Порцеляна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Порцеля́на — один із видів тонкої кераміки — білий матеріал. Слово «порцеляна» походить від староіталійського «porcellana» — назви молюска Concha Veneris. Назву запозичено у зв'язку з напівпрозорим виглядом його мушлі (черепашки), яка подібна до справжньої порцеляни.

Це матеріал, що здебільшого складається з SiO2, Al2O3 i K2O. Як сировину для добування використовують білу глину — каолін, кварцевий пісок і польовий шпат (K2O·Al2O3·6SiO2). Порцеляну отримують високотемпературною термічною обробкою цієї суміші. З розвитком техніки з’явились різновиди порцеляни: цирконієва, глиноземна, літієва тощо.

Порцеляна має невелику пористість, через що вона непроникна для газу та води, має доволі високу механічну міцність, термостійкість, електроізоляційні властивості. На зламі має склоподібний вигляд, що спікся. Цінується порцеляна, яка просвічується на світлі.

Китайська порцеляна

Використання[ред.ред. код]

Виготовляють посуд, санітарно-технічні вироби, електроізолятори, предмети побуту, художні вироби, зубні протези.

Історія[ред.ред. код]

Порцеляна вперше була отримана в 620 році у Китаї. Порцеляна мала великий попит в країні, тому виникло декілька порцелянових центрів і її різновидів:

Відомий центр видобутку каоліну - місто Дзіньдечжень в Китаї, що є відомим центром виробництва порцеляни з сивої давнини. Уява про китайську порцеляну в Європі сформована на виробах порцеляни майстерень Дзіньдечженя.

Через 500 років сусіди корейці налагодили виробництво так званого твердого фарфору: вироби із білої глини піддавалися високотемпературному обпалюванню. Ще через 500 років секретом порцеляни (друга назва фарфору) заволоділи японці. Склад твердої порцеляни, винайденої китайцями ще в VI столітті, так і не був розкритий. Китайці століттями берегли таємницю й удосконалювали свою порцеляну. У Європу китайську порцеляну завезли португальські мореплавці.

Європа[ред.ред. код]

Музей порцеляни Флоренції. Порцеляна Севра, Франція.
Напівпрозорість справжньої порцеляни

Спосіб її виготовлення довго залишався таємницею. Східні порцелянові вироби були великою рідкістю в Європі ще до XV століття. Вони потрапляли хіба що до королівських дворів в якості подарунків або хабарів європейським монархам. В епоху Відродження Європа користувалася посудом, виготовленим із м'якого фарфору. Він був на вигляд дуже естетичним, але надзвичайно крихким та недовговічним. Спроби викрасти формулу твердого фарфору робили ще з часів Марко Поло, який прожив у Китаї 17 років, але так нічого й не вивідав. Він привіз першу звістку про порцеляну в Європу після повернення з Китаю в 1298. Історія пам'ятає також місіонера Антреколла, який проповідував християнство у Китаї на початку XVII ст. і за сумісництвом шпигував за фарфоровим виробництвом. Та все марно.

У XVIII столітті важкий олов'яний, золотий, срібний посуд вийшов з моди королівських дворів і вимоги до легкої білосніжної порцеляни ставали все наполегливішими.

Порцеляна Медичі[ред.ред. код]

У XV столітті почались спроби отримання своєї, європейської порцеляни. Відомо, що в 1470 році серпанковий керамічний посуд був виготовлений венеціанським майстром. А в кінці XVI століття у Флоренції при дворі Медичі вдалось отримати «м'яку порцеляну», яку назвали «Медичі-порцеляною». Вироби з неї були прозорими, але мали жовтуватий відтінок. Тоді ж була отримана й імітація порцеляни — особливий вид непрозорого скла, яке втім не було дуже міцним і стійким до термообробки.

Порцеляна Медічі, Лувр, Париж.

