Перейти до вмісту

Радіоастрономія

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Радіоастрономія[1] — розділ астрономії, що вивчає астрономічні об'єкти за допомогою дослідження випромінених ними радіохвиль. Вона бере початок у 1933 році, коли Карл Янський у Лабораторіях Белла повідомив про виявлення випромінювання, що надходить від Чумацького Шляху. Подальші спостереження дали змогу ідентифікувати різноманітні джерела радіовипромінювання, зокрема зорі та галактики, а також відкрили цілком нові класи об'єктів — такі як радіогалактики, квазари, пульсари та мазери. Відкриття космічного мікрохвильового фону, яке вважають одним із головних доказів теорії Великого вибуху, також було здійснене методами радіоастрономії.

Радіоастрономічні спостереження проводять за допомогою великих радіоантен, відомих як радіотелескопи, які можуть використовуватися як поодинці, так і в складі об'єднаних систем із застосуванням методів радіоінтерферометрії та апертурного синтезу. Використання інтерферометрії дає змогу досягати дуже високої кутової роздільної здатності, оскільки роздільна здатність інтерферометра визначається відстанню між його елементами, а не розмірами окремих антен. Радіоастрономія відрізняється від радіолокаційної астрономії тим, що є пасивним методом спостереження (тобто лише приймає сигнал), тоді як радіолокаційна астрономія є активною й передбачає як випромінювання, так і приймання сигналів.

Історія

[ред. | ред. код]
Карл Янський і його обертова спрямована антена (початок 1930-х років) у Голмделі, штат Нью-Джерсі — перший у світі радіотелескоп, за допомогою якого було відкрито радіовипромінювання від Чумацького Шляху

До того як Карл Янський у 1930-х роках здійснив спостереження радіовипромінювання Чумацького Шляху, фізики лише припускали, що радіохвилі можуть надходити від астрономічних джерел. У 1860-х роках Джеймс Клерк Максвелл у своїх рівняннях показав, що електромагнітне випромінювання пов'язане з електрикою та магнетизмом і може існувати на будь-якій довжині хвилі. Існувало кілька спроб виявити радіовипромінювання Сонця, зокрема експеримент німецьких астрофізиків Йоганнеса Вільзінга та Юліуса Шайнера 1896 року, а також установка для реєстрації сантиметрових хвиль, створена Олівером Лоджем у 1897—1900 роках. Через технічні обмеження приладів ці спроби не дали результатів. Відкриття у 1902 році радіовідбивного іоносферного шару привело фізиків до висновку, що він відбиває будь-яке астрономічне радіовипромінювання назад у космос, роблячи його невиявним[2].

Карл Янський випадково відкрив перше астрономічне радіоджерело випадково на початку 1930-х років. Почавши працювати радіоінженером у Bell Telephone Laboratories, він отримав завдання дослідити статичні завади, які могли перешкоджати короткохвильовому трансатлантичному голосовому зв'язку. Використовуючи велику спрямовану антену[en], Янський зауважив, що його аналогова система реєстрації сигналу на папері постійно фіксує повторюваний сигнал або «шипіння» невідомого походження. Оскільки інтенсивність сигналу досягала максимуму приблизно кожні 24 години, Янський спочатку припустив, що джерелом завад є Сонце, яке проходить через поле зору антени. Проте подальший аналіз показав, що сигнал повторюється не з точно 24-годинним сонячним циклом, а з періодом 23 години 56 хвилин. Янський обговорив це загадкове явище зі своїм другом, астрофізиком Альбертом Мелвіном Скеллеттом, який звернув увагу на те, що цей інтервал відповідає тривалості зоряної доби — часу, за який «нерухомі» астрономічні об'єкти, наприклад зорі, проходять над антеною внаслідок обертання Землі[3]. Порівнявши свої спостереження з оптичними зоряними мапами, Янський дійшов висновку, що максимум випромінювання припадає на напрямок найщільнішої частини Чумацького Шляху в сузір'ї Стрільця[4].

