Велика рогата худоба

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сучасні українські воли на Сорочинському ярмарку, с. Великі Сорочинці, Полтавська область.

Велика рогата худоба — узагальнена назва всіх порід сільськогосподарських тварин виду Bos taurus (бик свійський) з родини бикових (Bovidae), найважливіші свійські тварини, що постачають молоко, м'ясо, шкіру, органічні добрива, а також робочу тяглову силу (перев. воли).

Назва[ред.ред. код]

Поняття «ВРХ» є господарським (не з галузі біологічної класифікації) і сформувалося внаслідок диференціації поняття «худоба» на велику (корови, воли) і малу, або дрібну рогату худобу (вівці, кози).

Під назвою ВРХ у сучасному тваринництві і в інформаційному просторі мають на увазі, насамперед, корів, тобто самиць бика свійського (Bos taurus), яких утримують задля отримання молока та приплоду.

Діалектною назвою ВРХ є також «маржина»[1]. Давньою назвою ВРХ є «бидло».

Походження[ред.ред. код]

Сучасна велика рогата худоба походить від кількох різновидностей дикого бика (Bos primigenius), серед яких учені виділяють такі: європейський, азіатський і африканський. О. О. Браунер довів близьку подібність тура і сірої степової худоби не тільки за будовою черепа, а й за будовою скелета.

Вважають, що велика рогата худоба була приручена спочатку в Азії (у районі Північної Індії) близько 9-8 тис. років тому, потім у Європі (близько 6-5 тис. років тому).

До XVII ст. в Україні скотарство розвивалося, головним чином, у напрямі використання робочої худоби. Відомо, що це була сіра українська аборигенна порода.[2]

Зоологічна та сільськогосподарська систематика[ред.ред. код]

    Згідно з зоологічною систематикою велику рогату худобу класифікують так: тип — хордових; підтип — хребетних; клас — ссавців; вид — велика рогата худоба; ряд — парнокопитних; підряд — жуйних; родина — порожнисторогих; рід — бикоподібні; підрід — дика рогата худоба.оподібні; підрід — власне дика рогата худоба.[2]

Класифікація за краніологічними ознаками[ред.ред. код]

За краніологічним методом, що ґрунтується на особливостях будови черепа, велика рогата худоба поділяється на такі типи:

  1. Примітивний (вузьколобий). Диким предком його вважають азіатського тура. До вузьколобого типу відносять такі породи: сіру українську степову, чорно-рябу, холмогорську, голландську.
  2. Широколобий (лобастий). Має дуже розвинені лобні кістки, широкий та довгий череп. Дикий предок цього типу — азіатський і європейський тур. Його представники — симентальська, червона степова, герефордська, абердин-ангуська та швіцька породи.
  3. Короткорогий. Диким предком цього типу є європейський тур. До нього відносять бурі породи великої рогатої худоби: швіцьку, костромську, лебединську, буру карпатську, та інші.
  4. Короткоголовий. Диким предком його вважають теж європейського тура. Лицьова частина черепа укорочена. Представником цього типу є червона горбатовська порода, ярославська, джерсейська та інші.
  5. Пряморогий. Голова вузька і довга, роги направлені вгору, вигнуті у формі півмісяця. Дикий предок — африканський тур. До цього типу відносять зебу, бантенга, калмицьку худобу.
  6. Комолий (безрогий). Походження цього типу невідоме. До нього відносять місцеві породи великої рогатої худоби Скандинавії.[2]

Класифікація за напрямками продуктивності[ред.ред. код]

За класифікацією порід ВРХ за напрямками продуктивності розрізняють:

  • молочні (у корів молочного напряму добре розвинена молочна залоза (вим'я); вим'я має широку основу прикріплення, рівномірно розвинені всі частки, простягається далеко вперед і назад. Грудна клітка добре розвинена, з косо поставленими і широко розставленими ребрами. Середня частина тулуба довга, широка, глибока, що сприяє розвитку і посиленій діяльності органів травлення (за добу корова з'їдає 70-100 кг корму);
  • молочно-м'ясні,
  • м'ясо-молочні,
  • м'ясні (для тварин м'ясного напряму характерна скороспілість, що супроводжується раннім костенінням хрящів. Унаслідок цього у них укорочені ноги, шия, тулуб, добре розвинена м'язова тканина),
  • робочі.

