План дій щодо членства в НАТО

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Саміт НАТО, 2002

План дій що́до чле́нства в НАТО (ПДЧ НАТО) (англ. Membership Action Plan (MAP)) — є програмою дій для країн кандидатів у члени організації. Відповідно до статті 10 Північноатлантичного договору НАТО залишається організацією відкритою для прийому нових країн. ПДЧ прийнято 24 квітня 1999 року на саміті НАТО у Вашингтоні, США.

План дій щодо членства в НАТО, який реалізовується на основі індивідуального діалогу з країною кандидатом, розроблений з метою підтвердити чіткий курс та зобов'язання стосовно подальшого розширення НАТО шляхом запровадження програми заходів, спрямованих на сприяння країнам-претендентам у їхній підготовці до можливого майбутнього вступу до НАТО як членів Альянсу.

ПДЧ є програмою для претендентів, де пропонується перелік заходів, з якого вони можуть вибрати саме ті, які, на їхню думку, є найраціональнішими з точки зору сприяння їх підготовці. Кожна країна-претендент наповнює план «своїм» змістом, «своїми» обставинами, тими чи іншими діями, котрі необхідно здійснити. Активна участь в механізмах програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) та Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) залишається суттєво важливою для країн-претендентів, які бажають далі поглибити своє військово-політичне залучення до діяльності Альянсу.

Будь-яке рішення щодо запрошення країни-претендента розпочати з Альянсом переговори стосовно приєднання до НАТО прийматиметься в кожному конкретному випадку країнами-членами НАТО згідно з параграфом 8 Декларації Мадридського (1997 р.) саміту та Декларацією Вашингтонського саміту. Участь у Плані дій щодо членства в НАТО, що має відбуватися на основі самодиференціації, не означає існування ані будь-якого масового розкладу щодо прийняття таких рішень, ані будь-якої гарантії членства. Цю програму не можна вважати переліком критеріїв для набуття членства.

Країни ПДЧ[ред. | ред. код]

На сьогодні країнами, що приєдналися до виконання плану дій щодо членства є:

Учасники "Плану дій щодо членства"[ред. | ред. код]

Країна Партнерство заради миру Индивідуальний план з партнерства Прискорений діалог План дій щодо членства
Македонія Македонія Листопад 1995 Квітень 1999
Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина Грудень 2006 Січень 2008 Квітень 2008 Квітень 2010

Мають намір приєднатися до ПДЧ:

Країна Партнерство заради миру Индивідуальний план з партнерства Прискорений діалог
Україна Україна Лютий 1994 Листопад 2002 Квітень 2005 — Червень 2010
Грузія Грузія Березень 1994 Жовтень 2004 Вересень 2006

Впровадження Плану дій щодо членства в НАТО[ред. | ред. код]

План дій щодо членства в НАТО, який є фактичним проявом політики відкритих дверей, складається з п'яти розділів, а саме:

  • I. Політичні та економічні питання
  • II. Оборона / Військові питання
  • III. Питання ресурсів
  • IV. Питання безпеки
  • V. Правові питання

У кожному з цих розділів ПДЧ визначено питання, які можуть бути предметом обговорення (список не є вичерпним), та висвітлюються механізми, за допомогою яких можна якнайкраще здійснювати підготовку до можливого отримання членства. Перелік питань, визначених для обговорення, не являє собою набір критеріїв для отримання членства; цей перелік розрахований на те, щоб охопити всі ті проблеми, які визначать для себе самі країни-претенденти як питання, котрі вони бажають розглянути.

Від кожної країни-претендента вимагатиметься розробити річну національну програму підготовчої діяльності до можливого майбутнього членства з визначенням завдань та цілей підготовки і де б містилася конкретна інформація щодо заходів, які вживаються, відповідальних за це органів, а там, де це доцільно, також графік роботи щодо конкретних аспектів такої підготовки. Країни-претенденти, коли вважатимуть за потрібне, зможуть модернізувати цю програму. Програма формуватиме основу, з допомогою якої з боку Альянсу можна буде простежити прогрес, досягнутий країнами-претендентами та для забезпечення зворотного зв'язку.