Карл Янський із грубою мапою нічного неба, на якій він указує на сузір'я Кассіопеї. Хвилясті лінії на паперовій стрічці показують зафіксоване ним радіовипромінювання, що узгоджується з диском Чумацького Шляху.

Янський оголосив про своє відкриття на науковому зібранні у Вашингтоні у квітні 1933 року — з цього моменту й відраховують початок радіоастрономії[5]. У жовтні 1933 року його відкриття опубліковали в науковій статті «Електричні збурення, імовірно позаземного походження» (англ. Electrical disturbances apparently of extraterrestrial origin) у журналі Proceedings of the Institute of Radio Engineers[en][6]. Янський дійшов висновку, що оскільки Сонце (а отже й інші зорі) не є потужними джерелами радіошуму, загадкові радіозавади можуть породжуватися міжзоряним газом і пилом у Галактиці, зокрема внаслідок «теплового руху заряджених частинок»[3][7]. Джерело радіовипромінювання, виявлене Янським, одне з найяскравіших на небі, у 1950-х роках отримало позначення Стрілець A. Згодом висунули гіпотезу, що це випромінювання створюють електрони у сильному магнітному полі. Сучасні уявлення пов'язують його з іонами, що рухаються на орбітах навколо надмасивної чорної діри в центрі Галактики — в об'єкті, нині відомому як Стрілеці A*[8][9][10][11].

Після 1935 року Янський прагнув детальніше дослідити радіохвилі від Чумацького Шляху, однак у Bell Labs його перевели на інший проєкт, і він більше не займався астрономічними дослідженнями. Його піонерський внесок у розвиток радіоастрономії вшанували тим, що на його честь назвали основну одиницю спектральної густини потоку випромінювання — янський[12].

9-метрова антена, встановлена Ґроутом Ребером на його подвір'ї у Вітоні, штат Іллінойс — перший у світі параболічний радіотелескоп

Радіоаматор Ґроут Ребер надихнувся роботами Янського 1937 року збудував у себе на подвір'ї у Вітоні (штат Іллінойс) параболічний радіотелескоп діаметром 9 м. Спочатку він повторив спостереження Янського, а згодом виконав перший огляд неба в радіодіапазоні[13]. 27 лютого 1942 року Джеймс Стенлі Гей, науковий співробітник Британської армії, уперше зафіксував радіохвилі, випромінювані Сонцем[14]. Пізніше того ж року Джордж Кларк Саутворт[15], який, як і Янський, працював у Bell Labs, також виявив радіовипромінювання Сонця. Обидва дослідники були обмежені вимогами воєнної таємниці, пов'язаними з радарними дослідженнями, тому Ребер, який таких обмежень не мав, опублікував свої результати першим — у 1944 році[16]. Радіохвилі Сонця незалежно відкрили й інші дослідники, зокрема Е. Шотт у Данії[17] та Елізабет Александер на острові Норфолк[18][19][20][21].

Графік, на якому Джоселін Белл Бернелл у 1967 році вперше розпізнала ознаки пульсара (експонується в бібліотеці Кембриджського університету)

У Кембриджському університеті, де під час Другої світової війни проводилися іоносферні дослідження, Джон Реткліфф разом з іншими співробітниками Інституту телекомунікацій, що займалися воєнними дослідженнями радарів, створив університетську групу з радіофізики. Ця група здійснювала спостереження та вивчення радіовипромінювання Сонця.

Невдовзі ці дослідження поширилися на спостереження інших небесних радіоджерел, а також було започатковано застосування методів інтерферометрії для визначення кутового положення джерел випромінювання. Мартін Райл і Ентоні Г'юїш у Кавендішській астрофізичній групі розробили метод синтезу апертури з використанням обертання Землі. У 1950-х роках кембриджська радіоастрономічна група заснувала Маллардську радіоастрономічну обсерваторію поблизу Кембриджа. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років, коли комп'ютери (зокрема Титан[en]) змогли виконувати обчислювально складні обернені перетворення Фур'є, необхідні для цього методу, вдалося досягти ефективних апертур 1 миля (Одномильний телескоп), а згодом і 5 км (Телескоп Райла). Використовуючи Кембриджський інтерферометр[en], дослідники склали радіокарти неба, що лягли в основу Другого[en] (2C) та Третього[en] (3C) кембриджських каталогів радіоджерел[22].

