Симчич Василь Ілліч

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Ілліч Симчич
Зображення

Пам'ятна дошка в Коломиї

Народився 8 січня 1915(1915-01-08)
с. Середній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область
Помер 1 березня 1978(1978-03-01) (63 роки)
м. Коломия, УРСР
Громадянство: УРСР, СРСР
Рід діяльності: актор і кіноактор
Роки діяльності: актор, режисер
Дружина: Симчич Юлія Ілларіонівна
Нагороди:

Заслужений артист УРСР

IMDb: ID 0799389

Васи́ль Іллі́ч Си́мчич (*8 січня 1915, Середній Березів, тепер Косівського району, Івано-Франківської області — †1 березня 1978, Коломия) — український актор, режисер. Заслужений артист УРСР.

Вступ[ред.ред. код]

„Прагнучи недосяжного, людина досягає можливого".

Ольга Задубрівна «Василеві Симчичу (Монолог сина)»

Іду до тебе, батьку, в образах іду,
Глядачам на радість, на свою біду.
I сміюсь, і плачу. В радості й журбі
Я за долю, батьку, дякую тобі
Спомином аж сцена попливла з-під ніг,
Яж тебе живого в пам'яті зберіг.
I коли до хати йдуть колядники,
Знов перегортаю сторінки-роки.
Вже з гнізда родинного внуки подались,
Хоч на мить єдину сном мені явись.
Хай плеча торкнеться лагідна рука
I життям озветься музика-ріка.
2005 р.

І. Телеграми із сімейного архіву[ред.ред. код]

Про ритм життя розповідають телеграми, які є штрихом до творчої діяльності актора:

  • „Переконливо прошу повідомити можливість приїзду на пробу „Мосфільм" картину „Сибіріада" режисер Михалков-Кончаловський. Сценарій опублікований в „Новоммире" перший номер. Роль вічного діда. Дзвоніть додому асистенту режисера Галині Бабичевій".
  • „Просимо повідомити „Мосфільм" „Якщо хочеш бути щасливим" можливість прибуття. Проби середина червня. Режисер Губенко".
  • „Запрошуємо кінопроби 8,9,10 квітня фільм „Мустанг-іноходець" режисер Негреску кіностудії „Київнаукфільм" згоду, дату приїзду, поїзд телеграфуйте Гуревич".
  • „Просимо Вас повідомити можливість вильоту акторські проби картини „Зінниця ока" виробництва кіностудії „Киргиз-фільм" режисер-постановник Базаров. Необхідна рекомендація акторського відділу „Мосфільму". Дату вильоту телефонуйте. Директор картини Симонян".
  • „Пропонується роль занятість 31 день: лютий 4 дні, березень 5 днів, квітень 14 днів, зайнятість в Польщі 8 днів. Телефонуйте згоду адрес Мінськ Білорусфільм Кондратов".
  • „Худрадою кіностудії Ви затверджені роль старця фільмі „Коньружьевольныйветер" Молдова фільм Іовіце Латуринський - Лескунова".
  • „Прошу прибути Одесу 15-18 жовтня кінопроби фільмі „Повернення" телеграфуйте — директор картини — Бенюва".
  • „Ваша проба затверджена. Деталі листом. Зйомки кінець вересня — Юрьева".
  • „Можна стригтися бажаєм успіхів з повагою група Лотяну-Вульман".
  • „Зйомку відмінили телеграфуйте виздоровлення — Боднарчук".
  • „Запрошуємо терміново виїхати Львів зйомок ювілейного фільму Леся Українка сценах Миколайчуком Степанковим 28-го п'ятнадцятій годині зйомки".

I він спішив, летів і їхав, щоб не спізнитися, не підвести, бо дотримання слова, пунктуальність були рисою характеру. Не прийшов на репетицію без попередження єдиний раз — 1 березня 1978 року, актори прийшли до нього...

I знову читаємо телеграми:

  • „Кінематографісти України глибоко сумують разом з Вами з приводу передчасної смерті Василя Ільковича Симчича та висловлюють Вам та близьким глибоке співчуття - Секретаріат правління Спілки кінематографістів України".
  • „Приймітъ співчуття у зв'язку з утратою, яка потрясла усіх хто любить Василя Ільковича. Світла пам'ять дивовижному імені Людині Акторові — кінорежисер Роман Балаян".
  • „Василь Симчич був і залишаеться одним з найкращих акторів нашого часу, людиною рідкої краси, справжній син Карпат. Будем його пам'ятати й любити, як і раніш, режисер Еміль Лотяну".
  • „Прийміть сердечні співчуття Ваше горе, моє горе Олександр Биструшкін".

Приїхали попрощатись вірні побратими: Іван та Марічка Миколайчуки, Борис Савченко, Іван Гаврилюк, Бронислав Брондуков, Віктор Маляревич, Дмитро Наливайчук. Господь відпустив 63 і не більше.

ІІ. Біографічна довідка[ред.ред. код]

Коротка, суха автобіографічна довідка. Рік народження 8 січня 1915, село Середній Березів на Косівщині, національність — українець, освіта — незакінчена вища, спеціальність за освітою — режисер. В КПРС не перебував. В 1947 році разом з групою акторів Коломийського театру та інтелігенції міста арештований за зв'язки з ОУН. Нагороди — Грамота президії Верховної Ради УРСР. Закінчив Коломийську гімназію 1935 року, Республіканські дворічні режисерські курси — 1953 року.

Спробуємо наповнити ці роки реальними подіями, які прожив Василь Симчич. Залишилось таємницею — коли і яким чином селянський хлопчина з гірського села Середній Березів відчув потяг до театру. Гімназійне життя дало основу духовності, знань, високої культури і шляхетності. Багатогранна натура наділена Господом, батьками, силою і духом рідного краю проявила себе в багатьох сферах життя і творчості.

Як згадує відомий лікар і енциклопедист Ілля-Роман Ткачук, громадянин США: „Василь Симчич був малярем-графіком. Він малював заголовні сторінки журналу „Плай". Пам'ятаю, що на одній з них зображено гуцула і з трембітою на тлігір. „Плай" — це учнівський журнал Коломийської української гімназії, що виходив 1932—1934 роках. Вийшло приблизно 15 чисел...“ (Один примірник журналу „Плай" зберігається в домашньому архіві сина Зіновія (ч. 6—7 за березень—квітень 1933 року).