Класифікація за мастю[ред.ред. код]

Масть здебільшого є типовою і стійко передається, тому має суттєве значення при оцінці тварин та належності їх до тієї чи іншої породи. За характером забарвлення волосяного покриву масті великої рогатої худоби діляться на прості та складні. До простих відносяться: руда, червона, чорна, біла і бура, а до складних — ряба, строката та чала. Забарвлення носо-губного дзеркала і слизових оболонок ротової порожнини досить часто є породною ознакою, і у чистопородної худоби вони бувають однорідного тілесного або стального кольорів. У помісей їх забарвлення неоднорідне.

Масті великої рогатої худоби:[2]

№ п/п Назва масті Характеристика
1.     Руда Тварини мають однорідний золотисто-жовтий або світліший чи коричневий (темно-рудий) відтінок волосяного покриву.
2. Червона Відрізняється від рудої інтенсивно червоним кольором шерсті по всьому тілі.
3. Чорна Характерне однорідне забарвлення в чорний колір.
4. Біла Притаманний однорідний білий волосяний покрив усього тіла. Така масть характерна для білих шортгорнів. Повний альбінізм (біла шерсть, світла шкіра, біла рогівка очей)серед великої рогатої худоби буває дуже рідко.
5. Чала Змішане забарвлення тулуба, світле і пігментоване. Голова, шия і кінцівки найчастіше покриті однорідною червоною або чорною шерстю.
6. Бура Має кавовий колір, часто буває світла смуга по спині, така ж кайма навколо носо-губного дзеркала.
7. Ряба (чорно-ряба, червоно-ряба) Характеризується наявністю невеликих плям на чорному, червоному тулубі, або на білому.
8. Строката На тулубі з переважаючим одним кольором розміщені суцільні білі смуги шкіри з білою шерстю.
9. Сіра Поєднання світлого і темного волосяного покриву, однорідно розміщеного по всьому тілі з чорною шкірою.

Відтворення великої рогатої худоби[ред.ред. код]

Велика рогата худоба належить до малоплідних тварин, які за отелення дають одного, зрідка — два нащадки. Лактація є побічним процесом отелення, тому прибутковість молочної ферми залежить від здатності корів до відтворення.

Статева зрілість у великої рогатої худоби настає у 6-12-місячному віці. Це залежить від породи, статі, умов годівлі, утримання, догляду та кліматичних умов. Так, телиці молочних порід у нормальних умовах годівлі досягають статевої зрілості раніше, ніж м'ясні.

Тільність — фізіологічний стан самок з моменту запліднення до народження повноцінного плоду. Після запліднення яйцеклітини настає тільність корів, тривалість якої становить 285 днів. Ембріональний розвиток бичків на 1-3 дні довший, ніж у теличок. При народжені телят-близнюків тривалість тільності на 3-4 дні більша, а при недогодівлі тільних корів період виношування плоду подовжується на 8-12 днів, і приплід народжується кволим. Народження різностатевих двійнят зумовлює неплідність телиць. Це явище називають фрімартинізмом і його можна виявити за допомогою імуногенетичного тестування.

Під лактацією розуміють період, протягом якого у корови утворюється, нагромаджується і виводиться молочною залозою молоко. Триває він від отелення до сухостійного періоду.

У перші 7-10 днів після отелення корова утворює молозиво, яке відрізняється від нормального молока за хімічним складом та біологічною дією. Якщо молозиво недоброякісне, це призводить до тяжких захворювань телят (диспепсії) і загибелі деяких із них у перші 5-20 днів життя.

Потім утворюється звичайне молоко, а в кінці лактації — стародійне.

Для утворення молока в перші місяці лактації корова витрачає поживні речовини, накопичені в її організмі. Спостерігається деяке зменшення живої маси, корова «здоюється з тіла».

Сервіс-період — це час від отелення до запліднення, тривалість якого — 60-80 днів.