Від створення перших радіотелескопів і дотепер триває їхнє постійне вдосконалення в багатьох напрямах: збільшуються розміри антен, збільшується чутливість електроніки і зменшуються шуми, вдосконалюються методи обробки сигналів, що, зокрема, робить можливою радіоінтерферометрію з усе більшою базою. 1962 року найбільшим повністю рухомим радіотелескопом на Землі став 300-футовий (90 м) радіотелескоп Грін-Банкської обсерваторії в США, який однак у 1988 році обвалився під власною вагою[23]. Ще до цього, у 1971 році, його перевершив 100-метровий Еффельсберзький радіотелескоп у Німеччині, а 2000 року рекордсменом серед повністю рухомих телескопів став Грін-Банкський телескоп у США з еліптичною антеною 100 на 110 метрів[24]. Найбільшим телескопом з нерухомою антеною від 1963 року був 305-метровий Телескоп Аресібо в Пуерто-Ріко[25], поки в 2016 році його не перевершив 500-метровий китайський телескоп FAST[26]. Були перші спроби виведення редіотелескопів у космос, як-от японський телескоп HALCA і російський Радіоастрон, що може з часом дозволити радіоінтерферометрію з базою більшою за розмір Землі. Багато радіотелескопів паралельно з радіоастрономічними застосуваннями використовували для задач радіолокаційної астрономії, космічного зв'язку, локації космічних апаратів.

1974 року Рассел Галс і Джозеф Тейлор відкрили перший подвійний пульсар, нині відомий як пульсар Галса — Тейлора[27][28]. Спостережуване радіоастрономічними методами стиснення його орбіти з часом стало першим непрямим підтвердженням існування гравітаційних хвиль і принесло його відкривачам Нобелівську премію з фізики 1993 року[29]. 1992 року Александер Вольщан і Дейл Фрейл, спостерігаючи в обсерваторії Аресібо періодичні зміни в моментах прибуття сигналів від пульсара PSR B1257+12, передбачили існування біля нього двох екзопланет, що стало першим підтвердженим відкриттям планет за межами Сонячної системи[30]. Мікрохвильові космічні телескопи COBE (1989-1993), WMAP (2001-2010) і Планк (2009-2013) з усе вищою точністю вимірювали неоднорідності реліктового випромінювання, що дозволило визначити параметри стандатрної космологічної моделі ΛCDM, а керівникам проєкту COBE принесли Нобелівську премію. Телескоп горизонту подій, радіоінтерферометр з наддовгою базою, який об'єднує радіотелескопи на різних континентах, за результатами кількох років обробки зображень зміг у 2019 році представити перше зображення акреційного диска навколо надмасивної чорної діри в центрі галактики Мессьє 87[31], а в 2022 році - надмасивної чорної діри Стрілець A* у центрі Чумацького Шляху[32].

В Україні радіоастрономія розвивається, у першу чергу, в Радіоастрономічному інституті НАН України в Харкові. Під керівництвом академіка Брауде 1970 року інститут збудував у Харківській області Т-подібний радіотелескоп декаметрових хвиль УТР-2. 2022 року телескоп на пів року потрапив під російську окупацію, у результаті його електроніка була повністю знищена. На спостережній станції Маяки біля Одеси працює радіотелескоп УРАН-4. Від 1992 в Полтавській області працює декаметровий телескоп УРАН-2, підпорядкований Полтавській гравіметричній обсерваторії. Велась робота зі створення радіоінтерферометра ГУРТ на основі наявних довгохвильових радіотелескопів та нових антенних полів. Найбільшим повністю рухомим радіотелескопом в Україні є 70-метрова параболічна антена РТ-70 біля Євпаторії. 2014 року РТ-70 захопили російські окупанти й перепрофілювали для військових задач, а 2025 року він був виведений з ладу ударом українського дрона[33][34]. Українські радіоастрономи досліджують радіовипромінювання Сонця і Юпітера, активні ядра галактик. Головною українською нагородою за дослідження в галузі радіоастрономії є Премія НАН України імені С. Я. Брауде.