Зустрічі відбуватимуться за формулою 19+1 [1] в Північноатлантичній раді та в інших органах, а також, якщо це буде доцільно, в рамках Групи НАТО з питань міжнародного персоналу та військових повноважних представників НАТО.

Зворотний зв'язок та поради з питань Плану дій щодо членства в НАТО буде забезпечено за допомогою механізмів, в основі яких лежатимуть формули, діючі нині для країн-партнерів, а саме: зустрічі за формулою 19+1 [1] та семінари в рамках Групи НАТО. Ці семінари проводитимуться, коли доцільно, з метою обговорення окремих питань з Плану дій щодо членства в НАТО.

Групу НАТО, як завжди, очолюватиме помічник Генерального секретаря, помічник директора міжнародного військового штабу, начальник управління або його представник. Група НАТО працюватиме в тісному контакті з відповідними органами НАТО стосовно надання порад країнам-претендентам. З плином часу та в міру набуття досвіду будуть відпрацьовані належні процедури. Країни-претенденти мають подавати письмові заяви на проведення семінарів помічнику Генерального секретаря (або його особистому помічнику), який нестиме відповідальність за впровадження ПДЧ та за розробку календарного плану зустрічей під загальним керівництвом та за координацією Політичного комітету високого рівня (або в його розширеному складі).

Щороку Альянс готуватиме звіт для окремих країн-претендентів, що надаватиме зворотний зв'язок, де увагу буде зосереджено на зрушеннях, досягнутих у сферах, охоплених щорічними національними програмами країн-претендентів. Цей документ стане основою обговорення на зустрічі Північноатлантичної ради з країною-претендентом. За допомогою цього звіту можна буде визначити сфери подальшої діяльності, проте питання стосовно того, чи брати на себе зобов'язання щодо подальшої діяльності, залишатиметься на розсуд самої країни-претендента.

Політичні та економічні питання[ред. | ред. код]

Країнам-претендентам буде запропонована можливість обговорити та обґрунтувати своє бажання і спроможність взяти на себе зобов'язання згідно з Вашингтонським договором (1949 року) та відповідними положеннями дослідження з питання про розширення НАТО. Майбутні члени мають відповідати базовим принципам, викладеним у Вашингтонському договорі, таким як демократія, свобода особи та іншим відповідним положенням, викладеним у преамбулі до Вашингтонського договору.

Від країн-претендентів також очікується, що вони будуть:

  • а) вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом;
  • б) демонструвати відданість принципам верховенства закону та прав людини;
  • в) вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти та зовнішні територіальні суперечки, зокрема й претензії стосовно невоз'єднаних земель та спірні питання внутрішньої юрисдикції, відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин;
  • г) встановити належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами;
  • д) утримуватися від загрози застосування сили чи, власне, її застосування будь-яким чином, що не відповідає цілям ООН;
  • е) сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інституцій та завдяки сприянню зміцненню стабільності й добробут;
  • є) надавати далі цілковиту підтримку та брати участь у роботі Ради євроатлантичного партнерства і в програмі «Партнерство заради миру»;
  • ж) демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону довкілля.

Крім того, від країн-претендентів очікується, що після приєднання вони:

  • а) поєднуватимуть свої зусилля для колективної оборони та для збереження миру й безпеки;
  • б) підтримуватимуть ефективність Альянсу шляхом розподілу обов'язків, витрат і прибутків;
  • в) візьмуть на себе зобов'язання сумлінно докладати зусиль для досягнення консенсусу з усіх питань;
  • г) візьмуть на себе зобов'язання брати активну участь у консультативному процесі Альянсу та в процесі прийняття рішень з політичних питань і питань безпеки, що стосуються Альянсу;
  • д) візьмуть на себе зобов'язання зберігати відкритість Альянсу відповідно до Вашингтонського договору та декларацій Мадридського і Вашингтонського самітів.

Очікується, що країни-претенденти опишуть, яким чином відбуваються зміни в їх політиці та на практиці та наскільки ці зміни відображають вищенаведені міркування (в пунктах 1,2), а також викладуть свої погляди та підтвердять свою готовність і спроможність дотримуватися всіх інших положень, що є результатом набутого НАТО досвіду, зокрема Стратегічної концепції, розвитку власне Європейської системи безпеки й оборони в рамках Альянсу, Основоположного акту Росія — НАТО та Хартії Україна — НАТО.