В музиці грав на гітарі, мандоліні, фортепіано. В декламації збереглося „Запрошення на святочний концерт з нагоди 120 роковин народження Тараса Шевченка, який улаштовує молодь української державної гімназії в Коломиї 5 травня 1934 року в залі „Каси ощадності" Початок точно о 20-й годині". Програму другого відділу відкриває: Т. Шевченко „Гамалія" — декламація, Симчич В. уч. VI кл. і в спорті — в журналі „Плай" березень—квітень 1933 р. Привертає увагу інформація, вміщена під рубрикою „Спорт" „Відбулися „Загальні збори" „Спорт" гуртка, на яких вибрано нову старшину. Головою став т. Симчич (VIкл.). Назначено провідників поодиноких секцій і пополудневих вправ. Сподіваємось, що нововиборна старшина візьметься енергійно до праці й причиниться до піднесення фізичної культури в нашій гімназії".

А ще цікавий спогад в книжці „Неопалимі дороги" уже згадуваного д-ра Іллі-Романа Ткачука: „Перші роки в гімназії не були легкі. 3 бурси до школи ми ходили поодиноко, часто зі страхом, бо по дорозі на нас, головно селюхів, нападали міські батяри, звичайно поляки. Ми не вміли битися, то, природно, рятувалися втечею. На щастя, раз на поміч нам прийшов старший товариш, гуцул з Березова, Василь Симчич. Це був високий, здоровий і плечистий, добре вигімнастикований, найкращий атлет нашої гімназії. Він так збив батярів, що від тоді вони боялися зачіпати школярів. В ті роки, під час спільної шкільної павзи, на подвір'ю на нас нападали польські гімназисти. Обі школи були частинами того самого бльоку з одним спільним подвір'ям. Поляки мали свого Голіята-силача Попєля, а ми покладалися на спритного Симчича. Звичайно ми вигравали, хоч ніколи перші не починали бійки. В 1932 р. шкільна адміністрація перегородила шкільне подвір'я високим плотом і бійки припинилися.

Це і був той фундамент, та база на якій будувалась майбутня професія актора. А ще як згадував сам Василь Ількович, великою школою стала для нього драматична студія при Львівському інституті ім. Лисенка, якого керувала Леся Кривицька.

Після закінчення гімназії, наступні два роки працював актором в Театрі „Заграва". В комедії на 3 дії з купецького життя „Муравлі" Григора Лужницького, на 5 стр. читаємо: „Сімнадцятого дня місяця грудня 1936 року п'єса ця йшла прем'єрою в Рогатині в Українському Молодому Театрі „Заграва" під артистичним проводом В. Блавацького в такому обсаді:
Директорові: Ніна Блавацька
Директор: Олександр Данилко
Начальникові: Людмила Сердюкова
Начальник: Богдан Сенів
Деканова: Ганна Совачева
Декан: Леонід Борович
Ромко: Володимир Блавацький
Надя: Віра Левицька
Матвій: Ярослав Рудакевич
Бабця: Ганна Істоміна
Аптекар: Роман Зелез
Владка: Марія Степова
Владко: Євген Курило
Суб'ект: Богдан Паздрій
Зальотна Маруся: Ірина Горбачівна
Коморник: Василь Симчич
Нусбави: Іван Яріш
Селянин: Амброзі йМаруненко
Селянка: Наталя Мелехіна

Однак мандрівне акторське життя молодого Василя раптово обірвалося, бо в 1937 році не стало в сім'ї батька, і він змушений був повернутись у рідну оселю, щоб допомагати матері в домашньому господарстві. А попри це заняття - мріє зорганізувати сільський театр. Але невгасима жадоба до знань перекреслила цю незавершену мрію і заставила його вступити до науки у Вищу Львівську торговельну школу, яку він закінчив у 1939 році й отримав призначення на учительську працю у своє село.

ІІІ. Політична діяльність[ред.ред. код]

Однак у тім часі прийшлося Симчичу пережити вагому у його житті історію, про яку детально розповідається у Івано-Франківській просвітянській газеті „Новий час" за 21 січня 1995 року, де зокрема читаємо: „Навесні 1939 року Василь Симчич разом з групою студентів добровільно брав участь у героїчних подіях проголошення Закарпатської України Августином Волошином. Мадяри арештували українських добровольців і мали їх розстрілювати.
Виручив хлопців Василів вуйко — отець Сулятицький, який через зв'язки з Митрополитом Андреєм Шептицьким домігся визволення молодих хлопців із Станіславської в'язниці, куди вони були передані на вимогу польських властей".

Повернувшись щасливо додому, Симчич з притаманною йому прискіпливістю береться по-справжньому до своєї праці. Передусім заслуговує належної уваги той факт, що перебуваючи на педагогічній роботі, він не обмежується лише викладанням української мови і літератури.
У Середньоберезівській школі він почав гуртувати навколо себе учнівську молодь, прищеплювати їй любов до аматорської сценічної творчості.

Його тодішня учениця, згодом учителька за фахом, тепер палка популяризаторка народної пісні Парасковія Малова-Малкович: „Пригадую прекрасний Шевченківський концерт, на якому я вперше в житті читала на сцені поему „Тополя". Потім Василь Ількович взявся за постановку п'єси Т.Шевченка „Назар Стодоля". У цій виставі я виконувала роль Стехи. Але з-поміж усього найприємніше згадується та перша учнівська олімпіада, а також підготовка до неї. То було в сороковому році. Тоді наш мішаний учнівський хор хлопчиків і дівчаток з охотою сходився на проби. Василь Ількович з'являвся пунктуально у призначений час з мандоліною і, приграючи на ній, розучував з нами народні українські пісні.

Тішилися ми всі, коли весною в погожий день їхали на двох фірах, застелених поверх сіна старими ліжниками, в наш, тоді Яблунівський район, виступати. На передньому возі поряд з фірманом сидів бадьоро наш улюблений, молодий та гарний, педантичний, пунктуальний і вимогливий учитель і керівник хору Василь Симчич. А ми, задоволені, цілу дорогу співали свої улюблені співаночки. Виступаючи уже на районній сцені, наші юні аматори сподобалися всім присутнім у тому врочисто прибраному залі. Бо ми не тільки бездоганно співали. Але й захоплювали глядачів своїми чисто народними Березовськими строями (вбранням). Всі хористи одягнені були у вишивані сорочки, хлопчики у темних штанах, а дівчатка в бордових шалінових (волосових) спідничках. Взуті в тупоносі постоли світло-каштанового кольору і писані вовняні капчури. Зодягнені в білі кептарики, облямовані чорним смушком".

До вищесказаного варто додати, що саме в тім часі Василь Симчич створив у селі театральну трупу. Про цей факт вчителька з Березова Марія Симчич в газеті„Гуцульський край" за 6 серпня 1994 року пише: „Так, незрівнянними акторами були Березівськігазди. Бо хіба це не визнання, що аж у Львові побували з березівським весіллям, де Василь майстерно зіграв роль молодого".