Методи

[ред. | ред. код]
Вікно радіохвиль, доступних для спостережень із Землі, на загальному графіку поглинання електромагнітного випромінювання атмосферою в залежності від довжини хвилі

Радіоастрономи застосовують різні методи для спостереження об'єктів у радіодіапазоні. Інструменти можуть бути спрямовані на потужне радіоджерело для аналізу його випромінювання. Для детальнішого «зображення» ділянки неба можна виконувати кілька перекривних сканувань і поєднувати їх у мозаїчне зображення. Тип використовуваного інструмента залежить від сили сигналу та необхідної роздільної здатності.

Спостереження з поверхні Землі обмежені довжинами хвиль, які можуть проходити крізь атмосферу. На низьких частотах спостереження обмежує іоносфера, яка відбиває хвилі з частотами, меншими за її характерну плазмову частоту. Наразі радіоспостереження виконувалися на частотах аж до 15 МГц[35]. Водяна пара заважає радіоспостереженням на високих частотах, що змушує будувати радіообсерваторії міліметрового діапазону в дуже високих і сухих місцях для мінімізації вмісту водяної пари вздовж лінії зору. Нарешті, передавальні пристрої на Землі можуть спричиняти радіочастотні завади. Саме тому багато радіообсерваторій розміщують у віддалених районах.

Радіотелескопи

[ред. | ред. код]
Докладніше: Радіотелескоп

Радіотелескопи часто мають бути надзвичайно великими, щоб приймати сигнали з низьким відношенням сигнал/шуму. Крім того, оскільки кутова роздільна здатність прямо пропорційна апертурі й обернено пропорційна довжині хвилі, радіотелескопи повинні бути значно більшими порівняно з їхніми оптичними аналогами. Наприклад, оптичний телескоп з діаметром 1 метр спостерігає на довжині хвилі, у два мільйони разів меншій за його апертуру, що забезпечує роздільну здатність близько 0,3 кутової секунди. Натомість параболічна антена радіотелескопа, навіть у багато разів більшого розміру, залежно від довжини хвилі, може розрізняти лише об'єкти розміром із повний Місяць (близько 30 кутових хвилин).

Радіоінтерферометрія

[ред. | ред. код]
Див. також: Радіоінтерферометр
Антени комплексу ALMA, об'єднані в радіоінтерферометр
Радіозображення галактики M87 за допомогою Дуже великого масиву, а також її зображення центральної області, створене за допомогою глобальної РНДБ-мережі

Складність досягнення високої роздільної здатності за допомогою одиночних радіотелескопів привела до розвитку радіоінтерферометрії, яку у 1946 році започаткували британець Мартін Райл та австралійці Джозеф Лейд Позі і Рубі Пейн-Скотт. Пейн-Скотт, Павзі та Ліндсі Маккреді 26 січня 1946 року виконали перші інтерферометричні спостереження з використанням лише однієї антени та відбиття сигналу від поверхні моря (так звана морська інтерферометрія), визначивши, що сонячне радіовипромінювання під час спалахів має значно менші розміри, ніж сонячний диск, і походить з області, пов'язаної з великою групою сонячних плям. Австралійська група виклала принципи апертурного синтезу у новаторській статті, опублікованій у 1947 році. Кембриджська група Райла та Фонберга у середині липня 1946 року вперше спостерігала Сонце за допомогою інтерферометра Мікельсона, що складався з двох радіоантен з відстанями між ними від кількох десятків метрів до 240 метрів. Вони показали, що радіовипромінювання має кутові розміри менше ніж 10 мінут.