Очікується, що країни-претенденти щорічно надаватимуть інформацію про стан своєї економіки, зокрема головні макроекономічні та бюджетні дані, а також відповідні результати розвитку економічної політики.

Країнам-претендентам буде запропоновано подати письмовий виклад своїх міркувань до Групи НАТО, який потім буде передано безпосередньо країнам-членам НАТО для надання ними своїх коментарів. Після належних консультацій в межах Альянсу Група НАТО скликає нараду для обговорення наданого матеріалу та відповідних політичних питань. Такі збори мають проводитися щорічно; за взаємною домовленістю можна скликати додаткові збори.

Щороку будуть проводитися засідання Політичного комітету високого рівня (в розширеному складі) для забезпечення безпосереднього зворотного зв'язку між країнами — членами НАТО та країнами-претендентами в індивідуальному порядку.

Оборонні та військові питання[ред. | ред. код]

Спроможність країн-претендентів робити свій внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а також їх готовність взяти на себе зобов'язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності становитимуть ті чинники, що враховуватимуться при визначенні їх придатності для членства в НАТО. Широкомасштабна участь в оперативних заходах програми «Партнерство заради миру» є істотною складовою цього процесу, оскільки це дасть змогу далі поглибити політичні та військові зв'язки країн-претендентів з Альянсом, сприяючи їх підготовці до участі в усіх видах нових місій. Нові члени Альянсу мають бути готовими до розподілу функцій, ризиків, обов'язків, вигод та витрат, пов'язаних з колективною безпекою та колективною обороною. Слід передбачити їх приєднання до стратегії Альянсу згідно з положеннями, викладеними в Стратегічній концепції та в інших заявах країн-членів на рівні міністрів.

Після приєднання країн-претендентів до НАТО передбачається, що вони:

  • а) погодяться з підходом до питань безпеки, окресленим в Стратегічній концепції;
  • б) виділять збройні сили та ресурси для забезпечення колективної оборони та виконання інших місій Альянсу;
  • в) будуть належним чином брати участь у військовій структурі;
  • г) будуть належним чином брати участь у плануванні колективної оборони Альянсу;
  • ґ) будуть належним чином брати участь у роботі установ НАТО;
  • д) надаватимуть і надалі цілковиту підтримку програмі «Партнерство заради миру» та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не є членами НАТО;
  • е) прагнутимуть здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності.

Наступні заходи розроблені з метою надання допомоги країнам-претендентам у розвитку боєздатності їхніх збройних сил, зокрема шляхом посилення їхньої оперативної сумісності, з метою забезпечення їхньої спроможності сприяти ефективності Альянсу і таким чином демонструвати свою придатність для майбутнього членства. По можливості ці заходи розроблено на вже існуючих ініціативах.