В 1940 році Василь Симчич направлений на тримісячні курси мовників у Станіслав. А їх закінчивши, вступив до учительського інституту на заочне відділення. Війна застала в Харкові, де перебував з екскурсійною групою. У сімейному архіві зберігся такий документ:
Пропуск № 227 (мовою оригіналу)
УССР НКВД
Управление милиции по Станиславской обл. „16" июня. г. Яблонов.
Разрешаем — гр. Симчич Василий Ильич
Работающему — школа
В качестве — учитель
Въезд и временное проживание в г. Харьков
16 июля 1941 года
цель поездки — в отпуск
серия и № паспорта П-ИС 586178
Яблоновским РОМ НКВД
Печатка нач. Яблоновского РОНКВД Підпис

Інший документ виданий українською і німецькою мовами свідчить:
„Харківська Міська Управа м. Харків, Сумська вул. 18\20 №37 „28" ноября 1941 р.
Посвідчення
Пред'явник цього Симчич Василь Ілліч працює на посаді артиста в Харківському Українському Національному театрові
Дійсно до 31 грудня 1941 р.
Директор театру /Грабовський/
Підпис і печатка

I нарешті дорога привела Василя Симчича в Коломийський професійний музично-драматичний театр, де вже працювала рідна сестра дружини Юлії, Оксана Затварська, уроджена в Яблунові в сім'ї Іларіона Мельника, це сталося 20 вересня 1944 року. Але тут на початку того творчого шляху, враз звідкись взялася напасть. У вищезгаданому уже часописі „Новий час" з цього приводу знаходимо ще й таке зауваження: „Довелося Василеві Симчичу побувати і в більшовицькій в'язниці. В 1947 році разом з групою акторів Коломийського театру та інтелігенції міста його було арештовано за зв'язки з ОУН. 3і слів сотенного УПА Кривоноса (Мирослава Симчича, уродженого села Вижній Березів) є припущення, що його не взяли в УПА тільки тому, щоб зберегти його акторський талант, який для України значив і значить дуже багато.

Лише 4 роки тому односільчанин Василя Симчича поділився спогадами, які наведено тут без коментарів.

Було це в день відкриття та освячення пам'ятної плити Василю Симчичу на фасаді школи в Середньому Березові. До мене підійшла жителька села Марія Малкович, сьогодні вже покійна. Наша розмова велась навколо постаті Василя Симчича, його заслуг перед Україною та нашим селом. Знаючи про мою приналежність до організованого націоналістичного руху, п. Марія відкрила мені таємницю, про яку боялася говорити напевно все своє життя. Її розповідь постараюсь передати майже дослівно.

„...Була зима 1943 року. Нас, молодих хлопців та дівчат, вели в сторону Баня-Березова на прийняття приречення до ОУН. Ступали ми слід у слід, щоб не залишати багато слідів на снігу. Приречення ми приймали на зброї. На моє запитання, хто ще з нею був п. Марія назвала Василя Симчича. «Була нічна пора, було десь біля 30-ти осіб. Але я Василя впізнала, його не можливо було не впізнати, був високий, красивий мужчина, крім того активний у житті села. Більше нікого із знайомих на присязі я не побачила“.

Марія померла десь через рік після нашої розмови.

Що можна до цього добавити? Не всі члени ОУН на той час воювали в УПА та СКВ. Було багато законспірованих членів, що репресивні органи не змогли їх викрити та знищити. Велика заслуга в цьому є керівництва збройного підпілля ОУН і самих нерозконспірованих членів. На жаль не знаємо сьогодні ні підпільних псевдо покійних Марії та Василя, ні їхніх організаційних обов'язків. Вічна їм пам'ять!

Але, сидячи у в'язниці в страшному 1947 році, Василь спізнав усі муки і жахи, що випали на долю тодішніх борців за Україну. Сталінський режим у той час проводив політику масового знищення свідомої української інтелігенції. Василь знав про це і був готовий до всього.

Ось як описує цю подію наш відомий письменник Роман Іваничук, який близько був знайомий і приятелював з Василем Симчичем, в своїй книзі „Вогненні стовпи", присвяченій пам'яті тих, хто віддав життя за незалежність України, воюючи в лавах УПА:
„Заняття літературного гуртка в середу не відбулося, страшна звістка облягла місто: протягом двох днів, починаючи з неділі, повмирали від тифу майже всі заложники. Люди перешіптувалися, а то і вголос почали говорити про тифозну вакцину, яку впорснули в'язням під лопатки тюремні лікарі, тільки троє залишилися живими і тепер одужують: директор гімназії Олексій Ковбуз, який не повірив, що йому зробили протитифозне щеплення, й попросив письменника Івана Білинкевича, щоб той висмоктав йому отруту; Ковбуз зробив цю саму процедуру приятелеві, й обидва залишилися живі, аще переміг смерть актор Коломийського театру Василь Симчич завдяки своєму могутньому організмові.

Похорон відбувся в середу пополудні: без супроводу похоронної музики й без священиків тихо попливши дорогою смерті — попри ратушу до церкви Святого Воскресіння — шість домовин... Он несуть інженера Корнила Сербинського... Слідом пливе труна з тілом професора історії Степана Маланюка, який водно нагадував гімназистам, що тільки історична пам'ять може врятувати націю від загибелі — нині ж професор сам перейшов в історію і кане в ній безслідно; за Маланюком несуть артистів Коломийського театру — коміка Богдана Вонсаляі трагіка Василя Ткачука, це остання їхня з'ява перед глядачами — нині на кону більшовицького театру абсурду; за ними похитується на руках лікарів домовина з тілом знаменитого хірурга Михайла Руденського, який, беззастережно сповідуючи святість клятви Гіппократа, не йняв віри, що їм прищеплено живу заразу тифу, й закінчує траурну процесію труна з учителем ремісничої школи Іваном Лободою...

В один день знищено цвіт Коломийської інтелігенції, а занімілий люд стоїть на тротуарах „Біль пригас: шість домовин з убієнними мужами відпливли за небокрай і канули у вічність, а життя, таке байдуже до смерті, силкувалося заполонити світ найскромнішою, проте найвсесильнішою втіхою самого існування на землі...

Незважаючи ні на що, відбувалося навчання в школах, учні брали участь у хорових гуртках, розважалися на міських танцювальних майданчиках, в театрі йшли вистави, й одужалий від тифу Василь Симчич грав Петра в „Наталці Полтавці", осиротілий Юрко Сербинський продовжував співати в церковному хорі, й на „Буде ім'я Господнє" дзеленчали від його басових нот дзвони на дзвіниці; професор Штраус зачаровував учнів божественними пасажами з „Інтермеццо", які прославляли красу природи, вчив шибеників слухати дихання українського степу вухами Данилка із „Дитинства" Юрія Яновського, вчувати музику самого сонця в поезіях Павла Тичини й бачити, як загоряється на заході жертовник Богові, й день обсипається мов мак.

