Святійший правлячий синод

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Святійший правлячий синод
Здание Сената и Синода (1).jpg
Будинок Сенату й Синоду в м. Санкт-Петербурзі
Засновано 25 січня 1721
Розпущено 1918
Тип керівний орган
Правовий статус найвищий керівний орган РПЦ МП
Штаб-квартира Санкт-Петербург
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Розташування
Місце діяльності Flag of Russia.svg Російська імперія
Членство 10-12
Офіційні мови російська
Ключові особи обер-прокурор

Святійший правлячий синод (рос. дореф. Святѣйшій Правительствующій Сѵнодъ, рос. Святейший правительствующий синод) — вищий орган церковно-державного управління Російською церквою в синодальний період (1721—1917 рр.).

Святійший синод був вищою адміністративною та судовою інстанцією Російської церкви. Йому належало право, зі схвалення верховної влади Російської імперії, відкривати нові кафедри, обирати і ставити єпископів на посади, встановлювати церковні свята та обряди, канонізувати святих, здійснювати цензуру щодо творів богословського, церковно-історичного та канонічного змісту. Йому належало право суду першої інстанції щодо єпископів, обвинувачених в скоєнні антиканонічних діянь, також Синод мав право виносити остаточні рішення зі шлюборозлучних справ, справ про зняття з духовних осіб сану, про віддання мирян анафемі; питання духовної просвіти народу також входили у відання Синоду[1].

Історія[ред. | ред. код]

16(27) жовтня 1700 р. помер патріарх Адріан. Цар Петро I призначив утвореного «малоросійського» митрополита Рязанського Стефана (Яворського) екзархом, тобто охоронцем патріаршого престолу. З його компетенції Петро вилучив кадрові та адміністративні питання. 24 січня (4 лютого) 1701 р.[2] відновлений був скасований 19(29) грудня 1677 р. «Монастирський наказ»[3], у відання якого перейшло управління всіма церковними вотчинами.

В 1718 році Петро I виказав думку, що «для кращого наперед управління вважаю має бути зручним духовна колегія»; Петро I доручив псковському єпископові Феофану Прокоповичу скласти для майбутньої колегії Статут, що отримав назву Духовний Регламент.

Протягом 1720 р. відбулося підписання Регламенту архієреями і архімандритами монастирів.

14(25) лютого 1721 р. Духовна колегія, що отримала назву Святійшого Урядового Синоду, була офіційно відкрита[4].

Іменним указом від 14(25) січня 1725 р., «Монастирський наказ» був перетворений на Камер-контору[5].

За часів Катерини I Синод на деякий час перестав називатися «Урядовим», а отримав назву «Духовного»[1].

У 1888 р. став виходити журнал «Церковні відомості» (рос. Церковные ведомости), як офіційне друковане видання Святійшого Синоду.

До 1901 р. члени Синоду і присутні в Синоді при вступі на посаду повинні були складати присягу.

До 1 вересня 1742 р. Синод також був і єпархіальною владою для колишньої «Патріаршої області», перейменованої на «Синодальну».

У ведення Синоду були передані патріарші накази: духовний, казенний і палацовий, перейменовані в синодальні, монастирський наказ, наказ церковних справ, канцелярія розкольницьких справ і друкарська контора. У Санкт-Петербурзі була заснована тіунська контора (рос. Тиунская Изба); в Москві — духовна дикастерія, канцелярія синодального правління, синодальна контора, наказ інквізиторських справ, канцелярія розкольницьких справ.

Всі установи Синоду були закриті протягом перших двох десятиліть його існування, крім синодальної канцелярії, московської синодальної контори і друкарської контори, що проіснували до 1917 року.

Члени Святішого синоду складу зимової сесії 1916/1917 років відіграли одну з провідних ролей в поваленні імператорської влади в Росії[6][7][8][9].

Склад синоду[ред. | ред. код]

Спочатку, згідно Духовному регламенту, Синод складався з одинадцяти членів: президента, двох віце-президентів, чотирьох радників і чотирьох асесорів; в його склад входили архієреї, настоятелі монастирів і особи білого духовенства.

З 1726 р. президент Синоду став називатися пріоритетним членом, а інші — членами Святійшого синоду і просто присутніми.