  • а) Згідно з існуючими процедурами ПЗМ, країни-претенденти зможуть робити запити на розробку пристосованих до їх потреб Індивідуальних програм партнерства для того, щоб краще зосередити свою участь в ПЗМ саме на суттєво важливих питаннях стосовно членства у НАТО. В рамках кожної Індивідуальної програми партнерства будуть виділені, як суттєво важливі для країн-претендентів, окремі напрямки загального характеру, і країнам-претендентам буде запропоновано надати належної пріоритетності саме цим напрямкам співробітництва.
  • б) Проводитимуться щорічні зустрічі за участю країн-претендентів у «Кліринговій палаті» за формулою 19+1 (Довідково: за кількістю членів у 1999 році; зараз це 26+1) з метою сприяння координації двосторонньої та багатосторонньої допомоги та досягнення максимальної взаємної ефективності, щоб якнайкраще допомогти цим країнам в підготовці до майбутнього членства.
  • в) У межах загальної структури розширеного та адаптованого Процесу планування та огляду сил та відповідно до процедур цього процесу планування контрольних показників щодо конкретних напрямів стосовно безпосередньо тих країн, котрі готують свої військові структури та ресурси до можливого майбутнього членства в Альянсі, здійснюватиметься разом з країнами-претендентами. Країни-претенденти проходитимуть також процес аналітичної перевірки стосовно просування до запланованих показників.
  • г) Ці заплановані показники будуть встановлюватися на основі консультацій кожної країни-претендента з НАТО і можуть застосовуватися до будь-якої складової їх збройних сил, а не лише виключно до тих сил, що заявлені для участі в програмі «Партнерство заради миру».
  • ґ) Міністерські директиви в межах Процесу аналізу і плануваня (PARP) охоплюватимуть ті підходи та конкретні заходи, до яких можуть вдаватися країни-претенденти в контексті Плану дій щодо членства в НАТО, щоб підготувати свої збройні сили до можливого майбутнього членства в НАТО.
  • д) Для того, щоб країни-претенденти мали змогу отримати більше інформації та даних з широкого кола питань, як наприклад, стосовно загальної політики в галузі оборони, ресурсів, поточних чи запланованих витрат на оборону, вони зможуть скористатися оглядовим звітом, що готуватиметься в рамках Процесу планування та огляду сил.
  • е) Свідченням прозорості цих дій є те, що відповідно до положень Процесу планування та огляду сил країни-претенденти будуть заохочуватися до поширення своїх власних документів, присвячених процесу планування та огляду сил серед інших країн-претендентів на членство в НАТО, на додаток до розповсюдження цих документів у країнах-членах НАТО. Крім того, країни-партнери будуть також заохочуватись до того, щоб запрошувати, зокрема, інших претендентів на членство в НАТО до участі в процедурі аналітичного обговорення з приводу здійснення запланованих цілей.
  • є) Країни — претенденти будуть запрошуватися до спостережень та участі на окремих, чітко визначених етапах військових навчань, що проводитимуться виключно за участю сил НАТО, коли Північноатлантична рада прийме рішення зробити такі навчання відкритими відповідно до нині діючих процедур. При визначенні пріоритету буде, передусім, братися до уваги міркування щодо забезпечення ефективності таких навчань.
  • ж) Будь-які подальші засоби оцінки НАТО збройних сил країн-партнерів при проведенні під проводом НАТО операцій з підтримки миру та при визначенні результативності участі країн-партнерів під час навчань та операцій в рамках НАТО/ПЗМ будуть також використані для оцінювання ступеня оперативної сумісності та для визначення діапазону боєздатності збройних сил країн-претендентів. Якщо такі засоби оцінки будуть поширені й на ті збройні сили, які не залучені до операцій з підтримки миру, то ці засоби будуть також використані для надання допомоги цим країнам-претендентам.
  • з) Доцільним може стати застосування моделюючих технологій для військових навчань та відпрацювання процедур.

Питання коштів[ред. | ред. код]

Очікується, що нові члени Альянсу виділять достатню суму бюджетних коштів на те, щоб бути в змозі виконати всі ті зобов'язання, які випливають із можливого членства. Через національні програми в країнах-претендентах мають бути створені необхідні структури з питань планування та виконання таких оборонних бюджетів, які відповідали б визначеним пріоритетам у сфері оборони та передбачали б відповідні схеми навчання для ознайомлення персоналу з існуючими в НАТО практикою та процедурами з метою підготовки до можливої в майбутньому участі в роботі структур Альянсу.

Після приєднання країн-претендентів очікується, що вони:

  • а) виділять достатньо бюджетних коштів на виконання зобов'язань, що стоять перед Альянсом;
  • 6) створять національні структури, що вирішуватимуть питання щодо таких бюджетних коштів;
  • в) братимуть участь у заходах Альянсу на умовах спільного фінансування згідно з погодженими частками витрат;
  • г) братимуть участь у роботі структур Альянсу (постійне представництво в штаб-квартирі НАТО; військове представництво в структурі командування НАТО; належна участь в роботі установ НАТО).

Через існуючі механізми, зокрема й через ті, що діють в рамках ПЗМ, через можливі стажування та навчальні курси, через робочі семінари за участю Групи НАТО на прохання країн-претендентів їм буде надано:

  • а) поради стосовно розвитку їх національних структур, процедур та механізмів для розв'язання вищенаведених проблем та забезпечення умов для якомога ефективнішого використання видатків на оборону;
  • б) допомогу з питань підготовки персоналу, необхідного для комплектування цих структур та для роботи в НАТО і з його установами.