ІV. Акторські та режисерські роботи[ред.ред. код]

Аналізувати чи давати якусь критичну оцінку акторських чи режисерських робіт в театрі ми не взмозі, ці роботи потрібно бачити, але відношення тогочасної критики, театрознавців, глядачів, колег-артистів і прихильників театрального мистецтва, опираючись на тогочасну пресу, зацитувати є можливість.

Переглядаючи репертуарний лист актора Василя Симчича за час роботи в Коломийському драмтеатрі ім. Я. Галана від 1944 по 1962 рр. можна судити про амплітуду сценічних можливостей актора.

  • Часник - „В степах України" О. Корнійчука.
  • Вітровий - „Калиновий гай" - „ -
  • Платон - „Платон Кречет" - „ -
  • Малінін - „Любов Ярова" - К. Триньова
  • Гриціан - „Весілля в Малинівці" - Юхвіда
  • Тарас - „Ніч і полум'я" - М. Зарудного
  • Коршун - „КаштанКоршун" - В. Собка
  • Микита - „Дай серцю волю" - М. Кропивницького
  • Василь - „Циганка Аза" - М. Старицького
  • Гриць - „Ой, не ходи Грицю" - М. Старицького
  • Василь - „Лимерівна" - П. Мирного
  • Омелько - „Мартин Боруля" - І. Тобілевича
  • Стецько - „Сватання на Гончарівці" - Г. Квітки-Основ"яненка
  • Борис - „Гроза" - О. Островського
  • Григорій Муров - „Без вини винуваті" - О. Островського
  • Фердінант - „Мачуха" - О. Бальзака
  • Ранк - „Нора" - Р. Ібсена
  • Микита - „Влада темряви" - Л. Толстого
  • Клод - „Стежкою шпигуна" - О. Дюма
  • Шварц - „Утрачений син" - В. Арбузов
  • Юра - „Тіні забутих предків" - В. Маньківський за тв. М. Коцюбинського
  • Раду - „У неділю рано зілля копала" - О. Кобилянської

і багато, багато інших вдалих і не дуже вдалих. Глядачеві подобались образи створені молодим актором. Ось що пише преса: „Циганка Аза", ...Зрозумілий і близький глядачеві Василь (артист Симчич). Його любов до Ази виразна, проте бажано, щоб артист більше працював над розкриттям внутрішнього змісту героя, домагаючись зменшення зовнішніх ефектів" („Червоний прапор" 16.01.1945 р.). „Від щирого серця аплодує Калушський глядач артистам Коломийського музично-драматичного театру, які з майстерністю, натхненням провели спектаклі „Лимерівна" та „В степах України". ...Талановиті актори Симчич Василь (Часник), Чекаленко, Самохіна, Волохова, Рогужинський створюють характерні, яскраві образи, які з захопленням сприймаються і виносяться з театру глядачами". („Червона зірка" 12.07.1945 р.).

Артисти Коломийського драмтеатру в Рогатині... Особливою симпатією користувався у глядача сержант Коваленко (артист Симчич). Взагалі вистава „Життя починаеться знову" — змістовна і цікава, вона правдиво розповідає глядачеві про боротьбу за демократичну Німеччину („Більшовицька правда" 10.12.1950 р.)

„Приїзд Коломийського державного музично-драматичного театру в Золочів — значна подія в культурному житті нашого міста. Гастролі театру проходять з великим успіхом... Надовго залишається в пам'яті глядача, створений артистом В. Симчичем, образ матроса Вітрового. Актор великої чарівності В. Симчич підкуплює глядача невимушеністю, теплотою і високою майстерністю. („Калиновий гай" — О. Корнійчука).

Коломийський музично-драматичний театр порівняно дуже молодий. Творчий колектив його складається здебільшого з колишніх гуртківців-аматорів, людей, які не мають спеціальної театральної освіти і багатого акторського досвіду. ... Деякі з вистав, безумовно, були певним досягненням в творчій роботі колективу. Але першою великою серйозною працею театру є остання вистава „Гроза" — О.М. Островського. ... Треба також відзначити безумовні досягнення молодих акторів О. Затварської та В. Симчича. Варвара артистки Затварської — ще недосконалість. Їй не вистачає справжньої веселості, простоти російської дівчини. Але й те, що зроблено артисткою, свідчить про виконану велику роботу, про її творче зростання. Це ж можна сказати і про артиста Симчича, який в ролі Бориса позбавився властивих йому недоліків, перебільшення, зайвої театральної неприродної патетики. Хочеться все ж бачити в його грі більше м'якості, гнучкості: м. Коломия Райковська. („Прикарпатська правда" 25.11.1945 р.)

Ще одна прем'єра. „3 нових вистав, показаних станіславчанам колективом Коломийського музично-драматичного театру ім. Я. Галана, привертає увагу постановка п'єси місцевого автора, актора Станіславського драмтеатру ім. І. Франка В. Маньківського „Тіні забутих предків" за мотивами однойменної повісті М. Коцюбинського. Повість М. Коцюбинського зацікавила своїм високопоетичним і глибоко філософським змістом. ... Радує у виставі і ряд акторських удач. Артист В. Симчич переконливо розкриває хижацьку суть образу Юри. Знайдений ним виразний зовнішній малюнок допомагає більш глибокому сприйняттю гри. Юра у виконанні В. Симчича — постать, що символізує собою страшну силу грошей і зажерливості. Поведінка і зовнішній вигляд його нагадують лісного пернатого хижака. Він так і шукає здобичі, не зупиняючись навіть перед жертвами. Євгенія Антонечко („Прикарпатська правда" 23.07.1960 р.)

Цікавий спомин є заслуженої артистки України Оксани Затварської, яка близько двадцяти років працювала з Симчичем в театрі, і в багатьох виставах вони були партнерами. „Акторське мистецтво, — мовить Оксана Іларіонівна, — то передусім талант, тобто дар Божий. Помножений на повсякденну мозольну працю, то невпинний пошук, то глибоке проникнення в сутність людської душі в усіх її проявах. Наприклад, виступаючи з Симчичем в „Циганці Азі" (Василь — Аза), в „Тінях забутих предків" (Юра — Палагна), „Любов Ярова" (Малінін — Панова), „Нора" (Ранк — Нора), „У неділю рано зілля копала" (Раду — Мавра) чи, скажімо, в інших спектаклях, ми завжди вірили, що все те відбувається з нами. Мені приємно було з Василем грати, бо він був майстром перевтілення, дуже добре знав закони сценічної дії і як ніхто володів складним секретом сценічності.