В Італії 1575 року за розпорядженням великого герцога тосканського Франческо I ді Медічі влаштовується мануфактура м'якої порцеляни в знаменитих флорентійських садах Боболі. Так звана порцеляна Медичі, що за своїми властивостями займає середину між твердою і м'якою порцеляною, була хоч і прозора завдяки білій глині з Віченци, але жовтувата, і тому глазур застосовувалася біла, вже знана з майолічного виробництва. Збереглося приблизно 50 автентичних речей — тарілок, блюд, таць, польових і прочанських фляг, ваз, умивальників і глечиків. Декоровані вони або стилізованими квітами на взірець декору на перській кераміці, або гілками і запозиченими з сучасної італійської кераміки гротесками з птахами, чотириочками і маскаронами, тоді як виконаний декор кобальтом, іноді в поєднанні з синювато-ліловою фарбою з окису марганцю. Марка на порцеляні Медічі — «F» і над нею баня флорентійського собору — синя.

Мануфактура діяла до першої чверті XVII століття включно. Після неї були інші спроби: в Англії (д-р Дуайт і Франсис Плейс, друга половина XVII ст.) і у Франції (Руан, Сен-Клу).

Хронологічна послідовність виникнення порцелянових мануфактур в Європі[ред.ред. код]

Саксонія, Дрезден, Мейсен.[ред.ред. код]

Справжнім переворотом у історії західноєвропейського порцелянового виробництва було те, що в 1708 році саксонським експериментаторам Чірнгаузу і Беттгеру вдалося отримати першу у Європі тверду білу порцеляну при дворі саксонського імператора Августа, а перша мануфактура була заснована в Мейсені у 1710 році (Німеччина).

Еренфрід Вальтер фон Чірнгауз — німецький філософ, математик. Чірнгауз проводив дослідження в області оптики. Він удосконалив виробництво скла і заснував декілька скляних заводів в Саксонії. Саме Чірнгауз був винахідником європейської білої порцеляни, але після його смерті в 1708 році лаври дістались його учню — Йоганну Беттгеру, який продовжив справу вчителя.

Порцеляна з Мейсена

Йоганн Фрідріх Бетгер — німецький алхімік і фальшивомонетник. Вчився на аптекаря в Берліні. Став першим керівником порцелянового заводу в місті Мейсен (Саксонія), заснованому незабаром після блискучого відкриття. У 1706 року відкрив власну формулу твердого фарфору. Спроба Бетгера продати секрет виготовлення порцеляни королю Прусії закінчилась ув'язненням. У в'язниці Бетгер і помер.

Саксонська порцелянова мануфактура протягом п'ятдесяти років не знала собі рівних. Своєю славою мейсенська порцеляна багато в чому завдячує чудовому художнику Йогану Герольдту, який створив надзвичайний декор із квітів, що здавались живими, а також видатному скульптору Йогану Кендлеру, який був відомий своєю дрібною пластикою в стилі рококо.

Фірмовий знак мейссенської порцеляни — схрещені блакитні лицарські мечі — відомий уже триста років. До сьогоднішнього дня, практично не змінюючи технології, на знаменитій мануфактурі виконують ручний виливок і ручний розпис.

Секрет порцеляни недовго залишався в стінах Мейсена. В усій Європі вчені працювали над розгадкою секретів. Центр порцелянового виробництва переміщується до Відня та Венеції, де відкриваються порцелянові фабрики, кожна зі своїм власним стилем. Поступово в усій Європі почали з'являтися нові порцелянові фабрики. Берлінський, Севрський, Віденський заводи робили чудову порцеляну, поступово витісняючи з європейського ринку своїх китайських і японських конкурентів.

Франція[ред.ред. код]

В період бурхливого розвитку бароко, в другій половині XVII століття численний посуд з «м'якої порцеляни» стали виготовляти у Франції. Поклади каоліну, що відкрили неподалік Севру, дали початок виробництву французької порцеляни (1756. рік). Севрська порцелянова мануфактура протягом століття випускала лише «м'яку порцеляну».