Сучасні радіоінтерферометри складаються з широко рознесених радіотелескопів, які спостерігають той самий об’єкт і з’єднані між собою за допомогою коаксіальних кабелів, хвилеводів, оптичних волокон або інших типів ліній зв'язку. Це не лише збільшує загальний зібраний сигнал, але й дає змогу застосовувати апертурний синтез, для різкого підвищення роздільної здатності. Цей метод ґрунтується на інтерференції сигналів від різних телескопів. У результаті формується «віртуальний» телескоп, розмір якого відповідає відстані між найвіддаленішими антенами масиву. Для отримання зображення високої якості потрібна велика кількість різних відстаней між телескопами, тобто якомога більше різних баз («базою» називається спроєктована відстань між будь-якою парою телескопів, видима з боку радіоджерела). Наприклад, Дуже великий масив має 27 телескопів, що одночасно забезпечують 351 незалежну базу.

Інтерферометрія з наддовгими базами

[ред. | ред. код]
Докладніше: Радіоінтерферометрія з наддовгою базою

Починаючи з 1970-х років, удосконалення стабільності приймачів радіотелескопів дало змогу об'єднувати телескопи з усього світу (і навіть розміщені на навколоземній орбіті) для виконання інтерферометрії з наддовгою базою. Замість фізичного з'єднання антен дані, отримані на кожній з них, доповнюються інформацією про час — зазвичай від локального атомного годинника — і зберігаються для подальшого аналізу на магнітній стрічці або жорсткому диску. Пізніше ці дані корелюють з даними інших антен, записаними аналогічним чином, що дозволяє після обробки відновити оригінальне зображення. За допомогою цього методу можна утворити антену, ефективний розмір якої порівнянний із розміром Землі. Великі відстані між телескопами забезпечують надзвичайно високу кутову роздільну здатність, значно вищу, ніж у будь-якій іншій галузі астрономії. На найвищих частотах можливо досягти роздільної здатності порядку 1 мілісекунди дуги.

Найважливішими РНДБ-масивами, що працюють нині, є Антенний масив дуже великої бази (VLBA, з телескопами, розташованими по всій Північній Америці) та Європейська РНДБ-мережа (EVN, телескопи в Європі, Китаї, Південній Африці та Пуерто-Рико). Зазвичай кожен масив працює окремо, але інколи проводяться спільні спостереження, що забезпечують ще вищу чутливість; такий режим відомий як глобальна РНДБ. Також існують мережі РНДБ в Австралії та Новій Зеландії — LBA (Long Baseline Array)[36], а також масиви в Японії, Китаї та Південній Кореї, які спільно утворюють Східноазійську мережу РНДБ (EAVN)[37].

Від часу створення РНДБ запис даних на фізичні носії був єдиним способом зібрати інформацію з усіх телескопів для подальшої кореляції. Однак нині наявність глобальних високошвидкісних мереж зв'язку з великою пропускною здатністю дає змогу виконувати РНДБ в режимі реального часу. Ця методика, відома як e-РНДБ, уперше була розроблена в Японії, а згодом запроваджена в Австралії та Європі Європейською РНДБ-мережею[38].

Астрономічні радіоджерела

[ред. | ред. код]
Докладніше: Астрономічні радіоджерела
Радіозображення центральної області Чумацького Шляху. Стрілка вказує на залишок наднової, у межах якого виявлено нове перехідне імпульсне низькочастотне радіоджерело GCRT J1745−3009[en].

Радіоастрономія суттєво розширила астрономічні знання, зокрема завдяки відкриттю кількох класів нових об'єктів, серед яких пульсари, квазари[39] та радіогалактики. Це стало можливим тому, що радіоастрономія дає змогу спостерігати об'єкти, недоступні для оптичної астрономії. Такі джерела відображають одні з найекстремальніших і найенергійніших фізичних процесів у Всесвіті.