Питання безпеки[ред. | ред. код]

Від країн-претендентів очікується, що вони після приєднання запровадять достатні засоби безпеки та процедури для гарантування захисту найбільш засекреченої інформації відповідно до положень політики НАТО з питань безпеки інформації.

На прохання країн-претендентів можуть проводитися відповідні курси з питань безпеки персоналу, фізичної безпеки, захисту документів, промислових таємниць та системи ІНФОСЕК (INFOSEC). Гарантується можливість розробки індивідуальних програм для країн-претедентів. Комітет з питань безпеки та спеціальні комітети НАТО можуть висловлювати свої побажання зустрітися з претендентами будь-коли, якщо вони вважатимуть це за необхідне чи корисне.

Правові питання[ред. | ред. код]

Для забезпечення виконання зобов'язань стосовно членства в НАТО країни-претенденти мають ознайомитися з належними правовими механізмами та угодами, якими керується НАТО для забезпечення співробітництва в своїй структурі. Це має надати країнам-претендентам можливість ретельно проаналізувати своє внутрішнє законодавство щодо його сумісності з нормативними положеннями НАТО. Крім того, країни-претенденти мають бути належним чином поінформовані про формальний юридичний процес, що передує членству.

  • а) По завершенні належних процедур нові члени приєднуються до:
    • Північноатлантичного договору [2].
  • б) Отримавши запрошення, нові члени мають приєднатися до:
    • (і) Угоди, укладеної сторонами Північноатлантичного договору стосовно статусу збройних сил [3]
    • (іі) Протоколу про статус Міжнародного військового штабу, створеного згідно з Північноатлантичним договором [4]
  • в) Очікується, що нові члени приєднаються до таких угод:
    • (і) Угода про статус НАТО, національних представників та Міжнародного штабу [5];
    • (іі) Угода про статус місій та представників третіх країн в НАТО [6].
  • г) Очікується, що нові члени приєднаються до таких технічних угод:
    • (і) Угода між сторонами Північноатлантичного договору щодо захисту інформації [7];
    • (іі) Угода про взаємне забезпечення таємності винаходів, пов'язаних з обороною і на які були подані заявки на патентування [8];
    • (ііі) Угода НАТО про передачу технічної інформації в цілях оборони [9].
  • ґ) Щоб уможливити у перспективі доступ до інформації системи АТОМАЛ (ATOMAL), має бути передбачено, що нові члени приєднаються до:
    • (і) Угоди про співробітництво стосовно інформації з питань атомної енергії [10];
    • (іі) Адміністративних механізмів реалізації угоди [11].
  • д) Внутрішнє законодавство країн-претендентів має бути якомога суміснішим з усіма іншими механізмами та з практикою їх застосування, якими керується співробітництво в НАТО.

Робочі семінари, що проводитимуться Групою НАТО, передбачатимуть інформування з правових питань та дискусії щодо тих заходів, які необхідно буде здійснювати. Країни-претенденти зможуть надати інформацію стосовно існуючих правових механізмів та заходів, які необхідно буде впроваджувати з метою приєднання до цих угод, зокрема стосовно того, чи існують які-небудь конституційні або юридичні бар'єри на шляху їх впровадження.

Країни-претенденти зможуть також надати інформацію з приводу того, чи може внутрішнє законодавство, і яким чином, стати перешкодою на шляху їх безпосередньої та цілковитої інтеграції до діяльності Альянсу. Відповідно можливий обмін інформацією та досвідом з цього питання може відбуватися з усіма країнами-претендентами.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б за кількістю членів у 1999 році; зараз це 26+1
  2. Вашингтон, 4 квітня 1949 року
  3. Лондонська угода про статус збройних сил, Лондон, 19 червня 1951 року
  4. Паризький протокол, Париж, 28 серпня 1952 року
  5. Оттавська угода, Оттава, 20 вересня 1951 року
  6. Брюссельська угода, Брюссель, 14 вересня 1994 року
  7. Брюссель, 6 березня 1997 року
  8. Париж, 21 вересня 1960 року
  9. Брюссель, 19 жовтня 1970 року
  10. С — М (64)39 — Основна угода
  11. С — М (68) 41, 5-та редакція