Східно-сирійський обряд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Східно-сирійський обряд — літургійна традиція низки східних християнських церков: Ассирійської Церкви Сходу, Халдейської католицької церкви, Сиро-Малабарської католицької церкви. Існують інші назви цієї традиції — перська, несторіанська, ассирійська, ассиро-халдейська, месопотамськ. Пороте назва «Східно-сирійський обряд», найбільш нейтральна з усіх, з одного боку, допомагає відрізнити цю традицію від західно-сирійського, з іншого — підкреслює її відособленість від візантійської традиції. Богослужіння в Церквах східно-сирійського обряду ведеться переважно сирійською мовою (діалект арамейської), хоча також використовуються арабська і мова малаялам (в індійському штаті Керала).

Історія[ред. | ред. код]

Східно-сир. літургійна традиція зародилася на територіях на схід від річки Євфрат, що не входили до складу Римської імперії. Християни були присутні в Месопотамії вже з середини II століття. У III столітті ця територія була завойована персами. Проте центром християнства довгий час залишалося місто Едеса, яке з 216 року входило до складу Римської імперії. близько 300 року перські християни були об'єднані під управлінням Католикоса Селевкії-Ктесифона на річці Тигр (недалеко від сучасного Багдада), який пізніше став іменуватися патріархом. При цьому частина громад перебувала у віданні Антіохійського патріархату. У 410 році Собор в Селевкії-Ктесифоні, скликаний за наказом перського царя Яздигерда I, схвалив канони І Вселенського і І Константинопольського соборів, а також ряд канонів Антіохійських соборів. Крім того на соборі 410 року було постановлено здійснювати богослужіння «за західним обрядом», що приніс в Персію з Антіохії єпископ Мартиропольський Маруфа і схвалений Католикосом Селевкії-Ктесифона Ісааком. Однак до середини. VII століття в різних місцевостях богослужіння відбувалося зі своїми обрядовими особливостями. Після засудження в 431 році Несторія Церква Сходу, тяжіла до крайнощів антіохійської христології, що була сформульована Феодором Мопсуестійським, відпала від спілкування з Церквою Візантії. Після того як при імператорі Зеноні (474—491) почалися вигнання несторіан з Візантії, контакти східних християн із Заходом стали скорочуватися. При цьому в літургійному спілкуванні з Церквою Сходу перебували індійські християни апостола Фоми, ієрархія яких була з нею пов'язана.

Поворотним моментом у відносинах з Візантією стала ізоляція Церкви Сходу після завоювання Месопотамії арабами-мусульманами. В арабський період (651—1258) патріарх Церкви Сходу перебував в Багдаді, який став з 766 року столицею халіфату. Серйозні літургійні перетворення при патріархові Ішояві III (649—660) багато в чому уніфікували богослужіння. За переказами, Ішояв склав недільний антифонарій, визначив набір 3 основних анафор, відредагував євхологій тощо.

Католицький вплив на східно-сирійський обряд почався вже в XIII столітті: митрополит Нісібінський Ішояв бар Малкон після зустрічі з домініканськими місіонерами вніс в свій Євхологій латинську формулу Хрещення. Наслідком схизми 1553 року в Церкві Сходу стало утворення паралельної уніатської ієрархії, яка перебувала в спілкуванні з Римом. Розкол тривав 120 років, однак на порядку богослужіння ніяк не позначився. Радикальна латинізація східно-сирійського обряду сталася в Індії, де в XVI—XVII століттях сформувався так званий сиро-малабарський обряд. Проникнення окремих елементів римського обряду в богослужіння халдеїв-уніатів тривало до II Ватиканського Собору, після чого Рим, навпаки, став заохочувати повернення до давніх традицій.

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]