Запліднення — формування зиготи в процесі з'єднання яйцеклітини зі спермієм і початок її поділу. Вважають, що одним із шляхів інтенсифікації відтворення й профілактики неплідності є запліднення корів у перший місяць після отелення. Це дає змогу одержати 100-відсотковий приплід (100 телят від 100 корів) і значно збільшити виробництво молока.

Запуск — період, протягом якого здійснюється поступове припинення утворення і виведення молока із молочної залози. Тривалість цього періоду залежить від рівня молочної продуктивності. Важко піддаються запуску високопродуктивні тварини. Середня тривалість його — 7-10 днів.

Сухостійний період — це час від запуску до отелення корови, коли в молочній залозі не утворюється молоко і корова не доїться. Цей період важливий як для розвитку плоду, так і тільної корови. Інтенсивно розвивається плід. У корів відбувається інволюція секреторної тканини вим'я, нагромаджуються поживні речовини, що сприяє підвищенню молочної продуктивності у наступну лактацію та збереження їхнього здоров'я. Сухостійний період у корів триває від 45 до 60 днів.

Міжотельний період — це час від отелення до отелення. Оптимальна його тривалість 365 днів.

Неплідність — це нездатність статевозрілих тварин до відтворення потомства внаслідок природних або набутих у процесі використання причин. Вони зумовлюються порушенням у годівлі, утриманні й використанні тварин, невиконанням правил техніки штучного осіменіння, хворобами статевих та інших органів. Неплідність може бути тимчасовою або постійною; природженою або набутою.

Яловість — це наслідок порушення відтворної здатності тварин. Це господарсько-економічне поняття. Вона виникає внаслідок недоодержання приплоду від маточного поголів'я протягом року.

Будова і функція системи органів травлення[ред.ред. код]

Велика рогата худоба в процесі еволюції набула можливості використовувати важко перетравлювані грубі корми за допомогою травлення в передшлунках (особливо у рубці) і під час жуйки. Тому головною особливістю жуйних тварин є їх спроможність ефективно засвоювати поживні речовини грубих та соковитих кормів. Ця біологічна особливість великої рогатої худоби зумовлена значним розміром шлунково-кишкового тракту та його специфічною будовою (багатокамерність), типом травлення (жуйність) і активним обміном речовин. Поживні речовини, що поступили з кормом в організм, перетворюються в розчинні й всмоктуються через стінки травного тракту в кров та лімфу. Травний тракт складається із трьох відділів: переднього, середнього і заднього.

До переднього відділу відносять ротову порожнину, глотку і стравохід. Їх функцією є споживання корму, його подрібнювання, пережовування і формування за допомогою слини кормового клубка, що проковтується і через стравохід потрапляє в передшлунок.

До складу середнього відділу входять багатокамерний шлунок (рубець, сітка, книжка і сичуг); тонкий відділ кишківника, печінка і підшлункова залоза.

Корм, який тварина проковтнула, потрапляє в передшлунок, де відбуваються такі процеси:

  • у рубці під дією ферментів мікроорганізмів руйнуються оболонки рослинних клітин, корм підготовлюється до подальшої обробки ферментами сичуга. Під час бродіння в рубці утворюються гази, а при порушені правил годівлі тварин (згодовування вологих бобових трав) їх накопичується дуже багато і може виникнути небезпечне захворювання — здуття рубця (тимпанія).

Основна функція рубця — перетравлення клітковини корму внаслідок целюлозолітичної активності популяцій мікроорганізмів: ссавці не виділяють у складі шлункових соків фермент целюлози. Це дає змогу великій рогатій худобі та й усім жуйним існувати і давати продукцію, споживаючи тільки грубі волокнисті корми. Значна частка потреби жуйних у білку забезпечується за рахунок мікроорганізмів — мікрофлора рубця спроможна використовувати прості азотисті речовини (аміак) для синтезу білків свого тіла. Розчинні продукти життєдіяльності мікроорганізмів легко всмоктуються в кров через стінку рубця і тому не нагромаджуються і не пригнічують дію ферментів мікрофлори рубця.