Англія[ред.ред. код]

Зразок кераміки Веджвуда

Англійська порцеляна XVIII століття також отримала світове визнання. За числом керамічних фабрик Англія в той час впевнено посідала перше місце в Європі. На відміну від континентальних фабрик, що знаходились під фінансовим патронажем королівських сімей чи інших багатих осіб, англійські підприємства діяли на комерційній основі. Справжня порцеляна була винайдена в Англії досить пізно, розповсюджені були вироби з різних видів кам'яної маси. На початку XIX століття на підприємстві в Стоук-он-Трент Споудом була винайдена кісткова порцеляна, що частково складається з прожарених і подрібнених на порошок кісток великої рогатої худоби. Далі, як гриби після дощу, почали рости фарфорові фабрики в Іспанії, Данії, Швеції, Голландії, Бельгії, Швейцарії, Чехії, Австрії, Угорщині. Найближчим конкурентом Споуда стала порцеляна фабрики Мінтона. Порцеляну в Британії виготовляли заводи Бау, Челсі, Вустера, Дербі тощо.

Визнання в Європі отримала і порцелянова фірма Джозая Веджвуда з сином заснована 1 травня 1759 року. Типовими зразками порцеляни Веджвуд були вироби з блакитним тлом, на який старанно наносили рельєфний декор білого кольору. Це була не зовсім порцеляна, бо не була напівпрозорою і мала іншу температуру випалення. Але вироби Веджвуда мали індивідуальність і причетність до нетипових витворів мистецтва.

Росія[ред.ред. код]

У Росії першу порцелянову мануфактуру заснувала 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна. Продукція першого періоду (приблизно до 1760 року) обмежувалася малими виробами, як правило мейссенського зразка. Художнє піднесення порцелянового виробництва припало на царювання Катерини Великої. Захоплення французькою культурою відбилося у формах і шляхетних декорах розкішного столового посуду.

З царською мануфактурою змагався якістю товарів приватний порцеляновий завод англійця Френсіса Гарднера, заснований 1754 року у Вербилках під Москвою. 1780 року його перевели у Твер, а 1891 року він переходить у власність М.Кузнєцова. Завод мав дуже широкий асортимент продукції, у тому числі і виготовлену для двору. Випускався столовий посуд з розписом переважно сіро- і ясно-зелених тонів у різноманітному поєднанні з червоним або ясно-жовтим. Багато зразків кузнєцовського і гарднерівського посуду потрапило до аристократичних домів Києва.

В Росії також працювали над порцеляновим секретом. В 1736 році в Німеччину були відправлені для навчання хімічним наукам найкращі московські студенти, серед яких були Виноградов Дмитро Іванович і Ломоносов Михайло Васильович. Виноградов проходив навчання в Саксонії, де в той час зосередились найкращі майстри з виробництва порцеляни. В 1744 році він повернувся в Росію. Того ж року в Санкт-Петербурзі була заснована «Порцелянова мануфактура», де через три роки Виноградов віднайшов спосіб отримання твердої порцеляни з місцевих матеріалів. З 1765 «Порцелянова мануфактура» стала називатись «Імператорським порцеляновим заводом». Підприємство випускало прості й витончені вази, сервізи, табакерки та інші вироби. З дня заснування завод працював для імператорського двору. Найуспішнішим порцеляновим російським підприємцем був Кузнєцов Матвій Сидорович, який придбав декілька великих порцелянових фабрик на території Російської Імперії.

Україна[ред.ред. код]

В Україні вперше випуск порцеляни був організований в кінці XVIII століття.[1] Розвитку фаянсової й порцелянової справи сприяли великі поклади каоліну на Волині та Чернігівщині. В цих місцях і будувались заводи.

Корецька порцеляна[ред.ред. код]

Корецька тарілка

Перша порцелянова мануфактура в Україні була сформована в 1784 році у володінні найбільшого магната Правобережжя Юрія Чарторийського на околиці Корецького замку. Виробництво виявилось вигідним. Першим директором фабрики став польський інженер Франтішек Франциск Мезер. В травні 1790 року Мезеру вдалося отримати вироби з місцевого матеріалу. Після Мезера фабрику очолив кераміст з Севрської порцелянової мануфактури — Шарль Меро. Завод успішно випускав посуд, аптекарське приладдя. В 1810 році після смерті Чарторийського становище погіршилося. Виробництво проіснувало до 1832 року.[1]