Акторську працю Симчич протягом багатьох років уміло поєднував з режисерською. Його щедрий талант розквітнув на повну міць після столичних режисерських курсів. Ці курси організувало Міністерство культури УРСР. Державний Інститут театрального мистецтва УРСР ім. Карпенка-Карого, а видане „Посвідчення" засвідчує що: пред'явник цього тов. Симчич Василь Ілліч дійсно закінчив Республіканські курси підвищення кваліфікації режисерів драматичних театрів. За час навчання на курсах з 1-го жовтня 1952 року по 20 квітня 1953 року тов. Симчич В.І. прослухав курс лекцій і склав іспити з таких дисциплін:
1.Режисура ... відмінно
2.Діамат та істмат... відмінно
3.Марксистсько-ленінська естетика... відмінно
4.Історія рос. та укр. театрів ... добре
Прослухав курси лекцій:
1.Основи системи К.С. Станіславського - зарах.
2.Організація виробничого процесу в театрі - зарах.
3.Оформлення вистави - зарах.
4.Історія костюма - зарах.
5.Психологія - зарах.
Заступник міністра культури Української РСР Г. Шаблій
Директор Республіканських курсів Підвищення кваліфікації режисерів М. Яременко
№ . Київ 23 грудня 1955 р.
Внаслідок творчого спілкування в Києві з видатними майстрами українського театру почерпнув для себе багато корисного і повчального. Тож в подальшій режисерській творчості створив на сцені чимало значних вистав, що були в свій час неповторною і своєрідною окрасою репертуару Коломийського театру, зокрема історична драма „Олекса Довбуш" Макаренко і Дубовик, інсценізація художніх творів М. Коцюбинського „Тіні забутих предків" та О. Кобилянської „У неділю рано зілля копала".

В підтвердження вищесказаного можна зацитувати наступний лист:
«Тернопільське обласне управління культури, тернопільський Державний Укрдрамтеатрім. Т.Г. Шевченка.
№ 190 
20 грудня 1955р.
Шановний Василь Ілліч
Вітаю Вас з наступним Новим 1956 роком.
Щиро вдячний за увагу до нашого театру під час ювілею. Телеграму одержали. Про себе нічого не пишу, бо цей лист, як побачите буде носити напівофіційний характер.
Наш театр має приступити до підготовки вистави „У неділю рано...". По чутках з різних джерел, вважають в Вашому театрі ця вистава розрішена краще, ніж у других, тому ми вирішили за згодою тов. Равіцького, скористатися Вашим сценічним варіантом.

Знаю Ваше доброзичливе ставлення до нашого театру і до мене зокрема, сподіваюсь, що Ви виконаєте наше прохання, а саме: змарайте нашу п'єсу „У неділю рано..." за Вашим варіантом і в листі докладно напишіть, що до чого. Одноразово повідомте чиєю музикою користувався Ваш театр і в яких місцях. Гадаю для Вас зрозуміло наше прохання. Сподіваюсь, що Ви виконаєте його без затримки. Одноразово з цим листом надсилаємо заказною бандероллю п'єсу.
Шануючи Вас К. Капатський»

По-новому заіскрилися на сцені Коломийського театру кришталевими гранями драматичні твори передусім корифеїв українського театру, які справляли на глядачів незабутні враження, розширювали їх світогляд та національну свідомість. Надовго залишились в пам'яті історико-побутова драма Старицького „Маруся Богуславка" в головній ролі артистка Суханова, драма з сільського життя М. Кропивницького „Дай серцю волю, заведе в неволю", а також його драматичні малюнки „Невольник" за однойменною поемою Т.Шевченка. Спектакль чарував глядачів. Про це свідчать „Роздуми після вистави", що були опубліковані в Косівській районній газеті 27 грудня 1960 року, ,,...крім головних героїв, яких бездоганно зображували на сцені артисти театру, закарбувались в пам'яті образи запорожців, від яких так і віє смілим і відважним духом славного Запорожжя... А декорації! Як можна за них промовчати! Художник М.Стефурак з тонким смаком і глибоким розумінням передає нам сиву давнину, чудові українські пейзажі... Ніч... В синіх хмарах дрімає блідий місяць...
В третій дії декорації ще краще „грають" свою роль. Вони викликають ненависть до ворогів... Підземний каземат, товстенний кам'яний льох... мури з міцними, мов для тигрів, гратами... Неволя...

У „Невольнику" задушевно звучать стародавні народні українські пісні та козацькі думи, передзвоном котяться по сцені танці..."

Такими вагомими, детально опрацьованими виставами, а їх у творчому доробку режисера Василя Симчича понад три десятки, пишався протягом багатьох років Коломийський театр. Тим-то він завоював все ширші симпатії, не лише в гуцулів та подолян, але і під час далеких гастрольних роз'їздів, де їх вдячний глядач тепло приймав чи то на Закарпатті, чи то на Львівщині,чи то в Білорусі. Бо кожна вистава мала своє неповторне обличчя, свою красу і принаду. 3 цього приводу якось у розмові Заслужена артистка України Оксана Затварська зауважила: Василь Симчич — то був режисер-філософ, митець високого польоту. Він ніколи не копіював те, що десь бачив. Він кожний драматичний твір ставив по своєму задуму. Як прекрасно була поставлена ним комедія Квітки-Основ'яненка „Сватання на Гончарівці" . То була вистава не для сміху, а для роздумів. Симчичеві спектаклі хвалили й під час оглядів у столиці. Його ставили у приклад іншим режисерам. Він одухотворяв на сцені нашого театру також драматургію знаменитих зарубіжних письменників: Дюма, Шіллера, Ібсена, Бальзака та багатьох інших".

Старше покоління, певно, дотепер пам'ятає ті приємні, милі театральні зустрічі з коломиянами і дуже шкодує, що це прекрасне театральне товариство в розквіті своїх творчих сил з незалежних від нього причин в грудні 1962 року припинило свою діяльність.

