Вагнера (1912).
  • Роботи для церкви, Відень (1916).

Нереалізовані архітектурні проекти[ред.ред. код]

Конкурсний проект будівлі Галицького сейму. Львів. (1875)
  • Лікувальний салон, Відень (1863).
  • Будівля Фондової біржі, (1863).
  • Собор у Берліні (1867).
  • Цегляний завод в Лааєрберге (1868).
  • Будівля Суду, Відень (1874).
  • Галицький Сейм Львів, Україна (1875).[2]
  • Ратуша, Гамбург (1876).
  • Католицька церква Саварсін, Румунія (1879).
  • Адміністративна будівля розрахункової палати, Відень (1880).
  • Проект «Artibus» (1880).
  • Рейхстаг, Берлін (1882).
  • Будинок парламенту, Будапешт (1882).
  • Установа по земельним кредитам, Відень (1884).
  • Фондова біржа, Амстердам (1884).
  • Мисливський будинок, Ніш, Сербія (1885).
  • Собор в Берліні (1890—1891).
  • Новий план площі Карлсплатц, Відень (1892).
  • Католицька церква ,Осиєк, Хорватія (1893).
  • Музей гіпсових зліпків, Відень (1896).
  • Академія образотворчих мистецтв, Відень (два варіанти проекту) (1897—1910).
  • Церква на цвинтарі в Верінге, Відень у пояснення до проекту додана стаття «Сучасне церковне будівництво» (1898).
  • Вдосконалення Хофбурга, Відень (1898).
  • Нова будівля церкви капуцинів та імператорський склеп, Відень (1898).
  • Галерея сучасного мистецтва, Відень (1899).
  • Міській музей імператора Франса-Йосифа, Відень (чотири варіанти проекту) (1900—1912).
  • Пам'ятник «Культура», частина проекту міського музею імператора Франца-Йосифа (1909)
  • Адміністративна споруда Австро-угорського банку, Будапешт (1901).
  • Грецький православний собор Патри, Греція (1902).
  • Малий театр, Відень (1903).
  • Універмаг на площі Карлсплатц, Відень (1903).
  • Реконструкція ринку, Відень (1903).
  • Віндобонський міст, Відень (1904).
  • Фонтан на площі Карлсплатц, Відень (1904—1906).
  • Міст Фердинанда, Відень (1905).
  • Вілла Вагнера на вулиці Буяттигассе, Відень (1905).
  • Палац миру, Гаага (1905).
  • Палац віденського товариства, Відень (1906).
  • Колонади, Карлсбад (1906).
  • Тимчасова церква, Відень (чотири проекти) (1906—1907).
  • Будинок Слави, Вашингтон, округ Колумбія (Сан-Франциско) (1907).
  • Будинок адміністрації Імперського військового міністерства, Відень (1907—1908).
  • Будинок адміністрації Імперського торгового департаменту, Відень (1907—1908).
  • Технологічний музей промисловості та торгівлі, Відень (1909).
  • Міст Фердинанда, Відень (1909).
  • Готель «Відень» (три варіанти проекту) (1910—1913).
  • Університетська бібліотека (проект, два варіанти) (1910—1914).
  • Виставковий зал для спілки австрійських художників, Відень (1912—1914).
  • Дім мистецтва МСМ-ММ, Відень (1913).
  • Будинок лікарні по вивчення рака, Відень (1914).
  • Санаторій Пальмшосс, Бріксен, Південний Тіроль (1914).
  • Модернізацію лікувального салону, Відень (1914).
  • Церква Перемоги, район Марія Елленд біля Фішаменда, Нижня Австрія (1915).
  • Жилий будинок Оттохоф, Відень (1916).
  • Богодільня святої Магдаліни, Інцердорф біля Відня (1916).
  • Церква Миру, Відень (1917).
  • Жилий будинок Кюнстлерхоф, Відень (1917—1918).

Літературна спадщина[ред.ред. код]

  • «Сучасна архітектура» перше видання (1896), друге видання (1898), трете (1902), четверте (1913)
  • «Декілька ескізів, проектів та реалізованих будівель.» Том 1 (1889), Том 2 (1897), Том 3 (1906),
  • Питання, що до будівництва готелів (1910).
  • «Столиця» (1911).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть
  2. Архітектура Львова: Час і стилі. С. 241, 271

Джерела[ред.ред. код]

  • Сарниц Август Отто Вагнер предвестник современной архитектуры. — Москва: Арт-Родник, 2006. — 96 с. — 3000 прим. — ISBN 5-9561-0195-4
  • Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть. Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — ISBN 966-7452-16-6
  • Большая советская энцеклопедия. — Москва: Советская енцеклопердия, 1971. — Т. 4. — С. 225.
  • Горюнов В. С, Тубли М. П. Архитектура эпохи модерна. Концепции. Направления. Мастера. — 2-е изд. — С.-Перербург: Стройиздат СПб, 1994. — С. 333. — ISBN 5-87897-004-X
  • Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. / Ю. О. Бірюльов. — Львів: Центр Європи, 2008. — 720 с. — 2000 прим. — ISBN 978-966-7022-77-8

Посилання[ред.ред. код]