  • У передшлунках перетравлюється до 80% вуглеводів, а також протеїни і небілкові азотні речовини. Частина продуктів розщеплення всмоктується в кров. Недостатньо пережований корм, що заповнює рубець і сітку, періодично відригується в ротову порожнину, де він удруге, але більш

старанно пережовується, змішується із слиною і знову проковтується. Цей процес має назву, «жуйка», він відбувається декілька разів на добу і поліпшує травлення в рубці. Найбільш інтенсивно жуйка проходить вранці та увечері, а тривалість її залежить від кількості з'їденого корму.

  • Напіврідка маса переходить із сітки до книжки, де відбуваються часті й сильні скорочення, що ущільнює і розтирає перетравну масу. При цьому 60-70% води всмоктується. Значно щільніша маса пересувається в сичуг.

Бактерії та інфузорії, що потрапили сюди, перетравлюються і дають організму велику кількість повноцінного білка. В сичузі відбувається дійсно шлункове травлення, що пояснюється наявністю залоз внутрішньої секреції. Але білкові речовини хімусу перетравлюються в невеликій кількості (є пепсин).

  • Із сичуга перетравлений корм окремими порціями надходить до тонкого відділу кишечника де на корм діють секрети підшлункової залози, кишкового соку і жовчі. Відбувається розщеплення білків, жирів та вуглеводів, які в розчинному стані всмоктуються в кров і лімфу.

Задній відділ — це товстий відділ кишечника, в якому проходять обробку неперетравлені залишки корму і формуються калові маси. Також відбувається подальше всмоктування поживних речовин і води, внаслідок чого маса стає щільнішою. Далі розпочинається бродіння вуглеводів, гниття білкових речовин корму з виділенням газів. У прямій кишці із невсмоктаних і неперетравлених частин корму, бактерій, слизу формуються калові маси, що виходять із кишечника в міру їх накопичення. Тривалість перебування корму в травному тракті великої рогатої худоби — до 14 днів.

Різні внутрішньопородні та міжпородні типи великої рогатої худоби (молочні чи м'ясні) мають різний ступінь споживання і використання поживних речовин. Фактично це результат мікроеволюції тварин. На такому рівні відбувається вдосконалення пристосувальних механізмів організму до умов зовнішнього середовища.

У новонароджених телят травлення в передшлунках не відбувається. Це пояснюється тим, що рубець у них не функціонує і молозиво надходить із стравоходу прямо до книжки, минаючи його. Це відбувається за допомогою стравохідного жолоба, який бере початок від входу до шлунка і закінчується отвором із сітки у книжці. Акт ссання — це основний стимул для рефлекторного замикання стравохідного жолоба і надходження молочних кормів безпосередньо до книжки та сичуга. Жуйка у телят відсутня. Вона з'являється після введення до їх раціону грубих кормів.

Уже після річного віку рубець, сітка, книжка та сичуг майже сягають своїх остаточних розмірів. Травлення здійснюється за типом жуйних тварин. З розвитком рубця в ньому з'являються популяції бактерій, дріжджоподібних організмів та інфузорій.

Усі жуйні тварини мають специфічний обмін вуглеводів. Раціони, багаті на крохмаль, сприяють утворенню пропіонової кислоти, а згодовування об'ємних кормів стимулює утворення оцтової кислоти, яка є попередником у процесі синтезу молочного жиру. Крім того, жуйні відзначаються і особливостями азотистого живлення. Так, у рубці відбувається заміна або доповнення складу амінокислот, які є у білку з'їденого корму, а також заміна кількості азотних сполук, добутих худобою. Мікрофлора рубця здатна використовувати небілковий азот і перетворювати його у білок свого тіла, який утилізується організмом жуйних. Джерелом небілкового азоту є сечовина, яка під впливом фермента уреаза мікрофлори рубця руйнується до аміаку.

До відмінностей обміну азоту в жуйних відносять надходження амінокислот у тонкий відділ кишечника — це сирий протеїн кормового походження, мікробіальний протеїн, синтезований у рубці та ендогенний азот кишково-шлункового тракту.

Отже, особливості живлення великої рогатої худоби тісно пов'язані з будовою їх шлунка, і вона здатна виробляти велику кількість продукції виключно при споживанні високоякісних об'ємистих кормів.