Реліктове випромінювання також уперше виявили за допомогою радіотелескопів. Водночас радіотелескопи використовують і для дослідження значно ближчих об'єктів, зокрема для спостережень Сонця та сонячної активності, а також для радіолокаційного картографування планет Сонячної системи.

До інших радіоастрономічних джерел належать:

Радіосигнал Землі переважно має природне походження і за потужністю перевищує, наприклад, радіовипромінювання Юпітера. Його створюють полярні сяйва, а іоносфера відбиває цей сигнал назад у космічний простір[41].

Розподіл частот

[ред. | ред. код]
Антена Грін-Банкського радіотелескопа 100 на 110 м
Радіосплески Юпітера

Міжнародна спілка електрозв'язку у Регламенті радіозв'язку[42] визначає для радіоастрономії такі діапазони частот:

  • 13360–13410 кГц
  • 25550–25650 кГц
  • 37,5–38,25 МГц
  • 322—328,6 МГц
  • 406,1–410 МГц
  • 1 400–1 427 МГц
  • 1 610,6–1 613,8 МГц
  • 10,6–10,68 ГГц
  • 10,68–10,7 ГГц
  • 14,47–14,5 ГГц
  • 15,35–15,4 ГГц
  • 22,21–22,5 ГГц
  • 23,6–24 ГГц
  • 31,3–31,5 ГГц