Пізніше номенклатурний склад Синоду багаторазово змінювався. На початку XX ст. член Синоду отримував звання, що довічно залишалося за ним навіть в разі, якщо особа не приймала участі ніколи на засіданні Синоду. До того ж митрополити Петербурзький, Київський, Московський, екзарх Грузії були, як правило, постійними членами Синоду, а митрополит Петербурзький з них майже завжди був пріоритетним членом Синоду[1].

Головуючі члени[ред. | ред. код]

Група членів Святійшого синоду (26 липня 1911 р.)

Правовий статус[ред. | ред. код]

Відповідно до Основних законів Російської імперії, Синод визначався як «соборний, що володіє в російській православній церкві всіма видами вищої влади і має зносини із закордонними православними церквами уряд, через який діє в церковному управлінні верховна самодержавна влада, котра його заснувала»[10].

У такій якості був визнаний східними патріархами та іншими автокефальними церквами. Члени Святійшого Урядового Синоду призначалися імператором. Представником імператора в Синоді був Обер-прокурор Святійшого Синоду.

Після скасування Петром I (1701 р.) патріаршого управління церквою, з 1721 р. аж до серпня 1917 р. (номінально існував до 1 (14) лютого 1918 р.) заснований ним Святійший Правлячий Синод був вищим державним органом церковно-адміністративної влади в Російській імперії, що заміняв патріарха щодо загальноцерковних функцій та зовнішніх зносин, а також собори всіх єпископів помісної церкви, тобто Помісний собор.

Синод діяв від імені імператора Росії, розпорядження якого у церковних справах були остаточними і обов'язковими для Синоду[1].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г (рос.)Цыпин В. А., «Церковное право». — Изд. 2-е. — М.: Изд-во МФТИ, 1996 г. — 442 с. — ISBN 5-89155-005-9.
  2. (рос.)Указ Императора Петра I «Объ учрежденiи Монастырскаго приказа…».24 января (4 февраля) 1701 года
  3. (рос.)Указ царя и великого князя Фёдора Алексеевича «Объ уничтожденiи Монастырскаго приказа». 19 (29) декабря 1677 года
  4. (рос.)Указ Императора Петра I Регламентъ или Уставъ Духовной Коллегiи. 25 января (5 февраля) 1721 года
  5. (рос.)Указ Императора Петра I Объ именованiи Монастырскаго приказа Синодального Правительства Камеръ-Конторою. 14 (25) января 1725 года
  6. Бабкін М. А. Духовенство Російської православної церкви і повалення монархії (початок XX ст. — кінець 1917 р.). М., Вид. Державної публічної історичної бібліотеки Росії. 2007. —532 с. (рос.)
  7. Російське духовенство і повалення монархії в 1917 році. (Матеріали та архівні документи з історії Російської православної церкви) / Упоряд., авт. передмови і коментарів М. А. Бабкін. М., Вид. Індрік. 2008. Изд. 2-е виправлене і доповнене. —632 с. (рос.)
  8. Бабкiн М. А. Святійший синод російської Православної церкви і повалення монархії // Вестник Санкт-Петербургского университета. История. СПб., 2017. Т. 62. Вып. 3. С. 522–544. (рос.)
  9. Babkin M. The Russian Orthodox Church Clergy and the Overthrow of the Monarchy: "Priesthood" vs. "Kingdom" // Social Sciences. Minneapolis, 2017. Vol. 48. № 4. Pp. 52–66. (англ.)
  10. (рос.)Свод Законов Основн. Т. 1. Ч. 1. Ст. 43.

Джерела[ред. | ред. код]