Фізіологічні основи утворення та виділення молока[ред.ред. код]

Секреція молока — дуже складний процес синтезу, в якому бере участь весь організм, усі його системи, органи і тканини в найтіснішому зв'язку з умовами середовища. Процес утворення і виведення молока починається після отелення і продовжується до запуску корови. Закінчується повністю перед початком сухостійного періоду. Цей тривалий час називають лактацією. Це пояснюється періодичністю діяльності молочної залози.

Молочна залоза ссавців, у тому числі й великої рогатої худоби — це складна трубчасто-альвеолярна залоза шкіряного походження. Молочна залоза в телят закладається у перші 1-1,5 місяця ембріонального розвитку у вигляді так званих м'язових смужок. У 2-місячного зародка на молочних смужках виникають чотири лінзи, що складаються з епідермісу. Останій, вростаючи в мезенхіму, формує епітеліальні колбовидні утворення, що згодом перетворюються в секретуючі та видільні клітини.

До складу вим'я входить залозиста, сполучна, м'язова і жирова тканини. В секретуючих клітинах залозистої тканини — альвеолах з органічних речовин крові при участі ферментів синтезуються складові частини молока: молочний жир, білки, молочний цукор. Вітаміни, ферменти, гормони і мінеральні солі переходять із крові в молоко без змін. Але це не проста фільтрація, а фізіологічно активний і складний процес, що відбувається протягом лактаційного періоду. Відомо, що для утворення 1л. молока через вим'я корови проходить 400–500 л. крові.

Секреція молока відбувається безперервно і особливо інтенсивно в перервах між доїннями. Утворене молоко спочатку заповнює альвеоли і мілкі протоки, канали, потім витікає послідовно через дрібні й більш великі вивідні протоки в молочну цистерну. Поступово вим'я заповнюється молоком, м'язові волокна зменшуються і створюються сприятливі умови для подальшого накопичення молока, тому що вим'я розширюється. Молокоутворення практично відбувається рівномірно. Це триває поки ємкість вим'я (порожнини альвеол, молочних ходів, проток і цистерн) на 80-90% не заповняться молоком. Якщо ж воно переповнюється, то фізичне розширення молочної залози зумовлює підвищення тиску, кровеносні судини звужуються, зменшується кількість поживних речовин і секреція молока різко зменшується або зовсім припиняється. Тому, слід молоко систематично виводити із вим'я. При періодичному звільнені залози від молока утворення його відбувається безупинно. Інтервал між доїннями не повинен перевищувати 12-14 годин. Сам же рефлекс молоковіддачі триває приблизно 5-6 хв. і відбувається таким чином періодично.

Скотарська галузь господарства[ред.ред. код]

В Україні[ред.ред. код]

На території сучасної України рогата худоба відома як свійські тварини з молодшого неоліту; за слов. доби і згодом була найважливішою свійською твариною. Від 15 ст. відомий вивіз волів (на м'ясо і як робочу силу) до Західної Європи, а згодом і до Московщини, у 18 ст. рогата худоба експортовано з Лівобережжя й Поділля, пізніше перевезена з Південної України; У другій половині 19 ст. кормова база для рогатої худоби зазнала скорочення (через розорення степів при панівній системі трипілля; лише на Західній Україні панувала сівозміна), а разом з цим поголів'я рогатої худоби не зростало паралельно до приросту населення; за 1897 — 1912 воно навіть зменшилося на центральних і східних землях на 8%. 1912 на всій території було понад 10 млн рогатої худоби. 35,7% сільських господарств не мали зовсім корів. Одночасно змінився склад рогатої худоби: зменшилася її м'ясна і тяглова частка (вола замінив кінь), зросла — молочних корів. Плекання Р. х., не зважаючи на працю земств, було занедбане; молочна продуктивність корів у сіль. районах становила 600–1000 кг на рік. Хоч товарність Р. х. зменшилася, проте з укр. губ. вивозилося тваринницьких, продуктів на понад 50 млн карб. річно (гол. до Польщі).