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Радіоастрономія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 391. — ISBN 966-613-263-X.
  2. ↑ F. Ghigo. Pre-History of Radio Astronomy. National Radio Astronomy Observatory. Архів оригіналу за 15 червня 2020. Процитовано 9 квітня 2010.
  3. ↑ а б World of Scientific Discovery on Karl Jansky. Архів оригіналу за 21 січня 2012. Процитовано 9 квітня 2010.
  4. ↑ Jansky, Karl G. (1933). Radio waves from outside the solar system. Nature. 132 (3323): 66. Bibcode:1933Natur.132...66J. doi:10.1038/132066a0. S2CID 4063838.
  5. ↑ Hirshfeld, Alan (2018). Karl Jansky and the Discovery of Cosmic Radio Waves. American Astronomical Society. Архів оригіналу за 29 вересня 2021. Процитовано 21 вересня 2021. In April 1933, closing in on nearly two years of study, Jansky read his breakthrough paper, “Electrical Disturbances Apparently of Extraterrestrial Origin,” before a meeting of the International Scientific Radio Union in Washington, DC. The strongest of the extraterrestrial waves, he found, emanate from a region in Sagittarius centered around right ascension 18 hours and declination — 20 degrees — in other words, from the direction of the galactic center. Jansky’s discovery made the front page of the New York Times on 5 May 1933, and the field of radio astronomy was born.
  6. ↑ Jansky, Karl Guthe (October 1933). Electrical disturbances apparently of extraterrestrial origin. Proc. IRE. 21 (10): 1387. Bibcode:1933PIRE...21.1387J. doi:10.1109/JRPROC.1933.227458. Reprinted 65 years later as Jansky, Karl Guthe (July 1998). Electrical disturbances apparently of extraterrestrial origin. Proc. IEEE. 86 (7): 1510—1515. Bibcode:1998IEEEP..86.1510J. doi:10.1109/JPROC.1998.681378. S2CID 47549559. along with an explanatory preface in Imbriale, W.A. (1998). Introduction to "Electrical Disturbances Apparently of Extraterrestrial Origin". Proc. IEEE. 86 (7): 1507—1509. Bibcode:1998IEEEP..86.1507I. doi:10.1109/JPROC.1998.681377..
  7. ↑ Jansky, Karl Guthe (October 1935). A note on the source of interstellar interference. Proc. IRE. 23 (10): 1158. Bibcode:1935PIRE...23.1158J. doi:10.1109/JRPROC.1935.227275. S2CID 51632813.
  8. ↑ Belusević, R. (2008). Relativity, Astrophysics and Cosmology: Volume 1. Wiley-VCH. с. 163. ISBN 978-3-527-40764-4.
  9. ↑ Kambič, B. (6 жовтня 2009). Viewing the Constellations with Binoculars. Springer. с. 131—133. ISBN 978-0-387-85355-0.
  10. ↑ Gillessen, S.; Eisenhauer, F.; Trippe, S. та ін. (2009). Monitoring Stellar Orbits around the Massive Black Hole in the Galactic Center. The Astrophysical Journal. 692 (2): 1075—1109. arXiv:0810.4674. Bibcode:2009ApJ...692.1075G. doi:10.1088/0004-637X/692/2/1075. S2CID 1431308.
  11. ↑ Brown, R.L. (1982). Precessing jets in Sagittarius A – Gas dynamics in the central parsec of the galaxy. Astrophysical Journal. 262: 110—119. Bibcode:1982ApJ...262..110B. doi:10.1086/160401.
  12. ↑ This Month in Physics History May 5, 1933: The New York Times Covers Discovery of Cosmic Radio Waves. aps.org. American Physical Society (May 2015) Volume 24, Number 5. Архів оригіналу за 14 вересня 2021. Процитовано 21 вересня 2021. Jansky died in 1950 at the age of 44, the result of a massive stroke stemming from his kidney disease. When that first 1933 paper was reprinted in Proceedings of the IEEE in 1984, the editors noted that Jansky’s work would mostly likely have won a Nobel prize, had the scientist not died so young. Today the “jansky” is the unit of measurement for radio wave intensity (flux density).
  13. ↑ Grote Reber. Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 9 квітня 2010.
  14. ↑ Hey, J.S. (1975). Radio Universe (вид. 2nd). Pergamon Press. ISBN 978-0080187617.
  15. ↑ Southworth, G.C. (1945). Microwave radiation from the Sun. Journal of the Franklin Institute. 239 (4): 285—297. Bibcode:1945FrInJ.239..285S. doi:10.1016/0016-0032(45)90163-3.
  16. ↑ Kellerman, K. I. (1999). Grote Reber's Observations on Cosmic Static. Astrophysical Journal. 525C: 371. Bibcode:1999ApJ...525C.371K.
  17. ↑ Schott, E. (1947). 175 MHz-Strahlung der Sonne. Physikalische Blätter (нім.). 3 (5): 159—160. doi:10.1002/phbl.19470030508.