Репертуарний лист режисера Симчича Василя Ілліча за час роботи в Коломийському драмтеатрі ім. Я.Галана від 1944 до 1962 рр.
1."Олекса Довбуш" - Макаренко і Дубовик
2."Капітан Коршун" - В. Собко
3."Людина шукає щастя" - А. Школьник
4."Чотири дев'ятки" - Пістоленко
5."Ключі до щастя" - О. Корнієнко
6."Дальня луна" - С. Голованівський
7."Сусіди" - О. Корнієнко
8."Диявол на весіллі" - А. Хоменко
9."Кухарка" - А. Сафронов
10."Сувора повість" - Ф. Вольний
II ."Дівчина у веснянках" - А. Успенський
12."Утрачений син" - О.Арбузов
13."Сільські вечори" - М. Леканов
14."Дай серцю волю - заведе в неволю" - М. Кропивницький
15."Доки сонце зійде, роса очі виїсть" - М. Кропивницький
16."Сватання на Гончарівці" - Г. Квітка-Основ"яненко
17."Шельменко-денщик" - Г.Квітка Основ"яненко
18."Не судилось" - М. Старицький
19."Ніч під Івана Купала" - М. Старицький
20."Сто тисяч" - І. Тобілевич
21."Тіні забутих предків" - В. Маньківський за тв. М. Коцюбинського
22."Лісова пісня" - Леся Українка
23."Для домашнього вогнища" - І. Франко
24."Свої люди - поквитаємось" - М. Островський
25."Глибоке коріння" - ГоуіДюссо
26."Мачуха" - О. Бальзак
27."Таємний шлюб" - Гаррік
28."Нора" - Г. Ібсен
29."Тайфун" - Цяо-Юй
30."Стежкою шпигуна" - О. Дюма
Директор театру М.Коломієць
Головний режисер А. Семененко

Після ліквідації професійного театру у грудня 1962 р. В. Симчич не залишає улюбленої Коломиї, він гуртує навколо себе людей, щиро закоханих у театральне мистецтво, а згодом це товариство любителів офіційно стає народним театром. Але, як відомо, режисерська праця в Народному театрі набагато складніша, ніж у професійному. Складніша тому, що в ньому беруть участь з власної ініціативи ні від кого незалежні аматори, яких об'єднує тільки одне сценічне захоплення. А крім цього, є ще чимало інших клопотів,про які тепер нема потреби говорити. Варто лише зауважити, що Симчич, який завжди душею був відданий театральній справі і безмежно залюблений в неї, твердо вірив, що поведе своїх однодумців хоч і нелегкою, проте світлою творчою дорогою заради дальшого розвитку культури та зростання самосвідомості тих, хто щиро любить і шанує театр.

Як згадує Діна Жолобайло, яка працювала і в професійному Коломийському театрі (прекрасно зроблена роль Марічки в „Тінях забутих предків", роль Івана виконував Володимир Самойлов): „Василь Ілліч переступив поріг моєї хати з п'єсою в руках I.Франка „Украдене щастя" і роллю Ганни, (Миколу Задорожного грав В.Рогужинський, Михайла Гурмана В.Симчич). Вистава продана у Верховині. Там аншлаг, а виконавиця ролі Ганни-Стефанія Жибчин захворіла. Треба якось рятувати ситуацію, і Василь Ілліч просить виручити. Відмовитись я не мала морального права. Дві репетиції і поїхали... Це, мабуть, був єдиний компроміс Симчича, що дозволив мені бути не у відповідній творчій формі, бо „це ж критична ситуація". Ось так з того дня я ступила, і на довго, на сцену народного театру, яким керував В.І. Симчич.

Далі були радісні дні і цікаві роботи у співтворчій нашій сценічній праці.

Газета „Червоний прапор" 6.03.1971 р. „Велике враження залишає вистава „Лісова пісня". I артисти, і публіка аплодували головному режисеру народного театру В.Симчичу, який вперто і довго працював з колективом. I його сподівання, і наші надії виправдалися.

Прекрасні декорації художника (оформлювати виставу був запрошений художник Чернівецького драмтеатру Я. Січкар), як і художника-декоратора міського Будинку культури А.Варадовського, як і майстра світлового оформлення (працівник райлікарні Д. Ільків) з повним правом можна вважати одними з головних дійових осіб вистави. Бо художнє і світлове оформлення були не просто складовими компонентами, а несли великий емоційний і психологічний заряд, сприяли глибокому розкриттю змісту, ідеї і образів драми".

Згадуються ще такі постановки Василя Симчича в Народному театрі як „Старик" М.Горького, „12" — Мирослава Ірчана і особливо Миколи Куліша „97" — присвячена 50-річчю радянської влади.
Художник - П. Сахро
Художник-декоратор - М. Васильчук
Композитор - М. Жупан
Двадцять дві дійові особи.
Ця вистава була удостоєна Золотої медалі на Республіканському огляді-конкурсі самодіяльних народних театрів.

Щоб краще зрозуміти і відчути атмосферу того часу, зацитую без купюр (вперше), виступ режисера Коломийського Народного театру, на зустрічі з керівництвом міста. Після успіху на Київській сцені з виставою „97":
Дорогі друзі! Сьогодні було сказано багато теплих, ласкавих слів в адресу колективу нашого театру. Цілком природньо, що це приємно, радісно, і зустріч наша радісна, бо в житті нашого колективу вперше така подія, такий великий успіх, і така зустріч з кращими із кращих нашого рідного міста, яке має свої мистецькі традиції, яке завжди славилось любов'ю до мистецтва взагалі, а до театрального мистецтва особливо.
Безумовно, що ця велика любов до сцени, до театру жевріє і у ваших серцях, дорогі друзі - учасники нашого колективу, бо свій вільний час, якого не завжди було у вас в достатній кількості, ви віддавали репетиціям. Та чи тільки любов до театру? В роботі над п'єсою „97" у ваших грудях горіла і велика любов до нашої Батьківщини в цей славний ювілейний рік. Вибравши до ювілею цю п'єсу, яка давно не йшла не сценах театрів, бо і автор був не в пошані і, в колах театрознавців, режисерів, критиків була думка, що сьогодні зі сцени слова Куліша не будуть достатньо переконливими, одним словом, було недовір'я, були сумніви, та все одно ви працювали.

Це недовір'я й сумніви ще збільшились, коли і прем'єру,і наступні вистави довелось грати при порожньому залі, адже, як не дивно, але чи то назва п'єси, чи незнайомство з автором, чи що, але ні одну нашу із попередніх прем'єр не приходилось грати при такій малій фреквенції глядача, як „97". Але ви грали! Ви цією великою любов'ю переконали комісію, яка відбирала нас на Республіканський фестиваль. Цією великою любов'ю ви „покорили", як сказав народний артист УРСР, режисер Марченко у своїй відкритій рецензії, — найкращих знавців театральної справи нашої столиці-Республіканського журі. Воно признало нам найвищу оцінку — і за це низький уклін і велике спасибі вам, дорогі друзі!