Поголів'я Р. х. збільшилося на Центр. і Сх. землях у перші pp. світової війни (з 6,5 млн у 1912 до 7,7 у 1916) завдяки збільшенню перелогів, впало під час революції і знову піднеслося у роки НЕП (8,6 млн у 1928) у зв'язку зі збільшенням ч. сел. господарств (кожне з них хотіло бути забезпечене Р. х.), сильно зменшилося у роки колективізації і голоду (1933 — 3,4 млн). Щоб піднести кількість Р. х., сов. влада присвятила багато уваги розбудові тваринництва у колгоспах і радгоспах; при всіх колгоспах створено тваринницькі ферми, організовано тваринницькі радгоспи, багато зроблено для расового покращення Р. х. Одначе ці заходи не дали значних успіхів, бо хоч кількість Р. х. в УРСР (у межах до 1939) піднеслася 1938 до 7,8 млн, переважна більшість її була в приватних руках: 69% Р. х. належало колгоспникам і приватним особам (1941 лише 50,5%), 7% радгоспам, 24% колгоспам. На Західній Україні змін у кількості Р. х. не було.

1941 поголів'я Р. х. в УРСР становило 11 млн (на всіх українських землях понад 13 млн). У наслідок німецько-радянської війни воно впало приблизно до пол. і щойно 1950 досягнуло стану 1941. Назагал піднесення тваринництва йшло з значно більшими труднощами, порівняно з ін. галузями сіль. господарства, і щораз більше відставало від зростаючих потреб все численнішого міськ. населення на тваринницькі продукти. Як раніше, незадовільна була ще кормова база, а також колгоспи були не зацікавлені матеріально у розвитку тваринництва. Ці огріхи намагалися усунути рішеннями пленумів ЦК КПРС (вересневого 1953, січневого 1955 й ін.), рядом ін. постанов партії й уряду, які визначали напрям розвитку тваринництва. Серед ін. створено солідну кормову базу збільшенням посівів кормових культур і кукурудзи, підвищено заготівельні та закупочні ціни на продукти тваринництва, поліпшено племінний склад тварин, виведено ряд нових порід Р. х. й поліпшено багато старих.

Зростання поголів'я Р. х. видно з таблиці. Воно зросло 1966 до 21,2 млн і відтоді залишилося без змін: 1972 — 22,3 млн (на всіх укр. землях приблизно 27 млн) або 21,8% поголів'я всього СРСР; ч. корів — 8,5 млн (41,5% всієї Р. х.).

Показником інтенсивності скотарства с число Р. х, на 100 га с.-г. угідь; в УРСР їх припадає 50,0 (проти 25,0 у 1941; у всьому СРСР на 1971 лише 18,2), у тому ч. корів — 20,7. Найбільшу густоту Р. х. виявляє Галичина, Волинь і Правобережний Лісостеп (55 — 67), сер. — Лівобережжя й Кубань, найнижчу — півд.зах. Степ (38); подробиці видно з карти.

Поголів'я рогатої худоби, виробництво яловичини, та молока
(у тис. т)
Роки Рогата худоба вся Корови Яловичина і телятина Молоко
1916 9132 4116 600,0 [1][*] 4667 [1][*]
1928 9928 4938
1935 5113 2514
1941 10996 5964 408,7 [2] 7114 [2][*]
1946 8275 4312 4813
1950 11103 4796 552,3 6804
1955 11674 5727 9670
1960 17040 7687 714,8 13995
1965 19777 8559 793,3 13629
1972 22955 8840 1118,0 [3]*] 18947 [3][*]

[1] — 1913, [2] — 1940, [3] — 1968, [*] — Чч. приблизні

Поголів'я рогатої худоби за категоріями господарств на різні pp.
(у млн, у дужках у відсотках всієї рогатої худоби)
Господарства 1941 1955 1960 1965 1972 1972 (у тому числі корови)
Колгоспи 3,4 (31,2) 5,8 (49,5) 10,8 (63,5) 12,3 (62,2) 14,0 (62,7) 4,5 (51,0)
Радгоспи й інші державні господарства 0,6 (5,4) 0,6 (5,0) 1,6 (9,4) 2,9 (14,6) 3,7 (16,0) 1,2 (13,6)
Особисті підсобні господарства 7,0 (63,4) 5,3 (45,5) 4,6 (27,1) 4,6 (23,2) 3,1 (35,4)
Всі категорії господарств 11,0 (100) 11,7 (100) 17,0 (100) 19,8 (100) 22,3 (100) 8,8 (100)