  • (рос.)Гущина С. И., «Святейший Синод в системе высших и центральных государственных учреждений пореформенной России, 1856—1904». СПб.: Наука, 2003; 2-е изд., стер. СПб.: Наука, 2006. 276 с.
  • (рос.)Барсов Т. В., Святейший Синод в его прошлом. — СПб, 1896. — 446 с.
  • (рос.)Кедров Н. И., Духовный регламент в связи с преобразовательною деятельностью Петра Великого. — М., 1886.
  • (рос.)Тихомиров П. В., Каноническое достоинство реформ Петра Великого по церковному управлению. // «Богословскій Вѣстникъ, издаваемый Императорскою Московскою Духовною Академіею». 1904, № 1 и 2.
  • (рос.)Прот. А. М. Иванцов-Платонов, О русском церковном управлении. — СПб., 1898.
  • (рос.)Тихомиров Л. А., Монархическая государственность. Ч. III. Гл. 35. Бюрократия в Церкви.
  • (рос.)Прот. В. Г. Певцов, Лекции по церковному праву. — СПб., 1914.
  • (рос.)Прот. Георгий Флоровский. Пути русского богословия. — Париж, 1937.
  • (рос.)Смолич И. К., История русской церкви. 1700—1917 гг. В 8 кн. = Geschichte der Russische Kirche. Гл. II. Церковь и Государство. Архів оригіналу за 2012-11-28. Процитовано 2018-02-11.  — Лейден, 1964.
  • (рос.)Шавельский Г. И., Русская церковь пред революцией. — М.: Артос-Медиа, 2005. — С. 56—147. — ISBN 5-98574-011-0.
  • (рос.)Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. Т. 1. / Отв. сост. Д. И. Раскин, отв. ред. Н. П. Ерошкин. — СПб.: Наука, 1998. — С. 134—147. — ISBN 5-02-028394-0 ; 5-02-028386-X.
  • (рос.)О жалованьи членам Св. Синода. Материалы. Архів оригіналу за 2012-11-28. Процитовано 2018-02-11. / Сообщ. Г. В. Есиповым // «Русскiй Архивъ», 1870. — Изд. 2-е. — М., 1871. — Стб. 1953—1959.
  • (рос.)Публікація документа: Монархісти Києва про політичної позиції Святійшого синоду Російської православної церкви. 1905—1907 рр. / Публікація, вступна стаття і коментарі М. А. Бабкіна // Питання історії. М., 2007. № 8. С. 53—64.
  • (рос. дореф.) Збірник діючих і руководственных церковних і церковно-громадських постанов по Відомству Православного сповідання / Упоряд. Т. В. Барсів. СПб., Синодальна друкарня. 1885. — 663 с., Додатки. — CLXXVIII с.
  • (рос. дореф.) Повне зібрання постанов і розпоряджень по відомству Православного сповідання. СПб., Синодальна друкарня. 1879.
  • (рос. дореф.) Царська і патріарші граматы про заснування Святійшого синоду, з викладенням Православного сповідання Східно-Кафоличної Церкви. СПб., Синодальна друкарня. 1838. -72 с.
  • (рос. дореф.) Всеподданнейший звіт обер-прокурора Св. синоду по відомству Православного сповідання за 1900—1914 рр. СПб., Пг., Синодальна друкарня. 1903—1916.
  • (рос. дореф.) Відомості про едіноверческом церкви, особливо про розподілі їх у Москві, повчання в них произнесенныя, з додаванням царської грамоти, і грамот вселенських патріархів про заснування Святійшого Всеросійського Синоду і викладу православного сповідання Кафоличної Східної Церкви. М., Синодальна друкарня. 1858.
  • (рос. дореф.) Циркулярні укази Святійшого урядуючого синоду. 1867—1900 рр. /Упоряд. А. А. Зав'ялов. СПб., Изд. В. Л. Тузова. 1901. -444 с.
  • (рос. дореф.) Зі спогадів секретаря при Святішому Синоді Ф. Ф. Ізмайлова. 1829—1840 рр. /Публ. Ф. Тернівського // Мандрівник. СПб., 1882. Т. 3. С. 73-88.
  • (рос. дореф.) Микола Любимов, протопресвітер. Щоденник про засідання новосформованого Синоду (12 квітня — 12 червня 1917 р.) // Російська Церква в роки революції (1917—1918 рр.) Збірник. Матеріали з історії Церкви. Кн. 8. М., Крутицкое патріарше подвір'я. 1995. С. 15-120.
  • (рос.)Російське духовенство і повалення монархії в 1917 році. (Матеріали та архівні документи з історії Російської православної церкви) / Упоряд., авт. передмови і коментарів М. А. Бабкін. 2008. Изд. 2-е виправлене і доповнене. — 632 с.; іл.
  • (рос.)«До Святійшого Синоду нерідко доходили несприятливі відомості…». Законопроект Святійшого Синоду про скасування права заповіту ченців. 1911 р. / Публікація, вступна стаття і коментарі М. А. Бабкіна // Іпатіївський вісник. Науково-богословський журнал. Кострома, 2018. № 6. [№ 1 (6).] С. 87–103.

Посилання[ред. | ред. код]