Також в минулому були відомі й такі порцелянові заводи в Україні:

Останній з названих був дуже відомим, але, на жаль, пропрацював 20 років і в 1861 році припинив виробництво. В радянський час випуск художньої порцеляни українськими заводами становив 30% від всесоюзного. У наш час[Коли?] успішно працюють такі заводи: Баранівський, Городницький, Коростенський та інші. Невеликий випуск налагоджено в Полтаві, Тернополі, Сумах. Останні заводи побудовані в 60-х роках. З кінця XX століття виробництво порцеляни стає все масовішим. На виробництві вводиться повна механізація.

Японія[ред.ред. код]

Із японською порцеляною 300 років тому нас познайомили голландці. Ця порцеляна називалася «імарі». Якістю вона поступається китайській, та декор її значно багатший і розмаїтіший: крім фарб, які застосовували китайці, японці декорували порцеляну золотом.

Китай[ред.ред. код]

Матеріал, технологія[ред.ред. код]

Класична Fine China — порцеляна з білою глиною-каоліном в основі. Порцеляна класу «люкс» — це Bone China, себто кістяна (винайдена 1796 року в Британії). Каолін у ній замінено фосфатом кальцію — подрібненими коров'ячими кістками.

Знамениті французькі марки порцеляни — севрська і лімозька — виробляються з лімозької білої глини без домішків фосфату кальцію і традиційно мають інші тавра.

Фахівці й досі сперечаються, що краще - твердий чи кістковий фарфор. Об'єктивної оцінки досі не дав ніхто. Міцність і довговічність залежать лише від якості сировини, температурного режиму обпалу і майстерності кераміста.

Якість виготовлення[ред.ред. код]

Різницю між елітною та хорошою порцеляною помітно неозброєним оком. Елітна порцеляна надзвичайно біла і прозора настільки, що малюнок має просвічуватися на світлі. Також, справжня порцеляна навдивовижу міцна. Для перевірки якості порцеляни радять упіймати блискучою білою поверхнею (наприклад, серединою тарілки) сонячний зайчик, а потім уважно оглянути освітлену промінцем ділянку. Там, як у краплі води на світлі, відіб'ються всі сторонні тіла́. Таким чином, якісна порцелянова маса має бути абсолютно чистою, без найменших дефектів і вкраплень.

Дорога порцеляна — це порцеляна з абсолютно гладенькою блискучою поверхнею. У родоначальників порцелянового промислу китайців найціннішим вважався посуд ручної роботи з відбитками пальців автора. В Європі ж вироби навіть із мікронними відхиленнями визнають браком. На цінність сервізу вказує також якість декору, дорогі види оздоби (матове золото, рельєфи з золотом тощо) та, зрозуміло, марка.

Визначити неозброєним оком марку того чи іншого сервізу під силу хіба що професіоналові. А ось дотриматися етикету і принести задоволення господині дому не так важко: слід перевернути тарілку та, поглянувши на тавро, сказати, наче знавець: «Так я і думав, справжній Мейссен (Веджвуд, Споуд)». Не виявити повагу у такий спосіб привітним господарям і досі вважається невиховано.

Утилітарне значення[ред.ред. код]

У XIII столітті європейські ювеліри вставляли китайську порцеляну в оправу і нарівні з іншими коштовними предметами зберігали в церковних, монастирських і дворянських скарбницях. Цінуються також вироби з твердого фарфору серед дворів шейхів тощо, бо за законами мусульманства та іудаїзму посуд з кісткового фарфору (тобто з тваринного матеріалу) використовувати для вживання їжі не можна.

Колекціонування, дослідження. Музейні збереження[ред.ред. код]

  • Музей порцеляни у Кускові.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Государственные коллекции предметов искусства, Дрезден,коллекция фарфора. Путеводитель по постоянной коллекции в Дрезденском цвингере, 1998.
  • Русский фарфор. Государственный музей керамики и «Усадьба Кусково 18 века», СПб, «Абрис», 1998.
  • Трощинская А. Русский фарфор эпохи классицизма, М., 2007.