Збільшення поголів'я Р. х. стосується лише колгоспно-держ. сектора; в особистих підсобних господарствах ч. Р. х. залишилося за останні 10 pp. без змін, а то й зменшилося. Гол. причиною цього є відсутність відповідної кормової бази для Р. х. колгоспників; тому тепер лише пол. колгоспних дворів має власні корови. Напрям колгоспного й держ. тваринництва — м'ясо-молочний, приватного — гол. молочний: на 100 штук всієї Р. х. на корів (1972) припадало у колгоспах — 32,0%, у радгоспах — 32,2%, у приватних господарствах — 69,4%

Значно більше, ніж ч. Р. х., зростає кількість м'яса і молока внаслідок інтенсифікації тваринництва. У 1950 в УРСР вироблено 552 333 т яловичини і телятини, 1971 вже 1118, що становило 21,4% продукції всього СРСР. У 1950 вироблено 6 804100 т молока, 1971 — 18 947 100 т (у тому ч. у колгоспах і держ. господарствах 67,4%, в особистих господарствах — 32,6%, що становило 20,8% молочної продукції всього СРСР. На 100 га с.-г. угідь вироблено в УРСР у 1971 442 центнерів молока (1940 — 162,5; в СРСР на 1971 — 152), а сер. надій молока від однієї корови становив 2 198 кг (1955 1 569 кг; в СРСР на 1971 — 2 105 кг). Виробництво молока на 100 га с.-г. угідь було найінтенсивніше, як і густота корів, на Західній Україні та в околицях великих м., поблизу "яких скотарство має молочарський характер. Продукція молока на 1 меш. в Україні 1971 становила 397 кг, м'яса 64 кг (в СРСР — 338 і 54 кг). Попри збільшення продукції м'яса, воно з трудом покриває попит населення міст.

За останні роки вся велика рогата худоба була породиста. Її відсоток зростав у колгоспах України так: 1951 — 62, 1955 — 96, 1966 — 100,0. В Україні поширені молочно-м'ясні і молочні породи: червона степ., симентальська (у колгоспах і радгоспах на ці породи припадає — 80% всієї Р. х.), червоно-ряба, лебединська, червона-поль. та ін.

Досл. роботу з Р. х. провадять Н.-Д. Інститут Тваринництва степ, районів ім. М. Іванова («Асканія Нова»), Н.-Д. Інститут Тваринництва Лісостепу і Полісся УРСР (Харків), Н.-Д. Інститут Землеробства і Тваринництва зах. районів УРСР (Львів), Укр. Н.-Д. Інститут Експериментальної Ветеринарії (Харків), Укр. Н.-Д. Інститут Фізіології і біохімії тварин (Львів), катедри с.-г. інститутів, досл. станції.

У світі[ред.ред. код]

Порівнюючи розвиток скотарства в Україні з іншими державами, можна зазначити, що чисельність великої рогатої худоби та її співродичів, зростає на земній кулі щорічно на 2%. За умов інтенсивної технології використовується 300 порід великої рогатої худоби, 121 — зебу і 30 — гібридного походження. Найбільш великим виробником яловичини є США, молока — США, Франція, Німеччина.

Найвищі надої молока в Ізраїлі, США, Нідерландах (понад 6000-8000 кг). Поряд з цим є ряд країн (Ефіопія, Пакистан, Індія, Колумбія), де річний надій на корову становить менше 1000 кг.[2]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. маржи́на іменник жіночого роду худоба діал.
  2. а б в г д Підпала Т. В. Скотарство та технологія виробництва молока і яловиччини: Навч. посібник, — Миколаїв: Видавничий відділ МДАУ, 2007 ISBN 978-966-8205-40-8 с.23-24

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]