  18. ↑ Alexander, F.E.S. (1945). Long Wave Solar Radiation. Department of Scientific and Industrial Research, Radio Development Laboratory.
  19. ↑ Alexander, F.E.S. (1945). Report of the Investigation of the "Norfolk Island Effect". Department of Scientific and Industrial Research, Radio Development Laboratory. Bibcode:1945rdlr.book.....A.
  20. ↑ Alexander, F.E.S. (1946). The Sun's radio energy. Radio & Electronics. 1 (1): 16—17. (see R&E holdings at NLNZ [Архівовано 2016-07-23 у Archive.is].)
  21. ↑ Orchiston, W. (2005). Dr Elizabeth Alexander: First Female Radio Astronomer. The New Astronomy: Opening the Electromagnetic Window and Expanding Our View of Planet Earth. Astrophysics and Space Science Library. Т. 334. с. 71—92. doi:10.1007/1-4020-3724-4_5. ISBN 978-1-4020-3723-8.
  22. ↑ Radio Astronomy. Cambridge University: Department of Physics. Архів оригіналу за 10 листопада 2013.
  23. ↑ NASA Exoplanet Archive. Процитовано 6 жовтня 2017.
  24. ↑ NASA Exoplanet Archive. Процитовано 6 жовтня 2017.
  25. ↑ Acevedo-Vila, Aníbal (30 жовтня 2003). The 40th Anniversary of the Arecibo Observatory (PDF). Congressional Record. Т. 149, № 156. с. E2181. Архів (PDF) оригіналу за 21 серпня 2021. Процитовано 14 січня 2021.
  26. ↑ NASA Exoplanet Archive. Процитовано 6 жовтня 2017.
  27. ↑ Taylor, J. H.; Weisberg, J. M. (1989). Further experimental tests of relativistic gravity using the binary pulsar PSR 1913 + 16. Astrophysical Journal. 345: 434—450. Bibcode:1989ApJ...345..434T. doi:10.1086/167917. S2CID 120688730.
  28. ↑ Weisberg, J. M.; Nice, D. J.; Taylor, J. H. (2010). Timing Measurements of the Relativistic Binary Pulsar PSR B1913+16. Astrophysical Journal. 722 (2): 1030—1034. arXiv:1011.0718. Bibcode:2010ApJ...722.1030W. doi:10.1088/0004-637X/722/2/1030. S2CID 118573183.
  29. ↑ NASA Exoplanet Archive. Процитовано 6 жовтня 2017.
  30. ↑ NASA Exoplanet Archive. Процитовано 6 жовтня 2017.
  31. ↑ Shep Doeleman, on behalf of the EHT Collaboration (April 2019). Focus on the First Event Horizon Telescope Results. The Astrophysical Journal Letters. Процитовано 10 квітня 2019.
  32. ↑ Overbye, Dennis (12 травня 2022). Has the Milky Way's Black Hole Come to Light? – The Event Horizon Telescope reaches again for a glimpse of the 'unseeable'. The New York Times. Процитовано 12 травня 2022.
  33. ↑ Коваль С. (4 вересня 2025). Мінус один із двох. Що означає знищення радіотелескопа РТ-70 в окупованому Криму. Радіо Свобода. Процитовано 4 вересня 2025.
  34. ↑ Навіщо ГУР вибив окупантам радіотелескоп РТ-70 під Євпаторією і чому це важливіше за РЛС для С-400 | Defense Express. defence-ua.com (укр.). Процитовано 3 вересня 2025.
  35. ↑ Groeneveld, C.; van Weeren, R. J.; Osinga, E.; Williams, W. L.; Callingham, J. R.; de Gasperin, F.; Botteon, A.; Shimwell, T.; Sweijen, F.; de Jong, J. M. G. H. J.; Jansen, L. F.; Miley, G. K.; Brunetti, G.; Brüggen, M.; Röttgering, H. J. A. (6 травня 2024). Characterization of the decametre sky at subarcminute resolution. Nature Astronomy. 8 (6): 786—795. arXiv:2405.05311. Bibcode:2024NatAs...8..786G. doi:10.1038/s41550-024-02266-z.
  36. ↑ VLBI at the ATNF. 7 грудня 2016. Архів оригіналу за 1 травня 2021. Процитовано 16 червня 2015.
  37. ↑ East Asia VLBI Network and Asia Pacific Telescope. Архів оригіналу за 28 квітня 2021. Процитовано 16 червня 2015.
  38. ↑ A technological breakthrough for radio astronomy – Astronomical observations via high-speed data link. 26 січня 2004. Архів оригіналу за 3 грудня 2008. Процитовано 22 липня 2008.
  39. ↑ Shields, Gregory A. (1999). A brief history of AGN. The Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 111 (760): 661—678. arXiv:astro-ph/9903401. Bibcode:1999PASP..111..661S. doi:10.1086/316378. S2CID 18953602. Архів оригіналу за 12 вересня 2009. Процитовано 3 жовтня 2014.
  40. ↑ Conclusion. Архів оригіналу за 28 січня 2006. Процитовано 29 березня 2006.
  41. ↑ The Earth is a Strong Radio Source even without Man's Tinkering. Geophysical Institute. 23 червня 1983. Процитовано 2 травня 2024.
  42. ↑ ITU Radio Regulations, CHAPTER II — Frequencies, ARTICLE 5 Frequency allocations, Section IV — Table of Frequency Allocations

Джерела

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Радіоастрономія&oldid=47173133