Спасибі вам і за те, що, хоч доводиться виїздити з виставою в тісному, давно зношеному автоклубі, де не тільки не вистачає усім місць для сидіння, але й для стояння, нічим дихати, бо крізь дірки і з мотора газ пробивається -ви не обурюєтесь, їдете ще й пісні в дорозі співаєте.

Спасибі за те, що навіть тоді, коли ми стали лауреатами, глядач не прийшов, а ви граєте, кажуть, що його не буде, а йдете, бо ви вірите. Спасибі за цю віру! Бо і справді, як не вірити, коли з нами поруч наше керівництво, що завжди нам допоможе. Правда, за вісім років воно вперше ось тут поруч з нами, але від сьогодні воно буде завжди поруч з нами! Не думаю, щоб у кого-небудь із вас захиталась віра в себе після того, коли наш колектив не відібрали на всесоюзний фестиваль народних театрів у Москву, а відібрали інший із бронзовою медаллю. Напевно так і треба, щоб ще раз перевірити нашу працездатність, заставити нас працювати ще краще. Я впевнений, — ви вірите, що в Москві ми таки будемо!

Перед нами новий ювілей — 100-річчя дня народження генія із геніїв — В.І. Леніна. Чи вірите ви, друзі, що цього разу ми зможемо піднятись на найвищу ступінь?! Спасибі вам! Від вашого імені велике спасибі керівникам нашого міста за цю корисну творчу зустріч, спасибі усім нашим гостям, спасибі усім!».

Симчич дуже любив працювати з обдарованою молоддю. Мав при народному театрі молодіжну студію. Найздібніших відбирав і готував, хто бажав, до вступу у театральні вузи, поповнював колектив театру. Молодь любила і горнулась до нього. 3 його легкої руки і на сьогодні є освічені професіонали у мистецтві. Зокрема його учні: Народний артист України, Олександр Биструшкін, Заслужений артист України, актор Львівського театру ім. Заньковецької Роман Біль, артист театру і кіно Дмитро Наливайчукі ще багато, які обрали свій шлях роботи на культурномистецькій ниві.

V. У великому кіно[ред.ред. код]

У великому кіно Василь Симчич почав зніматися досить пізно, однак перше запрошення було ще перед війною. Сталося так, що незадовго до війни, саме тоді, коли молодий Симчич грав у аматорських виставах, познайомився з ним один із основоположників української кінематографії, народний артист України І.П. Кавалерідзе, який готуючись до постановки «Довбуша», побачив гру Василя в «Безталанній» і відразу запросив його на кінопроби. Однак тоді роботу над фільмом перервала війна. Друга спроба відбулася під час навчання в Киеві на режисерських курсах 1953-1954 рр. Василь Симчич знявся у фільмі «Іван Франко» режисера Тимофія Левчука, в якому головну роль грав Сергій Бондарчук, а Симчич грав друга Великого «Каменяра» Остапа Терлецького, але за словами самого актора, образ вийшов не дуже переконливий.

Пізніше 1956 року була ще роль вчителя із Закарпаття Андрія Романовича у кінокартині «Царі». Згодом в 60-х роках режисер Леонід Осика, створюючи фільм «Кам’яний хрест» доручив Симчичу роль сусіда Івана Дідуха — першого покутського емігранта — Георгія, привабливий, яскравий кінообраз якого Симчич відтворив на екрані просто і природно. Перед глядачем постав бідний, придавлений нуждою і несправедливістю знедолений селянин з тих далеких гірких часів.

Кінорежисер Леонід Осика любив кіноактора Василя Симчича, і саме він написав поздоровчу статтю в газеті «На екранах України» №2 від 11 січня 1975 року до 60-річчя від дня народження актора «Майстри українського кіно — Василь Симчич».

«Василю Симчичу шістдесят! Тим, хто добре знає цього чудового актора не лише по кіноекрану, а й у житті, це здається неймовірним... У колі друзів, товаришів по роботі в кіно (а так вже сталося, що майже всі вони молодші за нього — хто більше, хто менше), він завжди рівний з усіма. Дивовижне почуття такту, справжня інтелігентність дозволяють артистові знаходити спільні інтереси з молодими колегами. Бути бажаним співрозмовником, цікавим оповідачем, уважним слухачем.Василь Симчич — талановитий в усьому. Він любить народні пісні, знає їх величезну кількість і прекрасно співає... Він відмінно їздить верхи, не поступаючись у цьому молодим... Любить і цінує гумор. Коли він захоплено сперечається про щось, забувши про різницю у віці, він надзвичайно молодий, темпераментний. Красивий.

Вродою, справжньою чоловічою вродою, обдарувала природа рідних Карпат Василя Ілліча Симчича. Високий, стрункий, сивочолий, з тонким мужнім і водночас добрим обличчям, він схожий на багатьох легендарних героїв, якими така багата історія Карпат в народних піснях...

... В кіно Василь Симчич прийшов в поважному віці. Мені пощастило зустрітися з ним у 1967 році, в Карпатах, коли я знімав фільм «Камінний хрест» за новелами Василя Стефаника, я запросив його зніматися в ролі Георгія, сусіда Івана Дідуха, головного героя фільму. Це була його перша роль в кіно, і тепер в кожній своїй картині я з задоволенням зустрічаюсь з цим чудовим, яскраво індивідуальним, самобутнім актором.

За сім років роботи в кіно Василь Симчич зіграв багато ролей, ролей найрізноманітніших, великих і маленьких, знімається він в Україні, Прибалтиці, на «Мосфільмі», бере участь у спільних із зарубіжними кінематографістами постановках. Одна з явних удач актора — роль священика Мирона у фільмі режисера Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Роль цікава, складна, зіграна Симчичем тонко, легко, з точним психологічним малюнком. Але, мабуть, найбільша, найскладніша і найглибша з усіх зіграних, тепер вже численних ролей актора — це роль Захара Беркута в однойменному фільмі за повістю Івана Франка. Важко собі уявити тепер іншого виконавця цієї ролі. Я нікого іншого і не бачив, і не шукав, коли проводив кінопроби до цієї картини. Яскраві, виразні зовнішні дані, внутрішня шляхетність, народна мудрість і велич, мужність і багато, багато інших рис самого Василя Симчича стали такими необхідними для створення цієї великої складної ролі.

Працювати з ним легко і цікаво. Актор він дуже гнучкий, вміє швидко запропоноване зробити своїм, переконливим, користуючись при цьому скупими, але виразними засобами. Василь Ілліч — актор неймовірної працездатності, одержимості в роботі. Для нього, здається, нема неможливого, коли йдеться про улюблену працю. У важких умовах зйомок він — зразок трепетного творчого ставлення до справи.

Висновки
«Зараз актор Василь Ілліч Симчич у розквіті творчих сил. Він знімається у Прибалтиці в картині «Розколоте небо» в перерві між зйомками поспішає до Коломиї, в народний театр, де готує чергову прем'єру. У нього є конкретні пропозиції з різних студій, є цікаві плани, якими він із задоволенням ділиться при зустрічі...

Певен — ще не раз порадує нас з екрана своїм мистецтвом самобутній, цікавий, талановитий актор Василь Симчич.» Леонід Осика, кінорежисер.

Ігор Герета — викладач Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріарха Йосипа Сліпого, у своїй статті «Два Василі, або дві розповіді на тему «Церква і миряни» (журнал «Божий Сіяч», жовтень 1995 р.) ось як оцінює роботу актора у фільмі Ю. Ільєнка — І. Миколайчука: «Я ж уперше побачив його на екрані в знаменитому фільмі довженківців «Білий птах з чорною ознакою», а перед тим мені захоплено розповідав про Василя Симчича у цьому фільмі Богдан Ступка. I дотепер у пам'яті моїй не згасають його мудрі, зіркі очі, очі священика. Це був, до речі, чи не перший кінофільм, в якому священик — позитивний герой. Це, звичайно, заслуга творців фільму, але якби не Симчич, священик цей не був би таким натхненним, глибоко духовним, який буквально випромінював несхитну віру в Христа Спасителя і любов до українського народу, котрий переживав тяжкі випробовування у боротьбі зі зловісним московським окупантом. Його священик — це душпастир, провідник народу, який був для нього усім».

Оселя Симчичів була духовною пристанню для творчої і патріотичної України. Сюди приїжджали, як до вчителя, як до батька, як до друга. Дуже часто це були світочі української культури: Іван Миколайчук, Ніна Матвієнко, Борис Івченко, Юрій Іллєнко, Ада Роговцева, Кость Степанков і багато інших особистостей. 3 великою шаною згадує свої зустрічі з Василем Ільковичем народний артист України Іван Гаврилюк: «Я був першокурсником, коли Іван Миколайчук, мій любий старший товариш і наставник, повіз мене в село Русів де йшли зйомки фільму «Каміний Хрест» за новелами Василя Стефаника. Тоді я й побачив уперше цю красиву, високу, струнку людину, з головою біблейського пророка й глибокими очима мудреця.

Людина європейської культури, вроджений інтелігент, пан Василь був яскравим представником української нації — в ньому гармонійно поєднувались духовна і фізична краса карпатського українця. Він справді був аристократом духу. Треба було бачити, як він ходив, як спілкувався з людьми, як цілував руку жінкам, як чемно вклонявся тим, кого поважав. Він був святим чоловіком». Кінорежисер Борис Савченко був у хаті Симчичів у Середньому Березові всього єдиний раз, коли господаря вже не було на цьому світі і відзначив: «Льоня Биков, Іван Миколайчук, Василь Симчич, Борис Івченко — люди не нашої епохи. Їхній стан душі, група крові з минулого століття. Дух Василя Симчича — Вічний, бо інакше мене тут не було б, і коло мене не сиділи б кінорежисер Ярослав Лупій, кіноактори Гаврилюк, Маляревич. Адже Василя Симчича, господаря, — ніби вже нема. Питаю ще у гір: «Чи Василь Симчичє ?!» I гори відповідають безконечним: « Є-є-є...».

Фільмографія[ред.ред. код]

  1. Остап Терлецький - «Іван Франко» режисер Т. Левчук, к-я ім. Довженка, 1954 р.
  2. Вчитель Андрій Романович - «Царі» Одеська кіностудія
  3. Газда Георгій - «Камінний хрест» режисер Л. Осика, к-я ім. Довженка, 1967 р.
  4. Наймит Мирослав - "Анничка" режисер Б. Івченко к-я ім. Довженка, 1968
  5. О. Мирон - "Білий птах з чорною ознакою" к-я ім. Довженка реж. Ю. Ільєнко 1969 р
  6. Захар Беркут - "Захар Беркут" реж. Л. Осика к-я ім. Довженка 1970-1971 рр
  7. Художник - "Осяяння" к-я ім. Довженка 1970 р
  8. Дід Карпо - "Зозуля з дипломом" реж. В. Іллєнко та І. Самборський, к-я ім. Довженка 1971 р
  9. В ролі сліпого - "Наперекір усьому" реж. Ю. Іллєнко Радянсько-Югославський фільм 1971 р
  10. п. Гаштаута - "[Потоп" реж. Єжи Гофман к-я Лодзь Польща 1972 р
  11. В ролі батька - "Пропала грамота" реж Б. Івченко к-я ім. Довженка 1972 р
  12. Матей Дратва - "Новосілля" реж. В. Ілляшенко к-я ім.Довженка 1973 р
  13. Нечай - "Повість про жінку" реж. В. Денисенко к-я ім.Довженка 1973 р
  14. Максим Бесараб - "Дід лівого крайнього" реж. Л. Осика к-я ім.Довженка 1973 р
  15. Кошевич - "Весілля" реж Б. Шаропович Радянсько-Югославський фільм 1973 р
  16. О. Будзиновський - "До останньої хвилини" реж. В.Ісаков 1973-1974 рр
  17. Конструктор Мітрофанов - "Якщо хочеш бути щасливим" реж М.Губенко Мосфільм 1973-1974 рр
  18. Батько Тоц - "Розколоте небо" реж. Гедріс Литовська к-я 1974 р
  19. Гуцул-провідник - "Карпати, Карпати..." трилогія "Дума про Ковпака" режТ.Левчук, к-я ім Довженка 1974 р
  20. Балтарагіс - мельник - "Чортова наречена" (мюзикл) реж А. Жебрюнас Литовська к-я 1974-1975 рр
  21. Лихвар-скупщик крадених коней - "Табір іде в небо" реж Е. Лотяну Молдова-фільм 1975 р
  22. «Кінь, рушниця і вільний вітер» 1975 р.
  23. Коваль-циган - "Циган" реж І. Латуринський Молдова-фільм 1976 р
  24. Батько Оленьки "Мій ласкавий і ніжний звір" реж Е. Лотяну Мосфільм 1977 р

Література та джерела[ред.ред. код]

  • 1.Документи із сімейного архіву
  • 2.Газета „Червоний прапор" 6.03.1971 р.
  • 3.Газета „Більшовицька правда" 10.12.1950 р.
  • 4.Журнал „Плай" ч. 6-7 за березень-квітень 1933 року
  • 5.Свідчення Ігоря Герети
  • 6.Свідчення Діна Жолобайло

Джерела відомостей[ред.ред. код]


Персоналії Це незавершена стаття про особу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.